Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
№22ц/778/2201/13 Головуючий у 1 інстанції: Кофанов А.В.
Суддя-доповідач: Каракуша К.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 червня 2013 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Бєлки В.Ю.
суддів: Каракуші К.В.
Онищенко Е.А.
при секретарі: Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 01 березня 2013 року у справі за позовом ПАТ Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ Комерційний банк «Приватбанк», треті особи: Вільнянська районна державна адміністрація, Національний банк України, приватний нотаріус Сіротенко Г.О., про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, зобов'язання до вчинення певних дій, -
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2010 року ПАТ КБ «Приватбанк» (далі - Банк) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (згідно до свідоцтва про зміну імені - ОСОБА_3 (а.с.т.2, а.с.119) про звернення стягнення на предмет іпотеки, який в ході судового розгляду уточнив.
У позові зазначалось, що 11.08.2005 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір, згідно якого було надано кредит у розмірі 17440 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,88% на місяць та комісії у розмірі 0,18% на місяць від суми виданого кредиту, щомісячний платіж відповідача мав складати 246,55 доларів США. Забезпеченням виконання зобов'язання стала передача в іпотеку згідно договору від 11.08.2005 року об'єкта нерухомості - придбаної за рахунок кредиту квартири АДРЕСА_1. Крім того, було передбачено сплату пені за порушення термінів оплати в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу. Відповідач порушила умови договору, внаслідок чого станом на 21.12.2010 року виникла заборгованість в сумі 20800 доларів США, що складає 158086 грн. 31 коп.
У зв'язку з вказаними обставинами, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - АДРЕСА_1, а також передати цю квартиру в управління.
Відповідач подала зустрічний позов, у якому зазначила, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, на момент укладання іпотечного договору проживала її малолітня дитина, яка мала право користуватися цим приміщенням. При укладанні іпотечного договору майнові права дітей було проігноровано, оскільки договір було укладено без згоди органу опіки та піклування. Крім того, відповідач вважає, що погіршено її становище як позичальника внаслідок того, що кредит надано у доларах США. Валюта зобов'язання має бути виражена у гривні. Крім того, відповідач вказала, що укладення вищевказаного кредитного договору вимагало індивідуальної ліцензії Національного банку України, чого не було зроблено. На неї також покладено ризик падіння курсу гривні відносно курсу долара.
У зв'язку з вказаними обставинами, відповідач просила суд визнати недійсними укладені з позивачем кредитний договір та іпотечний договір; зобов'язати визначити суму боргу та прийняти від неї грошові кошти на погашення боргу у національній валюті виходячи з курсу долара США, що існував на момент укладення кредитного договору; зобов'язати приватного нотаріуса, який посвідчував іпотечний договір, виключити з відповідних реєстрів дані про іпотеку та зняти заборону відчуження квартири.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 01 березня 2013 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором № ZPVLGK00000532 від 11.08.2005 року, укладеного із ЗАТ КБ «Приватбанк» у розмірі 20800 доларів США, що складає 158086 грн. 31 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - належну ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «Приватбанк» з початковою ціною продажу 80800 грн. з наданням ПАТ КБ «Приватбанк» права укладати договір купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою з отриманням витягу із Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «Приватбанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
Передано ПАТ КБ «Приватбанк» в управління квартиру АДРЕСА_1.
У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити зустрічні позовні вимоги.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судом встановлено, що 11.08.2005 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № ZPVLGK00000532 (т.1, а.с.11-13), згідно якого було надано кредит у розмірі 17440 доларів США на купівлю квартири зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,88% на місяць та комісії у розмірі 0,18% на місяць від суми виданого кредиту, щомісячний платіж відповідача мав складати 246,55 доларів США. Цього ж дня в забезпечення виконання вказаного кредитного договору між сторонами було укладено договір іпотеки (т.1, а.с.14-17), згідно якого відповідач передала в іпотеку належну ії квартиру АДРЕСА_1. Відповідач порушила умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 21.12.2010 року виникла заборгованість в сумі 20800 доларів США, що складає 158086 грн. 31 коп., з яких 12949,77 доларів США (103080,17грн.) - заборгованість за кредитом; 4325,67 доларів США (34432,33грн.) - заборгованість по процентам за користування кредитом; 777,60 доларів США (6189,70 грн.) - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; 2747,79 доларів США (21872,40 грн.) - пеня (т.1, а.с.51-53).
Задовольняючи позов Банку та відмовляючи ОСОБА_3 у зустрічному, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, визначився з відповідними правовими нормами, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та правильно виходив із того, що у зв'язку із невиконанням умов кредитного договору позичальником, банк має право задовольнити свої вимоги за рахунок реалізації предмета іпотеки у один із способів передбачених Законом України "Про іпотеку", а саме шляхом продажу предмету іпотеки на підставі договору купівлі-продажу.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання договору кредиту та іпотеки недійсними, суд, надавши всебічний аналіз як умовам зазначених договорів, так і обставинам їх укладання, прийшов до обґрунтованого висновку про безпідставність заявлених вимог.
Вказаний висновок є правомірним, враховуючи, що відповідно до положень ст. 215 ЦК України та роз"яснень Пленуму Верховного Суду України в п.7 постанови № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише на підставах, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Такими підставами є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.
Виходячи з положень ст.ст. 3,4,11,27, 31 ЦПК України право визначати предмет і підставу позову, та спосіб захисту порушеного права належить позивачеві.
Доводи позивача щодо недійсності оспорюваного нею кредитного договору законних підстав для визнання його недійсними не містили, враховуючи, що посилання на неприпустимість надання їй кредитних коштів в іноземній валюті спростовуються положеннями ст.ст. 192, 533,1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1,4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1,3,5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", відповідно до яких банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ч.2 ст. 192 та ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов"язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов"язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов"язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.
Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України"Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст. 5 вказаного Декрету.
Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п."в" ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України"Про систему валютного регулювання і валютного контролю", якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.
Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог п.1 розділу П Закону України від 15.02.2011 року № 3024-УІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
Таким чином, розглядаючи справу, суд правильно виходив з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, підписуючи договір про надання кредиту від 11.08.2005 року, ОСОБА_3 була ознайомлена з його умовами та наслідками, погоджувалась з ними, зокрема, з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті - доларах США(т.1, а.с.11-13).
За вказаних обставин суд правомірно не прийняв до уваги посилання позивача на несправедливість умов договору щодо виконання зобов"язань в іноземній валюті без врахування ризику позичальника у разі знецінення національної валюти.
Виходячи зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України, відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.
Відповідно до п.3 ст.3 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.
Статтею 36 Закону України "Про Національний Банк України" визначено, що офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.
Валютні курси, як зазначено у ч.1 ст.8 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема, до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.
Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу.
Таким чином, доводи апелянта в судовому засіданні апеляційного суду про недійсність оспорюваного договору з підстав надання ОСОБА_3 кредитних коштів в іноземній валюті не є переконливими.
Не є прийнятними та такими, що спростовують висновків суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги про визнання договору іпотеки недійсним з підстав невиконання вимог законів "Про охорону дитинства" та «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».
У пункті 44 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» N 5 від 30 березня 2012 року, роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК , статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
Суд першої інстанції дотримався вказаних положень та встановив, що на момент укладання оспорюванного договору іпотеки, син ОСОБА_3 ОСОБА_4, 1999р.н., прав користування на квартиру АДРЕСА_1, що була предметом іпотеки, не мав. З наданих даних ОСОБА_3 під час отримання кредиту, вона разом із неповнолітнім сином були зареєстровані за адресою у АДРЕСА_1, а фактично проживали у АДРЕСА_1 (т.1, а.с.10).
Довід апеляційної скарги щодо порушення судом норм процесуального права суд до уваги не бере, оскільки відповідно до правил статті 309 ч.3 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення суду якщо ці порушення призвели до неправильного вирішення справи.
Посилання апелянта про те, що суд порушив вимоги процесуального закону про змагальність сторін і фактично надав перевагу доказам банку є безпідставними. Заперечення апелянта про те, що Банк не підтвердив розмір заборгованості бухгалтерськими документами не спростовують правильності вирішення справи, оскільки ані суду першої інстанції, ані апеляційному суду не було надано контр розрахунку заборгованості за договором кредиту, з огляду на те, що апелянт визнає і факт отримання кредиту і наявність заборгованості.
Прийнятним є довід апеляційної скарги про те, що суд, звертаючи стягнення на предмет іпотеки визначив ціну іпотечного майна, яка була встановлена на момент укладання договору іпотеки 11.08.2005 року, тобто більше ніж 7 років. Апелянт заперечує проти такої ціни, при цьому жодних клопотань суду першої інстанції про призначення відповідної судової експертизи щодо оцінки вартості предмета іпотеки не заявляла.
Згідно до роз'яснення, що міститься у пункті 42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» N 5 від 30 березня 2012 року, резолютивна частини рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України "Про іпотеку", так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись в тому числі, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає зміні в частині виключення встановленої судом початкової ціни продажу об'єкта іпотеки у розмірі 80800грн. і зазначенням, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
В решті рішення відповідає вимогам закону і доводи апеляційної скарги його не спростовують.
Керуючись ст. ст.303, 307, 309, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 01 березня 2013 року по цій справі змінити. Другий абзац резолютивної частини рішення змінити наступним чином. Виключити встановлену судом початкову ціну продажу об'єкту іпотеки у розмірі 80800грн. замінивши наступним текстом « за початковою ціною його реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій».
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте воно може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді:
