ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Желєзного І. В., Золотнікова О. С.
на постанову від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21) за скаргою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 , на дії виконувача обов`язків начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області)Зубика Олега Іванович.
Короткий виклад обставин справи
У січні 2019 року ОСОБА_1 звертався до суду зі скаргою, у якій просив визнати незаконними дії виконувача обов`язків заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубика О. І.щодо винесення постанови від 19 грудня 2018 року про накладення штрафу в розмірі 26 184,84 грн під час примусового виконання виконавчого листа № 2610/27695/2012, виданого Шевченківським районним судом міста Києва 14 жовтня 2013 року у виконавчому провадженні № 40797678, і визнати незаконною та скасувати зазначену постанову.
На обґрунтування скарги зазначав, що 13 лютого 2013 року рішенням Шевченківського районного суду міста Києва з нього на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на сина - ОСОБА_3 в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 26 жовтня 2012 року і до повноліття ОСОБА_3 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 . На підставі зазначеного рішення видано виконавчий лист, який пред`явлено до виконання до відділу державної виконавчої служби Стрийського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Стрийського МРУЮ). 19 листопада 2013 року державний виконавець ВДВС Стрийського МРУЮ відкрив виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2610/27695/2012.
З невідомих причин без жодних законних підстав матеріали виконавчого провадження № 40797678 передали у ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області, де виконувач обов`язків заступника начальника відділу Зубик О. І. 5 грудня 2018 року провів розрахунок та нарахував йому заборгованість зі сплати аліментів за період з жовтня 2012 року по листопад 2018 року в розмірі 52 369,67 грн. 19 грудня 2018 року виконувач обов`язків заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубик О. І. виніс постанову про накладення штрафу в розмірі 50 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів, а саме 26 184,84 грн.
Позивач вважав, що постанова від 19 грудня 2018 року є незаконною та підлягає скасуванню, оскільки він перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Стрийської міської ради та отримує допомогу по догляду за особами з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу й щомісячну компенсаційну виплату непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за особою з інвалідністю І групи, а також за особою, яка досягла 80-річного віку, із цього доходу сплачує аліменти на неповнолітнього сина в розмірі, визначеному рішенням суду.
Указував, що оскільки він отримує дохід, то заборгованість за аліментами має визначатися з фактичного заробітку (доходу) згідно із частиною першою статті 195 Сімейного кодексу України (далі - СК). Проте виконувач обов`язків заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубик О. І. визначив заборгованість за аліментами із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості відповідно до частини другої статті 195 СК, яка застосовується, якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості.
Ураховуючи те, що він отримував та отримує дохід, сплачує аліменти з такого доходу у визначеному судом розмірі, положення частини другої статті 195 СК щодо визначення заборгованості зі сплати аліментів із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості не можуть бути застосовані.
З наведених підстав розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за період з жовтня 2012 року по листопад 2018 року в сумі 52 369,67 грн від 5 грудня 2018 року ним оскаржується у встановленому порядку.
Незважаючи на це, 19 грудня 2018 року виконувачем обов`язків заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубиком О. І. винесено оскаржувану постанову про накладення штрафу на підставі абзацу третього частини чотирнадцятої статті 71 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Разом з тим статтю 71 Закону № 1404-VIII доповнено частиною чотирнадцятою на підставі Закону України від 3 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» (далі - Закон № 2475-VIII), який набрав чинності 28 серпня 2018 року.
Вказував, що Законом № 2475-VIII встановлено додаткову юридичну відповідальність за несплату аліментів, яка може бути застосована лише до порушень, які мали місце після набрання чинності цим законом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
20 грудня 2019 року ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції вважав, що скарга необґрунтована, а заявник не довів свої вимоги.
3 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким скаргу ОСОБА_1 на дії виконувача обов`язків начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубика О. І. задоволено частково. Визнано неправомірною постанову виконувача обов`язків начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубика О. І. від 19 грудня 2018 року у виконавчому провадженні № 40797678 про накладення на ОСОБА_1 штрафу в розмірі 26 184,84 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зміни в законодавстві, визначені в частині чотирнадцятій статті 71 Закону № 1404-VIII, можуть застосовуватись лише до випадків, які виникають після 28 серпня 2018 року. Проте спірна заборгованість утворилася до вказаної дати, що потягло помилковий висновок про необґрунтованість скарги.
У вересні 2020 року Відділ примусового виконання рішень Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - ВПВР ЗМРУ МЮ (м. Львів), який є правонаступником ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області, подавав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 3 червня 2020 року,у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Касаційна скарга мотивована тим, що скарга ОСОБА_1 на постанову державного виконавця щодо накладення штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
3 лютого 2021 року ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). Колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 березня 2020 року у справі № 682/3112/18 (провадження № 14-580цс19), в якій зроблено загальний висновок про те, що відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні частини другої статті 63 Закону № 1404-VIII, яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному частиною другою статті 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства.
Вважала, що викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 4 березня 2020 року у справі № 682/3112/18 правовий висновок про те, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, не враховує суті спірних правовідносин та їх нормативного регулювання, а також не відповідає принципу ефективності провадження як механізму судового захисту, та вказувала на необхідність відступу від нього.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року касаційну скаргу ВПВР ЗМРУ МЮ (м. Львів)задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 3 червня 2020 року змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 3 червня 2020 року залишено без змін.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, зокрема про те, що оскільки предметом регулювання в цій справі є норми як щодо визначення розміру заборгованості за аліментами, так і про накладення штрафів за наявності заборгованості, порядок вирішення спору як щодо розміру заборгованості, так і про накладення штрафу з огляду на наявність заборгованості має відбуватися в межах однієї юрисдикції - у порядку цивільного судочинства, що буде відповідати принципам верховенства права та ефективності провадження як механізму судового захисту.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні частини другої статті 63 Закону № 1404-VIII, яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному частиною другою статті 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства.
Скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо накладення на нього штрафу в порядку контролю за виконанням судового рішення, тому така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 березня 2020 року у справі № 682/3112/18, в якій, зокрема, оскаржувалася постанова державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів, про те, що відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
З такими висновками не погоджуємось та висловлюємо окрему думку відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК.
Стаття 124 Конституції України визначає, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Відповідно до статті першої Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини другої статті 63 Закону № 1404-VІІІу разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Судами встановлено, що постановою виконувача обов`язків заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області Зубика О. І. від 19 грудня 2018 року накладено штраф у розмірі 26 184,84 грн під час примусового виконання виконавчого листа № 2610/27695/2012, виданого Шевченківським районним судом міста Києва 14 жовтня 2013 року у виконавчому провадженні № 40797678.
Згідно з пунктом 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІпостанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VIIIрішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
З огляду на викладене вважаємо, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання всіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження
№ 14-166цс18), від 6 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження
№ 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 9 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження
№ 14-468цс19).
Отже, на наше переконання, висновки більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що скарга ОСОБА_1 має розглядатися за правилами цивільного судочинства, є помилковими.
Так само не можемо погодитися з рішенням Великої Палати Верховного Суду про відступ від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 березня 2020 року у справі № 682/3112/18.
Відтак вважаємо, що касаційна скарга ВПВР ЗМРУ МЮ (м. Львів)мала б бути задоволена, а ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 20 грудня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 3 червня 2020 року - скасовані із закриттям провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко
І. В. Желєзний
О. С. Золотніков
