Єдиний державний реєстр судових рішень
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/4041/16 Справа № 2-4440/11 Головуючий у 1 й інстанції - Демидова С. О. Доповідач - Свистунова О.В.
Категорія 48
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 липня 2016 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого Свистунової О.В.
суддів Калиновского А.Б., Ремеза В.А.
за участю секретаря Синенка Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро цивільну справу
за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності, -
В С Т А Н О В И Л А:
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа ОСОБА_8 про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності.
У обґрунтування заявлених позовних вимог, з урахуванням їх уточнень посилався на те, що 14 червня 1997 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб, актовий запис № 188, який було розірвано 28 березня 2006 року.
В період перебування у шлюбі - 05 квітня 2005 року ОСОБА_2 уклала договір дарування з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 згідно до умов якого ОСОБА_2 як обдарована, отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 . При укладенні даного договору відповідач ОСОБА_2 сплатила на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 грошову суму в розмірі 30 000 доларів США. Тому, позивач пославшись на норми ст.ст. 235, 236 ЦК України просив визнати договір дарування від 05 квітня 2005 року удаваним правочином та таким що приховує насправді укладення договору купівлі - продажу спірної квартири. Окрім того, оскільки спірна квартира була придбана в період зареєстрованого шлюбу позивач пославшись на норми ст.ст.60, 68, 70 СК України та норми ст.ст. 368, 369, ЦК України просив визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю його та ОСОБА_2 та визнати право власності за ним на 1/2частину квартиру та за ОСОБА_2 на 1/2частину спірної квартири.
Крім того, 20 жовтня 2006 року ОСОБА_2 без згоди позивача уклала з ОСОБА_11 мирову угоду, згідно якої остання набула право власності на спірну квартиру.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року було визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_12 , однак, рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської областівід26 липня 2013 року було скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в володінні майном та визнання права власності відмовлено.
Однак, ОСОБА_7 , скориставшись своїм правом власника нерухомого майна 12 березня 2012 року уклала з ОСОБА_5 договір купівлі - продажу спірної квартири. При укладенні оспорюваного договору ОСОБА_7 діяла на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано.
Тому, позивач пославшись на норми ст. ст. 215, 1212, 388 ЦК України просив визнати недійсним договір купівлі - продажу від 12 березня 2012 року укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_5 , витребувати у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2частину спірної квартири та скасувати у реєстрі право власності на нерухоме майно на 1/2 частину спірної квартири зареєстроване за ОСОБА_5 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року позов задоволено частково.
Договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 05 квітня 2005 року між дарувателями ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та обдарованою ОСОБА_2 визнано удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та покупцем ОСОБА_2 договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 .
Визнано право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, а в іншій частині залишити без змін, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції, у оскаржуваній його частині, ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що 14 червня 1997 року було укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який було зареєстровано відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська, про що зроблено актовий запис № 188 /т. 1, а.с. 20/.
28 березня 2006 року даний шлюб було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 /т. 1, а.с. 21/.
05 квітня 2005 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_2 з іншого боку було укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_2 прийняла в дар кв. АДРЕСА_1 /т. 1 а.с. 138/.
Також судом встановлено, що при укладенні договору дарування ОСОБА_2 сплатила на користь ОСОБА_3 ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , грошову суму у розмірі 30 000 доларів США. Факт здійснення оплати при укладенні договору дарування було підтвердено пояснювальною запискою ОСОБА_3 /т. 1 а.с.6/, розпискою складеною ОСОБА_4 в присутності ОСОБА_3 ОСОБА_10 , згідно якої ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_2 в якості оплати за спірну квартиру 156 000 грн., що еквівалентно 30 000 доларів США і зазначена розписка була долучена до матеріалів справи за клопотанням самої ОСОБА_2 /т. 1 а.с. 146/, договором завдатку від 02 квітня 2005 року /т. 1 а.с. 145/, поясненнями допитаної у суді першої інстанції в якості свідка ОСОБА_4 , яка підтвердила факт сплати ОСОБА_2 грошових коштів за спірну квартиру при укладанні договору дарування. Також, відповідач ОСОБА_3 визнав факт отримання грошових коштів від ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору. Крім того, як убачається з письмових пояснень ОСОБА_2 (т.1.а.с.101), остання зазначала, що грошові кошти на придбання даної квартири у сумі 30000 доларів США нею взяті у борг за договором позики у громадянки ОСОБА_13 у січні 2005 року, тобто визнавала зазначений факт. Крім того, факт здійснення оплати на користь відчужувачів за придбання квартири АДРЕСА_1 підтверджено договором про завдаток і розпискою, що містяться в матеріалах справи та не оспорені.
Тобто, обставини, що при укладанні оспорюваного договору дарування обдарована особа ОСОБА_2 сплатила на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 грошові кошти, не потребують доказуванню та є встановленими в силу правил ст.ст. 60, 61 ЦПК України.
Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Оскільки судом було встановлено, що попередні власники спірної квартири отримали від набувача ОСОБА_2 обумовлену грошову компенсацію, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції обґрунтовано здійснено висновок, що у даних відносинах фактично відбулося не дарування майна, а його купівля - продаж у розумінні ст. 655 ЦК України.
Відповідно ст. 235 ЦК України удаваним правочином є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину. який сторони насправді вчинили.
У пункті 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що сторони спірного правочину, фактично уклавши та виконавши договір купівлі - продажу, формально уклали та нотаріально посвідчили договір дарування.
Таким чином, суд першої інстанції встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, на підставі статті 235 ЦК України визнав, що сторонами вчинено саме правочин купівлі-продажу, та вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України. можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Таким чином, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. При цьому відмінність полягає у характері правовідносин, а не у суб`єктному складі їх учасників.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання договору удаваним, має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті. які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Тобто, позивач повинен довести, що за удаваним договором сторони свідомо, з певною метою, документально оформили правочин, але насправді між ними існують інші правовідносини.
Враховуючи вищезазначені норми, а також факти, згідно яких сторонами дійсно було вчинено правочин який приховував інший, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно дійшов висновку про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 05 квітня 2005 року між дарувателями ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та обдарованою ОСОБА_2 - удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та покупцем ОСОБА_2 договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 .
Щодо доводів апеляційної скарги в частині задоволення позовних вимог про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності по 1/2частини за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Згідно ч.1 ст.22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Відповідно до ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно ч. 1 ст. 63 Сімейного Кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 Сімейного Кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава. територіальна громад, якщо інше не встановлено законом. Майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньої спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно набуте в результаті спільної праці та спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньої спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним в письмовій формі.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності відповідачем ОСОБА_2 тих обставин, що спірна квартира була придбана в період, коли шлюбні відносини фактично були припинені. Суд першої інстанції, враховуючи надані на підтвердження факту проживання однією сім`єю в період придбання спірної квартири докази вірно прийшов до висновку що ОСОБА_1 доведений факт придбання спірної квартири в період перебування у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 . Також, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо не доведення відповідачем ОСОБА_2 того факту, що спірна квартира була набута саме нею за особисті кошти та в період, коли шлюбні відносини з ОСОБА_1 були фактично припинені.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно надано оцінку зібраним у справі доказам.
Так, позивачем на підтвердження проживання однією сім`єю в період придбання спірної квартири надано такі докази:
-Довідка Дніпропетровського обласного військового комісаріату /т.1 а.с. 233/.
згідно якої з липня 1999 року по березень 2007 року оповіщення полковника
ОСОБА_1 для виконання термінових завдань з бойової готовності
здійснювалося посильним облвіськкомату за місцем його проживання за
адресою: АДРЕСА_2 та за домашнім
телефоном, який встановлений в цій квартирі. Вказана у довідці адреса, за якою
здійснювалося оповіщення, є адресою квартири, яка належить на праві
власності ОСОБА_2 , у якій вона проживала разом з ОСОБА_1
-Довідка Сакського центрального військового санаторію ім. Пірогова в якій вказано, що з 09 січня по 20 січня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проходили лікування в санаторії, де мешкали в одній кімнаті /т. 1 а.с. 267/.
- Довідка про спільний відпочинок ОСОБА_1 та ОСОБА_14 в пансіонаті
«Волшебний плен» СМТ Кацевели АР Крим в період з 17 липня 2005 року по
26 липня 2005 року /т. 1 а.с. 48/.
- Заява ОСОБА_2 від 24 березня 2007 року, зі змісту якої вбачається, що
ОСОБА_1 отримав кредит в АКБ «Укрсоцбанк» в сумі 20 000 доларів США на ремонт
спірної квартири, і що ОСОБА_2 в якості забезпечення виконання
ОСОБА_1 обов`язку по поверненню кредиту приймає на себе обов`язок майнового
поручителя /т.1 а.с. 54/.
- Квитанції про внесення ОСОБА_1 в банк в 2006-2007 роках коштів для погашення кредиту, отриманого в АКБ «Укрсоцбанк» для ремонту спірної квартири /т. 1 а.с.69-84/.
- Довідка приватного підприємця Іванова про те, що ОСОБА_1 в травні 2005 року особисто замовляв пам`ятник померлому батькові ОСОБА_2 /т. 1 а.с. 47/.
- Свідоцтво від 03 листопада 2004 року про реєстрацію транспортного засобу,
відповідно до якого за ОСОБА_1 зареєстрований автомобіль ОСОБА_15 .
При цьому в якості особи, якій належить право керування цим автомобілем
вказана ОСОБА_2 /т. 1 а.с. 234/.
-Протокол № 1 від 16 грудня 2004 року засідання санаторно-відбіркової комісії № 13 ВМУ Півд ОК, зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_2 , як дружині полковника ОСОБА_1 , була надана путівка в ЦВКС «Сакський» /т. 1 а.с. 265/.
Крім того, факт сумісного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_14 в 2005 році за адресою: АДРЕСА_2 . Було підтверджено показами допитаних у судовому засіданні 26 січня 2016 року в якості свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 .
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно критично оцінив наданий в якості доказу ОСОБА_2 акт від 20 червня 2007 року /т. 1 а.с. 23,24/, про не проживання ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною з червня 2004 року, з тих підстав, що оскільки даний акт було складено та підписано: Удаловою, Ярощук, ОСОБА_18 , яких було допитано судом 28 квітня 2011 року в якості свідків і які не змогли підтвердити факти викладені та засвідченні ними у вказаному акті від 20 червня 2007 року.
Крім того, колегія вважає привильними висновки суду першої інстанції щодо оцінки доводу відповідача про набуття саме нею спірної квартири за особисті кошти, на підтвердження якого ОСОБА_2 надала суду розписку /т. 1 а.с. 98/ від 28 січня 2005 року, відповідно до якої ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_19 позику в сумі 30 000 доларів США. Оскільки даний факт спростовано нотаріально посвідченими показами свідка, а саме чоловіка ОСОБА_19 ОСОБА_20 , який у своїх письмових поясненнях /т. 1 а.с. 241/ стверджував, що ніяких коштів ОСОБА_19 не позичала ОСОБА_2 , та що вона взагалі, в 2005 році не мала такої суми грошових коштів. Крім того, допитана в якості свідка ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зазначала, що у неї відсутні докази на підтвердження наявності у неї у 2005 році суми у 30 000 доларів США. Крім того, суд вірно встановив, що пояснення ОСОБА_19 , що грошові кошти ОСОБА_2 вонапередавала останній саме в день, який зазначений у розписці та у своїй квартирі по АДРЕСА_3 , спростовуються довідкою Державного підприємства «Сакський центральний військовий клінічний санаторій ім. М.І. Пирогова» /т. 1 а.с. 267/, згідно до якої ОСОБА_2 з 09 січня 2005 року по 20 січня 2005 року разом з ОСОБА_1 перебували на лікуванні в Сакському центральному військовому санаторії ім.. Пірогова в м. Саки АР Крим, а відтак, ОСОБА_2 ніяким чином не могла бути 18 січня 2005 року у м. Дніпропетровську.
Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає вірними та такими, що ґрунтуються на законі висновки суд першої інстанції щодо можливості визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнання за ОСОБА_1 право на 1/2частину та за ОСОБА_2 право на 1/2частину квартири АДРЕСА_1 .
Стосовно позовних вимог про визнання договору купівлі - продажу спірної квартири укладеного між ОСОБА_21 та ОСОБА_5 12 березня 2012 року -недійсним, суд виходить з наступного.
Так, судом встановлено, що 20 жовтня 2006 року ОСОБА_2 без згоди позивача уклала з ОСОБА_22 мирову угоду, згідно якої ОСОБА_22 набула право власності на спірну квартиру /т. 2, а.с. 136/. Дана мирова угода була затверджена рішенням від 20 жовтня 2006 року постійно діючого третейського суду «Південно - східний» /т.2 а.с. 10/. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2012 року рішення постійно діючого третейського суду «Південно - східний Міжрегіональний» від 20 жовтня 2006 року було скасовано /т. 2 а.с. 137-139/.
Однак у листопада 2011 року ОСОБА_7 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в володінніспірною квартирою шляхом звільнення квартири та визнання права власності на спірну квартиру. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_7 /т. 2 а.с. 22/.
26 липня 2013 року рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в володінні майном відмовлено.
12 березня 2012 року між ОСОБА_21 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі - продажу спірної квартири /т. 2 а.с 206/.
Позивач у своїх позовних вимогах про визнання договору купівлі - продажу недійсним посилається на недодержання в момент вчинення правочину стороною правочину вимог які встановленні ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Згідно до роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" 4.2 п.1, - при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права. якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Пункт 7 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснює, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), які встановлені частинами першою -третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Позовні вимоги про визнання недійсним правочину обґрунтовані позивачем саме відсутністю його згоди на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ч.1 ст. 65 СК України, - дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
За нормами ч 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного із подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
Однак, відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами правочину, встановленої законом, немає наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однієї із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може гуртуватися на свідченнях свідків.
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсним правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.
Зазначена викладене у правових позиціях Верховного Суду України у справі № 6-7цс15 від 08 квітня 2015 року.
Отже, оскільки законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, підстав для визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 березня 2012 року укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 не має, а тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог позивача у цій частині.
Інших підстав недійсності вказаного правочину перед судом не ставилось.
Відповідно до ч. 1ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.
Отже, за положеннями зазначених норм права лише власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна.
Однак, у суду відсутні підстави вважати, що ОСОБА_1 є одноособовим власником витребуваного майна. А тому, колегія суддів вважає, що вказані вимоги позивача про витребування на його користь спірного майна є передчасними, оскільки він як співвласник у спільній власності подружжя має право лише на його 1/2 частку, яка не є виділеною в натурі.
Апеляційний суд у відповідності до вимог ст.303 ЦПК України перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що зазначене вище не позбавляє права позивача на захист свого порушеного права у інший спосіб.
Оскільки, позовні вимоги про скасування у реєстрі права власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на ? ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 є похідними від визнання недійсним договору купівлі - продажу від 12 березня 2012 року та витребування на користь позивача ? ідеальної частки вищевказаної квартири, у задоволенні яких судом першої інстанції було відмовлено, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог позивача про скасування реєстрації є правильними.
У відповідності до положень статті 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Інші доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновків у рішенні суду першої інстанції, протирічать вимогам законодавства, яке регулює спірні правовідносини, матеріалам справи, зводяться до переоцінки доказів по справі.
Порушень матеріального чи процесуального закону, які б могли призвести до скасування або зміни рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що згідно до ст. 308 ЦПК України правових підстав для скасування рішення не має, а тому, доводи апеляційних скарг підлягають відхиленню, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення від 15 березня 2016 року залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України колегія суддів,
У Х В А Л И Л А:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий О.В.Свистунова
Судді А.Б.Калиновський
В.А.Ремез
