АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 554/8023/15-ц Номер провадження 22-ц/786/14/18Головуючий у 1-й інстанції Січиокно Т.О. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 березня 2018 року м. Полтава
Апеляційний суд Полтавської області в складі:
головуючого судді: Чумак О.В.
суддів: Лобова О.А., Пилипчук Л.І.
за участю секретаря Ткаченко Т.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року
та апеляційною скаргою ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 на додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 вересня 2017 року
по справі за позовом ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_3, Виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста, за участю третіх осіб: органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Полтаві ради, про встановлення факту проживання малолітньої дитини у визначеному місці, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, свідоцтва про право власності на житло, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації;
за зустрічним позовом ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, за участю третіх осіб: органу опіки та піклування Шевченківської районної у м. Полтаві ради, ОСОБА_6, про визнання права особистої приватної власності на автомобіль, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання квартири на праві спільної часткової власності з визначенням часток співвласників.
В С Т А Н О В И Л А:
У червні 2015 року ОСОБА_2 звернулася з вказаним позовом до суду, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
- встановити факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава станом на 01 серпня 2006 року та визнати малолітню ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, членом сім»ї ОСОБА_3;
- встановити факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період з 1996 року до 14 квітня 2014 року;
- визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава у приватну власність ОСОБА_7 та Свідоцтво про право власності на житло від 01.08.2006 року, яке посвідчує, що квартира № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава належить ОСОБА_3 на праві приватної власності;
- визнати легковий автомобіль КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1, державна реєстрація якого проведена 26.12.2009 року Полтавським ВРЕР на ОСОБА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та в порядку його поділу визначити належну їй частку від продажу даного автомобіля у сумі 273 333, 32 грн. і стягнути її з ОСОБА_3 на її користь.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначила, що у період часу із 1996 року по 14.04.2014 року вона проживала із відповідачем однією сімєю без реєстрації шлюбу та має двох спільних дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.
У 1996 році вона вселилася як член сімї відповідача у квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава, де прожила до 14.04.2014 року.
За час спільного проживання однією сімєю нею створювалися умови для комфортного проживання в цій квартирі, проводився капітальний ремонт за спільні кошти, організовувалися та проходили сімейні дозвілля.
26.12.2009 рокудля сімейних потреб, ними було за спільні кошти придбано автомобіль КІА SORENTO, який в подальшому відповідач без її згоди продав іншій особі.
Вважає, що автомобіль є спільною сумісною власністю та підлягає поділу шляхом стягнення на її користь суми належної їй 2/3 частки у ньому у розмірі 273333,32 грн. (417030 грн.х2/3 = 273333,32 грн.), з урахуванням того, що її потреби у користуванні цим транспортним засобом є більшими, оскільки на її утриманні перебувають діти.
Також посилається на те, що 01.08.2006 року відповідач одноособово приватизував квартиру № 215 у будинку № 118/2, корпус 4 по вул. Красіна в м. Полтава. Однак, в приватизації не приймала участь їх спільна дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є членом сім»ї відповідача та на час приватизації проживала у вказаній вище квартирі, та, відповідно, мала право на участь у її приватизації.
10.09.2015 року ОСОБА_3 подано зустрічний позов, в якому з урахуванням зменшених та уточнених позовних вимог він просив суд:
-визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, кузов KNAJC524595886990, зареєстрованого ним як власником згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 26.12.2009 року САА 329901;
-визнати договір купівліпродажу квартири № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17, оформлений 01.08.2014 року, недійсним;
-визнати квартиру № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17 обєктом спільної часткової власності з наступним розміром часток:
-1/4 - власність ОСОБА_3;
-1/4 - власність ОСОБА_2;
-1/4- власність ОСОБА_4;
-1/4- власність ОСОБА_5
В обґрунтування зустрічного позову зазначив, що з весни 2001 року до вересня 2009 року він проживав однією сімєю з ОСОБА_2 у квартирі № 215, розташованої за адресою: вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава. З вересня 2009 року сімейні відносини припинилися, однак по вересень 2010 року ОСОБА_2 продовжила проживати у вказаній вище квартирі. Восени 2010 року ОСОБА_2 переїхала на постійне проживання у квартиру № 73, розташовану за адресою: м. Полтава, вул. Калініна, 31.
У період часу із 29.06.1997 року по 31.08.2011 року він був офіційно працевлаштований на різних посадах, отримував регулярні заробітки, займався підприємницькою діяльністю, в тому числі з 25.05.2006 року адвокатською діяльністю. На власні кошти, 04.12.1998 року ним було придбано вантажно-пасажирський автомобіль ІЖ -271501 вартістю 5800,00 грн., влітку 2005 року мікроавтобус «WV Transporter T 4» вартістю 92500,00 грн., який використовувався для перевезення товару до належної йому торгівельної точки у мікрорайоні «Сади -2», а також для дозвілля та відпочинку дітей. В подальшому він продав даний мікроавтобус та на заміну йому, на свої власні кошти купив автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2, зареєструвавши на нього своє право власності.
При цьому, ОСОБА_2 придбала квартиру № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17 за кошти, які на 95 % належать йому, а тому з цих підстав договір купівліпродажу цієї квартири, оформлений 01.08.2014 року, є недійсним. Він, як власник частини квартири бажає розпорядитися належною йому часткою та 1/4 частини залишити у своїй власності, по 1/4 частині передати донькам ОСОБА_4, ОСОБА_5, 1/4 частини залишити у власності ОСОБА_2
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року первісний позов ОСОБА_2, яка одночасно діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 до ОСОБА_3, виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста, третя особа: орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Полтаві рада, про встановлення факту проживання малолітньої дитини у визначеному місці, встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, свідоцтва про право власності на житло, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації - задоволено частково.
Встановлено факт постійного проживання дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва Красіна), 118/2, корпус № 4 у м. Полтава станом на 01 серпня 2006 року та визнано ОСОБА_4 членом сім»ї ОСОБА_3.
Встановлено факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період часу із 01.01.2004 року до 14.04.2014 року.
Визнано незаконними та скасовано: розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м. Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та Свідоцтво про право власності на житло від 01.08.2006 року, яким посвідчено, що квартира № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м. Полтава належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_3, який одночасно діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Шевченківської районної у м. Полтава раді, ОСОБА_6 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль, визнання договору купівліпродажу квартири недійсним, визнання квартири на праві спільної часткової власності з визначенням часток співвласниківзалишено без задоволення.
З вказаним рішенням не погодився відповідач за первісним та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3, який у поданій апеляційній скарзі прохає скасувати рішення суду в частині задоволених вимог первісного позову про визнання розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м. Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та свідоцтва про право власності на житло від 01.08.2006 року, яким посвідчено, що квартира № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м. Полтава належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності. Стягнення судового збору в розмірі 730 грн. та витрат на правову допомогу 1461 грн. 20 коп.
Скасувати рішення в частині незадоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_3 який одночасно діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Шевченківської районної у м. Полтава раді, ОСОБА_6 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль, визнання договору купівліпродажу квартири недійсним, визнання квартири на праві спільної часткової власності з визначенням часток співвласників.
Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги зустрічного позову задовольнити у частиині визнання договору купівлі-продажу квартири № 11 за адресою м. Полтава, вул. 23 Вересня 17 від 01.08.2014 р. недійсним. Визнати вказану квартиру обєктом спільної часткової власності з наступним розміром часток:-1/4 - власність ОСОБА_3; -1/4 - власність ОСОБА_2; -1/4- власність ОСОБА_4; -1/4- власність ОСОБА_5
В іншій частині рішення суду першої інстанції прохав залишити без змін та стягнути з ОСОБА_2 понесені судові витрати.
Посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне зясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Зокрема, вказує на те, що судом першої інстанції безпідставно не задоволено заявлені ним заяви про відвід судді; відмовлено у витребуванні доказів за його заявами від 03.12.2015 р., 26.01.2016 р., 14.03.2016 р., 21.01.2017 р., 25.01.2017 р., 24.04.2017 р. про витребування інформації щодо отриманих особами, які мають відношення до спору, грошових коштів у ПСП «ОСОБА_8 життя» та ТОВ «Сільгосптехнологія», оскільки вважає, що ОСОБА_2 не отримувала позику на придбання квартири № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17 в м. Полтаві; про витребування договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, стороною якого є батько позивачки ОСОБА_2 ОСОБА_9, оскільки вважає цей договір удаваним та вчиненим внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_9 з продавцем квартири, щоб приховати фактичного покупця ОСОБА_2, якій в подальшому було подаровано ОСОБА_9 вказану квартиру; договору купівлі-продажу квартири, укладеного 30.04.2014 р., для встановлення ціни, за яку її продано; інформації про соціальні виплати на дтину-інваліда ОСОБА_4; оригіналу розписки від 30.06.2014 р. про отримання грошових коштів в сумі 350000 грн. від ОСОБА_10; оригіналів декларацій про доходи, одержані ОСОБА_2 у період з 01.01.2009 р. по 31.12.2009 р. та за 2010-2013 р.р.
Посилається на те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні поданого ним клопотання про залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_2 у звязку з її повторною неявкою в судове засідання 21.01.2016 р. та 19.02.2016 р., а також неявкою її представника, які належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.
Також зазначає, що суд направив матеріали даної справи в експертну установу відповідно до ухвали від 07.06.2016 р про призначення експертизи, яка не була проведена у звязку з ненаданням оригіналу розписки про отримання ОСОБА_2 коштів, чим сприяв затягуванню розгляду справи. При цьому, вказана розписка безпідставно визнана судом достовірним доказом.
Вказує на те, що 31.05.2017 р. суд провів судове засідання у його відсутність, не взявши до уваги клопотання про відкладення слухання справи у зв»язку з зайнятістю в іншому судовому процесі в якості представника особи, а також не розглянув клопотання про видачу йому звукозапису судового засідання від 31.05.2017 р. та в паперовому вигляді.
Також посилається на те, що вказував суду на ознаки кримінальних правопорушень, виявлених ним при розгляді даної справи, про що зазначив у клопотаннях від 15.02.2017 р. № 23, від 30.05.2017 р. № 43, які залишені судом без задоволення безпідставно, а клопотання від 21.06.2017 р. № 49 взагалі судом не розглянуто.
Вказує, що суд не взяв до уваги ту обставину, що середньомісячний дохід ОСОБА_2 складав 772 грн., тому вона не могла здійснити вклад в спільно нажите майно, у тому числі в збільшення вартості квартири АДРЕСА_2.
На думку скаржника, судом не враховано та не досліджено додані до зустрічного позову документи на обґрунтування його вимог та спростування вимог позивачки, а рішення не містить посилань на покази свідка ОСОБА_11 щодо майнового стану ОСОБА_3, тоді як враховані покази свідків з боку позивачки.
Безпідставно не застосовано до правовідносин строки позовної давності до вимог про визнання незаконним розпорядження про приватизацію спірної квартири та свідоцтва про право власності, а також поділ автомобіля, оскільки про приватизацію квартири ОСОБА_2 стало відомо у 2015 р., тоді як вона зазначила, що у 2014 р., а про придбання автомобіля відомо було з 2009 р.
В рішенні суд не вказав, на підставі якої правової норми ОСОБА_3 позбавлений права особистої власності на квартиру та необґрунтовано відмовив у задоволенні його зустрічного позову.
Крім цього, вказує на наявність у рішенні неточностей щодо часу, з якого розпочато його трудову діяльність, відсутність посилань на докази, якими підтверджено отримання ним доходу, правової оцінки щодо обставин, повязаних із спадкуванням ним майна та майнових прав своїх батьків, а також порівняльного аналізу фінансових можливостей сторін.
Також з рішенням суду першої інстанції не погодилась позивач за первісним та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2, яка в поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, прохає змінити рішення суду у справі та задовольнити первісний позов у повному обсязі; також змінити рішення в частині стягнення судових витрат та повністю стягнути на користь ОСОБА_2 витрати за наслідками розгляду справи та на правову допомогу в сумі 10935 грн.; в частині задоволених позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_2 залишити без змін.
Вважає, що суд помилково застосував до правовідносин ч.4, ч. 5 ст. 71 СК України, тоді як підлягає застосуванню ст. 70, 74, 63, 65 СК України. Придбаний відповідачем автомобіль КІА є їхньою спільною суміною власністю, підлягає поділу та стягненню з відповідача на її користь 2/3 частини вартості в сумі 273333,32 грн. згідно висновку про його оцінку, яка складає 410000 грн. та з урахуванням того, що на її утриманні перебуває двоє дітей. Вважає, що в силу закону не зобовязана доводити будь-яким чином свою пряму участь у придбанні вказаного рухомого майна, яке було відчужено відповідачем без її згоди на користь іншої особи у листопаді 2014 року. Також не погоджується з розміром стягнутих витрат на правову допомогу, за яку сплатила 10935 грн. та надала підтверджуючі документи.
Ухвалою судді Апеляційного суду Полтавської області від 21.07.2017 р. дана цивільна справа повернута до суду першої інстанції для ухвалення додаткового рішення, в строк до 21 серпня 2017 року.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 12 вересня 2017 року та стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави недоплачений судовий збір у розмірі 2375,20 грн.
Вказане додаткове рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку також оскаржено ОСОБА_3, який у поданій апеляційній скарзі просив його скасувати та відмовити в стягненні судових витрат, посилаючись на їх неправильний розподіл.
15.12.2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, п. 9 статті 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень якого передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, відповідача, представника третьої особи, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно свідоцтв про народження серії І-КЕ № 084825 та 1-КЕ № 041128, батьками ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 148).
Згідно довідки № 03/2965 від 20.05.2014 року, виданої Полтавським обласним психоневрологічним диспансером, ОСОБА_4 з 2006 року перебуває на диспансерному обліку в Полтавському обласному психоневрологічному диспансері, являється інвалідом дитинства та потребує підтримуючого лікування (т. 1 а.с.26).
За інформацією Управління праці та соціального захисту населення виконкому Октябрської районної у м.Полтава раді, наданій у довідці № 127 від 25.01.2016 року, ОСОБА_2 перебуває на обліку та отримує допомогу на дитинуінваліда до 18 років згідноЗакону України «Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям інвалідам»на доньку ОСОБА_4 (а.с.48 том 2).
Згідно довідки Управління праці та соціального захисту населення виконкому Октябрської районної у м.Полтава Раді № 7 від 22.01.2014 року, на дитину-інваліда ОСОБА_4 призначено державну соціальну допомогу з 13.12.2013 року по 12.01.2016 року (а.с. 25 том 1).
Задовольняючи позов ОСОБА_2 про встановлення факту постійного проживання дитини ОСОБА_4 у спірній квартирі станом на 01 серпня 2006 року та визнання її членом сім»ї ОСОБА_3, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що відповідачем визнано вказані обставини та вони підтверджені матеріалами спарви, з чим погоджується колегія суддів, виходячи з наступного.
Згідно ст.10 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення),цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною прешою ст. 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення) встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 3 ст. 60 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Аналогічні положення закріплені в ст.ст. 76-83 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 р.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сімєю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обовязків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обовязків подружжя.
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Відповідно дост. 29 ЦК України,місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, інше приміщення придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає, постійно, переважно або тимчасово.
Відповідачем ОСОБА_3 у суді першої інстанції не заперечувався той факт, що з 2001 року він та ОСОБА_2 почали проживати однією сім»єю у квартирі № 215 по вул. Красіна (після зміни назви Героїв АТО), 118/2, корпус 4 у м. Полтава, надавали взаємну матеріальну допомогу та підтримку один одному, мало місце взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами, вели спільне господарство, в іншому шлюбі не перебували.
22.10.2001 року у них народилася дочка ОСОБА_12, яка з часу народження та станом на 01 серпня 2006 року постійно проживала в ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Полтава та була членом сім»ї ОСОБА_3
Відповідач не заперечував, що спільно проживати однією сім»єю з ОСОБА_2 вони розпочали з 2001 року, тобто з часу, коли він дізнався про її вагітність.
Встановивши завзначені обставини, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позову ОСОБА_2 в частині встановлення факту постійного проживання дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі АДРЕСА_3, корпус № 4 у м. Полтава, станом на 01 серпня 2006 року та визнання її членом сім»ї ОСОБА_3
Також суд першої інстанції вірно встановив, що рішенням Октябрського районного суду м.Полтава від 04.06.2014 року у справі про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на неповнолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яке набрало законної сили (а.с. 20-21 том 1), встановлено, що сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали спільно однією сім»єю без оформлення шлюбу до 14.04.2014 року у квартирі останнього за адресою: м. Полтава, вул. Красіна, 118/2, корпус 4. Разом з ними проживали їхні спільні діти: ОСОБА_4 та ОСОБА_5. На час розгляду справи діти проживали разом із позивачкою та знаходяться на її утриманні, що підтверджено актом обстеження житлових умов, затвердженою службою у справа дітей 22.04.2014 року та довідкою КП ЖЕО № 2 від 29.04.2014 року.
Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_8, ОСОБА_15 та ОСОБА_16 підтвердили, що сторони проживали однією сім»єю до квітня 2014 року, а саме до того часу, як ОСОБА_2 остаточно вивезла із квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м. Полтава речі та виїхала з неї разом з дітьми.
При цьому, ОСОБА_3 особисто підтвердив той факт, що 14 квітня 2014 року ОСОБА_2 остаточно вивезла належні їй речі із квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м. Полтава, про що засвідчив у поданих ним письмових поясненнях (том 1 а.с.93).
Його пояснення про те, що сімейні відносини між ним та ОСОБА_2 припинилися у вересні 2009 року, обгрунтовано не взяті до уваги суду першої інстанції, оскільки спростовуються поясненнями самого відповідача, який послався на те, що вони з ОСОБА_2 та дітьми ще протягом року після припинення сімейних відносин продовжили проживати в одній квартирі.
Як убачається з паспорта громадянина України серії КН № 125267, виданого 04.04.1996 року Октябрським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області на ім»я ОСОБА_2, з 09.09.1991 року її місце проживання зареєстровано у квартирі № 91, розташованої за адресою: м. Полтава, вул. Алмазна, 10, 14.02.2001 року знято з реєстраційного обліку; з 13.05.2005 року місце реєстрації значиться у квартирі № 5, по пров. Рибальському, 16 у м. Полтава, 07.12.2005 року знято з реєстраційного обліку; 05.01.2007 року місце реєстрації проведено у квартирі № 91, по вул. Алмазна, 10, у м.Полтава, 12.10.2010 року знято з реєстраційного обліку; 20.10.2010 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 73, розташованої за адресою: вул. Калініна, 31 у м. Полтава, 25.04.2014 року знято з реєстраційного обліку; 29.04.2014 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 31, розташованої за адресою: вул. Вузька, ?, у м.Полтава, 05.08.2014 року знято з реєстраційного обліку; 05.08.2014 року місце реєстрації проведено у квартирі № 11, по вул. 23 Вересня, 17, у м. Полтава (а.с. 8-14 том 1).
Отже судом установлено, що в період з 2001 рік по квітень 2014 року ОСОБА_2 була зареєстрована за адресами, зазначеними у паспорті, тоді як у вказаний період фактично проживала у ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Полтава, що не заперечувалося сторонами в судовому засіданні.
Крім цього, в матеріалах справи наявна заява ОСОБА_3, датована 25.04.2014 року, в якій він, як батько дітей, дає згоду на зняття з реєстрації місця проживання малолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4, та на реєстрацію їх місця проживання за місцем реєстрації матері ОСОБА_2 (а.с. 24 том 1).
Встановивши вказані обставини, проаналізувавши наведені правові норми та з урахуванням того, що Сімейним кодексом України врегульовано відносини між особами, які проживали однією сім»єю без реєстрації шлюбу, який вступив у дію 01.01.2004 року, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 у період часу з 01.01.2004 року до 14.04.2014 року.
Доказів на підтвердження того, що сторони спільно проживали у період з 1996 року по 2001 рік матеріали справи не містять та не надані ними ні в суді першої, ні апеляційної інстанціях.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на спірну квартиру, суд першої інстанції встановив, що виконавчим комітетом Октябрської районної у м. Полтава раді прийнято рішення № 181 від 24.05.2005 року «Про переоформлення особових рахунків на житлову площу», відповідно до якого переоформлено особові рахунки на квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 з померлого ОСОБА_17 на сина ОСОБА_3М.(а.с.25 том 2).
27.03.2006 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до відділу приватизації житла щодо оформлення передачі йому у приватну власність квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м. Полтава та як додаток ним надано довідку про склад сімї наймача цієї ж ізольованої квартири від 22.06.2006 року, згідно якої ОСОБА_3 у даній квартирі проживає один і має право на житло на момент введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду. Дата реєстрації із 03.12.1985 року (а.с.26 том 2).
Рішенням виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтава раді № 247 від 11.07.2006 року «Про введення в експлуатацію житла та внесення зміни в рішення» вирішено на підставі поданих правовстановлюючих документів затверджено акт приймальної комісії про введення в експлуатацію добудови до квартири № 215 житлового будинку по вул. Красіна, 118/2, корпус 4, загальною площею 7,6 кв.м., яка виконана ОСОБА_3 (а.с.27 том 2).
Розпорядженням № 295 від 01.08.2006 року відділ приватизації житла Управління житловокомунального господарства вирішив задовольнити прохання ОСОБА_3 щодо передачі останньому у приватну власність згідно ізЗаконом України «Про приватизацію державного житлового фонду»квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4. (а.с.22 том 2).
Згідно свідоцтва на житло від 01.08.2006 року серії ЯЯЯ № 866778, виданого Управлінням житловокомунального господарства посвідчено, що квартира № 215, яка знаходиться за адресою: м. Полтава, вул. Красіна, 118/2, корпус 4, загальною площею 70,60 кв. належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (а.с.18 том 1).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що проведена приватизація про передачу спірної квартири на підставіЗакону України «Про приватизацію державного житлового фонду»у власність виключно ОСОБА_3 порушила права малолітньої на той час дитини ОСОБА_4 на отримання у власність житла, оскільки на час здійснення приватизації станом на 01 серпня 2006 дитина була членом сім»ї ОСОБА_3 та проживала у спірній квартирі з дня народження 22.10.2001 року.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та ґрунтуються на нормах права, з чим погоджується колегія суддів, виходячи з наступного.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод(1950р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997р., зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до ч. 4ст. 41 Конституції Україниніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
Статтею 345 ЦК Українизакріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ст. 65-1 Житлового кодексу України,наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
Згідно з ч.1ст. 64 ЖК України,члени сімї наймача, які проживають разом з ним, користуються на рівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов»язки, що випливають з договору найму житлового приміщення.
Відповідно дост. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Як предбачено ч.ч. 4, 5ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цьогоЗакону. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
Згідно з п.п. 5, 30 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 56 від 13 вересня 1992 року, приватизація квартир (передача їх у власність громадян) здійснюється в приватну (для самотніх наймачів) і в загальну (сумісну або часткову) власність всіх жителів квартири з письмової згоди всіх повнолітніх членів сімї, постійно мешкаючих в даній квартирі.
Відповідно дост. 154 СК Українизахист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках.
Встановивши, що дитина ОСОБА_4 з дня свого народження 22.10.2001 року постійно проживала у ІНФОРМАЦІЯ_5 (колишня Красіна), 118/2, корпус № 4 у м. Полтава та на час здійснення приватизації даної квартири 01 серпня 2006 року була членом сім»ї ОСОБА_3, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про незаконність проведення приватизації без участі дитини, внаслідок чого її позбавлено права власності на вказане нерухоме майно.
При цьому, суд обґрунтовано послався на те, що саме ОСОБА_3, як батько малолітньої на той час ОСОБА_4, повинен був забезпечити реалізацію її права на приватизацію житла, зазначивши дитину у відповідній заяві та внести зміни до довідки про склад сім»ї.
З урахуванням цих обставин та наведених правових норм суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та виданого на його підставі свідоцтва про право власності на житло від 01.08.2006 року.
Крім цього, суд першої інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Полтавської міської ради та Управління майном комунальної власності, в діях яких відсутня вина щодо видачі розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на вказане нерухоме майно на ОСОБА_3
При вирішенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання автомобіля КІА SORENTO спільною сумісною власністю, його поділ та стягнення вартості 2/3 частин автомобіля, суд першої інстанції встановив, що 21.12.2009 року під час спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім»єю без реєстрації шлюбу ними придбано автомобіль КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року, випуску вартістю 221130,00 грн., що підтверджується рахунком-фактурою № СФ0000362 та копією квитанції про сплату вказаної суми на користь ТОВ «Автопланета-Моторс» (том 1 а.с.119).
Згідно 26.12.2009 рокувказаний автомобільНОМЕР_3, зареєстровано за ОСОБА_3 у відповідних державних органах, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії САА № 329901 ( т. 1 а.с.27).
Як убачається з копії довідки-рахунку серії ВІА № 743595, виданої ТОВ «Навігатор-Голд», 06.11.2014 р. спірний автомобіль продано ОСОБА_18 за 211273 грн. 24 коп. та зареєстрований за останнім відповідно до копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії СХХ № 397880 (т. 1 а.с. 52, т. 2 а.с. 162).
За інформацією ТСЦ № НОМЕР_4 в Полтавській області, витребуваною судом апеляційної інстанції, належним чином завірену копію вказаної довідки-рахунку надати не має можливості у зв»язку зі знищенням документів за строком давності (т. 4 а.с.238).
Згідно консультативного висновку від 17.02.2016 року, ринкова вартість аналогічного автомобіля КІА SORENTO складає 410000 грн. (т. 2 а.с.102).
Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 про визнання автомобіля НОМЕР_5 спільною сумісною власністю, його поділ та стягнення з відповідача на користь позивачки частки вартості у розмірі 273 333, 32 грн., суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль проданий ОСОБА_3 іншій особі ОСОБА_18, за яким і зареєстровано право власності на вказаний транспортний засіб, яке сторонами не оспорюється. При цьому, суд послався на те, що ОСОБА_2 не надала доказів, які б підтверджували її участь у купівлі вказаного вище автомобіля.
Такі висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та нормам права, виходячи з наступного.
Згідно ізст. 74 СК України,якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Згідно ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сімї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Такий правовий висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 27 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-486цс16.
Згідно ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Крім цього, як розяснено в п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК ( 2947-14 ).
У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК ( 2947-14 ) може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.
При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК ( 2947-14 ) в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали однією сім»єю без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по 14.04.2014 року. Реєстрація спірного автомобіля за ОСОБА_3 здійснена 26.12.2009 року під час проживання сторін однією сім»єю без реєстрації шлюбу, а тому він є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки 06.11.2014 року ОСОБА_3 продав зазначений автомобіль ОСОБА_18 за 211273,24 грн. згідно довідки-рахунку (т. 2 а.с. 163) без відома та згоди ОСОБА_2, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню вартість ? частини автомобіля у сумі 105636,62 грн.
Позовні вимоги ОСОБА_2 та її посилання в апеляційній скарзі на те, що їй повинна бути сплачена вартість 2/3 частин спірного автомобіля у звязку з перебуванням на утриманні двох дітей, до уваги колегії суддів не приймаються, оскільки нею не надано доказів на підтвердження того, що відповідач не сплачує аліменти на її користь на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно до рішення Октябрського районного суду м. Полтава від 04.06.2014 року, та що їх розмір недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку чи лікування.
Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення, рішення суду першої інстанції скасуванню в частині відмови в задоволенні первісного позову ОСОБА_2, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення з ОСОБА_3 на її користь вартості ? частини легкового автомобіля КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, в сумі 105636,62 грн., виходячи з вартості, за яку цей автомобіль був відчужений відповідачем 06.11.2014 р.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та його поділ необхідно відмовити, оскільки вказаний автомобіль на даний час належить іншій особі.
Висновки суду про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання за ним права особистої власності на вказаний транспортний засіб є вірними, а доводи його апеляційної скарги про те, що спірний автомобіль КІА був придбаний за його особисті кошти до уваги колегії суддів не приймаються, оскільки ним ці обставини не доведені та з урахуванням того, що вказаний транспортний засіб є обєктом права спільної сумісної власності подружжя.
Крім цього, судом першої інстанції було вірно встановлено, що 01.08.2014 року між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівліпродажу квартири, згідно якого продавець передала, а покупець прийняла у власність квартиру № 11, що знаходиться за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17 (том 2 а.с.165а-166). Відчудження зазначеної квартири за домовленістю сторін проводиться за 316874,00 грн., які покупець повністю сплатила продавцю до підписання цього договору. Договір посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_19
При цьому, ОСОБА_2 було надано районному суду копію розписки, датовану 30.06.2014 року, згідно якою нею отримано на купівлю квартири АДРЕСА_5 грошові кошти у сумі 350000 грн. від ОСОБА_10, у присутності свідків ОСОБА_20 та ОСОБА_21, які зобовязувалась повернути у строк до 2020 року. Достовірність розписки ОСОБА_3 заперечував, як і отримання вказаної позики відповідачкою, вважаючи її штучно створеним доказом.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання вказаного договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що позивач не довів ту обставину, що квартира придбана за кошти, які належать йому особисто на 95%, а надана відповідачкю за зустрічним позовом розписка є належним та допустимим доказом на підтвердження того, що квартира була придбана за її власні кошти, з чим погоджується колегія суддів, з огляду на наступне.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року при розгляді справи № 6-63цс13.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Відповідно до ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
З наведеного випливає, що належною формою договору позики, є письмова форма.
Аналогічний правовий висновок зроблено Верховним Судом України у справі№ 6-1103цс16.
Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та ч. 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1ст. 11 ЦПК України (в редакції, чинній на час постановлення оскаржуваного рішення),суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Як розяснено в п. 12 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК (435-15) не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК).
Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення), обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Суд першої інстанції вірно послався в рішенні на те, що ОСОБА_3 не оспорював у судовому порядку вказану розписку, якою підтверджено факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів для придбання спірної квартири, тому обгрунтовано прийняв її до уваги як належний та допустимий доказ на підтвердження заперечень ОСОБА_2 проти зустрічного позову ОСОБА_3 щодо права власності на вказане нерухоме майно.
Покази свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_21, які підтвердили факт отримання ОСОБА_2 вищевказаної суми коштів для придбання спірної квартири, обґрунтовано не взяті до уваги суду як допустимі докази на підтвердження заперечень відповідачки, оскільки отримання у борг за договором позики грошових коштів не може бути підтверджено показами свідків.
З цих же підстав обґрунтовано відхилені судом першої інстанції клопотання ОСОБА_3 про витребування оригіналу розписки від 30.06.2014 р. та призначення судової технічної експертизи (т.3 а.с.34), а також не приймаються до уваги суду апеляційної інстанції доводи його апеляційної скарги в цій частині.
Надані ОСОБА_3 відео- та аудиозаписи, що містяться на а.с.97 у томі № 2 обґрунтовано не взяті до уваги суду першої інстанції як належні та допустимі докази, оскільки не можливо встановити, коли, ким та де саме вони зроблені.
З цих же підстав не приймаються до уваги колегії суддів доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині незгоди з висновками суду першої інстанції про те, що ним не досліджено вказані докази.
Як установлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, що 08.09.2010 року між ОСОБА_9 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування, згідно якого продавець передав, а покупець прийняла у власність безоплатно квартиру № 73, що знаходиться у м. Полтава, вул. Калініна, 31.
За змістом договору, вказана квартира належала ОСОБА_22 на підставі договору купівліпродажу, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_23 17.05.2010 року (т.1 а.с. 243 -244).
Як установлено судом апеляційної інстанції, вказана квартира вибула з власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 30.04.2014 р., посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_24, згідно з яким ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_25 вказану квартиру за 178000 грн. та за ним зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно. Копія договору приєднана до матеріалів справи (т. 4 а.с. 233, 236-237).
Пояснення ОСОБА_3 в суді першої та апеляційної інстанціях та аналогічні доводи його апеляційної скарги про те, що вказане нерухоме майно було формально придбано батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_9 та в подальшому подаровано дочці за договором дарування від 08.09.2010 року з метою приховати дійсного покупця ОСОБА_2 жодними доказами не підтверджені та ґрунтуються на припущеннях, а тому обґрунтовано не взяті до уваги суду першої інстанції та не приймаються до уваги колегії суддів. Зазначені договори купівлі-продажу та укладений в подальшому договір дарування вказаної квартири в судовому порядку ОСОБА_3 не оспорювалися та є чинними.
Оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 приймав участь у придбанні квартири № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17, ним не надано ні в суді першої, ні апеляційної інстанціях, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні його зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, а також у задоволенні позову про визнання вказаної квартири спільною частковою власністю з визначенням часток їх співвласників як похідної від основної вимоги.
При цьому, дана квартира була придбана ОСОБА_2 після припинення їх спільного проживання з відповідачем.
Також судом першої інстанції вірно враховано той факт, що у вказаній квартирі проживають ОСОБА_2 разом з дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_4, яка є інвалідом, а також пояснення представника органу опіки та піклування, який прохав врахувати інтереси дітей при вирішенні даного спору.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо заяви ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності до правовідносин в частині визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава у приватну власність та свідоцтва про право власності на житло від 01.08.2006 року, колегія суддів встановила наступне.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною першою ст. 257 ЦК Українивстановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Як зазначив суд першої інстанції, і з цим погоджується колегія суддів, у судовому засіданні доведено факт порушення права дитини ОСОБА_4 на приватизацію вказаного житла та встановлено, що приватизація квартири здійснена 01.08.2006 року, факт проживання однією сім»єю сторін без реєстрації шлюбу встановлено з 01.01.2004 року по квітень 2014 року. При цьому, ОСОБА_2 вселилася у квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м. Полтава у той час, коли вказана квартира не була приватизована.
Пояснення ОСОБА_3 в суді першої та апеляційної інстанціях, а також аналогічні доводи його апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 було достовірно відомо про факт приватизації квартири з 01.08.2006 року, оскільки вона проживала разом з ним, мала доступ до документів, в тому числі до його паспорта громадянина України, в якому зафіксована відмітка про приватизацію квартири, жодними належними та допустимими доказами не підтверджені та ґрунтуються на припущеннях.
Як пояснила ОСОБА_2, в суді першої та в суді апеляційної інстанції підтвердив її представник, про факт приватизації вказаної квартири вона дізналася у травні 2015 року, а про факт відчуження відповідачем автомобіля КІА без її згоди їй стало відомо після припинення сімейних відносин у квітні 2014 р., що відповідачем не спростовано. З позовом до суду ОСОБА_2 звернулася 19.06. 2015 р.
За вказаних обставин, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що строк звернення до суду ОСОБА_2 не пропущено.
Відповідно до ч. 1ст. 211 ЦПК України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_3 заявляв клопотання про направлення судом окремих ухвал до правоохоронних органів щодо внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінальних правопорушень відносно ОСОБА_2, ОСОБА_10 та ОСОБА_21, які оформили фіктивний договір позики від 30.06.2014 р. У задоволенні вказаного клопотання судом першої інстанції було відмовлено у звязку з відсутністю підстав, що зафіксовано в журналі судового засідання від 09.03.2017 р. (т.3 а.с. 36).
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначив, що висновки суду в цій частині неправомірні.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в цій частині, колегія суддів встановила, що висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для постановлення окремих ухвал є вріними, вказаний договір позики відповідачем ОСОБА_3 в судовому порядку не оспорювався, а будь-яких порушень закону в даному випадку не встановлено.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині відмови в задоволенні заяв про відводи судді задоволенню не підлягають, окільки обставин, на які послався відповідач, та які викликали у нього сумнів у неупередженості судді, не підтвердились. Крім цього, ухвали суду про відмову в задоволенні клопотань відповідача про витребування доказів, на які посилається відповідач як на підставу неупередженості судді, не свідчить про необєктивність судді.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 серед іншого посилався на те, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про витребування доказів за його заявами, поданими 03.12.2015 р. (т. 1 а.с. 178-179), 26.01.2016 р. (т. 2 а.с. 34-36), 14.03.2016 р.(т. 2 а.с. 99-100), 21.01.2017 р., 25.01.2017 р. (т. 2 а.с. 205, 211-216), 24.04.2017 р. (т. 3 а.с. 78), зокрема інформації щодо отриманих особами, які мають відношення до спору, грошових коштів у ПСП «ОСОБА_15 життя» та ТОВ «Сільгосптехнологія», оскільки вважає, що ОСОБА_2 не отримувала позику на придбання квартири № 11 за адресою: м. Полтава, вул. 23 Вересня, 17 в м. Полтаві; договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1; договору купівлі-продажу квартири, укладеного 30.04.2014 р. для встановлення ціни, за яку її продано; інформації про соціальні виплати на дтину-інваліда ОСОБА_4; оригіналу розписки від 30.06.2014 р. про отримання грошових коштів в сумі 350000 грн. від ОСОБА_10; оригіналів декларацій про доходи, одержані ОСОБА_2 у період з 01.01.2009 р. по 31.12.2009 р. та за 2010-2013 р.р.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що подане 03.12.2015 р. клопотання ОСОБА_3 про витребування доказів задоволено під час судового засідання, яке відбулося 29.12.2015 р., що зафіксовано в журналі (т. 1 а.с. 278) та наведені в клопотанні докази витребувані ухвалами суду, які постановлені 29.12.2015 р, (т. 1 а.с. 282-288).
Крім цього, на виконання вказаних ухвал судом першої інстанції отримані документи від Управління праці та соціального захисту населення, ПрАТ СК «КД Життя», ПП «Полтаваавіа», СПДФО ОСОБА_26, ПРрАТ «МетЛайф», ТОВ «Сільгосптехнологія», ПП «ПБТІ «Інвентаризатор», Управління майном комунальної власності міста (т. 2 а.с. 6, 21-29, 48-71). Позивачкою ОСОБА_27 були надані копії трудової книжки, яка приєднана до справи (т. 2 а.с. 141-146). В тому числі, судом апеляційної інстанції були витребувані та отримані відомості щодо даних про соціальні виплати на дитину-інваліда ОСОБА_4 (т. 4 а.с. 193) та копії договору дарування квартири АДРЕСА_6 та купівлі-продажу цієї ж квартири від 30.04.2014 р.(т. 4 а.с. 207-210, 233).
Всі документи, наявні у справі були досліджені судом першої та апеляційної інстанції, їм надана відповідна правова оцінка.
Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в цій частині задоволенню не підлягають.
Також ОСОБА_3 посилається в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні поданого ним клопотання про залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_2 у звязку з її повторною неявкою в судове засідання 21.01.2016 р. та 19.02.2016 р., а також неявкою її представника, які належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в цій частині, колегія суддів встановила, що судове засідання 21.01.2016 р. у даній справі судом не призначалося.
Натомість, в справі наявні розписки про отримання сторонами повісток в судове засідання на 27.01.2016 р. о 10:00 (т. 1 а.с. 289-292, т. 2 а.с. 16).
На аркуші справи № 33 тому № 2 міститься клопотання представника позивача ОСОБА_28 про відкладення розгляду справи, призначеної на 27.01.2016 р. о 10:00, у звязку з її хворобою.
Згідно журналу судового засідання від 27.01.2016 р. (т. 2 а.с.38), розгляд справи відкладено на 19.02.2016 р., у звязку з неявкою позивача та її представника. При цьому, визнано неповажною причину їх неявки. Судова повістка про виклик до суду на 19.02.2016 р. на 10:30 отримана представником позивача ОСОБА_28 під підпис у приміщенні суду (а.с. 41 т. 2). Згідно протоколу судового засідання від 19.02.2016 р. (т. 2 а.с. 85), судове засідання відкладене на 14.03.2016 р. на 14:30 год., у звязку з неявкою сторін по справі (т. 2 а.с.85). При цьому, відомості про отримання ОСОБА_2, Управлінням майном комунальної власності та Виконавчим комітетом Полтавської міської ради судових повісток на 19.02.2016 р. о 10:30 в матеріалах справи відсуті.
Ухвалою Октябрського райсуду м. Полтави від 14.03.2016 р. відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_3 про залишення без розгляду первісного позову ОСОБА_2 з тих підстав, що представником позивача було подано клопотання про відкладення розгляду справи, тому суд не вбачав підстав для залишення без розгляду первісного позову на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (в редакції, чинній на час постановлення рішення) .
Висновки суду, наведені у вказаній ухвалі, відповідають обставинам справи та вимогам процесуального законодавства, відтак доводи апеляційної скарги в цій частині до уваги колегії суддів не приймаються.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 також посилався на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги його клопотання про відкладення розгляду справи та провів судове засідання 31.05.2017 р. у його відсутність.
Як убачається з матеріалів справи, 30.05.2017 р. ОСОБА_3 дійсно подав до суду клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 31.05.2017 р. у звязку з зайнятістю в іншому судовому процесі в якості представника особи (т. 3 а.с. 136-138). 31.05.2017 р. судом першої інстанції розгляд справи було продовжено, при цьому зясовано думку представника позивачки щодо можливості розгляду справи, яка просила продовжити розгляд, що зафіксовано у журналі судового засідання (т. 3 а.с. 141). Таким чином, судом першої інстанції було дотримано процесуальний порядок розгляду справи, а тому наведені відповідачем в пеляційній скарзі доводи до уваги колегії суддів не приймаються, оскільки на вирішення справи по суті не впливають.
Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_3, в тому числі щодо безпідставного направлення справи в експертну установу відповідно до ухвали від 07.06.2016 р.; не розгляду клопотання про видачу йому звукозапису судового засідання від 31.05.2017 р. та інші зазначені скаржником на його думку порушення процесуального законодавства також задоволенню не підлягають, оскільки не впливають на правильність рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та часткове задоволення вимог первісного позову ОСОБА_2
Зазначене узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 376 ЦПК України, якою встановлено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно ст. 133 ЦПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017 р.), судові витрати складаються з судового збору та витрат, повязаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, повязаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи повязані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 1, ч. 13 ст. 141 ЦПК України ( в тій же редакції), судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як убачається з матеріалів справи, у первісному позові ОСОБА_2 було заявлено три позовні вимоги немайнового характеру (-про встановлення факту проживання малолітньої дитини у визначеному місці; - встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу; - визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло), а також одна вимога майнового характеру ( - про визнання легкового автомобіля КІА SORENTO спільною сумісною власністю, його поділ та стягнення 2/3 частки вартості у сумі 273 333, 32 грн. на її користь з відповідача).
За три позовні вимоги немайнового характеру підлягало сплаті ОСОБА_2 730,80 грн. (по 243,60 грн. за кожну вимогу, виходячи зі ставок судового збору за вимогу немайнового характеру станом на 01.01.2015 р. 0,2 розміру мінімальної заробітної плати 1218 грн., розмір якої встановлено Законом України «Про державний бюджет України на 2015 рік»).
За позовну вимогу майнового характеру ОСОБА_2 підлягало сплаті 2211,30 грн., виходячи з вартості автомобіля за рахунком-фактурою (т. 1 а.с. 119), як 1% від його ціни відповідно до п.1.1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».
Всього за подання первісного позову ОСОБА_2 підлягало сплаті 2942,10 грн. судового збору (730,80+2211,30=2942,10).
Сплачено ОСОБА_2 за подання позову всього 3023,60 грн. (243,60+2780,20) а.с. 1, 2 т. 1). Переплата складає 81,50 грн. Разом з тим, вказана сума поверненню позивачці не підлягає, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Що не позбавляє позивачку звернутися до суду з відповідним клопотанням.
Відповідач ОСОБА_3 у зустрічному позові заявив одну вимогу немайнового характеру про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7 недійсним, за яку підлягало сплаті 243,60 грн.; а також майнову вимогу про визнання права особистої власності на автомобіль КІА та визнання вищевказаної квартири спільною частковою власністю з розміром часток по ? кожному, за подання якої підлягало сплаті судовий збір у загальній сумі 5380,04 грн. (2211,30 +3168,74=5380,04), (1% вартості автомобіля, виходячи з ціни 221130 грн.,, за яку він був придбаний та вартості продажу квартири за ціною 316874 грн. згідно договору купівлі-продажу (т. 2 а.с.165а).
При цьому, сплачено ОСОБА_3 судового збору лише на загальну суму 3005 грн. ( 2212 грн. та 793 грн.)(т. 2 а.с. 161, 175). Недоплата складає 2618,64 грн., а тому підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь Держави.
Враховуючи ту обставину, що позов ОСОБА_2 задоволено на 38,6 % по вимозі майнового характеру та повністю по немайновим вимогам, то стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 підлягає 1584,25 грн. судового збору пропорційно до задоволеної частини вимог (2211,30*38,6%=853,45 грн.; 243,60*3=730,80 грн. 853,45+730,80=1584,25 грн.).
За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 підлягало сплаті судовий збір у сумі 9154,35 грн. (первісний позов + зустрічний) *110% =(2942,10+5380,04)*110%= 9154,35).
ОСОБА_2 сплатила за апеляційну скаргу 3326,41+6453,91=9780,32 грн.
Переплата складає 625,97 грн., яка поверненню їй не підлягає, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Що не позбавляє позивачку звернутися до суду з відповідним клопотанням.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_3 підлягало сплаті судовий збір у сумі 9154,35 грн. (первісний позов + зустрічний) *110% =(2942,10+5380,04)*110%= 9154,35).
ОСОБА_3 сплатив за апеляційну скаргу 3486+6295=9781грн.
Переплата складає 626,65 грн., які поверненню не підлягають, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Що не позбавляє відповідача звернутися до суду з відповідним клопотанням.
Оскільки у задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 судом першої інстанції залишено без задоволення та рішення в цій частині залишається без змін судом апеляційної інстанції, судові витрати, понесені ним за подання позову, не відшкодовуються.
Враховуючи те, що апеляційна скарга ОСОБА_3 задовольняється судом апеляційної інстанції частково щодо оскарження рішення суду першої інстанції в частині стягнення судових витрат, як в цій частині скасовується апеляційним судом, колегія суддів приходить до висновку про те, що понесені відповідачем витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відшкодуванню не підлягають, оскільки судовий збір за оскарження рішення в частині не згоди з розподілом судових витрат не сплачується. Зазначене узгоджується з розясненнями, викладеними в п. 22 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 10.
Враховуючи те, що апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково лише на 38,6% в частині вимоги майнового характеру, тому на її користь з ОСОБА_3 підлягає відшкодуванню судовий збір, сплачений при подачі апеляційної скарги в сумі 938,92 грн. (2211,30 грн. *110%=2432,43 грн. сплачено ОСОБА_2 за оскарження рішення щодо вимоги майнового характеру про визнання автомобіля спільною власністю, його поділ та стягнення вартості, а тому 2432,43*38,6=938,92 грн.).
Згідно положень Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - субєктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Як убачається з матеріалів справи, правова допомога ОСОБА_2 в суді першої інстанції була надана адвокатом ОСОБА_29 згідно договору № 01/06/15 від 01.06.2015 р.
Згідно звіту про надані послуги, який складений адвокатом ОСОБА_29 29.05.2017 р., протягом періоду з 01.06.2015 р. по 29.05.2017 р. ОСОБА_2 надано послуги згідно з переліком на загальну суму 10935 грн., яка сплачена ОСОБА_2 по квитанції від 29.05.2017 р. (т. 3 а.с. 115-119).
Разом з тим, вказаним звітом достовірно підтверджено, що адвокат витратив загалом 330 хвилин (тобто 5 годин 30 хвилин) на надання додаткових консультацій без виїзду до клієнта (260 хвилин), вартість яких складає 2600 грн., а аткож надання додаткових консультацій з виїздом до клієнта (70 хвили) вартість яких складає 2100 грн.
Інші зазначені у звіті послуги (ознайомлення з документами, надання первинної юридичної консультації, підготовка письмових рекомендацій, письмових заперечень на зустрічний позов, клопотання до суду, письмових пояснень) не містять кількості витрачених годин на їх складання, тому апеляційний суд не примає вказаний звіт в цій частині до уваги як належний доказ.
Враховуючи положення Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», вартість 1 години роботи адвоката складає 487,20 грн. Тобто вартість 5 годин 30 хв. роботи адвоката становить у даному випадку 2679,60грн. = (487,20*5)+243,6).
Відповідно до розяснень, наведених у п. 36 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 р. № 10, вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір, (наприклад, його сплачено за мінімальною ставкою, визначеною Законом№ 3674-VI).
Якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.
Приймаючи до уваги те, що позовні вимоги ОСОБА_2 немайнового характеру задоволені повністю, а майнового характеру на 38,6%, точно визначити пропорційність розподілу витрат на правовничу допомогу не вбачається можливим. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 підлягають в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 50%, що складає 1339,80 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 6 ч. 1 ст. 374, п.п. 1- 4 ч. 1 ст. 379, ст. ст. 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А:
Апеляційні скарги ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року та додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 вересня 2017 року задовольнити частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року задовольнити частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення судових витрат скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації, - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 вартість 1/2 частини легкового автомобіля КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, в сумі 105636,62 грн. (сто пять тисяч гривень шістсот тридцять шість гривень 62 копійки).
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовити.
В іншій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року залишити без змін.
Додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 вересня 2017 року скасувати.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1584,25 грн. судового збору пропорційно розміру задоволених вимог.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Держави 2618,64 грн. недоплаченого судового збору за подання зустрічного позову до суду першої інстанції.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 938,92 грн. судового збору у відшкодування витрат, сплачених при подачі апеляційної скарги та 1339,80 грн. у відшкодування витрат на правничу допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05.04.2018 р.
Головуючий /підпис/ ОСОБА_1
Судді/підпис/ ОСОБА_30
/підпис/ ОСОБА_31
ЗГІДНО:
Суддя Апеляційного
суду Полтавської області ОСОБА_1
