Дата документу 05.07.2017 Справа № 554/8023/15-ц
Справа №554/8023/15-ц
Провадження № 2/554/1023/2017
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
05.07.2017 м. Полтава
Октябрський районний суд м.Полтави у складі :
головуючого судді - Січиокно Т.О.
за участю: секретаря - Ромахової В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу запервісним позовом ОСОБА_1, яка одночасно діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 до ОСОБА_3, виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста, третя особа: орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у м.Полтава раді про встановлення факту проживання малолітньої дитини у визначеному місці, встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, Свідоцтва про право власності на житло, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації та зустрічним позовом ОСОБА_3, який одночасно діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, треті особи: орган опіки та піклування Шевченківської районної у м.Полтава раді, ОСОБА_5 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль, визнання договору купівлі продажу квартири недійсним, визнання квартири на праві спільної часткової власності з визначенням часток співвласників,-
У С Т А Н О В И В:
у червні 2015 року позивач звернулася з вказаним вище позовом до суду та, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить:
-встановити факт постійного проживання малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у квартирі № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава станом на 01 серпня 2006 року та визнати малолітню ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 членом сімї ОСОБА_3;
-встановити факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 1996 року до 14 квітня 2014 року;
-визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та Свідоцтво про право власності на житло від 01.08.2006 року, яке посвідчує, що квартира № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава належить ОСОБА_3 на праві приватної власності;
-визнати легковий автомобіль КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1, державна реєстрація якого проведена 26.12.2009 року Полтавським ВРЕР на ОСОБА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та в порядку його поділу визначити належну їй частку від продажу даного автомобіля у сумі 273 333, 32 грн. і стягнути її з ОСОБА_3 на її користь.
Первісний позов позивачем мотивований тим, що у період часу із 1996 року по 14.04.2014 року вона проживала із відповідачем однією сімєю без реєстрації шлюбу та має двох спільних дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Так, у 1996 році вона вселилася як член сімї відповідача у квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава, де прожила до 14.04.2014 року. За час спільного проживання однією сімєю нею створювалися умови для комфортного проживання в цій квартирі, проводився капітальний ремонт за спільні кошти, організовувалися та проходили сімейні дозвілля. 26.12.2009 року для сімейних потреб, ними було за спільні кошти придбано автомобіль НОМЕР_2. В подальшому, даний автомобіль, без її згоди, відповідач протиправно продав ОСОБА_6 З цих підстав автомобіль підлягає визнанню спільною сумісною власністю та поділу шляхом стягнення на її користь суми належної їй 2/3 частки у ньому у розмірі 273 333, 32 грн. (417030 грн. х2/3 = 273 333, 32 грн.), з урахуванням того, що її потреби у користуванні цим транспортним засобом є більшими, так як на її утриманні знаходяться діти.
Окрім цього, 01.08.2006 року відповідач одноособово приватизував квартиру № 215 у будинку № 118/2, корпус 4 по вул. Красіна в м.Полтава. Однак, з часу народження їхня спільна, з 22.10.2001 року дитина ОСОБА_2 була членом сімї відповідача та на час приватизації проживала у вказаній вище квартирі, а отже мала право на участь у її приватизації. Відповідач приховав факт одноособової приватизації ним квартири та дитина була позбавлена такого права.
10.09.2015 року відповідачем ОСОБА_3 подано зустрічний позов, який 04.12.2015 ухвалою суду обєднаний в одне провадження із первісним позовом. (ОСОБА_7 1 а.с. 195).
У поданому зустрічному позові, з урахуванням зменшених та уточнених позовних вимог (ОСОБА_7 2 а.с.176 -178), ОСОБА_3 просить суд:
-визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, кузов KNAJC524595886990, зареєстрованого ним як власником згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 26.12.2009 року САА 329901;
-визнати договір купівлі продажу квартири № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17, оформлений 01.08.2014 року недійсним;
-визнати квартиру № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17 обєктом спільної часткової власності з наступним розміром часток:
-? - власність ОСОБА_3;
-? - власність ОСОБА_2;
-? - власність ОСОБА_4;
-? - власність ОСОБА_1.
Зустрічний позов мотивований тим, що із весни 2001 року до вересня 2009 року він проживав однією сімєю із ОСОБА_1 у квартирі № 215, розташованої за адресою: вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава. Із вересня 2009 року сімейні відносини припинилися, однак по вересень 2010 року ОСОБА_1 продовжила проживати у вказаній вище квартирі. Восени 2010 року ОСОБА_1 переїхала на постійне проживання у квартиру № 73, розташовану за адресою: м.Полтава, вул. Калініна, 31.
У період часу із 29.06.1997 року по 31.08.2011 року він був офіційно працевлаштований на різних посадах, отримував регулярні заробітки, займався підприємницькою діяльністю, в тому числі із 25.05.2006 року адвокатською діяльністю. На власні кошти, 04.12.1998 року ним було придбано вантажно пасажирський автомобіль ІЖ -271501 вартістю 5800,00 грн., влітку 2005 року мікроавтобус «WV Transporter T 4» вартістю 92500,00 грн., який використовувався для перевезення товару до належної йому торгівельної точки у мікрорайоні «Сади -2», а також для дозвілля та відпочинку дітей. В подальшому він продав даний мікроавтобус та на заміну йому, на свої власні кошти купив автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3, зареєструвавши на нього своє право власності.
При цьому, ОСОБА_1 придбала квартиру № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17 за кошти, які на 95 % належать йому, а тому з цих підстав договір купівлі продажу цієї квартири, оформлений 01.08.2014 року, є недійсним. Він, як її власник частини квартири бажає розпорядитися належною йому часткою та ? частини залишити у своїй власності, по ? частині передати донькам ОСОБА_4 та ОСОБА_2, ? частини залишити у власності ОСОБА_1
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_8 первісний позов підтримали, просили суд його задовольнити з підстав, викладених у ньому.
У задоволенні зустрічного позову просили відмовити, оскільки квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 01.08.2014 року, тобто після припинення сімейних відносин із ОСОБА_3 та виключно на її кошти, які були отримані у позику у ОСОБА_9 Підстав для визнання договору купівлі продажу даної квартири від 01.08.2014 року недійсним немає. В разі задоволення зустрічного позову та застосування наслідків недійсності правочину буде погіршено становище дітей, які в даний час проживають у спірній квартирі, оскільки попередній власник може не виявити бажання про повторний продаж квартири ОСОБА_1 За відсутності будь яких правових підстав неможливо визнати квартиру обєктом спільної часткової власності з визначенням часток співвласників. Автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 являється їхньою спільною сумісною власністю, оскільки придбаний на спільні кошти та був незаконно відчуджений за час спільного проживання відповідачем без її згоди.
Відповідач ОСОБА_3, подав зустрічний позов, який підтримав повністю з підстав, викладених у ньому, наполягав на його задоволенні.
Первісний позов ОСОБА_3 не визнав, просив суд відмовити у його задоволенні та пояснив, що спільне його проживання із ОСОБА_1, як із членом сімї, розпочалося навесні 2001 року у квартирі № 215, розташованої за адресою: вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава, а саме з часу, коли остання повідомила йому про вагітність за першою дитиною. Після смерті своїх батьків він використав своє право приватизації та 01.08.2006 року отримав Свідоцтво про право власності на житло згідно розпорядження № 295 від 01.08.2006 року, виданого органом приватизації. У вересні 2009 року сімейні відносини із ОСОБА_1 було остаточно припинено та восени 2010 року вона виїхала на постійне проживання у квартиру № 73, розташовану за адресою: м.Полтава, вул. Калініна, 31.
Виключно ним, 04.12.1998 року було придбано вантажно пасажирський автомобіль ІЖ -271501 вартістю 5800, 00 грн., влітку 2005 року мікроавтобус «WV Transporter T 4» вартістю 92500,00 грн., який використовувався ним для підприємницької діяльності. У 2009 році він продав даний мікроавтобус та на заміну йому за власні кошти купив автомобіль KIA SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3, зареєструвавши на нього право власності.
Представники відповідачів за первісним позовом Управління майном комунальної власності міста ОСОБА_10 та представник відповідача виконавчого комітету Полтавської міської ради ОСОБА_11 заперечили проти задоволення первісного позову в частині визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, Свідоцтва про право власності на житло, оскільки при проведенні приватизації квартири № 215, розташованої за адресою: м.Полтава, вул. Красіна, 118/2, корпус 4, орган приватизації діяв у межах наданих йому повноважень та у спосіб, визначений законодавством. При зверненні до органу приватизації ОСОБА_3 надав заяву про приватизацію квартири, до якої додав довідку про склад сімї наймача, підтвердив факт ознайомлення з поданими документами та відсутністю заперечень і уточнень до їх змісту. Приватизація квартири здійснена на підставі розпорядження відділу приватизації житла Управління житлово комунального господарства № 295 від 01.08.2006 року та в подальшому видано Свідоцтво про право власності на квартиру.
Представник третьої особи органу опіки та піклування ОСОБА_12 просив суд прийняти рішення, яке б повністю відповідало інтересам дітей. Зокрема, вважав за необхідне задовольнити первісний позов в частині визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, Свідоцтва про право власності на житло, оскільки при проведенні приватизації квартири № 215, розташованої за адресою: вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава було порушено права дитини ОСОБА_2, яку безпідставно не включено до переліку осіб, які б мали право на приватизацію житла. В частині визнання недійсним договору купівлі продажу квартири № 11 за адресою: вул. 23 Вересня, 17 у м.Полтава від 01.08.2014 року вважав за необхідне відмовити, так як дана позовна вимога порушує права дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_4, які в даний час проживають в даній квартирі та разі застосування наслідків недійсності правочину право власності на дане житло буде повернуто бувшій власниці ОСОБА_5, яка матиме право більше не відчуджувати дане житло.
До позовних вимог за первісним позовом відповідач ОСОБА_3 та представники відповідачів за первісним позовом Управління майном комунальної власності міста ОСОБА_10 та представник відповідача виконавчого комітету Полтавської міської ради ОСОБА_11 просили суд застосувати строки позовної давності, оскільки про факт приватизації квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 було достовірно відомо ОСОБА_1 із серпня 2006 року, тобто з часу її приватизації, даний факт не приховувався та був загальновідомим. Окрім цього, ОСОБА_1 була обізнана про факт купівлі автомобіля KIA SORENTO у 2009 році та його державної реєстрації, однак з цього часу, в межах строку позовної давності, будь яких позовних вимог не заявляла.
Третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_5 у судове засідання не зявилася, будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи.
Суд, заслухавши пояснення сторін, третьої особи, дослідивши матеріали справи, зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступного висновку:
ОСОБА_2 народилася 22.10.2001 року у м.Полтава, що підтверджено даними Свідоцтва про її народження серії І-КЕ № 084825, виданого 28.11.2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Октябрського районного управління юстиції м.Полтава. (ОСОБА_7 1 а.с.148).
ОСОБА_4 народилася 20.01.2007 року у м.Полтава що підтверджено даними Свідоцтва про її народження серії 1 КЕ № 041128, виданого 26.01.2007 року Октябрським відділом реєстрації актів цивільного стану Полтавського МУЮ. (ОСОБА_7 1 а.с.148).
Батьками дітей являються ОСОБА_1 мати та ОСОБА_3 батько.
У судовому засідання підтверджено матеріалами справи та визнається сторонами факт постійного проживання дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у квартирі № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава, станом на 01 серпня 2006 року, а також те, що остання є членом сімї ОСОБА_3.
Дитина ОСОБА_2 із 2006 року перебуває на диспансерному обліку в Полтавському обласному психоневрологічному диспансері, являється інвалідом дитинства та потребує підтримуючого лікування. (Довідка № 03/2965 від 20.05.2014 року, видана Полтавським обласним психоневрологічним диспансером). (а.с.26 тому 1).
З цих підстав, суд приходить до висновку про задоволення позовної вимоги за первісним позовом в частині встановлення факту постійного проживання дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у квартирі № 215 по вулиці Красіна ( назва вулиці змінена на Героїв АТО), 118/2, корпус № 4 у м.Полтава, станом на 01 серпня 2006 року, та визнання ОСОБА_2 членом сімї ОСОБА_3.
Згідно ч.ч.1,2,3 ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.ч.1,3,4 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (пункт 27 Постанови №2 Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року).
Відповідно до ч. 2 ст.3 СК України сімю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Таким чином, для визначення осіб як таких, що перебували у фактичних шлюбних відносинах, необхідно доведення факту ведення спільного господарства, наявність у даних осіб спільного побуту, бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї, взаємності сімейних прав та обов'язків саме на час придбання майна.
З огляду на положення ст. 74 СК України, якщо чоловік і жінка проживають однією сімєю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Матеріалами справи доводиться, що з 2001 року сторони почали проживати однією сімєю у квартирі № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава, а саме надавали взаємну матеріальну допомогу та підтримку один одному, мало місце взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами, вели спільне господарство, в іншому шлюбі не перебували.
Так, суд встановив, що 22.10.2001 року у сторін народилася донька ОСОБА_2, яка із дня народження проживала у ІНФОРМАЦІЯ_3 у м.Полтава та була членом сімї ОСОБА_3
При цьому, суду не надано доказів спільного проживання сторін із 1996 року по 2001 рік.
На підтвердження цього суд приймає до уваги пояснення відповідача ОСОБА_3 в тій частині, що спільне проживання сторін як сімї почалося з часу його обізнаності про вагітність ОСОБА_1, а саме із 2001 року.
У звязку із прийняттям та введенням в дію із 01.01.2004 року Сімейного кодексу України стаття 74 СК України вперше закріпила юридичну природу відносин між чоловіком і жінкою, які проживають однією сімєю, але не перебувають у шлюбі.
У судовому засіданні допитані як свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, які вказали на факт проживання сторін однією сімєю до квітня 2014, а саме до того часу, як ОСОБА_1 остаточно вивезла із квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава речі та виїхала з неї разом з дітьми.
На підтвердження часу проживання сторін однією сімєю вказує рішення Октябрського районного суду м.Полтава від 04.06.2014 року, яким стягнуто щомісячно із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у твердій грошовій сумі на кожну дитину по 800 грн., починаючи із 03.02.2014 року до досягнення повноліття дітьми. (а.с.20-21 тому 1).
Із мотивувальної частини даного ріщення слідує, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали спільно однією сімєю без оформлення шлюбу до 14.04.2014 року у квартирі останнього за адресою: м.Полтава, вул. Красіна, 118/2, корпус 4. Разом з ними проживали їхні спільні діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_4. На час розгляду справи діти проживали разом із позивачем та знаходяться на її утриманні, що підтверджено актом обстеження житлових умов, затвердженою службою у справа дітей 22.04.2014 року та довідкою КП ЖЕО № 2 від 29.04.2014 року.
З цих підстав суд не приймає до уваги пояснень відповідача ОСОБА_3 в частині того, що сімейні відносини між сторонами припинилися у вересні 2009 року, хоча сторони разом із дітьми, з його пояснень, ще протягом року продовжили проживати в одній квартирі, оскільки вони спростовуються матеріалами справи та не доведені доказами.
При цьому ОСОБА_3 підтвердив факт того, що ОСОБА_1 14 квітня 2014 року остаточно вивезла належні їй речі із квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава, про що засвідчив у поданих ним письмових поясненнях. ( ОСОБА_7 1 а.с.93).
У паспорті громадянина України серії КН № 125267, виданого 04.04.1996 року Октябрським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області на імя ОСОБА_1 наявні наступні відмітки про місце реєстрації, а саме:
-із 09.09.1991 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 91, розташованої за адресою: м.Полтава, вул. Алмазна, 10, 14.02.2001 року знято з реєстраційного обліку;
-із 13.05.2005 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 5, розташованої по пров. Рибальському, 16 у м.Полтава, 07.12.2005 року знято з реєстраційного обліку;
-05.01.2007 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 91, розташованої за адресою: м.Полтава, вул. Алмазна, 10, 12.10.2010 року знято з реєстраційного обліку;
-20.10.2010 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 73, розташованої за адресою: вул. Калініна, 31 у м.Полтава, 25.04.2014 року знято з реєстраційного обліку;
-29.04.2014 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 31, розташованої за адресою: вул. Вузька, ? у м.Полтава, 05.08.2014 року знято з реєстраційного обліку;
-05.08.2014 року місце реєстрації зареєстровано у квартирі № 11, розташованої за адресою: вул. 23 Вересня, 17 у м.Полтава. (а.с. 8-14 тому 1).
08.09.2010 року між ОСОБА_18 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) укладено договір дарування, згідно якого продавець передав, а покупець прийняла у власність безоплатно квартиру № 73, що знаходиться у м.Полтава, вул. Калініна, 31.
Квартира № 73 належала дарувальнику ОСОБА_18 на підставі договору купівлі продажу, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_19 17.05.2010 року. (ОСОБА_7 1 а.с.243 -244).
У відповідності з вимогами ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, інше приміщення придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає, постійно, переважно або тимчасово.
Не дивлячись на те, що в період часу із 2001 рік по квітень 2014 року місце реєстрації позивача ОСОБА_1 встановлено за адресами, вказаними вище, а не у квартирі № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава, де вона фактично проживала, суд вважає, що сам факт реєстрації особи за іншою адресою не єтією безумовною підставою, яка може спростовувати висновки суду про місце її постійного проживання.
Так, ОСОБА_8 України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» регулює лише правовідносини з питань реєстрації осіб за місцем проживання, а не факт постійного проживання.
На а.с. 24 тому 1 наявна заява ОСОБА_3, датована 25.04.2014 року, в якій він як батько дітей, дає згоду на зняття з реєстрації місця проживання малолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_4, за адресою: АДРЕСА_2, та на реєстрацію їх місця проживання за місцем реєстрації матері ОСОБА_1
З урахуванням викладеного, приймаючи до уваги, що Сімейний кодекс України у правовому полі врегулював відносини між особами, які проживали однією сімєю без реєстрації шлюбу та вступив у дію 01.01.2004 року, суд приходить до часткового задоволення позовних вимог позивача, а саме вважає за необхідне встановити факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період часу із 01.01.2004 року до 14.04.2014 року.
27.03.2006 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до відділу приватизації житла щодо оформлення передачі у приватну власність квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава. (а.с.24 тому 2).
Рішенням виконавчого комітету Октябрської районної у м.Полтава раді № 181 від 24.05.2005 року «Про переоформлення особових рахунків на житлову площу» переоформлено особові рахунки на квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 з померлого ОСОБА_20 на сина ОСОБА_3.(а.с.25 тому 2).
Із довідки про склад сімї наймача ізольованої квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 від 22.06.2006 року, наданої ОСОБА_3 вбачається, що останній у даній квартирі проживає і має право на житло на момент введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду. Дата реєстрації із 03.12.1985 року. (а.с.26 тому 2).
Рішенням виконавчого комітету Октябрської районної у м.Полтава раді № 247 від 11.07.2006 року «Про введення в експлуатацію житла та внесення зміни в рішення» вирішено на підставі поданих правовстановлюючих документів затвердити акт приймальної комісії про введення в експлуатацію добудови до квартири № 215 житлового будинку по вул. Красіна, 118/2, корпус 4, загальною площею 7,6 кв.м., яка виконана ОСОБА_3 (а.с.27 тому 2).
Розпорядженням № 295 від 01.08.2006 року відділ приватизації житла Управління житлово комунального господарства вирішив задовольнити прохання ОСОБА_3 щодо передачі останньому у приватну власність згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4. (а.с.22 тому 2).
Свідоцтвом на житло від 01.08.2006 року серії ЯЯЯ № 866778, виданого Управлінням житлово комунального господарства посвідчено, що квартира № 215, яка знаходиться за адресою: м.Полтава, вул. Красіна, 118/2, корпус 4, загальною площею 70,60 кв. належить на праві приватної власності ОСОБА_3. (а.с.18 тому 1).
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р., зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України).
У ст. 345 ЦК закріплюється право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Згідно ст. 65-1 Житлового кодексу України наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
У відповідності з ч.1 ст. 64 ЖК України члени сімї наймача, які проживають разом з ним, користуються на рівні з наймачем усіма правами і несуть усі обовязки, що випливають з договору найму житлового приміщення.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
Згідно п.п. 5, 30 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 56 від 13 вересня 1992 року, приватизація квартир (передача їх у власність громадян) здійснюється в приватну (для самотніх наймачів) і в загальну (сумісну або часткову) власність всіх жителів квартири з письмової згоди всіх повнолітніх членів сімї, постійно мешкаючих в даній квартирі.
Так, у судовому засіданні встановлено факт постійного проживання дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у квартирі № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва Красіна), 118/2, корпус № 4 у м.Полтава станом на 01 серпня 2006 року, тобто на час здійснення приватизації даної квартири дитина була членом сімї ОСОБА_3.
Із матеріалів справи вбачається, що 27.03.2006 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до відділу приватизації житла щодо оформлення передачі йому у приватну власність квартири № 215 по вул. Красіна,118/2, корпус 4 у м.Полтава та як додаток надано довідку про склад сімї наймача цієї ж ізольованої квартири від 22.06.2006 року, із якої вбачається, що ОСОБА_3 у даній квартирі проживає один і має право на житло на момент введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду. Дата реєстрації із 03.12.1985 року. (а.с.26 тому 2).
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що відповідач за первісним позовом ОСОБА_3 приватизував квартиру без участі, на той час малолітньої дитини ОСОБА_2, а отже таким способом відмовився від належного дитині права власності на це житло.
Таким чином, суд вважає, що проведена приватизація, тобто угода про передачу спірної квартири на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у власність виключно ОСОБА_3 ущемлювала права малолітньої, на той час, ОСОБА_2 на отримання у власність житла.
Враховуючи, що відповідно до ст. 154 СК України захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, зокрема на відповідачу ОСОБА_3М, суд вважає, що останній повинен був забезпечити реалізацію малолітньою ОСОБА_2 її право на приватизацію житла шляхом зазначення її в заяві на приватизацію та внесення відповідних змін до довідки про склад сімї.
Одночасно, суд приходить до висновку про відсутність вини відповідачів виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності у позбавленні дитини взяти участь у приватизації квартири, в якій вона на той час проживала, оскільки вказані вище документи подавав до органу приватизації її батько ОСОБА_3, а тому в цій частині у позові до виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності слід відмовити за безпідставністю.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про встановлення факту порушення права дитини ОСОБА_2 на приватизацію житла, а тому первісний позов в частині визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та Свідоцтво про право власності на житло від 01.08.2006 року, яке посвідчує, що квартира № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава належить ОСОБА_3 на праві приватної власності підлягає до задоволення.
Згідно даних Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії САА № 329901, 26.12.2009 року автомобіль КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 зареєстровано за ОСОБА_3. (ОСОБА_7 1 а.с.27).
Відповідно до даних рахунку фактури № СФ 0000362 від 21.12.2009 року вартість автомобіля КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску склала 221130,00 грн. (том 1 а.с.119).
ОСОБА_3 згідно квитанції № 2757.440.1 перераховано ТОВ «Автопланета Моторс» 221130,00 грн.в рахунок оплати вартості автомобіля. (ОСОБА_7 1 а.с.119).
Згідно даних консультативного висновку від 17.02.2016 року вартість автомобіля КІА SORENTO складає 410000 грн. (ОСОБА_7 2 а.с.102).
На а.с. 52 тому 1 наявне Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії СХХ № 397880, згідно якого автомобіль КІА SORENTO, чорного кольору, 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 06.11.2014 року зареєстровано за ОСОБА_21.
Згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст.74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
У судовому засіданні встановлено факт проживання сторін однією сімєю без реєстрації шлюбу із 01.01.2004 року по 14.04.2014 року.
Реєстрація автомобіля НОМЕР_4 за ОСОБА_3 здійснена 26.12.2009 року, тобто під час проживання сторін однією сімєю без реєстрації шлюбу.
Однак, 06.11.2014 року право власності на вказаний вище автомобіль зареєстровано за ОСОБА_21, якому цей автомобіль було продано відповідачем за первісним позовом ОСОБА_3
Оскільки на час розгляду справи у суді право власності на спірний автомобіль вже зареєстровано за ОСОБА_21, дане право ніким не оспорюється, то з цих підстав суд позбавлений можливості визнати право спільної сумісної власності на цей же автомобіль за ОСОБА_3 та ОСОБА_1
Окрім цього, слід прийняти до уваги, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. ч. 4, 5 ст. 71 СК України).
Крім того, у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що, вирішуючи питання про поділ майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема, неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесеннявідповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
При цьому, автомобіль є неподільною річчю, а присудження грошової компенсації може мати місце за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми, чого зроблено сторонами не було.
Окрім цього, у відповідності до ст. 60 ЦПК України ОСОБА_1 не надала доказів, які б підтверджували її участь у купівлі вказаного вище автомобіля.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом в частині визнання легкового автомобіля НОМЕР_4 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та в порядку його поділу визначення частки від продажу даного автомобіля у сумі 273 333, 32 грн. і стягнення її з ОСОБА_3 на користь позивача слід відмовити.
Оскільки на час розгляду справи у суді право власності на спірний автомобіль вже зареєстровано за ОСОБА_21, то позовна вимога за зустрічним позовом щодо визнання за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на цей автомобіль до задоволення не підлягає.
01.08.2014 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі продажу квартири, згідно якого продавець передала, а покупець прийняла у власність квартиру № 11, що знаходиться за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17. (ОСОБА_7 2 а.с.165).
Відчудження зазначеної квартири провадиться за домовленістю сторін за 316874,00 грн., які покупець повністю сплатила продавцю до підписання цього договору.
Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_7
За положеннями ч.1ст.203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч.1, ч.2ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та ч.6ст. 203 цього Кодексу.
Як на доказ придбання спірною квартири, ОСОБА_1 надала до суду розписку від 30.06.2014 року, згідно якою нею отримано на купівлю квартири АДРЕСА_1 грошові кошти у сумі 350000 грн. у ОСОБА_9
У судовому засіданні ОСОБА_3 заперечив проти отримання вказаної вище позики ОСОБА_1 та вважав надану розписку штучно створеним доказом, з метою підтвердити наявність грошових коштів, на яких було куплено вказану вище квартиру.
У відповідності до положень частини 1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, суд звертає увагу, що ОСОБА_3 не заявляв вимог щодо визнання недійсним договору позики та не оспорював його, а тому достовірність розписки про отримання у позику грошових коштів від 30.06.2014 року у суду не викликає сумнівів.
Окрім цього, випадки, коли показання свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, прямо визначені у ЦК, зокрема у ч.2 ст.937 ЦК, ч.3 ст.949 ЦК.
У судовому засіданні допитані як свідки ОСОБА_9, ОСОБА_22 по питання укладення розписки про отримання у позику грошових коштів від 30.06.2014 року. Однак при розгляді даної справи в цій частині суд приймає до уваги лише документальні докази та не бере до уваги показання свідків.
З цих підстав судом ухвалювалися рішення про відмову у задоволенні клопотань ОСОБА_3 щодо витребовування оригіналу розписки та призначення судової технічної експертизи, з обґрунтуванням підстав такої відмови. ( ОСОБА_7 3 а.с.34).
У наданих поясненнях ОСОБА_3, з посиланням на положення ст.69 СК України та ст.372 ЦК України, вказував на перелік майна, яке зазначив у заяві про уточнення позовних вимог від 04.05.2016 року (ОСОБА_7 2 а.с.135-137) та його вартість.
Однак, з огляд на положення ст.60 ЦПК України, ОСОБА_3 не надав підтверджуючих доказів щодо придбання даного майна, його вартості, належності, а тому його пояснення в цій частині суд до уваги не приймає.
З цих підстав суд не приймає як належні і допустимі докази у вигляді відеозаписів на диску, яку ОСОБА_3 долучив до матеріалів справи. Так, не зрозуміло, в який період часу, ким та де здійснено відеозапис, яка доказова база не ньому зафіксована.
З цих же підстав слід визнати неналежними та недопустимими аудіозаписи розмов, які зафіксовані на дисках, доданих ОСОБА_3 до матеріалів справи. (ОСОБА_7 2 а.с.97).
08.09.2010 року між ОСОБА_18 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) укладено договір дарування, згідно якого продавець передав, а покупець прийняла у власність безоплатно квартиру № 73, що знаходиться у м.Полтава, вул. Калініна, 31.
Із змісту вказаного вище договору вбачається, що подарована квартира № 73 належала дарувальнику ОСОБА_18 на підставі договору купівлі продажу, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_19 17.05.2010 року. (ОСОБА_7 1 а.с.243 -244).
Суд не приймає до уваги пояснення ОСОБА_3 в тій частині, що квартира № 73, що знаходиться у м.Полтава, вул. Калініна, 31 була формально придбана батьком ОСОБА_1 ОСОБА_18, який невдовзі згідно договору від 08.09.2010 року подарував її своїй дочці та більша його частка належить йому, так як придбавалася на його грошові кошти.
Договір дарування від 08.09.2010 року та договір купівлі продажу, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_19 17.05.2010 року на час розгляду справи у суді є дійсними та ніким не оспорювалися.
Таким чином, будь яких доказів щодо участі ОСОБА_3 у придбанні квартири № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17 суду не надано, а тому з цих підстав договір купівлі продажу цієї квартири не може бути визнаний недійсним.
Окрім цього, судом встановлено, що на даний час ОСОБА_1 та її діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживають у квартирі № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17.
З цих підстав суд приймає до уваги пояснення представника органу опіки та піклування ОСОБА_12, який вказав, що у разі застосування наслідків недійсності правочину право власності на дане житло буде повернуто бувшій власниці ОСОБА_5, яка матиме право більше не відчуджувати дане житло, чим буде погіршено становище дітей.
Довідкою № 127 від 25.01.2016 року, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення виконкому Октябрської районної у м.Полтава раді підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку та отримує допомогу на дитину інваліда до 18 років згідно Закону України «Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям інвалідам» на доньку ОСОБА_2. (а.с.48 тому 2).
Відповідно до довідки № 7 від 22.01.2014 року, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення виконкому Октябрської районної у м.Полтава Раді на дитину інваліда ОСОБА_2 призначено із 13.12.2013 року по 12.01.2016 року державну соціальну допомогу. (а.с. 25 тому 1).
Оскільки позовна вимога в частині визнання недійсним договору купівлі продажу квартири № 11 за адресою: м.Полтава, вул. 23 Вересня, 17 до задоволення не підлягає, то й інші позовні вимоги щодо визнання даної квартири спільною частковою власністю з визначенням часток їх співвласників слід залишити без задоволення.
З урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне первісний позов задовольнити частково, в задоволенні зустрічного позову відмовити.
Ч.1 ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України - загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Відповідачі за первісним позовом заявили про застосування до спірних правовідносин в частині визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та Свідоцтва про право власності на житло від 01.08.2006 року строку позовної давності.
Аналізуючи докази щодо застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, суд приймає до уваги, що з метою захисту прав дитини до суду звернулася її мати ОСОБА_1 як законний представник. У судовому засіданні доведено факт порушення права дитини ОСОБА_2 на приватизацію житла.
Судом встановлено, що приватизація квартира здійснена 01.08.2006 року, факт проживання однією сімєю сторін встановлено із 01.01.2004 року по квітень 2014 року. хоча фактично таке проживання доводиться матеріалами справи із 2001 року.
Позивач ОСОБА_1 вселилася у квартиру № 215 по вул. Красіна, 118/2, корпус 4 у м.Полтава на час, коли вона була неприватизована.
З цих підстав суд не приймає до уваги пояснень ОСОБА_3 в тій частині, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана щодо факту приватизації ним квартири 01.08.2006 року, так як ніби то проживала разом з ним, мала доступ до документів, зокрема і паспорта громадянина України на його імя, в якому мається відмітка про приватизацію квартири.
Однак, суд вважає, що в матеріалах справи відсутні докази про достовірну обізнаність позивача про вказаний вище факт приватизації.
Так, відмітка про приватизацію квартири у паспорті громадянина України на імя ОСОБА_3 не може достовірно вказувати на таку обізнаність ОСОБА_1, оскільки даний документ їй не належить та вільного доступу до нього та не мала, в тому числі і до інших документів. При цьому слід прийняти до уваги, що у судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 повідомляв суд, що період спільного проживання з ОСОБА_1 характеризувався систематичними сварками та частими непорозуміннями між сторонами.
Частина 4 ст.60 ЦПК констатує недопустимість доказування на припущеннях.
Про обізнаність щодо приватизації квартири ОСОБА_1 дізналася у травні 2015 року, а тому суд вважає, що строк звернення до суду нею не пропущено.
З цих же підстав суд приходить до висновку про звернення ОСОБА_1 до суду в межах строку позовної давності в частині визнання автомобіля спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя, оскільки матеріалами справи підтверджено, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася після припинення сімейних відносин, тобто 14.04.2014 року, а до суду звернулася 19.06.2015 року.
Частиною 1 ст. 211 ЦПК України визначено, що суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.
Під час розгляду справи відповідач ОСОБА_3 заявляв клопотання про направлення судом окремих ухвал до слідчого або прокурора щодо внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінальних правопорушень відносно ОСОБА_1, ОСОБА_9, ОСОБА_22 За результатами розгляду справи суд не вбачає підстав для задоволення клопотань ОСОБА_3 про винесення окремих ухвал.
Судові витрати суд вирішує у відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України та з урахуванням норм Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».
Оскільки первісний позов задоволено частково, то із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений нею судових збір у розмірі 730, 80 грн., тобто пропорційно до задоволених позовних вимог.
Так, судом задоволено 3 позовні вимоги нематеріального характеру, за кожну з яких було сплачено позивачем судовий збір у розмірі 243,60 грн. ( 243, 60 * 3 = 730,80 грн.).
Окрім цього, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 сплатила 10935, 00 грн. на оплату послуг адвоката ОСОБА_23 ( ОСОБА_7 3 а.с. 115) згідно договору № 01/06/15 від 01.06.2015 року та даних квитанції (ОСОБА_7 3 а.с.119).
Перелік оплачених позивачем послуг включав: ознайомлення адвоката з документами, надання правових консультацій, підготовка письмових рекомендацій, клопотань, пояснень.
Відповідно до ч. 1ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 20 грудня 2011 року «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
У п. п. 47, 48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12,46,56 ЦПК України).
Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».
Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п. 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Позивач надав документальне підтвердження його витрат на правову допомогу, вимога про компенсацію яких, виходячи з викладеного, підлягає до частково задоволення.
Так, при обчисленні витрат на правову допомогу суд виходить із розміру мінімальної заробітної плати на час укладення договору про правову допомогу, яка складала 1218 грн. Таким чином, година роботи адвоката складатиме 487, 20 грн. (1218 /100 *40 % = 487, 20).
Із матеріалів справи вбачається, що адвокат ОСОБА_23 виконував роботу із надання правової допомоги позивачу ОСОБА_1 у вигляді ознайомлення з документами, надання правових консультацій, підготовка письмових рекомендацій, позову, а тому виходячи із складності справи суд вважає, що на виконання даної роботи ним витрачено 3 години, що складає 1461, 20 грн. (487, 20 *3 = 1461, 20).
Згідно довіреності (ОСОБА_7 1 а.с.78) від 07.09.2015 року участь у судових засіданнях як представник брала ОСОБА_8, а не адвокат ОСОБА_23
Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 61, 88, 212-215, 218,224-226 ЦПК України, суд,
В И Р І Ш И В:
первісний позов ОСОБА_1, яка одночасно діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 до ОСОБА_3, виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста, третя особа: орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Шевченківської районної у м.Полтава раді про встановлення факту проживання малолітньої дитини у визначеному місці, встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації житла, Свідоцтва про право власності на житло, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації - задовольнити частково.
Встановити факт постійного проживання дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у квартирі № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва Красіна), 118/2, корпус № 4 у м.Полтава станом на 01 серпня 2006 року та визнати ОСОБА_2 членом сімї ОСОБА_3.
Встановити факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період часу із 01.01.2004 року до 14.04.2014 року.
Визнати незаконними та скасувати: розпорядження органу приватизації від 01.08.2006 року № 295 про передачу квартири № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м.Полтава у приватну власність ОСОБА_3 та Свідоцтво про право власності на житло від 01.08.2006 року, яким посвідчено, що квартира № 215 по вулиці Героїв АТО (бувша назва вулиці Красіна), 118/2, корпус 4 у м.Полтава належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_3, який одночасно діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, треті особи: орган опіки та піклування Шевченківської районної у м.Полтава раді, ОСОБА_5 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль, визнання договору купівлі продажу квартири недійсним, визнання квартири на праві спільної часткової власності з визначенням часток співвласників залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 730 (сімсот тридцять) грн. 80 коп. та витрати на правову допомогу у розмірі 1461 (одна тисяча чотириста шістдесят одна) грн. 20 коп.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Полтавської області через Октябрський районний суд м. Полтави шляхом подачі в 10-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги, а особою, яка не була присутньою під час проголошення рішення в той же строк з дня отримання його копії.
Суддя: Т.О. Січиокно
Повен текст рішення виготовлено суддею протягом п'яти днів.
