Єдиний державний реєстр судових рішень
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"19" липня 2022 р. Справа№ 914/240/18
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Скрипки І.М.
Михальської Ю.Б.
секретар судового засідання: Бендюг І.В.
за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 19.07.2022,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону
на рішення Господарського суду міста Києва
від 30.09.2021 року
у справі № 914/240/18 (Суддя Головіна К. І.)
за позовом Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України
до 1. Дочірнього підприємства Державної компанії з експорту та імпортупродукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт" - Державне госпрозрахункове зовнішньоторговельне Підприємство "Спецтехноекспорт"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю виробничого підприємства "Будінвест"
3. Адміністрації державної прикордонної служби України
за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1. Громадської організації "Правозахисний центр ім. ген. УНР Володимира Сікевича",
2. Регіонального ландшафтного парку "Знесінння"
та за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:
1. Товариства з обмеженою відповідальністю "АрхіБуд",
2. Військової частини НОМЕР_1,
3. Львівської міської ради
про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
Заступник військового прокурора Західного регіону України звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Дочірнього підприємства Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт" - Державне госпрозрахункове зовнішньоторговельне підприємство "Спецтехноекспорт" (далі - ДП ДГРЗП "Спецтехноекспорт", відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство "Будінвест" (далі - ТОВ ВП "Будінвест", відповідач-2), Адміністрації державної прикордонної служби України (далі - АДПСУ, відповідач-3) про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівель та споруд від 20.04.2006, укладеного між ДП ДГЗП "Спецтехноекспорт" та ТОВ "Будінвест" з моменту його укладення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор зазначає, що фактично відповідачем-1 було відчужено військове майно по вул. Довбуша, 15 у м. Львові площею 722,6 кв.м., згода на відчуження якого Кабінетом Міністрів України, як власником майна згідно з розпорядженням від 13.07.2005 №258-р "Про затвердження переліку нерухомого військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено" не надавалась, відтак військове майно площею 722,6 кв.м. під час укладення договору від 20.04.2006 вибуло з власності держави незаконно.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.05.2019 у справі №914/240/18 у задоволенні позову було відмовлено.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 08.10.2019 вказане рішення було скасоване, а справа №914/240/18 передана на розгляд до Господарського суду міста Києва, оскільки вказана справа відноситься до виключної підсудності господарського суду, юрисдикція якого поширюється на місто Київ з огляду на те, що одним з відповідачів у даній справі є центральний орган виконавчої влади, а саме - Адміністрація державної прикордонної служби України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2020 у справі №914/240/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2021, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 20.04.2021 касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2020 у справі №914/240/18 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав на необхідність встановлення під час нового розгляду справи обставин, пов`язаних з фактом обізнаності або об`єктивної можливості позивача бути обізнаним щодо порушення його прав та законних інтересів, а також обставин справи. Пов`язаних з визначенням початку перебігу строку позовної давності і закінчення строку за вимогами, що є предметом позову.
Під час нового розгляду, рішенням Господарського суду міста Києва від 30.09.2021 у справі №914/240/18 відмовлено у позові заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Дочірнього підприємства Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт" - Державне госпрозрахункове зовнішньоторговельне підприємство "Спецтехноекспорт", Товариства з обмеженою відповідальністю виробничого підприємства "Будінвест", Адміністрації державної прикордонної служби України, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Громадська організація "Правозахисний центр ім. ген. УНР Володимира Сікевича", Регіональний ландшафтний парк "Знесінння", треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "АрхіБуд", Військова частина НОМЕР_1, Львівська міська рада про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Підставою для відмови у позові судом стали обставини пропуску строку позовної давності при зверненні прокурором з даним позовом до суду. При цьому, суд першої інстанції визнав неповажними причини пропуску такого строку.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою та просить суд скасувати оскаржуване рішення, прийняти нове, яким позов задовольнити, мотивуючи свої вимоги тим, що оскаржуване рішення прийнято при неповному з`ясуванню та недоведеністю обставин, що мають значення для справи, а також внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що про оскаржуваний правочин Кабінету Міністрів стало відомо у лютому 2016 року, а саме з дати отримання позовної заяви у праві №5015/2804/12. Так, прокурор зазначає, що звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Львівської обласної державної адміністрації до Львівської міської ради та ТОВ «Архібуд» про визнання недійсним договору оренди землі від 11.12.2008 та витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 28939 га по вул. Довбуша, 15 у м. Львові, провадження у справі №5015/2804/12 за вказаним позовом прокурора порушено судом 09.07.2012. Зазначена справа тривалий час була зупиненою до вирішення інших взаємопов`язаних справ. Разом з тим, у січні 2016 року прокурором, після вивчення процесуальних документів у цій справі встановлено, що судом не здійснювалась відправка процесуальних документів на адресу Кабінету Міністрів України, у зв`язку з чим прокурором подано до суду клопотання щодо повідомлення КМУ про перебування у провадженні господарського суду справі №5015/2804/12. У подальшому, на виконання ухвали суду від 27.01.2016, прокурором 03.02.2016 направлено на адресу КМУ лист №10/2/3-51 вих-16 з позовною заявою та доданих до неї документів. За вказаних обставин прокурор вважає, що Кабінет Міністрів України (позивач у даній справі) дізнався про порушення своїх прав оспорюваним правочином після отримання позовної заяви у згаданій справі. Як зазначає прокурор доказів протилежного матеріали справи не містять.
Крім того, скаржник, з посилання на постанови Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі №5011-32/13806-2012, від 23.12.2014 у справі №916/2414/13, від 22.04.2015 у справі №916/2122/13 від 13.05.2015 у справі №903/543/14, зазначає, що не слід наділяти прокурора статусом самостійного позивача для відліку позовної давності та починати з моменту отримання прокуроратурою відомостей про порушення законодавства при укладенні спірного договору, оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу (у даному випадку позивача), який уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, а тому перебіг позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення своїх прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.
Апелянт також зазначає, що Кабінет Міністрів України не уповноважував відповідача-1 на відчуження спірного нерухомого майна, останній є самостійною юридичною особою та здійснює реалізацію державного майна лише на підставі договорів комісії. За вказаних обставин прокурор вважає такими, що не заслуговують на увагу, висновки суду першої інстанції про те, що позивач зобов`язаний був знати про оспорюваний договір та, що в наслідок підзвітності відповідача-1 позивачу останній мав можливість дізнатись про даний договір.
Підсумовуючи вищенаведене, апелянт вказує, що позивачем - Кабінетом Міністрів України не порушено строку звернення до суду, оскільки останньому не було відомо про порушене право та про те, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача
Заперечуючи проти вимог апеляційної скарги, відповідач-1 подав відзив, у якому зазначає, що при винесенні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов висновку про те, що обставини вибуття військового майна із державної власності прокуратурі стало відомо ще у 2011 році, оскільки саме у цей період прокуратурою була здійснена перевірка щодо додержання службовими особами Львівського прикордонного загону (ВЧ/НОМЕР_1) вимог законодавства під час відчуження спірних об`єктів нерухомості. Також, на зазначені обставини вказує наявний у матеріалах справи лист Військової прокуратури Західного регіону України №3/2889 від 19.09.2011, адресований Кабміну. За доводами відповдіача-1 вже у 2011 році Військова прокуратура Західного регіону України не лише мала можливість дізнатись про порушені інтереси держави, але й була обізнана про такі факти порушення, що були виявлені у результаті відповідно прокурорської перевірки Більше того, про обставини порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України прокуратура повідомила і самого позивача у тому ж 2011 році. За вказаних обставин, відповідач-1 зазначає, судом першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов висновку застосувати до вимог позивача строки позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог. З огляду на викладене, відповідач-1 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
З доводами апеляційної скарги також не погодилось Товариство з обмеженою відповідальністю виробничого підприємства "Будінвест", який подав відзив і просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Так, відповідач-2 зазначає, що суд першої інстанції, взявши до уваги лист Військової прокуратури Західного регіону України №3/2889 від 19.09.2011, абсолютно вірно дійшов до висновку про безпосередню обізнаність як позивача, так і військової прокуратури про факт порушення інтересів держави ще у вересні 2011 року та врахував відсутність обґрунтованих пояснень, підтверджених відповідними доказами, стосовно бездітності вказаних державних органів по усуненню цих порушень. За наведених обставин, на думку відповідача-2, строк позовної давності почав спливати як для позивача, так і військової прокуратури ще з вересня 2011 року та закінчився у вересні 2014 року.
Інші учасники апеляційного провадження не скористалися своїм правом згідно з частини 1 статті 263 Господарського процесуального кодексу України та не надали суду письмових відзивів та пояснень на апеляційну скаргу прокурора, що згідно з частиною 3 статті 263 не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Явка учасників справи
В судове засідання від 19.07.2022 не з`явились представники третіх осіб - Громадської організації "Правозахисний центр ім. ген. УНР Володимира Сікевича", Регіонального ландшафтного парку "Знесінння", Військової частини НОМЕР_1 та Львівської міської ради, які повідомлялись про час, місце та дату судового засідання належним чином.
Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи ( його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії»(«Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989).
З огляду на викладене та враховуючи, що явка учасників справи обов`язковою не визнавалась, а також те, що судочинство здійснюється, зокрема, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, колегія суддів перейшла до здійснення апеляційного перегляду судового рішення за наявними матеріалами справи за присутності прокурора, представників позивача, відповідачів та третьої особи-1 на стороні відповідача.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як вбачається з матеріалів справи, 13.07.2005 Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження 258-р "Про затвердження переліку нерухомого військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено", відповідно до якого Держприкордонслужбі надано дозвіл здійснювати відчуження на відкритих торгах ряду об`єктів військового містечка № 301-а, по вул. Довбуша, 18 у м. Львові, а саме: склад III категорії загальною площею 20,5 кв.м., склад IV категорії - 68,5 кв.м., технічне приміщення III категорії - 20 кв.м., туалет - 43 кв.м., туалет 3,3 кв.м. та технічне приміщення 20 кв.м., всього 6 об`єктів нерухомості площею 175,3 кв.м.
10.10.2005 між ДП "Спецтехноекспорт" (комісіонер) та Адміністрацією ДПС України (комітент) було укладено договір комісії № 527-05/SТЕ-2-101-Д/К-2005 на реалізацію військового майна, відповідно до якого комісіонер взяв на себе зобов`язання відчужити за дорученням комітента військове майно відповідно до Переліку нерухомого військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено, затверджене розпорядженням КМУ № 258-р від 13.07.2005.
У подальшому, 20.04.2006 ДП "Спецтехноекспорт" (продавець), на підставі додаткової угоди № 1 від 20.10.2005 до договору комісії від 10.10.2005, уклало із ТОВ ВП "Будінвест" (покупець) договір купівлі-продажу (будівель та споруд), посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 20.04.2006 та зареєстрований у реєстрі за № 931 (далі - оспорюваний договір), відповідно до умов якого продавець продав, а покупець купив нерухоме військове майно загальною площею 722,6 кв.м. (металевий ангар площею 315 кв. м., цегляний сарай площею 9,7 кв. м., дерев`яний сарай площею 61,6 кв. м., цегляний сарай площею 82,7 кв. м., дерев`яний сарай площею 7,4 кв. м., цегляний сарай площею 61,5 кв. м., дерев`яний сарай 65,9 кв. м., цегляна бетонна теплиця площею 111,8 кв. м., всього 8 об`єктів), що знаходиться по вул. Довбуша, 15 у м. Львові. Продаж будівель та споруд вчинено за 2 660 000,00 грн. з врахуванням ПДВ. Право власності та будівлі та споруди, які є предметом даного договору виникає у покупця з моменту державної реєстрації договору.
За результатами вказаного продажу майна, 23.08.2006 Адміністрація Державної прикордонної служби України надіслала на адресу ВЧ НОМЕР_1 супровідним листом № 0.614-16533/0/6-06 затверджені акти приймання-передачі будівель та споруд ВЧ НОМЕР_1 по вул. Довбуша, 15, які необхідно зняти з бухгалтерського обліку внаслідок відчуження. Цим же листом командиру військової частини запропоновано провести роботу щодо передачі земельної ділянки, за вказаною адресою, відповідно до вимог законодавства.
У подальшому, ТОВ ВП "Будінвест" на підставі договору купівлі-продажу від 20.10.2006 відчужило вказане нерухоме майно на користь ТОВ "Архібуд", яке здійснило державну реєстрацію права власності на нього.
Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор стверджує, що нерухоме військове майно, що є предметом договору купівлі-продажу від 20.04.2006, вибуло з власності держави незаконно, оскільки таке майно не було зазначене у розпорядженні Кабміну № 258- р від 13.07.2005, яким надавався дозвіл на відчуження об`єктів нерухомого військового майна, отже, договір купівлі-продажу від 20.04.2006 був укладений відповідачами з порушенням норм цивільного законодавства, а тому має бути визнаний недійсним.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Колегія суддів зазначає, що системне тлумачення положень частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
У даній справі необхідність захисту інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор обґрунтував незаконним вибуттям з державної власності нерухомого військового майна по вул. Довбуша, 15 у м. Львові, що стало відомо з листа Міністерства юстиції України від 04.01.2017, яким за дорученням Кабміну було розглянуто лист прокуратури регіону від 31.08.2016 щодо відновлення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України в суді за вказаним фактом.
Водночас, тлумачення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому, розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Згідно частин 4, 7 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах у даному випадку це Кабінет Міністрів України, , який відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Відповідно до статей 113, 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону.
Згідно п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до основних завдань Кабінету Міністрів України належать забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності, здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону.
Статтею 9 Закону України «Про оборону України» визначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері оборони належить, у тому числі, встановлювати порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, у тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів, фондів, майна і послуг, здійснювати у визначених законом випадках регулювання господарської діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також встановлювати відповідно до закону порядок реалізації та утилізації озброєння, військової техніки, іншого майна Збройних Сил України та інших військових формувань і правоохоронних органів.
11 лютого 2010 Кабінет Міністрів України розпорядженням № 318-р , з метою збереження об`єктів державної власності та недопущення здійснення неправомірних дій щодо заволодіння ними, визначив центральним органам виконавчої влади, іншим суб`єктам управління об`єктами державної власності, у тому числі Національним та галузевим академіям наук вжити заході з до повернення об`єктів державної власності, стосовно яких виявлені факти незаконного заволодіння, та забезпечити в установленому порядку представництво інтересів держави в судах у разі виявлення таких фактів.
31 серпня 2016 року військовою прокуратурою Західного регіону України за № 10/2/3-599 вих-16 направлено на адресу Кабінету Міністрів України листа щодо можливості здійснення представництва в суді інтересів Уряду з питань законності відчуження земельної ділянки площею 2,8939 га, розташованої по вул. Довбуша, 15 у м. Львові.
Розгляд зазначеного листа Кабінет Міністрів України доручив Міністерству юстиції України.
04 січня 2017 року вказане міністерство листом за № 217/13746-0-4-16/9 направило на адресу прокуратури регіону відповідь, з якої вбачається, що у разі звернення органу прокуратури з відповідним позовом до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерством юстиції України буде забезпечено належне представництво інтересів Уряду під час розгляду зазначеної справи.
Таким чином, указаним листом підтверджено згоду Кабінету Міністрів України щодо захисту інтересів держави за фактом незаконного відчуження з державної власності земельної ділянки по вул. Довбуша, 15 у м. Львові та розташованого на ній нерухомого військового майна.
Разом з тим, унаслідок реєстрації ТОВ «АрхіБуд» права власності на нерухоме майно на спірній земельній ділянці, що підтверджується інформаційною довідкою № 97497250 від 15 вересня 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, унеможливлюється повернення вказаної ділянки у державну власність, у зв`язку з чим заступник прокурора регіону звертається до суду з даним позовом.
Отже, необхідність захисту інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України за фактом незаконного вибуття з державної власності нерухомого майна вул. Довбуша, 15 у м. Львові підтверджується листом Міністерства юстиції України від 4 січня 2017 року, яке за дорученням Уряду розглянуло лист прокуратури регіону щодо можливості представництва останнього в суді за вказаним фактом і даний позов є невід`ємним засобом відновлення інтересів держави.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наведене свідчить про передбачений вимогами Конституції України та Закону України "Про прокуратуру" винятковий випадок, у разі якого порушення відповідачами інтересів держави супроводжується неналежним виконанням уповноваженим органом функцій із їх захисту, та є підставою для застосування представницьких повноважень прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах - Кабінету Міністрів України.
Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені положеннями статті 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недодержання особою при вчиненні правочину наведених вимог є правовою підставою для визнання його недійсним в силу приписів статті 215 ЦК України у судовому порядку. Зокрема, суперечність договору актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним договором (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного договору всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.
Так, частиною 2 статті 3 Закону України "Про правовий режим майна Збройних Сил України" передбачено, що з моменту надходження майна і закріплення його за військовою частиною, воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим призначенням. Облік та інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюється у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 6 вказаного Закону відчуження майна Державної прикордонної служби України здійснюється Адміністрацією Держприкордонслужби через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання.
Згідно з п. 3, 4 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна, затвердженого постановою Кабміну № від 28.12.2000, рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням переліку нерухомого майна за пропозицією Державної прикордонної служби України.
Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.07.2005 258-р "Про затвердження переліку нерухомого військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено" Адміністрації Держприкордонслужби був наданий дозвіл на відчуження на відкритих торгах ряду об`єктів військового містечка № 301-а по вул. Довбуша, 18 у м. Львові, а саме: склад III категорії загальною площею 20,5 кв.м., склад IV категорії - 68,5 кв.м., технічне приміщення III категорії - 20 кв.м., туалет - 43 кв.м., туалет 3,3 кв.м. та технічне приміщення 20 кв.м., а всього 6 об`єктів нерухомості площею 175,3 кв.м.
Проте, зі змісту спірного договору купівлі-продажу вбачається, що його предметом є військове нерухоме майно загальною площею 722,6 кв.м., що знаходиться за іншою адресою - по вул. Довбуша, 15 у м. Львові.
Отже, фактично ДП "Спецтехноекспорт" здійснило відчуження від імені Адміністрації ДПС України на користь ТОВ ВП "Будінвест" військового нерухомого майна загальною площею 722,6 кв.м. (8 об`єктів нерухомості по вул. Довбуша, 15), про яке не зазначалось у "Переліку нерухомого військового майна Держприкордонслужби, що може бути відчужено", затвердженому розпорядженням Кабміну від 13.07.2005р. № 258-р.
Заперечуючи проти позову, ТОВ ВП "Будінвест" вказує, що земельна ділянка по вул. Довбуша, 18 (визначена розпорядженням Кабміну № 258-р від 13.07.2005, де знаходиться нерухоме військове майно із правом його відчуження) та земельна ділянка по вул. Довбуша, 15, є однією і тією ж земельною ділянкою, при цьому зміна адрес відбулась через рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 139 від 10.02.2006, яким вказаній ділянці було присвоєно № 15. Також відповідач-2 зазначив, що майно, придбане ним 20.04.2006 р. за спірним договором (загальною площею 722,6 кв.м.), було затверджене у Додатковому переліку військового майна Державної прикордонної служби України, яке може бути відчужено № 9 від 05.11.2004, було погоджене міністром економіки та з питань євроінтеграції та затверджене рішенням Урядового комітету з питань оборони. А той факт, що таке майно не було включене у розпорядження Кабміну № 258-р від 13.07.2005, є технічною помилкою, оскільки на момент його прийняття вже діяв затверджений додатковий перелік.
Однак, дані доводи відповідача є необґрунтованими, оскільки за умовами договору комісії та договору купівлі-продажу, мало відчужуватись саме те майно, яке було передбачене Переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 13.07.2005 № 258-р, а не Додатковим переліком, на який посилається ТОВ ВП "Будінвест". При цьому в згаданому Переліку військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено, що було затверджене розпорядженням Кабміну від 13.07.2005 № 258-р, військове нерухоме майно по вул. Довбуша, 15, а саме: 8 об`єктів загальною площею 722,6 кв.м., було відсутнє.
Також, як вбачається з матеріалів справи, рішенням Львівської міської ради від 10.02.2006, з метою впорядкування нумерації будинків, враховуючи, що за адресою м. Львів, вул. Довбуша, 18 обліковувалось військове містечко та житлові будинки, адреса розташування військового містечка по вул. Довбуша, 18 у м. Львові було змінено на № 15. Водночас, встановлено, що рішення від 10.02.2006 р. було прийняте міською радою вже після затвердження Кабміном в установленому порядку "Переліку нерухомого військового майна, яке може бути відчужено" (13.07.2005). При цьому номер військового містечка не змінювався.
Відтак, судом першої інстанції вірно зазначено, що на час розгляду справи нерухоме майно площею 722,6 кв.м. розташоване саме за адресою: вул. Довбуша, 15 м. Львів, та це майно не зазначене у Переліку військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено, затвердженому розпорядженням Кабміну від 13.07.2005 № 258-р, тобто Кабінетом Міністрів України не приймалося рішення щодо відчуження нерухомого майна Державної прикордонної служби України, розташованого на земельній ділянці 2,8939 га по вул. Довбуша, 15 в м. Львові, що є предметом спірного договору купівлі-продажу від 20.04.2006.
За таких обставин місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що відчуження нерухомого військового майна загальною площею 722,6 кв.м. (8 об`єктів нерухомості) по вул. Довбуша, 15, яке було відсутнє у визначеному Кабміном Переліку, було здійснене відповідачем-1 на користь відповідача-2 без згоди власника даного нерухомого майна (Кабміну), а отже, договір купівлі-продажу від 20.04.2006 був укладений між ДП "Спецтехноекспорт" та ТОВ ВП "Будінвест" із порушенням норм чинного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків на час укладення спірного правочину.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що прокурором та позивачем належним чином доведено невідповідність оспорюваного договору приписам закону та наявність обставин недійсності вчиненого ДП "Спецтехноекспорт" та ТОВ ВП "Будінвест" правочину через вибуття нерухомого військового майна, що є предметом цього договору, без згоди власника.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та доведеними.
Разом з тим, ДП "Спецтехноекспорт", ТОВ ВП "Будінвест" та ТОВ "АрхіБуд" подано до суду заяви про застосування наслідків спливу строків позовної давності, що були заявлені під час розгляду справи.
Обґрунтовуючи свої заяви, вказані учасники справи зазначили, що спірні правовідносини виникли ще 20.04.2006 - коли був укладений договір купівлі-продажу військового майна, натомість, прокурор звернувся з позовом за захистом прав Кабінету Міністрів України лише у 2018 році, тобто через 12 років.
Також відповідач-2 зазначив, що Кабмін, як власник відчуженого нерухомого майна за спірним договором, достеменно дізнався про своє порушене право ще у 2012 році - під час розгляду Господарським судом Львівської області справи № 5015/2804/12 за позовом Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Львівської ОДА до Львівської міської ради та ТОВ "АрхіБуд" про визнання недійсним договору оренди землі від 11.12.2008 та витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки, у якій неодноразово згадувався оспорюваний договір купівлі-продажу, зокрема, у письмових поясненнях ГО "Правозахисний центр імені Генерала УНР Володимира Сікевича" та у листі Головного управління Держкомзему у Львівській області № 01-16/12-3373 від 29.07.2010, де в хронологічному порядку були описані обставини продажу спірних об`єктів нерухомого майна, належного державі.
Прокурор та позивач, в свою чергу, заперечуючи факт пропуску строку позовної давності, вказують, що Кабмін дізнався про перебування справи № 5015/2804/12 у провадженні Господарського суду Львівської області лише у 2016 році, коли йому було надіслано позовну заяву прокурора, датовану 2012 роком, що свідчить про те, що позивач лише з цього часу був обізнаний про порушення державного інтересу.
Верховний Суд, переглядаючи рішення у даній справі та направляючи її на новий розгляд, у своїй постанові від 20.04.2021 вказав на необхідність встановлення під час нового розгляду справи обставин, пов`язаних з фактом обізнаності або об`єктивної можливості позивача бути обізнаним щодо порушення його прав та законних інтересів, а також обставин справи, пов`язаних з визначенням початку перебігу строку позовної давності і закінчення строку за вимогами, що є предметом позову.
Так, відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до положень статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
В свою чергу, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У контексті викладеного позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Вказаний висновок також було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 по справі № 369/6892/15-ц, від 11.09.2019 по справі № 487/10132/14-ц, у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 по справі № 6- 1852цс16.
Матеріалами справи підтверджено, що у провадженні Господарського суду Львівської області перебувала справа № 5015/2804/12 за позовною заявою першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Львівської міської ради, ТОВ "АрхіБуд", третя особа - Управління державного комітету земельних ресурсів у м. Львові про визнання недійсним договору оренди землі. Вказана позовна заява була підписана прокурором у червні місяці 2012 року, та зареєстрована у канцелярії Господарського суду Львівської області у липні 2012 року.
При цьому з рішення Господарського суду Львівської області від 07.04.2017 та постанови Львівського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 у вказаній справі, вбачається, що судами розглядались обставини щодо відчуження ДП "Спецтехноекспорт" на користь ТОВ ВП "Будінвест" за договором купівлі-продажу від 20.04.2006 військового нерухомого майна загальною площею 722,6 кв.м., розташованого по вул. Довбуша, 15 у м. Львові.
Також під час розгляду Господарським судом Львівської області справи № 5015/2804/12, ще у вересні 2012 року ГО "Правозахисний Центр ім. Генерала УНР Володимира Сікевича" (у даній справі третя особа-1) надала письмові пояснення, а Головне Управління Держкомзему у Львівській області - лист № 01-1612-3373 від 29.07.2010, де також вказувалось про наявність оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20.04.2006.
Крім того, в судовому засіданні у суді першої інстанції у даній справі представник відповідача-2 пояснив, що заступник військового прокурора Західного регіону України, звертаючись із позовом до Господарського суду Львівської області (у справі 5015/2804/12), надав копію позовної заяви до Львівської міської ради, Управління державного комітету земельних ресурсів у м. Львові, ТОВ "АрхіБуд", Військової частини НОМЕР_1 та РЛП "Знесіння" про визнання протиправними та скасування ухвал міської ради, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, що була датована січнем 2012 року. Зі змісту вказаного позову вбачається, що про обставини відчуження земельної ділянки та військового майна (у тому числі, розташованого по вул. Довбуша, 15 в м. Львові), Військова прокуратура Західного регіону України дізналась у вересні-грудні 2011 року, а саме - під час перевірки на дотримання службовими особами ВЧ/НОМЕР_1 (у даній справі третя особа-4) законодавства при відчуженні військового майна та земель оборони, що була проведена на підставі звернення президента територіальної асоціації "Центр правозахисної діяльності і правової інформації "Захист і сприяння ім. ген. УНР В. Сікевича".
За вказаних обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що про обставини вибуття військового майна із державної власності Військовій прокуратурі Західного регіону України стало відомо ще з 2011 року, оскільки саме у цей період прокуратурою була здійснена перевірка щодо додержання службовими особами Львівського прикордонного загону (ВЧ/НОМЕР_1) вимог законодавства під час відчуження об`єктів нерухомості військового містечка, що є предметом спірного договору купівлі-продажу від 20.04.2006.
Також на зазначені обставини (щодо обізнаності з 2011 року прокурора про протиправне відчуження військового майна) вказує наявний в матеріалах справи лист Військової прокуратури Західного регіону України № 3/2889 від 19.09.2011, адресований Кабінету Міністрів України, в якому прокурор повідомляв про те, що під час проведеної ним перевірки виконання розпорядження КМУ № 258-р від 13.07.2005 "Про затвердження переліку нерухомого військового майна Державної прикордонної служби, яке може бути відчужено", було встановлено, що за вказаною адресою знаходиться житловий будинок, а дійсною адресою майна, яке було відчужене, є м. Львів, вул. О. Довбуша, 15. Окрім цього, у вказаному листі було зазначено, що службовими особами Державної прикордонної служби відчужено 8 (а не 6) приміщень площею 722,1 м. кв. по вул. О. Довбуша, 15 у м. Львові.
Тобто, вже з 2011 року Військова прокуратура Західного регіону України не лише мала можливість дізнатись про порушені державні інтереси, але й була обізнана про такі факти порушення, що були виявлені за результатами відповідної прокурорської перевірки. Більше того, про обставини порушення інтересів держави в особі Кабміну прокуратура повідомила сам Кабінет Міністрів України у тому ж 2011 році.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, яка є подібною до правовідносин, що розглядаються у даній справі та є обов`язковою до застосуванню у спірних правовідносинах відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Зважаючи на наведені правові позиції та встановлені обставини у справі, суд вважає, що, як і прокурор, позивач так само мав можливість довідатись і був обізнаний про своє порушене право внаслідок незаконного відчуження військового майна за спірним правочином, починаючи з 2011 року.
Крім того слід зазначити, що з позовом в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України у справі № 5015/2804/12 перший заступник військового прокурора Західного регіону України звернувся до Господарського суду Львівської області у липні 2012 року (згідно штампу канцелярії). При цьому, посилання прокурора в апеляційній скарзі на ті обставини, що про розгляд зазначеної справи у Господарському суді Львівської області, та відповідно про оскаржуваний правочин, Кабінету Міністрів України стало відомо лише у лютому 2016 року (з дати отримання позовної заяви у справі №5015/2804/12), колегія суддів визнає необґрунтованими, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 14 статті 56 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній на час звернення з позовом до суду у справі №5015/2804/12, позивач, прокурор чи його заступник зобов`язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів відповідно до кількості відповідачів та третіх осіб листом з описом вкладення.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 57 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній на час звернення з позовом до суду у справі №5015/2804/12, до позовної заяви додаються документи, які підтверджують відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
Таким чином, вказаними нормами процесуального закону зобов`язано прокурора при поданні позову направляти копію позовної заяви з доданими до неї документами іншим сторонам у справі, у тому числі і особі в інтересах якої він звернувся, у даному випадку прокурор зобов`язаний був направити копію позову Кабінету Міністрів України.
Наслідками невиконання вказаних вимог пунктом 6 частини 1 статті 63 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній на час звернення з позовом до суду у справі №5015/2804/12, передбачено повернення позовної заяви без розгляду, що слугувало б повторному зверненню прокурором з відповідним позовом. Доказів вказаних обставин прокурором та позивачем не надано.
Намагання прокурора перекласти відповідальність за ненаправлення судової кореспонденції Кабінету Міністрів України на Господарський суд Львівської області не приймаються до уваги, оскільки як зазначалось вище чинним на час звернення з позовом до суду у справі №5015/2804/12 процесуальним законом було передбачено обов`язок прокурора направити копію позовної заяви з доданим до неї документами у тому числі і особі, в інтересах якої подано позов. При цьому, доказів неналежного надсилання судом Кабміну процесуальних документів по справі № 5015/2804/12 позивачем не надано.
Відтак, колегія суддів дійшла до висновку, що Кабінет Міністрів України був обізнаний із розглядом справи №5015/2804/12 і оспорюваним договором з липня 2012 року.
Стаття 43 ГПК України зобов`язує сторін добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Також слід врахувати, що Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 у справі №2103/490/2012 вказав про те, що сторона, яка бере участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
Закон України "Про доступ до судових рішень" визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Згідно зі статтями 3, 4 цього Закону суд загальної юрисдикції вносить до Єдиного державного реєстру судових рішень всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
Отже, виходячи з вищевикладеного, окрім можливості отримання відповідних процесуальних документів, у тому числі, ухвали про порушення провадження у справі № 5015/2804/12, у якій (справі) Кабмін виступав у якості позивача, останній мав можливість дізнатись про наявну у Господарському суді Львівської області справу та предмет її розгляду, як учасник зазначеної справи, з Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до яких є відкритим.
При цьому слід також врахувати, що продавцем за оспорюваним договором є Дочірнє підприємство ДП "Спецтехноекспорт" Державної компанії "Укрспецекспорт", засновником якої є держава в особі Кабінету Міністрів України. Згідно з п. 2 Розділу VII Статуту Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 247 від 09.10.1996 року (що діяв станом на час укладання спірного договору), прибуток Компанії, що залишається після здійснення відрахувань до державного бюджету, інших обов`язкових платежів і відрахувань до фондів, утворюваних відповідно до цього Статуту, розподіляється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.
Позивач, заперечуючи свою обізнаність про порушені права Кабміну до 2016 року, зазначив, що ДК "Укрспецекспорт" в особі його дочірнього підприємства ДП "Спецтехноекспорт" - є самостійним та незалежним від будь-якої особи суб`єктом правовідносин, що склалися за спірним правочином.
Проте, як вірно вказано судом першої інстанції, саме позивач (Кабмін) був (і на даний час є) засновником ДК "Укрспецекспорт" (від імені якої укладено правочин ДП Спецтехноекспорт"), що має право координувати її діяльність, визначати порядок розподілу прибутку та безпосередньо брати участь у такому розподілі, і перед ним звітує генеральний директор зазначеного підприємства.
Таким чином, будучи засновником однієї із сторін оскаржуваного договору (продавця) та здійснюючи свої повноваження належним чином, Кабінет Міністрів України (позивач) мав об`єктивну можливість ще у 2006 році довідатись про укладення спірного правочину, предметом якого було незаконне відчуження нерухомого майна, про недійсність якого прокурор звернувся до суду лише у 2018 році.
Як зауважив Верховний Суд у постанові від 20.04.2021 р. по даній справі, порівняльний іналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, ідже норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи дро стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Разом з тим, позивач не надав суду доказів того, що він не міг з 2006 року дізнатись про порушення його прав спірним договором купівлі-продажу від 20.04.2006.
Зазначені обставини про наявність об`єктивної можливості позивача дізнатись про порушення своїх прав та інтересів, встановлених судом, не спростовують вищевикладених висновків суду про фактичну обізнаність, в т.ч. Кабміну, про виявлені прокуратурою порушення ще у 2011 році, про що свідчить вже згадуваний лист Військової прокуратури Західного регіону України № 3/2889 від 19.09.2011, направлений на адресу Кабміну з інформацією про незаконне відчуження нерухомого військового майна (8 об`єктів) площею 722,6 кв.м., за адресою: м. Львів, вул. Довбуша, 15.
Таким чином, оскільки прокуратура та Кабінет Міністрів України були фактично обізнані про оспорюваний договір щонайменше у 2011 році, за висновком суду апеляційної інстанції строк пред`явлення позову прокурором в особі Кабміну (право якого порушене) за позовними вимогами закінчився у 2014 році.
Отже, визначивши початок та закінчення перебігу строку позовної давності, суд погоджується із доводами відповідачів та третьої особи-3 про те, що і прокурор, і Кабінет Міністрів України, звертаючись до суду з даним позовом у лютому 2018 року, пропустили строк позовної давності на таке звернення.
Разом з тим, у матеріалах справи міститься заява позивача про поновлення пропущеного строку позовної давності, подана ним під час попереднього розгляду даної справи, де він вказує, що 03.02.2016 першим заступником прокурора регіону на виконання вимог Господарського суду Львівської області на його адресу було направлено позовну заяву у справі № 5015/2804/12 та долучені до неї документи, зважаючи на те, що до того часу на адресу Кабміну будь-яких процесуальних документів по вказаній справі не надходило, тому останній дізнався про своє порушене право лише в 2016 році.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (п.п.2.2 Постанови №10 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").
При цьому, саме на позивача покладено обов`язок доказування, що строк було пропущено з поважних причин, проте, у даному випадку прокурором не доведено, а судом не встановлено обставин, що вказували б на поважність причин пропуску позовної давності.
Таким чином, оскільки державі в особі її органів стало відомо про порушення її прав щонайменше з 2011 року (проведення прокурорської перевірки та направлення Військовою прокуратурою Західного регіону України листа № 3/2889 від 19.09.2011 Кабінету Міністрів України), позовна давність за вказаною вимогою сплинула до звернення прокурора з даним позовом до суду. Разом із тим, прокурор та позивач не довели суду того факту, що вони не могли дізнатися про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку у межах строку позовної давності, встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України.
За таких обставин суд вважає причини пропуску позовної давності на звернення прокурора до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України неповажними, у зв`язку з чим такі строки за заявою позивача поновленню не підлягають.
Відповідно до положень пункту 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відтак, у зв`язку з пропуском строку позовної давності суд відмовляє прокурору у задоволенні вимог про визнання договору недійсним, поданого в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта не спростовують висновків, викладених у судовому рішенні, та у даному випадку скаржником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своєї правової позиції, а також не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
З приводу висвітлення всіх доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплату судового забору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта - Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2021 у справі №914/240/18 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а, отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2021 у справі №914/240/18 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2021 у справі №914/240/18 залишити без змін.
Справу № 914/240/18 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено: 26.07.2022.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді І.М. Скрипка
Ю.Б. Михальська
