ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Лященко Н. П., Ткачука О. С. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Укрексімбанк»; Банк) в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» в м. Тернополі (яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», далі - АТ «Укрексімбанк») до Приватного підприємства «Продекспорт» (далі - ПП «Продекспорт»), Закритого акціонерного товариства «Агропродукт» (далі - ЗАТ «Агропродукт») про стягнення заборгованості
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Зварич О. В., Бойко С. М., Бонк Т. Б.
У липні 2013 року ПАТ «Укрексімбанк» звернулося до суду з позовом до ПП «Продекспорт», ЗАТ «Агропродукт» про солідарне стягнення з останніх заборгованості за кредитними договорами та договорами поруки, укладеними протягом 2005 - 2009 років.
31 жовтня 2013 року Господарський суд Тернопільської області у складі суддів Турецького І. М., Півторака М. Є., Охотницької Н. В. ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
У липні 2019 року ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у цій справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Вважав, що рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року впливає на його права та обов`язки як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави від 24 листопада 2009 року.
28 жовтня 2019 року Західний апеляційний господарський суд постановив ухвалу, якою апеляційне провадження закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції у цій справі вирішував спір за позовом АТ «Укрексімбанк» до ПП «Продекспорт» як позичальника та ЗАТ «Агропродукт» як поручителя за укладеними між ними договорами та не вирішував питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як заставодавця (майнового поручителя) за договором застави від 24 листопада 2009 року.
Не погодившись з ухвалою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року та передати справу до апеляційного суду для продовження розгляду.
16 грудня 2019 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила касаційне провадження у цій справі, а 15 січня 2020 року - ухвалу, якою на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц.
06 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою прийняла та призначила справу до розгляду.
Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд та вбачала можливість для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц, у тій частині, що в разі неоскарження рішення суду у справі про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором іпотекодавець (особа, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника) позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума встановлена преюдиційним судовим рішенням.
Мотивами такого відступу є те, що висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не враховує положень чинного процесуального закону, зазначених у частині п`ятій статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), що є тотожним частині п`ятій статті 75 ГПК України, з урахуванням частини третьої статті 3 ЦПК України, що є тотожним частині третій статті 3 ГПК України.
12 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у цій справі, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2019 року - без змін.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржене в апеляційному порядку такою особою у разі, якщо її не залучили до участі у справі.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила про необхідність врахування положень частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, згідно з якими обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Велика Палата Верховного Суду також вважала, що заставодавець ( ОСОБА_1 ) як один із відповідачів у справі № 607/13901/13-ц не позбавлений права спростувати суму, в межах якої звертається стягнення на предмет застави, та надати свої міркування з цього приводу під час апеляційного перегляду рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 листопада 2013 року у зазначеній справі, ухваленого за позовом АТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет застави за договором застави від 24 листопада 2009 року, яке набрало законної сили і згідно з яким звернуто стягнення на належну ОСОБА_1 частку в розмірі 10 % у статутному фонді ПП «Продекспорт».
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Тернопільської області від 31 жовтня 2013 року, ОСОБА_1 просив скасувати вказане рішення, зокрема, з огляду на те, що він не був учасником справи, а вказане рішення впливає на його права та обов`язки як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт» за договором застави від 24 листопада 2009 року.
При цьому ОСОБА_1 зазначив, що він є заставодавцем за договором застави від 24 листопада 2009 року, який було укладено на забезпечення виконання зобов`язань ПП «Продекспорт» за кредитними договорами, укладеними останнім з Банком 13 липня 2005 року, 19, 27 липня, 06 вересня 2006 року, 05 листопада 2007 року, 01 червня, 01 липня 2009 року.
Саме за цими кредитними договорами Господарський суд Тернопільської області рішенням від 31 жовтня 2013 року стягнув з відповідачів заборгованість за кредитами, процентами, комісіями та пеню.
ОСОБА_1 вважав, що, встановивши зазначеним рішенням розмір заборгованості за кредитними договорами, суд вирішив питання про його права та обов`язки як заставодавця за тими самими кредитними договорами. При цьому під час розгляду справи суд у встановленому ГПК України порядку не встановив осіб, на права та обов`язки яких може вплинути рішення, та не залучив їх до участі у справі.
Закриваючи апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що суд першої інстанції не вирішував питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як заставодавця (майнового поручителя) ПП «Продекспорт». Правовідносини, що виникли з кредитних договорів та договорів поруки, стороною яких ОСОБА_1 не є, не можна ототожнювати з правовідносинами, що виникли з тих самих кредитних договорів та договору застави, за яким він є стороною.
Проте такі висновки суперечать вимогам закону та встановленим обставинам.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
За положеннями частини першої статті 17 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою до апеляційного суду) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи. Аналогічні положення містить частина перша статті 254 цього Кодексу.
31 жовтня 2013 року Господарський суд Тернопільської області ухвалив рішення у цій справі, у якому визначив розмір заборгованості, що підлягає стягненню з відповідачів, а саме: за кредитними угодами від 13 липня 2005 року № 18105К15/2102 та № 6605К48, за кредитними договорами від 19 липня 2006 року № 6606К35, від 27 липня 2006 року № 6606К38, від 06 вересня 2006 року № 6606К44, від 05 листопада 2007 року № 6607К23, від 01 червня 2009 року № 6609К5, від 01 липня 2009 року № 6609К9.
Зазначене рішення набрало законної сили 14 листопада 2013 року та звернуте до виконання.
06 листопада 2013 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив рішення у справі № 607/13901/13-ц, яким звернув стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості за кредитними угодами від 13 липня 2005 року № 18105К15/2102 та № 6605К48, від 19 липня 2006 року № 6606К35, від 27 липня 2006 року № 6606К38, від 06 вересня 2006 року № 6606К44, від 05 листопада 2007 року № 6607К23, від 01 червня 2009 року № 6609К5, від 01 липня 2009 року № 6609К9.
Отже, зазначеними рішеннями, які ухвалені майже одночасно, визначено розмір заборгованості за кредитом.
При цьому сторони обох проваджень - як того, що розглядалося у порядку господарського судочинства, так і того, що розглядалося за правилами цивільного судочинства - не заперечували існування забезпечувальних договорів, стороною одного з яких був ОСОБА_1 .
При цьому рішення господарського суду набрало законної сили і звернуте до виконання, тоді як рішення, ухвалене за правилами ЦПК України, переглядається в апеляційному порядку.
Про те, що спір між Банком та ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно за договором застави вже вирішений, зазначає й Велика Палата Верховного Суду у пункті 24 постанови.
Тому не можна вважати обґрунтованим висновок Великої Палати, що заставодавець ( ОСОБА_1 ) як один із відповідачів у справі № 607/13901/13-ц не позбавлений права спростувати суму, в межах якої звертається стягнення на предмет застави; він позбавлений такого права саме у господарському судочинстві, у якому не брав участі у справі, а тому позбавлений фактично можливості оскаржити рішення, яким вирішено питання про його права й обов`язки.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 254 ГПК України право на апеляційне оскарження судових рішень мають і особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки; такі особи мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Визначальною є саме та обставина, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд вирішив питання про права, інтереси та (або) обов`язки указаних осіб.
При цьому процесуальний закон не пов`язує право таких осіб на апеляційне оскарження з можливістю захистити свої права в інший спосіб чи в іншому судовому провадженні. Визначальним є саме вирішення судом питання про права, обов`язки та інтереси осіб, які не були залучені до участі у справі.
У даному випадку ОСОБА_1 є заставодавцем за кредитними договорами, про стягнення заборгованості за якими і вирішував питання суд.
Відповідно до частини першої статті 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.
До відносин щодо забезпечення виконання зобов`язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
У частині першій статті 546 цього Кодексу передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Згідно з частиною першою статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
За положеннями статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
За частинами другою, шостою статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.
Аналогічні положення містить стаття 20 Закону України «Про заставу».
Відтак у разі невиконання боржником та поручителем рішення у справі, що розглядається, про стягнення заборгованості за кредитними договорами, кредитор може звернутися з вимогою до заставодавця про звернення стягнення на предмет застави.
Тобто, вирішуючи питання про стягнення заборгованості за кредитними договорами, які забезпечені у даному випадку договорами застави, суд вочевидь вирішує питання і про обов`язки заставодавця, який буде нести негативні наслідки в разі невиконання позичальником рішення суду, однак при цьому має докласти більше зусиль для спростування у разі незгоди з будь-якими фактичними обставинами, встановленими таким судовим рішенням.
Тому законодавець і передбачив право саме осіб, які не брали участі у справі, у якій судовим рішенням вирішено питання про їхні права і обов`язки, звернутися з апеляційною скаргою на таке рішення. І лише в разі, якщо така особа не оскаржила відповідне рішення, має застосовуватися інша норма цивільного процесуального закону - як господарського, так і цивільного - щодо того, що за загальним правилом обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України, частина п`ята статті 75 ГПК України).
Тобто за загальним правилом будь-які обставини, встановлені судовим рішенням, не доказуються, і лише при ініціюванні іншої судової справи особа, яка не брала участі у справі, в якій вони були встановлені, може їх спростувати в загальному порядку.
Тобто замість того, щоб вирішити усі спірні питання в одному провадженні, особа, яка не брала участі у справі, за логікою суду, не має права на апеляційне оскарження, оскільки може або сама ініціювати нове провадження (якщо воно може бути ініційоване з урахуванням останніх змін до Конституції України та практики Верховного Суду), або чекати, що інша сторона правовідносин звернеться до суду, зазначить таку особу учасником справи, і тоді спростовувати обставини, встановлені оскаржуваним рішенням.
За такого тлумачення чинного процесуального законодавства, незалежно від галузі застосування, особа, яка не залучена до участі у справі, фактично позбавляється можливості на апеляційне оскарження такого рішення, що прямо суперечить як нормам ЦПК України, так і ГПК України. Особа змушена звертатися з іншим позовом чи чекати, що з іншим позовом звернеться будь-який інший учасник правовідносин і зазначить таку особу стороною у справі, тобто невизначений час бути позбавленою судового захисту та перебувати у стані невизначеності.
Таким чином, для з`ясування питання, чи має право ОСОБА_1 відповідно до частини першої статті 17, частини першої статті 254 ГПК України подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції у справі, що розглядається, а відтак чи вирішив суд першої інстанції питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 , апеляційний суд повинен був установити, чи порушені його права як заставодавця у зв`язку з визначенням розміру заборгованості за кредитом судом першої інстанції, а, встановивши, що рішення суду може вплинути на обов`язки ОСОБА_1 як заставодавця, розглянути апеляційну скаргу по суті, оскільки обсяг повноважень апеляційного суду дозволяє це зробити.
Крім того, процесуальний закон чітко передбачає підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №752/1064/15-ц проаналізував чинне цивільне процесуальне законодавство, його застосовність до спірних правовідносин і зробив обґрунтований висновок, що рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором стосується інтересів іпотекодавців, які забезпечили виконання кредитного договору позичальником, а тому вказані особи відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України мають право на апеляційне оскарження зазначеного судового рішення. Частина п`ята статті 82 ЦПК України правомірно не була застосована, оскільки у даному випадку не вбачалася потреба чи необхідність у її застосуванні.
У даній справі суд також не застосував частину п`яту статті 75 ГПК України, оскільки ця норма може застосовуватись при розгляді іншої справи за участю заставодавця, а не справи про стягнення заборгованості за кредитом, оскільки на стадії прийняття апеляційної скарги та її розгляду суд має вирішувати виключно питання того, чи порушено оскаржуваним рішенням права, чи покладаються (чи можуть бути покладені) на особу, яка не брала участі у справі, однак оскаржила судове рішення, певні обов`язки. Інших питань на цій стадії господарського, як і цивільного процесу, не вирішується. І не входить до повноважень суду зауважувати особі, яка оскаржила судове рішення, про існування інших способів спростувати обставини, встановлені оскаржуваним рішенням.
Тому вважаємо, що відповідно до частини першої статті 254 ГПК України ОСОБА_1 має право звернутись до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, а апеляційний суд повинен розглянути таку скаргу по суті, а не закривати провадження.
Касаційна скарга мала бути повернута до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для продовження розгляду, оскільки передана з порушенням вимог частини четвертої статті 302 ГПК України.
Щодо розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 по суті, то її слід було задовольнити, ухвалу Західного апеляційного господарського суду скасувати, а справу передати до того ж апеляційного суду для продовження розгляду.
Судді О. М. Ситнік
Н. П. Лященко
О. С. Ткачук
