Справа № 2-537/11
№ 2-422/9
2012 рік
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 серпня 2012 року м. Дніпропетровськ
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді Приходченко О.С.
при секретарі Король Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Техносервісінформ», треті особи ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання наказу незаконним, зміну формулювання звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані відпустки, стягнення моральної шкоди, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 10 березня 2010 року звернувся до суду з позовом до відповідача ПП «Техносервісінформ», треті особи ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобовязання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди.
8 червня 2011 року позивачем позовні вимоги було уточнено і подано позов про визнання наказу незаконним, зміну формулювання звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані відпустки та стягнення моральної шкоди.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2012 року було прийнято відмову відповідача від позовних вимог в частині вимог про поновлення на роботі та зобовязання вчинити певні дії, а провадження по справі в цій частині було закрито.
Позивач в своєму позові, а у ході судового засідання позивач та його представник, посилалися на те, що наказом № 9/2-к від 23 жовтня 2006 року відповідачем позивача було прийнято на роботу на посаду директора. Наказом № 78 від 8 лютого 2010 року був звільнений з роботи відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул. Позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки прогулів з його боку не було, протягом періоду з 12 листопада 2009 року по 4 січня 2010 року був незаконно відсторонений від роботи на підставі розпорядження № 10-5 від 12 жовтня 2009 року, з 5 січня 2010 року по 22 січня 2010 року знаходився на лікарняному, а протягом періоду з 25 січня 2010 року до 8 лютого 2010 року знаходився у щорічній відпустці. Починаючи з 12 листопада 2009 року позивач на роботу не зявлявся через конфліктну ситуацію, що виникла між ним, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 З урахуванням того, що звільнення є незаконним, позивачем ставиться питання про зміну формулювання причини звільнення: причиною звільнення вважати угоду сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України. Крім того, за час роботи на підприємстві у позивача є невикористані щорічні відпустки за період з 2006 року по 2011 рік, за які відповідач повинен сплатити грошову компенсацію у розмірі 23 593 гривень 44 коп. Через наявне формулювання звільнення позивач до теперішнього часу не може влаштуватися на роботу, тому вважає, що відповідач також повинен йому сплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 1 листопада 2009 року по 7 червня 2011 року у розмірі 236 682 гривень. Крім того, своїми діями відповідачем позивачу було завдано моральну шкоду, яку він оцінює у 50 000 гривень, і яка полягає у тому, що позивач відчув моральні страждання, погіршився його стан здоровя, він змушений докладати додаткові зусилля для організації свого життя через зниження престижу та ділової репутації. Позивач у своєму позові, а у ході судового засідання позивач та його представник, просили суд визнати наказ № 78 від 8 лютого 2010 року про звільнення позивача незаконними; визнати формулювання звільнення позивача як звільнення за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, датою звільнення вважати дату ухвалення рішення по справі та зобовязати відповідача внести відповідний запис до трудової книжки; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 листопада 2009 року по 7 червня 2011 року у розмірі 236 682 гривень; стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за невикористані щорічні відпустки за 2006 2011 роки у розмірі 23 593 гривень та моральну шкоду у розмірі 50 000 гривень.
Представник відповідача у ході судового засідання позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилаючись на те, що наказом № 9/2-к від 23 жовтня 2006 року позивача було звільнено з роботи за прогул, наказ відповідачем було видано з дотриманням вимог діючого трудового законодавства, порушень допущено не було, позивачу було обмежено доступ на підприємство, відсторонення не було. Заяву про звільнення за удою сторін позивач не писав, тому формулювання звільнення змінено бути не може. З урахуванням того, що порушень при звільненні не було, вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є безпідставними. Що стосується вимог про стягнення компенсації за невикористані щорічні відпустки, що позивач з власної ініціативи протягом років своєї праці їх не використовував, тому підстав для стягнення з відповідача компенсації немає. Просив позивачу у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не зявився, про час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив.
Третя особа ОСОБА_3 у ході судового засідання позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилався на те, що позивача було звільнено за прогул, доступ на підприємство було обмежено через розкрадання майна, у звязку з зазначеними обставинами було порушено кримінальну справу, яка на теперішній час розглянута. Звільнення було проведено згідно вимог трудового законодавства. ОСОБА_3 з 2009 року працював на підприємстві заступником директора, після звільнення позивача працює директором. У щорічні відпустки директора відпускає власник підприємства, позивач не звертався з заявами про надання йому відпусток, графік відпусток затверджує власник, а складає директор. Заяву про звільнення за угодою сторін позивач не подавав. Просив у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити.
Третя особа ОСОБА_4 у ході судового засідання позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилався на те, що позивача було звільнено за прогул. Звільнення було проведено згідно вимог трудового законодавства. Позивачу доступ на підприємство було обмежено через розкрадання майна, у звязку з зазначеними обставинами було порушено кримінальну справу. Просив у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі.
Свідок ОСОБА_5 у ході судового засідання суду пояснила, що її, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 12 листопада 2009 року відсторонили від роботи у звязку з поданням ОСОБА_4 заяви до міліції. 13 листопада 2009 року вони не були допущені до роботи, ОСОБА_4 їм сказав, щоб вони не приходили на роботу. Копію розпорядження їй було вручено охороною з формулюванням «про тимчасове відсторонення від посадових обовязків». На роботу зявлялася щодня, про що робилися відповідні відмітки.
Свідок ОСОБА_6 у ході судового засідання суду пояснила, що на підприємстві працювала менеджером адміністративної діяльності, 11 листопада 2009 року до кабінету увійшов представник Індустріального РВ у звязку з проведення перевірки за заявою ОСОБА_4 Її, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було відвезено до районного відділку. 12 листопада 2009 року їм було повідомлено, що їх не буде допущено до роботи у звязку з наявністю відповідного розпорядження. На територію підприємства міг провести тільки ОСОБА_3 На роботу зявлялася щодня, про що робилися відповідні відмітки. Причини, через які позивач не перебував у чергових відпустках, не знає.
Свідок ОСОБА_7 у ході судового засідання суду пояснив, що 9-10 листопада 2009 року на підприємство приїхав ОСОБА_4 з міліцією, згодом позивача, бухгалтера та заступника позивача забрали в міліцію. Міліцією було вилучено компютери та документи. Наступного дня охороні було надано наказ про недопуск на роботу без ОСОБА_3 позивача, його заступника, бухгалтера і свідка ОСОБА_7 У присутності свідка позивача на територію підприємства не пускали два рази.
Вислухавши думку осіб, які беруть участь у справі, та показання свідків, перевіривши матеріали справи, оцінивши надані та добуті докази, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.
Судом встановлено, що наказом № 9/2-к від 23 жовтня 2006 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу на посаду директора ПП «Техносервісінформ»(т. 1 а.с. 100).
Розпорядженням представника засновника ПП «Техносервісінформ»від 11 листопада 2009 року з метою забезпечення сприяння правоохоронним органам у проведенні перевірки було забезпечено режим, який обмежує можливість працівникам фірми, відносно яких проводиться перевірка (у тому числі і позивачу), самостійно без супроводження визначених осіб перебувати на території СТО і офісу, мати доступ до ТМЦ та документації підприємства (т. 1 а.с. 131).
Перелік осіб, яким було обмежено без супроводження доступ на підприємство, був наданий директору ТОВ ДПКП «Гова»за вихідним номером 10-5 від 12 листопада 2009 року (т. 1 а.с. 132). Зі змістом листа було ознайомлено працівників ТОВ ДПКП «Гова»(т. 1 а.с. 133).
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що протягом періоду з 12 листопада 2009 року по 4 січня 2010 року був відсутній на роботі з поважних причин через відсторонення його від роботи відповідачем, але у ході судового засідання зазначив, що починаючи з 12 листопада 2009 року на роботу не зявлявся через конфліктну ситуацію, що виникла між ним та ОСОБА_3 і ОСОБА_4
Разом з тим, зі змісту розпорядження від 11 листопада 2009 року вбачається, що позивача в порядку ст. 46 КЗпП України від роботи відсторонено не було, йому було лише обмежено можливість самостійного перебування на території підприємства та доступу до документів, даним розпорядженням його не було звільнено від необхідності перебувати на робочому місці протягом робочого часу, і він повинен був знаходитися на робочому місці протягом робочого часу чи зявлятися на роботу кожного робочого дня і відмічати свій прихід на роботу, але цього позивачем зроблено не було.
Таким чином, суд приходить до висновку, що поважні причини відсутності на роботі з 12 листопада 2009 року по 4 січня 2010 року у ОСОБА_1 відсутні.
Протягом періоду з 5 січня 2010 року по 22 січня 2010 року він знаходився на лікарняному, але будь-яких доказів стосовно дійсності знаходження ОСОБА_1 на лікарняному сторонами суду не надано. Разом з тим, в рішенні власника № 28 від 25 січня 2010 року (т. 1 а.с. 153-154), листі вих. № 260110-1 від 26 січня 2010 року (т. 1 а.с. 29), наказі № 78 від 8 лютого 2010 року про звільнення позивача з роботи (т. 1 а.с. 157) відповідачем визнається факт відсутності позивача на робочому місці протягом зазначеного періоду з поважних причин. За таких обставин, враховуючи положення ч. 1 ст. 61 ЦПК України, суд вважає, що зазначена обставина визнана сторонами, тому не підлягає доказуванню.
У заяві від 22 січня 2010 року, яка надійшла на адресу відповідача 25 січня 2010 року, позивач просив надати йому чергову відпустку строком на 24 календарних дня, починаючи з 25 січня 2010 року (т. 1 а.с. 151). Листом вих. № 260110-1 від 26 січня 2010 року відповідач відмовив позивачу у наданні чергової відпустки, а позивачу було запропоновано надати до бухгалтерії підприємства виправдувальні документи або пояснення про відсутність на робочому місці з 12 листопада 2009 року до 5 січня 2010 року (т. 1 а.с. 29). Лист відповідачем було підготовлено на підставі рішення власника № 28 від 25 січня 2010 року про відмову у наданні позивачу відпустки (т. 1 а.с. 153-154).
ОСОБА_1 на підприємство не зявився, будь-які документи, які б підтверджували поважність причин його відсутності на роботі з 12 листопада 2009 року по 4 січня 2010 року, або письмові пояснення, не надав, про що 5 лютого 2010 року було складено акт про відмову від надання пояснень щодо відсутності на робочому місці, власноруч заяву про надання відпустки не написав, наказ про надання відпустки підприємством не видавався, позивачу було направлено лист про відмову у наданні відпустки та зобовязано зявитися на роботу, але ОСОБА_1 на роботу не зявився навіть, починаючи з 25 січня 2010 року, тому наказом № 78 від 8 лютого 2010 року позивача було звільнено з роботи за прогул відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України з 8 лютого 2010 року (т. 1 а.с. 157).
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Пунктом 2 частини 1 статті 232 КЗпП України встановлено, що безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи.
На підставі ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Не заслуговують на увагу посилання позивача на лист № 10-5 від 12 жовтня 2009 року про тимчасове відсторонення його від роботи (т. 1 а.с. 24), оскільки розпорядження про обмеження самостійного перебування на території підприємства було видано лише 11 листопада 2009 року (т. 1 а.с. 131), на підставі цього розпорядження директору ТОВ ДПКП «Гова»було направлено відповідний лист № 10-5 від 12 листопада 2009 року про обмеження доступу на територію підприємства (т. 1 а.с. 132), а не про відсторонення. Зазначені розпорядження та лист були надані суду відповідачем, їх копії було офіційно завірено печаткою підприємства.
Що стосується обставин стосовно того, що через неотримання відповіді про відмову у наданні відпустки, підписаної ОСОБА_2, позивач вважає, що йому таку відпустку було надано, то вони не можуть бути прийняті судом, оскільки згідно діючого трудового законодавства працівник може вважати, що йому відпустку надано, тільки після видання роботодавцем відповідного наказу та ознайомлення його з таким наказом. Наказ про надання ОСОБА_1 відпустки відповідачем не видавався, з цим наказом позивач не ознайомлювався.
Свідки ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 також зазначили, що, починаючи з 12 листопада 2009 року позивач зявлявся на роботі лише кілька разів.
У звязку з зазначеними вище обставинами, судом не вбачається достатніх підстав для визнання наказу про звільнення позивача з роботи незаконним, обставини, на які позивач посилався на обґрунтування своїх позовних вимог у позовній заяві та поясненнях у ході судового засідання, не знайшли свого підтвердження у ході судового слідства та не підтверджені доказами, а тому у задоволенні позовних вимог в цій частині позивачу слід відмовити.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Що стосується позовних вимог про визнання формулювання звільнення позивача, як звільнення за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, датою звільнення вважати дату ухвалення рішення по справі та зобовязання відповідача внести відповідний запис до трудової книжки, то вони також не підлягають задоволенню, оскільки позивача наказом № 78 від 8 лютого 2010 року було звільнено з роботи за прогул відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України, цей наказ чинний та не визнаний незаконним. Крім того, з метою звільнення за угодою сторін позивач повинен був написати відповідну заяву, а така заява ним написана не була, тому суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Позивачем також заявляються вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 1 листопада 2009 року по 7 червня 2011 року, які також не підлягають задоволенню, оскільки нормою ч. 2 ст. 235 КЗпП України передбачено стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу лише при ухваленні рішення про поновлення на роботі, а позивачем такі вимоги на теперішній час не заявляються.
Згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться в день звільнення.
Згідно довідки № 06-03 від 6 червня 2012 року з жовтня 2006 року по 8 лютого 2010 року позивач у відпустках не був. Відповідачем при звільненні позивача не було виплачено компенсацію за невикористані відпустки. Згідно довідки № 06-04 від 6 червня 2012 року компенсація за невикористані відпустки строком 76 днів складає 13 935 гривень 85 коп сума, з якої належать відрахуванню податки, зазначену суму і слід стягнути з відповідача на користь позивача в рахунок компенсації за невикористані відпустки. У задоволенні інших позовних вимог в цій частині позивачу слід відмовити.
Згідно з ч. 1 ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Діями відповідача ОСОБА_1 стосовно несвоєчасної виплати компенсації за невикористані відпустки завдано моральної шкоди, яка полягає у тому, що позивач зазнав душевних страждань та хвилювань, йому довелося докладати додаткових зусиль для організації свого життя, тому суд вважає за необхідне позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди задовольнити частково у розмірі 500 гривень. У задоволенні інших вимог в цій частині позову позивачу відмовити.
У відповідності з ч. 3 ст. 88 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
ОСОБА_1 згідно з п. 1 ч. 1 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»при поданні позову до суду був звільнений від сплати судового збору та згідно з п. 1, 2 ч. 3 ст. 81 ЦПК України від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. 1 листопада 2011 року набрав чинності Закон України «Про державне мито», тому з відповідача слід також стягнути судовий збір в дохід держави у розмірі 321 гривні 90 коп (214 гривень 60 коп + 107 гривень 30 коп = 321 гривня 90 коп) п.п. 1, 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір». Судовий збір за вимоги про визнання наказу про звільнення незаконним, зміну формулювання звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу віднести за рахунок держави.
На підставі викладеного, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 36, п. 4 ч. 1 ст. 40, п. 2 ч. 1 ст. 232, ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 235 КЗпП України, п.п. 1, 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ч. 1 ст. 61, ч. 3 ст. 88, ст. ст. 209, 212, 214-215 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з приватного підприємства «Техносервісінформ»на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані відпустки за період з жовтня 2006 року по 8 лютого 2010 року у розмірі 13 935 гривень 85 коп сума, з якої належать відрахуванню податки.
Стягнути з приватного підприємства «Техносервісінформ»на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 500 гривень.
У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути з приватного підприємства «Техносервісінформ»в дохід держави судовий збір у розмірі 321 гривні 90 коп.
Судовий збір в іншій частині віднести за рахунок держави.
Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Ленінський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Суддя
