ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 травня 2021 року Справа № 5019/592/12
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуюча суддя Коломис В.В., суддя Тимошенко О.М. , суддя Миханюк М.В.
секретар судового засідання Романець Х.В.
за участю представників сторін:
позивача - Зражевська Я.О., Луцик К.В.;
відповідача 1 - Янчук В.В.;
відповідача 2 - Богун Г.О.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича та Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" на рішення Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року (повний текст складено 29.03.2021) у справі №5019/592/12 (суддя Качур А.М.)
за позовом Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича
до 1) Приватного підприємства "Кольортех"
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко"
про визнання права власності на частку цілісного майнового комплексу
у межах справи № 5019/592/12
за заявою Приватного підприємства "Кольортех"
про банкрутство
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року у справі №5019/592/12 в задоволенні позову Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича до Приватного підприємства "Кольортех", Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" про визнання права власності на частку цілісного майнового комплексу у межах справи №5019/592/12 за заявою Приватного підприємства "Кольортех" про банкрутство - відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, ФОП Ніколаєв Д.Б. звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення господарським судом Рівненської області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи.
При цьому скаржник зазначає, що враховуючи обставини, встановлені рішенням Господарського суду Рівненської області від 14.08.2018 та постановами Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 та Верховного Суду від 18.04.2019, а також беручи до уваги саму мету укладення договору купівлі-продажу (перехід права власності), позовні вимоги про визнання за ним права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме 2/3 частки у цілісному майновому комплексі, що є еквівалентом 62,23% його вартості, є обгрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.04.2021 у справі №5019/592/12 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича на рішення Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року у справі №5019/592/12; призначено справу №5019/592/12 до розгляду на 31 травня 2021 року.
Також не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, ТОВ "Радивилівмолоко" звернулось до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення місцевого господарського суду в мотивувальній частині з урахуванням доводів, викладених в апеляційній скарзі.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт зазначає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ФОП Ніколаєва Д.Б. Разом з тим, мотиви, з яких виходив суд при ухваленні такого судового рішення, на думку апелянта, ґрунтуються на неправильній оцінці судом сукупності досліджених доказів та з`ясованих обставин справи, що вказує на прийняття судового рішення, яке в розумінні ст.236 ГПК України, не може вважатися законним та обґрунтованим.
Зокрема, апелянт не погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо перебування спірного комплексу у фактичному володінні ФОП Ніколаєва Д.Б., а тому усі наступні висновки суду першої інстанції, що витікають з цього, також є безпідставними.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2021 у справі №5019/592/12 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" строк на подання апеляційної скарги. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" на рішення Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року у справі №5019/592/12. Об`єднано апеляційні скарги Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича та Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" в одне апеляційне провадження для спільного розгляду. Призначено справу №5019/592/12 до розгляду на 31 травня 2021 року об 11:00 год.
ПП "Кольортех" у відзиві на апеляційну скаргу підтримує вимоги та доводи, викладені в апеляційній скарзі ТОВ "Радивилівмолоко", та просить змінити рішення місцевого господарського суду в мотивувальній частині з урахуванням доводів, викладених в апеляційній скарзі; апеляційну скаргу ФОП Ніколаєва Д.Б. вважає безпідставною та необгрунтованою, а тому просить залишити її без задоволення.
Безпосередньо в судовому засіданні представники сторін повністю підтримали вимоги та доводи, викладені відповідно в апеляційних скаргах та у відзивах на неї.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича слід залишити без задоволення, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" задоволити, мотивувальну частину рішення Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року у справі №5019/592/12 змінити, виклавши останню в редакції даної постанови.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 12 червня 2012 року між ПП "Кольортех" в особі директора Соколовського С.М. (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) та поручителем зі сторони продавця ОСОБА_2 було укладено попередній договір купівлі-продажу №6 (далі - попередній договір), за умовами якого продавець та покупець зобов`язались у майбутньому в строк до 31 грудня 2012 року укласти договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу (основний договір) у нотаріальній формі на умовах, визначених цим договором.
Сторони визначили істотні умови основного договору, а саме: продавець ПП "Кольортех"; покупець - Ніколаєв Д.Б.; об`єкт - цілісний майновий комплекс, який знаходиться в АДРЕСА_1 , що належить на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Онофрійчук С.Й. 29 червня 2005 року за реєстром №4511, та зареєстрованих бюро технічної інвентаризації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за номером 1952466, записано в реєстрову книгу №103-1189 під №10; ціна визначається сторонами у розмірі 200 000,00 доларів США. Інші умови основного договору, які не встановлені цим договором, погоджуються сторонами у основному договорі.
Відповідно до попереднього договору продавець зазначив, що даний об`єкт нікому не проданий, не подарований, не заставлений, в спорі та під забороною, в тому числі податковій заставі, не перебуває, прав на нього у третіх осіб, в тому числі права привілейованої купівлі, немає. На підтвердження дійсних намірів про наступне укладення договору купівлі-продажу покупець передає продавцеві гроші в сумі 265 000,00 грн., факт передачі яких підтверджується підписанням даного договору та розпискою поручителя про отримання вищезазначеної суми.
В цей же день, 12 червня 2012 року на виконання укладеного попереднього договору, ОСОБА_1 було передано за розпискою ОСОБА_2 , як довіреній особі продавця, 265 000,00 грн, як часткову оплату вартості об`єкту (майнового комплексу).
Розписками від 28 вересня 2012 року на суму 30 000,00 грн, від 28 вересня 2012 на суму 30 000,00 грн, від 07 лютого 2014 року на суму 11 000,00 доларів США та платіжними дорученнями №124 від 25 жовтня 2012 року, №126 від 14 листопада 2012 року на суму 55 000,00 грн ОСОБА_1 перерахував на виконання даного договору кошти на загальну суму 395 000,00 грн.
17 серпня 2012 року між ПП "Кольортех" в особі директора Соколовського С. М., як продавцем, ОСОБА_2 , як поручителем зі сторони продавця, та ОСОБА_1 , як покупцем, було укладено додаток до попереднього договору купівлі-продажу №6, в якому встановлено вартість майнового комплексу в сумі 1 257 772,00 грн та графік погашення даної вартості.
07 лютого 2014 року між поручителем зі сторони продавця - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було складено Акт здачі-приймання робіт, згідно з яким останнім було проведено будівельно-ремонтні роботи майнового комплексу, що розташований по вул. Старицького, 21 у м. Рівне, на загальну суму 387 835,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 17.04.2012 за заявою боржника порушено провадження у справі №5019/592/12 про банкрутство Приватного підприємства "Кольортех" на загальних підставах Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 23.05.2012 у справі №5019/592/12 введено процедуру розпорядження майном Приватного підприємства "Кольортех". Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 19.09.2012 затверджено реєстр вимог кредиторів Приватного підприємства "Кольортех".
Постановою Господарського суду Рівненської області від 05.02.2014 у справі №5019/592/12 Приватне підприємство "Кольортех" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців, призначено ліквідатором арбітражного керуючого Михайловського С.В.
18.06.2015 проведено другий повторний аукціон з реалізації майна банкрута - цілісного майнового комплексу, що знаходиться за адресою: 33016, м. Рівне, вул. Старицького, 21. За результатами аукціону складено протокол № 01-06/15/К від 18.06.2015 року.
Згідно розміщеного на сайті Вищого господарського суду України повідомлення №45/15 від 19.06.2015, аукціон визнано таким, що відбувся. Переможцем аукціону визнано ПП "Даві Буд", яке запропонувало найвищу ціну за вказаний лот 334814,60 грн.
На підставі протоколу проведення другого повторного аукціону по реалізації майна банкрута № 01-06/15/К від 18.06.2015 року, між ПП "Кольортех" та ПП "Даві Буд" укладено Договір № 19/06/15/Л купівлі продажу майна банкрута на других повторних відкритих торгах (другому повторному аукціоні) від 19.06.2015.
14 липня 2015 року між ПП "Даві Буд" (продавець) та ТОВ "Радивилівмолоко" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до предмету якого продавець передав у власність, а покупець прийняв цілісний майновий комплекс, який розташований на АДРЕСА_1 , цілісний майновий комплекс, що відчужений за цим договором складається з контори "А 2" з цегли загальною площею 393 кв. м., матеріального складу "Б 1" з цегли загальною площею 498,1 кв.м., навісу для с/г машин "В 1" з цегли загальною площею 166,7 кв.м., матеріального складу №3 "Г 1" з цегли площею 269,3 кв.м., матеріального складу №1 "Д 1" з цегли загальною площею 367,5 кв.м., прохідної "3" з цегли загальною площею 21,6 кв.м. У договорі вказано, що зазначений цілісний майновий комплекс належить продавцеві на праві власності на підставі свідоцтва про придбання майна з аукціону, виданого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філюк В.М. 22 червня 2015 року №2401.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , було зареєстровано 14 липня 2015 року за ТОВ "Радивилівмолоко". Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, серія та номер 724, виданий 14 липня 2015 року.
В подальшому, постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.08.2016 у справі №5019/592/12, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 15.11.2016, задоволено заяву ДПІ у м. Рівному ГУ ДФС у Рівненській області про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна ПП "Кольортех", визнано недійсними результати аукціону з продажу майна Приватного підприємства "Кольортех" від 18 червня 2015 року, оформлені протоколом № 01-06/15/К від 18 червня 2015 року, визнано недійсним договір №19/06/15/К купівлі-продажу майна банкрута на других повторних відкритих торгах (другому повторному аукціоні) від 19 червня 2015 року, укладений між ПП "Кольортех" та ПП "Даві Буд".
У серпні 2016 року ФОП Ніколаєв Д.Б. звернувся до Господарського суду Рівненської області в межах справи про банкрутство ПП "Кольортех" з позовною заявою про визнання зміни правовідносин та набуття прав покупця за договором купівлі-продажу, відповідно до якої, посилаючись на положення статті 16 ЦК України, просив: змінити правовідносини між ПП "Кольортех" та ФОП Ніколаєвим Д.Б. за попереднім договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу №6 від 12 червня 2012 року на правовідносини цих самих сторін за основним договором купівлі-продажу цього ж комплексу - з 12 червня 2012 року; визнати права ФОП Ніколаєва Д. Б., як покупця за основним договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 - з 12 червня 2012 року в частині 62,23 % від його вартості.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15.12.2016 в задоволенні вказаного позову відмовлено.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 рішення Господарського суду Рівненської області від 15.12.2016 скасовано, вирішено змінити правовідносини між ПП "Кольортех" та ФОП Ніколаєвим Д.Б. за попереднім договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу №6 від 12 червня 2012 року на правовідносини цих самих сторін за основним договором купівлі-продажу цього ж комплексу - з 12 червня 2012 року.
Постановою Верховного Суду від 20.02.2018 скасовано постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 08.08.2017 та рішення Господарського суду Рівненської області від 15.12.2016, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду спору рішенням Господарського суду Рівненської області від 14.08.2018 у справі №5019/592/12, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 та постановою Верховного Суду від 18.04.2019, позов задоволено, змінено правовідносини між ПП "Кольортех" та ФОП Ніколаєвим Д.Б. за попереднім договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу №6 від 12 червня 2012 року на правовідносини цих самих сторін за основним договором купівлі-продажу цього ж комплексу з 12 червня 2012 року; визнано права ФОП Ніколаєва Д.Б., як покупця за основним договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з 12 червня 2012 року в частині 62,23% від його вартості.
Після набрання вищевказаними рішеннями суду законної сили 22 липня 2019 року ФОП Ніколаєв Д.Б. звернувся із заявою до Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради щодо реєстрації за ним права власності на цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , однак рішенням №47975980 від 26 липня 2019 року Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради відмовлено у державній реєстрації права власності.
В зв`язку з відмовою Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради в реєстрації права власності на цілісний майновий комплекс, ФОП Ніколаєв Д.Б. звернувся до господарського суду з позовом про визнання за ним права власності на 2/3 частки (що є еквівалентом 62,23%) вищезазначеного цілісного майнового комплексу.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 03.10.2019 у справі №5019/592/12 в задоволенні позову ФОП Ніколаєва Д.Б. до ПП "Кольортех", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ТОВ "Радивилівмолоко", про визнання права власності на частку цілісного майнового комплексу у межах справи про банкрутство за заявою боржника ПП "Кольортех" відмовлено.
Постановою Північно - західного апеляційного господарського судувід 14.07.2020 задоволено апеляційну скаргу ФОП Ніколаєва Д.Б. на рішення Господарського суду Рівненської області від 03.10.2019 у справі №5019/592/12. Рішення Господарського суду Рівненської області від 03.10.2019 скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову,визнано право власності ФОП Ніколаєва Д.Б. на частку 2/3 частки, що є еквівалентом 62,23% цілісного майнового комплексу площею 1067,99 кв. метрів і вартістю 782835 грн, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 27.10.2020 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.07.2020 та рішення Господарського суду Рівненської області від 03.10.2019 скасовано, справу №5019/592/12 в частині розгляду позову ФОП Ніколаєва Д.Б. про визнання права власності на частку цілісного майнового комплексу направлено на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.
При цьому, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, зазначив в своїй постанові, що суди не врахували, що нормою статті 392 ЦК України встановлена обов`язкова умова, за наявності якої власник майна може пред`явити позов про визнання за ним права власності, зокрема це не визнання права його власності особою, яка вказана відповідачем. Відтак, вирішуючи даний спір, суди мали встановити наявність чи відсутність фактів порушення, невизнання чи заперечення прав позивача особою відповідача або створення ним неможливості реалізації позивачем свого права власності, чого у даній справі зроблено не було.
З`ясовуючи питання про те, чи є позивач особою, що набула у встановленому порядку право власності на спірне нерухоме майно, суди попередніх інстанцій не з`ясували, чи є відповідач у справі (ПП "Кольортех") особою, яка оспорює або не визнає права власності позивача чи має власний інтерес на спірне нерухоме майно, тобто достеменно не встановили наявність чи відсутність ознак оспорюваності чи невизнання права власності позивача, а відтак не встановили і належний суб`єктний склад учасників справи.
Також враховуючи, що позивач заявив вимогу про визнання права власності не на весь цілісний майновий комплекс, а лише на 2/3 його частки, суди попередніх інстанцій мали з`ясувати, чи підлягає застосуванню до спірного нерухомого майна правовий режим спільної часткової власності. Також враховуючи, що позивач вважає себе власником 2/3 частки у вказаному цілісному майновому комплексі, суди мали встановити та дослідити обставини щодо визначення особи співвласника спірного нерухомого майна із зазначенням відповідної частки.
Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що заявляючи вимогу про визнання права власності на 2/3 частки цілісного майнового комплексу, тобто на нерухоме майно площею 1067,99 кв. м (еквівалентно 62,23% від загальної площі комплексу), позивач не визначив, яке саме майно входить у 2/3 частки, на яку претендує позивач, не вказав жодних індивідуальних характеристик, за якими суд може ідентифікувати таке майно із загального переліку об`єктів, які включає в себе спірний цілісний майновий комплекс.
Також суд касаційної інстанції зазначив, що суди не врахували та не дослідили, чи забезпечить обраний позивачем спосіб захисту відновлення порушеного права позивача, чи не призведе до порушення прав та інтересів іншого співвласника спірного нерухомого майна та чи не спричинить ухвалене судове рішення виникнення інших спорів щодо спірного майна.
Місцевий господарський суд, враховуючи висновки суду касаційної інстанції, викладені у постанові від 27.10.2020 у справі №5019/592/12, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, однак не в повній мірі погоджується з його обгрунтуванням з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом розгляду у даній справі є позовні вимоги про визнання за ФОП Ніколаєвим Д.Б. права власності на 2/3 частки (що за твердженням позивача є еквівалентом 62,23%) цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту. Тому закон спеціально регулює як підстави набуття права власності, так і підстави його припинення.
Право власності, як і будь-яке інше суб`єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов`язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Підстави виникнення права власності поділяються на такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, тобто первісні, та похідні, за якими право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.
Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За правилами статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Одним зі способів захисту права та інтересу є, зокрема, визнання права.
З огляду на те, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Разом з тим, згідно з положеннями статті 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду (постанова Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 5006/5/39б/2012).
Отже, суд повинен встановити чи наявне у позивача право власності на спірне майно, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув таке право. За таких умов суттєвим для констатації факту набуття права власності є встановлення моменту виникнення права власності та обставини, за яких виникло володіння спірним майном.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Господарського суду Рівненської області від 14 серпня 2018 року у справі №5019/592/12 визнано права ФОП Ніколаєва Д.Б. як покупця за договором купівлі - продажу цілісного майнового комплексу з 12 червня 2012 року в розмірі 62,23% від вартості цього майна; змінено правовідносини між ПП "Кольортех" та ФОП Ніколаєвим Д.Б. за попереднім договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу від 12 червня 2012 року на правовідносини цих самих сторін за основним договором купівлі-продажу цього ж комплексу - з 12 червня 2012 року.
Під час розгляду позову ФОП Ніколаєва Д.Б. про зміну правовідносин між ним та ПП "Кольортех" за попереднім договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу 6 від 12 червня 2012 року на правовідносини цих самих сторін за основним договором купівлі-продажу, господарський суд встановив, що сторони узгодили істотні умови щодо об`єкта договору купівлі-продажу, ціну продажу та перейшли до його реального виконання (здійснили передачу майна, набувач розпочав згідно з графіком сплату вартості спірного майна, вступив в управління майном та здійснював його ремонт), що підтверджує вихід сторін за межі попереднього за своєю суттю договору та переростання договору в реальну угоду з відчуження (купівлю-продаж) майна. Суд зробив висновок про те, що дії сторін правочину, укладеного 12 червня 2012 року з додатком 17 серпня 2012 року були спрямовані на реальне відчуження майна шляхом купівлі-продажу, внаслідок чого правовідносини сторін слід змінити, визнавши їх такими, що підтверджують укладення основного договору купівлі-продажу та його виконання сторонами.
З аналізу вказаного рішення слідує, що розмір визнаних за позивачем прав покупця визначений пропорційно сплаченій вартості майна, а також вартості проведених ремонтних робіт по відновленню майна, всього на загальну суму 803 035,00 грн, тоді як загальна вартість майнового комплексу встановлена в розмірі 1 257 722,00 грн.
Також суд зауважує, що визнання судом прав покупця у розмірі в розмірі 62,23 % від вартості цього майна обумовлено позовними вимогами самого позивача, адже позивач звертався до суду саме з такими вимогами.
Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.
Відтак, факти та обставини стосовно набуття позивачем прав покупця за договором купівлі-продажу, що знайшли відображення у рішенні Господарського суду Рівненської області від 14 серпня 2018 року, мають значення преюдиційних під час розгляду даного спору та не потребують доказування у відповідності до ч.4 ст.75 ГПК України. Необхідно враховувати, що преюдиційним є не все судове рішення, а певні обставини встановлені таким рішенням та оцінку яких зробив суд під час прийняття рішення.
При цьому суд враховує, що дане рішення після перегляду в апеляційній та касаційній інстанціях залишене без змін. Також суд враховує, що юридична оцінка обставин наведена у мотивувальних частинах постанов Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 грудня 2018 року та Верховного Суду від 18 квітня 2019 року, не змінює преюдиційних фактів встановлених рішенням Господарського суду Рівненської області. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що господарським судом у рішенні від 14 серпня 2018 року встановлені преюдиційні факти щодо набуття прав покупця у розмірі 62,23% від вартості, а не набуття позивачем права власності на частку у спільній частковій власності на нерухоме майно.
Згідно з нормами статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
З огляду на природу договірних правовідносин щодо купівлі-продажу, основоположним правом покупця є право на набуття у власність майна, що було предметом відповідного правочину.
Згідно із положеннями статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Майнове право, яке можна визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому (таку правову позицію наведено у пункті 87 постанови Верховного Суду у складі Великої Палати від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).
Набуті позивачем права покупця є по суті майновими правами, що за умови вчинення відповідних дій переростають у повноцінне право власності. Підставою для набуття права власності в такому випадку є правовідносини, які виникли на основі правочинів та інших юридичних фактів.
При цьому, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що починаючи з 12 червня 2012 року позивач набув майнових прав покупця, прав майбутнього власника щодо індивідуально визначеної речі - цілісного майнового комплексу, оскільки Господарським судом Рівненської області у рішенні від 14 серпня 2018 року встановлені преюдиційні факти щодо набуття прав покупця у розмірі 62,23% від вартості цілісного майнового комплексу.
Місцевий господарський суд, на думку апеляційного суду, фактично здійснив переоцінку обставин, встановлених у рішенні Господарського суду Рівненської області від 14 серпня 2018 року у справі №5019/592/12, шляхом констатації факту наявності у позивача прав покупця на увесь спірний майновий комплекс, а не лише на 62,23 % від його вартості.
Також колегія суддів вважає безпідставним та не підтвердженим належними доказами висновок суду першої інстанції щодо передання покупцю майна в повному розмірі, тобто всього цілісного майнового комплексу, та відповідно прийняття його останнім.
В матеріалах справи відсутні, а позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтвержували факт передачі йому спірного цілісного майнового комплексу.
При цьому, акт здачі-приймання від 07 лютого 2014 року (т.4, а.с.36), складений між ОСОБА_1 з однієї сторони та ОСОБА_2 з другої сторони, засвідчує лише виконання ОСОБА_1 певного обсягу будівельно-ремонтних робіт на спірному майновому комплексі та їх подальше прийняття ОСОБА_2 , однак такий акт не може підтверджувати факт передачі цілісного майнового комплексу Ніколаєву Д.Б., оскільки виконання будівельно-ремонтних робіт могло здійснюватися без фактичної передачі споруд їх виконавцю. Доказів на підтвердження протилежного позивачем суду не надано та в ході розгляду справи апеляційним судом не встановлено.
Також безпідставними є висновки суду першої інстанції, зроблені в мотивувальній частині рішення, що володіння, розпорядження і користування усім цілісним майновим комплексом, як на час переходу права власності до інших набувачів, так і на час розгляду даного спору, фактично здійснює одна особа - ФОП Ніколаєв Д.Б., оскільки ТОВ "Радивилівмолоко", як власник спірного майна (згідно договору купівлі-продажу від 14.07.2015, який є дійсним), з моменту набуття права власності на дане нерухоме майно несе витрати по його утриманню (витрати по його обслуговуванню, охороні та сплаті податків), що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями договорів на постачання електричної енергії та надання послуг з охорони, податкових декларацій з податку на нерухоме майно та платіжних доручень про оплату податку на нерухоме майно. При цьому, в додатках до податкових декларацій з податку на нерухоме майно, до договору про постачання електричної енергії № 270055836 від вересня 2015 року, а також в договорах про надання послуг на охорону приміщення та майна №Б/4 від 01 січня 2016 року та №Б/4 від 01 квітня 2017 року, зазначено нерухоме майно - цілісний цілісний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Рівненська обл., м. Рівне, вул. Старицького, 21.
Надаючи оцінку позовним вимогам суд вважає за необхідне звернути увагу на природу права спільної часткової власності, підстав виникнення такого різновиду права власності, порядку його набуття та реалізації, специфіку правовідносин спільної власності.
Відповідно до ст.355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Спільна власність є різновидом права власності, що ускладнена множинністю суб`єктів. Крім того, специфіка правовідносин спільної власності полягає в єдності об`єкта права власності відносно зазначеної множинності суб`єктів такого права.
Частиною 1 статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
З урахуванням наведеного, правовий режим спільної власності може передбачати визначення часток кожного із співвласників у праві спільної власності (спільна часткова) або відсутність такого визначення у праві спільної власності (спільна сумісна). Згідно з наведеним критерієм спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну.
Розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним. При цьому, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна (частина 2 статті 357 ЦК України).
Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток із нього має бути спеціально встановлено або договором, або законом.
А отже, як видно зі змісту наведеної статті розмір частки можна визначити, якщо певна частка у визначеному розмірі відчужується та набувається за договором, або ж коли неподільне до цього майно спільно набувається кількома особами - співвласниками, наприклад за договором про спільну діяльність. У такому випадку розмір часток також визначається договором або з урахуванням вкладу кожного співвласника у спільне придбання майна. А тому визначення і підтвердження розміру частки у спільній частковій власності, що належить власнику можливе у окремих передбачених законом випадках: -придбання у спільну власність майна двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; - укладення та виконання договору про спільну діяльність; - набуття особою частки у праві власності на майно, щодо якого правовий режим спільної часткової власності існував ще до такого набуття тощо.
Тобто, спільна часткова власність - це власність двох або більше осіб (а не однієї особи) - із визначенням відповідних часток. Спільна власність має місце за наявності двох або більше співвласників, а не одного власника, який сплатив лише частину вартості майна.
Відповідно до ч.1 ст.363 ЦК України, частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
Таким чином, частка у праві спільної часткової власності може бути набута новим власником в порядку правонаступництва від попереднього власника, як вже існуючий на момент правочину об`єкт цивільних прав. Або може бути створена за волевиявленням власника майна шляхом виділення в окремий новий об`єкт - частку у спільній частковій власності на майно. Або ж може виникнути за узгодженим рішенням майбутніх співвласників у випадку її спільного створення чи набуття.
Також судом досліджено питання щодо порядку та підстав виникнення спільної часткової власності на майно у позивача, як про це зазначається останнім, а отже і можливість позивача звертатися до суду за захистом стверджуваних прав.
Ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом не встановлено обставин, що відносно спірного цілісного майнового комплексу виник такий правовий режим як спільна часткова власність. Судом також не встановлено обставин щодо іншого ймовірного співвласника у спільній частковій власності на це майно, а також не встановлено обставин щодо спільного набуття співвласниками прав спільної часткової власності відносно спірного об`єкта нерухомості; в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження спільного придбання, виготовлення чи спорудження такого майна.
Як вже зазначалося вище, господарський суд у рішенні від 14 серпня 2018 року встановив факт набуття прав покупця у певному відсотковому розмірі відносно вартості цілісного майнового комплексу обумовленого сторонами договору. Як вбачється з рішення суду, таке набуття прав покупця у певному відсотковому розмірі відносно вартості нерухомого майна визначено з огляду на розмір сплаченої ним вартості даного майна.
Однак, зазначене не свідчить про набуття покупцем певної частки у спільній частковій власності, з огляду на що відсутні підстави для висновку про набуття позивачем у власність саме частки у певному розмірі.
Слід зазначити, що позивач пред`явив вимогу про визнання права власності на частку (62,23%) цілісного майнового комплексу. В подальшому, позивач подав до суду заяву про зміну підстав позову та просив визнати за ним право власності на 2/3 частки, що є еквівалентом 62,23% цілісного майнового комплексу.
Згідно положень статті 177 ЦК України частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, щодо якого можуть вчинятися юридично значимі дії.
Отже, заявляючи вимогу про визнання права власності на частку у цілісному майновому комплексі, позивач повинен обґрунтувати наявність порушення, невизнання або оспорювання його прав саме щодо даного об`єкта - частки у праві спільної власності. Водночас, права на частку у праві спільної власності не рівнозначні правам на майно, зокрема, на об`єкт нерухомості. А тому, звертаючись до суду з вимогою про визнання права власності на частку у праві спільної часткової власності, позивач повинен обґрунтувати порушення його прав саме щодо даного об`єкта цивільних прав. Натомість, ні в позовній заяві, ні в заяві про зміну предмету позову не наведено обґрунтування, яким саме чином порушено права позивача на частку у праві спільної власності.
Крім того, суд дослідив чи може бути застосовано до спірного нерухомого майна правовий режим спільної часткової власності.
Слід зазначити, що у законодавстві відсутні застереження щодо застосування до єдиного (цілісного) майнового комплексу режиму спільної часткової власності. Водночас на такий об`єкт поширюється режим нерухомої речі. А як вже зазначалося вище, суд не встановив обставин стосовно того, що відносно спірного майнового комплексу виник такий правовий режим як спільна часткова власність.
Цілісний (єдиний) майновий комплекс являє собою не випадковий набір окремих видів майна, а системну сукупність майна, що сформовано та використовується за призначенням. Власне термін "комплекс" (лат. complexus - зв`язок, сполучення) підкреслює єдність всього майна, яке сприймається як дещо цілісне.
Таке майно (комплекс майна) призначене для використання його в підприємницькій діяльності і становить собою окремий об`єкт цивільного обороту, який має свої особливості. До складу цілісного майнового комплексу як об`єкта нерухомості входять складові, такий об`єкт визначається з позначенням його складових.
Майновий комплекс, як самостійний об`єкт цивільних прав, може бути предметом будь-якого правочину. Зокрема, такі положення містить частина 3 статті 66 ГК України та частина 4 статті 191 ЦК України.
У випадку купівлі-продажу цілісного майнового комплексу його ціна у домовленостях сторін вочевидь відповідатиме усьому комплексу як єдиному об`єкту, а не вартості окремих будівель та споруд, оскільки єдність майнового комплексу підвищує вартість майна, що входить до його складу і унеможливлює знецінення того майна, яке залишається без попиту, якщо його продавати не як складову єдиного майнового комплексу.
На цілісний майновий комплекс поширюється режим складної речі, визначений нормами статті 188 ЦК України, відповідно до якої якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.
Разом з тим, власник цілісного майна, керуючись власними переконаннями і власною волею та не порушуючи при цьому інтереси інших осіб, може поділити нерухоме майно або виділити з нього певну частину.
Згідно з пунктом 3 Національного стандарту 1 "Засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року №1440, цілісні майнові комплекси - це об`єкти, сукупність активів яких дає змогу провадити певну господарську діяльність; цілісними майновими комплексами є підприємства, а також їхні структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку в самостійні об`єкти з подальшим складанням відповідного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні суб`єкти господарської діяльності.
Відповідно до наказу Фонду державного майна України № 1954 від 29 грудня 2010 року "Про порядок віднесення майна до такого, що включається до складу цілісного майнового комплексу державного підприємства", цілісний майновий комплекс - об`єкт, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої діяльності, що визначає загальнодержавне значення підприємства, на постійній і регулярній основі. Цілісними майновими комплексами можуть бути структурні підрозділи, які в установленому порядку виділяються в самостійні об`єкти.
Право власності та інші речові права на нерухоме майно, яке утворилося внаслідок поділу або виділу частки з об`єкта нерухомого майна або об`єднання об`єктів нерухомого майна, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).
При цьому, виділення складових частин цілісного майнового комплексу, як слідує з наведених нормативних актів, відбувається лише у визначеному порядку та на відповідних підставах.
У межах розгляду даного спору суд не встановив обставин щодо виділення нерухомого майна зі складу спірного майнового комплексу.
Відповідно до ст.184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Нерухоме майно функціонує у натурально-речовій та вартісній формі. Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають, зокрема, місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.
Таким чином, об`єктом позову про визнання права власності може бути лише індивідуально-визначене майно, яке існує в натурі на час подання позову.
Як вже зазначалося вище, позивач просить суд визнати за ним право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме 2/3 частки у цілісному майновому комплексі, що є еквівалентом 62,23% його вартості.
З матеріалів справи вбачається, що загальна площа цілісного майнового комплексу у м. Рівне по вул. Старицького, 21 становить 1716,2 кв. м та включає в себе наступні об`єкти: контора літ. "А-2" площею 393,0 кв. м, матеріальний склад літ. "Б-1" площею 498,1 кв. м, навіс для с/г машин літ. "В-1" площею 166,7 кв. м., матеріальний склад 3 літ. "Г-1" площею 269,3 кв. м, матеріальний склад 1 літ. "Д-1" площею 367,5 кв. м та прохідну літ. "З" площею 21,6 кв. м.
Заявляючи вимогу про визнання права власності на 2/3 частки цілісного майнового комплексу, тобто на нерухоме майно площею 1067,99 кв. м (еквівалентно 62,23% від загальної площі комплексу), позивач не визначив, яке саме майно входить у 2/3 частки, на яку претендує позивач, не вказав жодних індивідуальних характеристик, за якими суд може ідентифікувати таке майно із загального переліку об`єктів, які включає в себе цілісний майновий комплекс, розташований у м. Рівне по вул. Старицького, 21.
Також колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про необґрунтованість тверджень позивача, що еквівалент 62,23% від загальної вартості цілісного майнового комплексу становить 2/3 частки у праві спільної часткової власності. Арифметичний розрахунок свідчить про те, що 2/3 відповідає 66,66% від певної величини.
В той же час позивач не навів жодних аргументів чи розрахунків в обґрунтування вимоги щодо частки у розмірі саме 2/3.
Слід зазначити, що існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності. Наприклад, такі правила наведені у розділі 3 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55.
Частки співвласників визначаються арифметично та виражаються в простих правильних дробах (1/2, 5/7, 62/100 і т.д.).
При цьому, вказані в правовстановлюючих документах розміри часток співвласників на об`єкт нерухомого майна в сумі повинні становити одиницю. Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб`єктного складу спільної власності і відповідного зменшення або збільшення частки кожного із співвласників.
У пункті 3.9 вищевказаної Інструкції зазначено, що визначення розміру часток у єдиному майновому комплексі провадиться з урахуванням вартості всіх будинків, будівель і споруд, що розташовані за однією адресою та перебувають у власності всіх співвласників. Приклад розрахунку часток у єдиному майновому комплексі наведено в додатку 5 до цієї Інструкції.
Так, з наведених у додатку 5 до Інструкції прикладах видно, що частки кожного співвласника в єдиному майновому комплексі можуть бути обраховані виходячи з інвентаризаційної або балансової вартості об`єктів нерухомого майна, які належать кожному співвласнику. Також частки співвласників можуть обраховуватися пропорційно за площами належних співвласникам об`єктів.
Однак, позивач не надав суду жодних обґрунтувань щодо підстав визначення розміру частки вимоги, на яку він заявив.
Крім того, судом встановлено наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису від 14 липня 2015 року про реєстрацію права власності на спірний цілісний майновий комплекс за ТОВ "Радивилівмолоко" на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 724, виданого 14 липня 2015 року. Наведені обставини дають підстави для висновку про те, що ще до ухвалення рішення Господарського суду Рівненської області від 14 серпня 2018 року та визнання прав позивача, як покупця за основним договором купівлі-продажу, відбулася зміна особи власника майна.
Як вбачається з матеріалів справи, реєстрація права власності за ТОВ "Радивилівмолоко" здійснена на підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2015 року, згідно якого ТОВ "Радивилівмолоко", як покупець, прийняв у власність об`єкт купівлі-продажу за цим правочином від ПП "Даві Буд".
Разом з тим судом встановлено, що ПП "Даві Буд" набуло право власності на спірний об`єктна підставі договору №19/06/15/К купівлі-продажу від 19 червня 2015 року, укладеного за результатами продажу майна банкрута (ПП "Кольортех") на других повторних відкритих торгах (другому повторному аукціоні).
В подальшому, постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.08.2016, залишеною без змін постановою ВГСУ від 15.11.2016, визнано недійсними результати аукціону з продажу майна ПП "Кольортех" від 18 червня 2015 року, оформлені протоколом № 01-06/15/К від 18 червня 2015 року, визнано недійсним договір №19/06/15/К купівлі-продажу майна банкрута на других повторних відкритих торгах (другому повторному аукціоні) від 19 червня 2015 року.
В даному випадку суд зауважує, що відповідно до приписів частини 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. А встановлення недійсності правочину, укладеного за результатами недійсного аукціону, може серед іншого бути підставою для витребування майна його власником (чи особою яка має майнові права майбутнього власника) у набувача такого майна відповідно до частини першої статті 388 ЦК України.
Розглядаючи даний спір з урахуванням заявленої позивачем вимоги про визнання права власності суд повинен оцінити належність та ефективність обраного позивачем способу захисту. За таких умов суду необхідно з`ясувати, чи може така вимога забезпечити реальне поновлення порушеного права, чи відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, чи не призведе до порушення прав та інтересів іншого осіб та чи не спричинить ухвалене судове рішення виникнення інших спорів щодо спірного майна.
Згідно з положеннями статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів захисту порушених суб`єктивних прав є звернення до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц).
Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 та від 02.02.2021 у справі №925/642/19).
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Зміст зазначених у статті 15 ЦК України підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
Обов`язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення відповідачем прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Серед способів захисту речових прав ЦК України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173).
При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.
Визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом статті 392 ЦК України є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення. Закон зобов`язує позивача при зверненні до господарського суду довести наявність свого права і факт його порушення або оспорення з боку зобов`язаної особи -відповідача, а позов про визнання права власності пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до норм статті 392 ЦК України є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №912/111/14 та від 11.09.2019 у справі № 918/1400/14).
Відтак, необхідним є встановлення наявності чи відсутність фактів порушення, невизнання чи заперечення прав позивача особою відповідача або створення ним неможливості реалізації позивачем свого права власності.
Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб`єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права.
Оспорювання суб`єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб`єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.
Згідно з правилами статті 161 ГПК України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (статті 162 ГПК України).
З тексту позовної заяви, а також заяви про зміну підстав позову вбачається, що обґрунтовуючи свої вимоги позивач не вказує яким чином відповідачі, станом на час подання даного позову, порушують, не визнають або оспорюють його право власності. Натомість, як на підставу своїх вимог, позивач вказує про наявність судового рішення про визнання за ним прав покупця, а також те, що рішенням Управлінням забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради №47975980 від 26 липня 2019 року йому було відмовлено у державній реєстрації права власності.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що обґрунтування позовних вимог позивача не відповідає критеріям статті 392 ЦК України, так як позивачем не наведено та не обґрунтовано належними та допустимими доказами яким саме чином відповідачі станом на час звернення з даним позовом не визнають, заперечують або оспорюють наявне у позивача майнове право на спірний об`єкт.
Вочевидь, позивач у даній справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на спірне майно, у зв`язку з чим і звернувся до суду. Разом з тим, суд зазначає, що підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Однак таких обставин позивачем ні в позовній заяві, ні в заяві про зміну підстав підстав позову не наведено.
Фактичними підставами для звернення позивача з даним позовом стали визнання в судовому порядку за позивачем прав покупця в певній частині від вартості предмету договору купівлі-продажу та відмова в державній реєстрації його майнових прав.
Колегія суддів зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту про визнання права власності на 2/3 частки в цілісному майновому комплексі не здатен забезпечити реальне поновлення порушеного права та спричинить виникнення інших спорів щодо спірного майна. Серед інших причин такий спосіб захисту не буде ефективним також тому, що з огляду на заявлені позовні вимоги невирішеним залишиться питання приналежності решти майна (1/3 частини).
Разом з тим, в матеріалах справи наявний договір від 14 липня 2015 року, за яким відповідач-2 (ТОВ "Радивилівмолоко") набув спірний об`єкт у власність та зареєстрував право власності на майновий комплекс за собою. Відомості про визнання цього правочину недійсним в матеріалах справи відсутні. Водночас правочин, на підставі якого майновий комплекс набув попередній набувач (ПП "Даві Буд") та відчужувач для ТОВ "Радивилівмолоко" визнаний судом недійсним.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово нагадувала, що у разі незаконного заволодіння майном власника іншою особою належним способом захисту є віндикаційний позов (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. При цьому в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункти 85, 114, 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; пункти 100, 101 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18).
Отже, вимога позивача про визнання за ним права власності на спірне майно є неефективним способом захисту, бо позивач є тим суб`єктом, який набуває право власності на предмет договору купівлі-продажу, а тому може заявити саме віндикаційний позов.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (висновок викладений у пункті 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Враховуючи викладене та зважаючи на те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним способом захисту, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволення позовних вимог.
Щодо заяви ТОВ "Радивилівмолоко" про застосування строку позовної давності, то колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Оскільки, в даному випадку суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, а тому відсутні передумови для застосування наслідків спливу позовної давності.
Нормою ст. 277 ГПК України передбачено, що підставами для зміни судового рішення є: не з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, однак не погоджується з висновками суду, викладеними в мотивувальній частині рішення, щодо наявності в позивача прав покупця на увесь спірний майновий комплекс та щодо фактичного перебування цілісного майнового комплексу в користуванні (володінні) позивача.
Оскільки встановлена під час апеляційного провадження часткова невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи не призвела до прийняття неправильного по суті рішення, Північно-західний апеляційний господарський суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями (ч.4 ст.277 ГПК України), вважає за необхідне змінити мотивувальну частину оскаржуваного рішення шляхом викладення її в редакції даної постанови.
З огляду на це, апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу відповідача-2 задоволити, виклавши мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду в редакції даної постанови.
Керуючись ст.ст. 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Ніколаєва Давида Борисовича залишити без задоволення.
2. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Радивилівмолоко" задоволити.
3. Мотивувальну частину рішення Господарського суду Рівненської області від 18 березня 2021 року у справі №5019/592/12 змінити, виклавши останню в редакції даної постанови.
В решті рішення залишити без змін.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
5. Справу №5019/592/12 повернути Господарському суду Рівненської області.
Повний текст постанови складений "04" червня 2021 р.
Головуюча суддя Коломис В.В.
Суддя Тимошенко О.М.
Суддя Миханюк М.В.