ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 липня 2019 року
м. Київ
Справа № 554/8023/15-ц
Провадження № 14-130цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , Виконавчий комітет Полтавської міської ради (далі - Виконком), Управління майном комунальної власності містаПолтави (далі - Управління),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради (далі - Орган опіки та піклування), ОСОБА_5 ,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року у складі судді Січиокно Т. О. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року у складі колегії суддів Чумак О. В., Лобова О. А., Пилипчук Л. І.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , до ОСОБА_3 , Виконкому, Управління, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування, про встановлення фактів проживання малолітньої дитини у визначеному місці та проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження, свідоцтва про право власності, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування, ОСОБА_5 , про визнання права особистої приватної власності, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання квартири спільною частковою власністю із визначенням часток співвласників, та
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог:
У червні 2015 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , звернулася до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнень просила:
- встановити факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 01 серпня 2006 року та визнати малолітню ОСОБА_2 членом сім`ї ОСОБА_3 ;
- встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 1996 року до 14 квітня 2014 року;
- визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яке посвідчує, що ця квартира належить ОСОБА_3 на праві приватної власності;
- визнати легковий автомобіль Кia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та в порядку його поділу визначити належну їй частку від продажу цього автомобіля у сумі 273 333,32 грн і стягнути вказану суму коштів з ОСОБА_3 на її користь.
Позов мотивовано тим, що у період часу із 1996 року по 14 квітня 2014 року вона проживала разом із ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Під час фактичних шлюбних відносин у них народилось двоє спільних дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Також зазначала, що у 1996 році вона вселилась як член сім`ї відповідача у квартиру АДРЕСА_1 , де проживала разом із ОСОБА_3 та дітьми до 14 квітня 2014 року.
Крім того зазначала, що 26 грудня 2009 року для сімейних потреб нею та ОСОБА_3 за спільні кошти придбано автомобіль Кia Sorento, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , який в подальшому відповідачем відчужено без її згоди.
ОСОБА_1 вважає, що вказаний транспортний засіб є спільною сумісною власністю та підлягає поділу шляхом стягнення на її користь суми належної їй 2/3 частки у ньому з урахуванням того, що її потреби у користуванні цим транспортним засобом є більшими, оскільки на її утриманні перебувають неповнолітні діти.
Зауважила, що 01 серпня 2006 року ОСОБА_3 одноособово приватизував квартиру АДРЕСА_1 , однак у приватизації не приймала участь їх спільна малолітня дитина ОСОБА_2 , яка є членом сім`ї відповідача та на час приватизації проживала у вказаному житловому приміщенні та мала право участі у приватизації цього нерухомого майна.
ОСОБА_1 просила первісний позов задовольнити.
У вересні 2015 року ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , звернувся до суду із зустрічним позовом, уточнивши який, просив:
- визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль Кia Sorento, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ;
- визнати недійсним, укладений 01 серпня 2014 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 ;
- визнати квартиру АДРЕСА_2 об`єктом спільної часткової власності та виділити йому у власність, а також у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_7 та ОСОБА_1 по 1/4 частці вказаного нерухомого майна кожному.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що з весни 2001 року до вересня 2009 року він проживав однією сім`єю із ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 .
Зазначав, що з вересня 2009 року фактичні шлюбні відносини між ними припинилися, однак по вересень 2010 року ОСОБА_1 продовжувала проживати у вказаному житловому приміщенні, після чого переїхала на постійне проживання у квартиру АДРЕСА_3 .
Також вказував, що з 29 червня 1997 року по 31 серпня 2011 року він офіційно працював на різних посадах, отримував регулярний заробіток, займався адвокатською та підприємницькою діяльністю.
ОСОБА_3 зауважив, що 04 грудня 1998 року за власні кошти придбав вантажно-пасажирський автомобіль ІЖ-271501 вартістю 5 800,00 грн, а влітку 2005 року мікроавтобус WV Transporter T4 вартістю 92 500,00 грн, який в подальшому продав та за особисті кошти придбав спірний транспортний засіб Кia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 та зареєстрував на своє ім`я.
Крім того, зазначав, що ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2 , за кошти, які на 95 % належать йому, а тому він як власник частини спірного житлового приміщення бажає розпорядитися належною йому часткою.
За викладених обставин просив зустрічний позов задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 задоволено частково. Встановлено факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 01 серпня 2006 року та визнано ОСОБА_2 членом сім`ї ОСОБА_3 Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період часу з 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року. Визнано незаконними та скасовано розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності. У задоволенні іншої частини первісних позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 730,80 грн сплаченого судового збору та 1 461,20 грн витрат, понесених на правову допомогу.
В частині вирішення первісного позову рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 2001 року сторони почали проживати однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 разом з їх спільними дітьмита перебували у фактичних шлюбних відносинах до 14 квітня 2014 року - моменту остаточного вивезення позивачкою належних їй речей із вказаної квартири. На час приватизації відповідачем квартири АДРЕСА_1 (01 серпня 2006 року), неповнолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала в указаному житловому приміщенні та була членом сім`ї останнього, що визнано й самим ОСОБА_3 , чим порушено її права на отримання у власність житла. Спірний транспортний засіб відчужено відповідачем ОСОБА_13 , який зареєстрував право власності на нього, однак таке право третіх осіб щодо автомобіля Кia Sorento, державний номерний знак НОМЕР_1 позивачкою не оскаржено, а тому відсутні правові підстави для визнання його спільною сумісною власністю, поділ цього майна та стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки з його вартості. При цьому ОСОБА_1 не надала доказів, які б підтверджували її участь у купівлі вказаного автомобіля.
Щодо вирішення зустрічного позову, судом першої інстанції зазначено, що договір позики, згідно з яким позивачка отримала кошти на купівлю спірної квартири АДРЕСА_2 , є чинним та відповідачем не оскаржений. ОСОБА_3 не надано підтверджень наявності у нього права на частку та участі у придбанні квартири АДРЕСА_3 , яку 08 вересня 2010 року подаровано позивачці під час перебування з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, і в якій на даний час проживає ОСОБА_1 разом із спільними неповнолітніми дітьми сторін у справі - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , з огляду на дійсність та не оспорювання відповідачем цього договору дарування.
Також судом першої інстанції зазначено, що оскільки під час вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 вказане житлове приміщення не було приватизоване та лише у травні 2015 року їй стало відомо про приватизацію його відповідачем у 2006 році, ОСОБА_1 не пропустила визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовну давність.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 12 вересня 2017 року стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави недоплачений судовий збір у розмірі 2 375,20 грн.
Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , та стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації, - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частки автомобіля Kia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , в сумі 105 636,62 грн, а в задоволенні вимог про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовлено. В іншій частині рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року залишено без змін. Додаткове рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 вересня 2017 року скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 584,25 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 2 618,64 грн недоплаченого судового збору за подання зустрічного позову до суду першої інстанції. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 938,92 грн судового збору на відшкодування витрат, понесених при подачі апеляційної скарги та 1 339,80 грн на відшкодування витрат, понесених на правничу допомогу.
Рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 щодо автомобіля Kia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , мотивовано тим, що вказаний транспортний засіб придбано під час проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому він є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Оскільки ОСОБА_3 відчужив вказаний транспортний засіб без відома та згоди ОСОБА_1 , то на користь останньої з відповідача підлягає стягненню компенсація 1/2 частки ринкової вартості цього автомобіля.
В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2018 року ОСОБА_3 , який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що на вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації житла, свідоцтва про право власності на житло поширюється юрисдикція адміністративних судів, оскільки це публічно-правовий спір фізичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень.
Крім того, ОСОБА_3 зазначав, що судами попередніх інстанцій неправильно взята до уваги розписка на підтвердження укладення договору позики для купівлі позивачкою квартири АДРЕСА_2 , яка є фіктивною та її оригінал в матеріалах справи відсутній, а також не надано правової оцінки договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 . Не враховано вартість спільного майна подружжя, яке за взаємною згодою було передано ОСОБА_1 та вивезено нею із квартири АДРЕСА_1 , а також грошових коштів, зокрема соціальної допомоги, якими позивачка розпорядилася на власний розсуд.
Також вказував, що судами попередніх інстанцій безпідставно пов`язано право дитини на житло із правомірністю приватизації квартири АДРЕСА_1 , оскільки малолітні та не повнолітні не є суб`єктами житлового права. Спірний транспортний засіб придбано за особисті кошти, що отримано ним від підприємницької діяльності, зокрема й фермерського господарства задовго до виникнення фактичних шлюбних відносин із відповідачкою. Придбання ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 відбулося без його згоди. Докази поважності причин пропуску позовної давності відсутні.
Зауважував на необґрунтованості неодноразових відмов у задоволенні його заяв про відвід судді та неправильності розподілу судового збору між сторонами.
Доводи інших учасників справи
02 липня 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суди установили, що 14 жовтня 1985 року батько ОСОБА_3 - ОСОБА_16 отримав ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1 .
03 грудня 1985 року відповідач зареєструвався у вказаному житловому приміщенні.
Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_1
Розпорядженням № 295 від 01 серпня 2006 року Управлінням передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 01 серпня 2006 року серії НОМЕР_3 вказане житлове приміщення належить на праві приватної власності відповідачу.
ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , звернулася до суду, в тому числі й за захистом права на житло своєї неповнолітньої доньки, у якому просила визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яке посвідчує, що ця квартира належить ОСОБА_3 на праві приватної власності, зазначаючи, що неповнолітня донька, як член сім`ї відповідача, на момент приватизації спірного житлового приміщення проживала у ньому, тому мала право на приватизацію цього житла.
Суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, позов у вказаній частині задовольнив та визнав незаконними і скасував розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року, яким посвідчено, що зазначене житлове приміщення належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності.
Одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_3 є те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління як суб`єкта владних повноважень, то спір у цій частині підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи місцевим судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити зі змісту права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Поданий ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 позов, обґрунтовано нормами Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2482-XII) та Сімейного кодексу України (далі - СК України), ЦК України і Житлового кодексу Української РСР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЖК УРСР) оскільки, на думку позивачки, порушено житлові права її неповнолітньої доньки ОСОБА_6 , внаслідок незаконної приватизації квартири, право користування якою на час її приватизації мала остання, чим позбавлено її як члена сім`ї відповідача, який одноосібно приватизував спірне житлове приміщення, можливості отримати згадану квартиру у власність.
Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 1, частини першої статті 5, статті 8 Закону № 2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом № 2482-XII.
Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Частиною першою статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.
Метою пред`явленого позову у справі, що розглядається, є саме захист житлових прав фізичної особи - малолітньої доньки, відносини з приводу приватизації наймачемквартири державногожитлового фонду, внаслідок чого йому як власнику видано свідоцтво про право власності на цю квартиру, є приватноправовими та підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
Отже, спірні правовідносини є відносинами з передачі квартири з державної власності у приватну власність, результатом чого є набуття у приватну власність об`єкта нерухомого майна.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 644/7422/16-ц (провадження № 14-363цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 817/2067/15 (провадження № 11-1507апп18), від 03 квітня 2019 року у справі № 826/11308/18 (провадження № 11-1485апп18).
З огляду на викладене, спір, який виник між сторонами у справі, належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_3 у цій частині є помилковими, не відповідають вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 2, 17 КАС України з огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин.
Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
Суди встановили, що з 2001 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали у квартирі АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася донька ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 донька ОСОБА_4 , які з часу народження також постійно проживали в зазначеному житловому приміщенні та були членами сім`ї ОСОБА_3 .
Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються й самим ОСОБА_3 .
Також судами попередніх інстанцій з урахуванням рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 04 червня 2014 року у справі № 554/1408/14-ц, показів свідків, пояснень ОСОБА_3 , з`ясовано, що сторони у справі проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в указаній квартирі до 14 квітня 2014 року та разом із ними проживали їхні спільні діти ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
За змістом статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, врахувавши докази, надані сторонами щодо підтвердження та спростування вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , про встановлення факту проживання однією сім`єю, а також положення СКУкраїни, якими врегульовано відносини між особами, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, який набрав чинності 01 січня 2004 року, обґрунтовано встановив факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 01 серпня 2006 року та визнано її членом сім`ї ОСОБА_3 , а також факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період із 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року.
Також судами попередніх інстанції з`ясовано, що рішенням Виконкому № 181 від 24 травня 2005 року відповідач самостійно переоформив особові рахунки на квартиру АДРЕСА_1 з померлого батька ОСОБА_16 на своє ім`я та 27 березня 2006 року звернувся із заявою до відділу приватизації житла про передачу йому у приватну власність вказаної квартири, надавши довідку про склад сім`ї наймача, згідно з якою ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні проживає сам.
Відповідачем 01 серпня 2006 року отримано безоплатно (шляхом приватизації) у приватну власність квартиру АДРЕСА_1 .
Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
За змістом статті 1 Закону № 2482-XII приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За приписами норм Закону № 2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло (частина перша статті 5 Закону № 2482-XII).
Частинами четвертою, п`ятою згаданої статті у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
За змістом статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Достовірно з`ясувавши, що на час приватизації ОСОБА_3 вказаного житлового приміщення та видання 01 серпня 2006 року Управлінням розпорядження, внаслідок якого відповідач набув у власність у порядку приватизації зазначену квартиру, порушено права неповнолітньої доньки ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на отримання у власність житла, оскільки на час здійснення приватизації вона була членом сім`ї ОСОБА_3 та проживала у спірній квартирі з моменту народження - з 22 жовтня 2001 року. Суди попередніх інстанцій правильно вказали, що ОСОБА_3 неправомірно приватизував квартиру АДРЕСА_1 , чим порушено права неповнолітньої на приватизацію цього житла в силу Закону № 2482-XII.
Також судом апеляційної інстанції встановлено, що 21 грудня 2009 року ОСОБА_3 придбано автомобіль Кia Sorento, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_4 ,вартістю 221 130,00 грн, який 26 грудня 2009 року зареєстровано на ім`я останнього.
06 листопада 2014 року відповідачем спірний транспортний засіб продано ОСОБА_13 за 211 273,24 грн та на момент звернення позивачки до суду із вказаним позовом вказане рухоме майно було зареєстроване за останнім.
Згідно з консультативним висновком від 17 лютого 2016 року ринкова вартість аналогічного автомобіля складає 410 000,00 грн.
За розпискою, датованою 30 червня 2014 року, позивачкою отримано від ОСОБА_17 грошові кошти у сумі 350 000,00 грн на купівлю квартири АДРЕСА_2 , які остання зобов`язувалась повернути у строк до 2020 року.
Крім того, з`ясовано, що 01 серпня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким позивачка набула у власність квартиру АДРЕСА_2 . Ціна спірного нерухомого майна сторонами у договорі визначена у розмірі 316 874,00 грн.
Також суди встановили, що 08 вересня 2010 року між ОСОБА_18 та ОСОБА_1 укладено договір дарування, згідно з умовами якого остання набула у власність квартиру АДРЕСА_3 , яку вона 30 квітня 2014 року відчужила за договором купівлі-продажу ОСОБА_19 .
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною третьою статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Згідно із статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Також суд апеляційної інстанції правильно вважав, що під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу придбано спірний транспортний засіб, а тому він є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За таких обставин, з`ясувавши, що ОСОБА_3 06 листопада 2014 року відчужив зазначений автомобіль без відома та згоди позивачки, обґрунтовано стягнув з відповідача на її користь вартість 1/2 частки його ринкової вартості на момент продажу.
Крім того, судами попередніх інстанцій вказано, що ОСОБА_3 в судовому порядку не оспорював, ані договори дарування від 08 вересня 2010 року та купівлі-продажу від 30 квітня 2014 року щодо квартири АДРЕСА_3 , ані розписку, якою підтверджено факт отримання ОСОБА_1 грошових коштів для придбання після припинення їх спільного проживання з відповідачемквартири АДРЕСА_2 , тому з огляду на встановлену статтею 204 ЦК України презумпцію правомірності правочинів, не знайшовши підтверджень участі відповідача у набутті позивачкою спірних житлових приміщень, обґрунтовано відмовлено у задоволенні вимог зустрічного позову про визнання недійсним укладеного 01 серпня 2014 року договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , а також про визнання вказаного нерухомого майна спільною частковою власністю з визначенням часток його співвласників.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції (стаття 89).
Судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.
Наведеним в касаційній скарзі доводам, зокрема щодо придбання за кошти, які належать особисто ОСОБА_3 спірних автомобіля та квартири АДРЕСА_2 , позовної давності, а також розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій надана належна оцінка, вони не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального та матеріального права, а згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення касаційної скарги без задоволення та без змін оскаржуваних судових рішень.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргуОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.
В незміненій частині рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 05 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
С. В. Бакуліна В. С. Князєв
В. В. Британчук Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
