ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/22748/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кондратова І.Д.- головуючий, судді - Бакуліна С.В., Мамалуй О.О.,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення та виклику сторін

касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго"

та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

на постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Руденко М.А., судді: Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А.)

від 16.03.2021

за скаргою Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго"

про визнання бездіяльності заступника начальника Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Заєць Тетяни Ігорівни неправомірною та зобов`язання вчинити дії

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго"

до 1. Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця",

2. Державного підприємства "Донецька залізниця"

про стягнення 69 179 723, 28 грн.

1. Короткий зміст позовних вимог та судових рішень, які передували зверненню зі скаргою на бездіяльність державного виконавця

1.1. У грудні 2016 ПАТ "Донбасенерго" звернулось з позовом до ПАТ "Українська залізниця" про стягнення 69 179 723, 28 грн заборгованості по оплаті електроенергії, що надійшла в електричні мережі ДП "Донецька залізниця", що розташовані на неконтрольованій території, в період з травня 2015 року по квітень 2016 року.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням зобов`язання щодо оплати вартості електроенергії відповідно до договору купівлі-продажу електроенергії № Д/ЭЭ-15422/НЮ від 20.10.2015, що був укладений між ПАТ "Донбасенерго" та ДП "Донецька залізниця".

1.3. 21.03.2017 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову до ПАТ "Українська залізниця"; позов до ДП "Донецька залізниця" задовольнив; присудив до стягнення з ДП "Донецька залізниця" на користь ПАТ "Донбасенерго" 69 179 723, 28 грн боргу та 206 700,00 грн судового збору.

1.4. Це рішення не було оскаржено та набрало законної сили.

1.5. 10.04.2017 був виданий наказ на примусове виконання рішення суду щодо стягнення з ДП "Донецька залізниця" на користь ПАТ "Донбасенерго" 69 179 723, 28 грн боргу та 206 700,00 грн судового збору. Строк пред`явлення до виконання наказу до 04.04.2020.

1.6. 24.03.2020 постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (надалі - Відділ примусового виконання рішень) було відкрито виконавче провадження ВП№61625988.

1.7. 10.07.2020 Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою задовольнив заяву ПАТ "Донбасенерго" та здійснив заміну сторони у виконавчому провадженні №61625988, відкритому на підставі наказу Господарського суду міста Києва від 10.04.2017 у справі №910/22748/16, а саме: боржника - з ДП "Донецька залізниця" на його правонаступника - АТ "Українська залізниця".

1.8. 12.10.2020 Північний апеляційний господарський суд постановою скасував ухвалу Господарського суду міста Києва від 10.07.2020 та прийняв нове судове рішення, виклавши резолютивну частину у наступній редакції: "Задовольнити заяву ПАТ "Донбасенерго". Замінити сторону у виконавчому провадженні №61625988, відкритому на підставі наказу Господарського суду міста Києва від 10.04.2017 у справі №910/22748/16, а саме: боржника - з ДП "Донецька залізниця" на його правонаступника - АТ "Українська залізниця".

1.9. Ухвалою від 02.12.2020 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.10.2020.

1.10. 22.12.2020 року стягувач звернувся із заявою про заміну боржника правонаступником, а 23.12.2020 заступниця начальника Відділу примусового виконання рішень Заєць Тетяна Ігорівна (надалі - заступник начальника Відділу) постановою здійснила заміну боржника на АТ "Українська залізниця".

1.11. 12.01.2021 у відповідь на заяву від 04.01.2021 №01-1.1/00008 про надання інформації про заходи і результати проведення виконавчих дій ПАТ "Донбасенерго" отримало лист №80/405-33/21/20.1 від 06.01.2021, в якому зазначено, що здійснення подальших заходів щодо примусового виконання наказу від 10.04.2017 №910/22748/16 не вбачається за можливе та не є доцільним, з урахуванням положень Закону України від 2 жовтня 2019 року N 145-IX "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (надалі - Закон від 02.10.2019 N 145-IX), пункту 11 частини 1 статті 34 Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (надалі - Закон від 02.06.2016 N 1404-VIII), пункту 51 Перехідних та прикінцевих положень Закону України від 23 лютого 2012 року N 4442-VI "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" (надалі - Закон від 23.02.2012 N 4442-VI).

2. Короткий зміст скарги на бездіяльність державного виконавця

2.1. 12.01.2021 ПАТ "Донбасенерго" звернулось до суду зі скаргою, в якій просило:

1) визнати неправомірною бездіяльність заступника начальника Відділу в частині невжиття заходів в примусовому виконанні рішення за наказом Господарського суду міста Києва від 10.04.2017 у справі № 910/22748/16;

2) зобов`язати заступника начальника Відділу поновити порушене право заявника шляхом забезпечення виконання рішення та невідкладно вжити всі необхідні заходи примусового виконання рішення Господарського суду міста Києва за наказом від 10.04.2017 у справі № 910/22748/16, передбачені Законом України "Про виконавче провадження", у тому числі звернути стягнення на грошові кошти боржника у національній і іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

2.2. В обґрунтування вимог скарги стягувач зазначав, що:

2.2.1. бездіяльність державного виконавця щодо невчинення виконавчих дій є неправомірною;

2.2.2. заборона вчиняти виконавчі дії, яка встановлена пунктом 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX, не стосується стягнення грошових коштів;

2.2.3. дія мораторію, що встановлений пунктом 5 1 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI, пунктом 11 частини 1 статті 34 Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII, не розповсюджується на боржника, оскільки:

- не доведено, що все його майно, на яке може бути звернено стягнення, знаходиться на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

- до майна юридичної особи відносяться і кошти (гроші), які розміщені на відповідних рахунках у банківських установах;

- мораторій стосується лише майна боржника, яке розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, і не стосується питання звернення стягнення на кошти боржника, що містяться на рахунках в банківських установах і не обмежені у вільному обороті;

2.2.4. у результаті невчинення виконавчих дій щодо стягнення суми заборгованості у розмірі 69 386 423,28 грн порушуються права стягувача на отримання належних йому за рішенням суду коштів, що є порушенням статей 127, 129-1 Конституції України, а також пункту 1 статті 6 та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі- Конвенція).

2.3. АТ "Українська залізниця" заперечувало проти задоволення скарги, посилаючись на законодавчу заборону вчиняти виконавчі дії та встановлений мораторій на звернення стягнення на активи товариства за зобов`язанням підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції. Окрім того, залізниця вказувала на те, що суд не вправі підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством не віднесено до його компетенції.

2.4. Орган державної виконавчої служби заперечував про задоволення скарги з аналогічних підстав.

3. Короткий зміст судових рішень, постановлених за результатами розгляду скарги

3.1. 04.02.2021 Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою скаргу ПАТ "Донбасенерго" на бездіяльність заступника начальника Відділу примусового виконання рішень задовольнив повністю.

3.2. Суд виходив з того, що:

1) установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту і забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів;

2) висловлене державним виконавцем в офіційному документі небажання вчиняти дії щодо невиконання судового рішення (недоцільність ...) вказують на його власне волевиявлення до бездіяльності, а відсутність доказів здійснення заходів примусового виконання вказує на реалізацію такого наміру;

3) АТ "Укрзалізниця" є правонаступником ДП "Донецька залізниця";

4) Відділом примусового виконання рішень не встановлено, а боржником не доведено, що все майно боржника, на яке може бути здійснено примусове стягнення знаходиться на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

5) Закон від 02.10.2019 N 145-IX не розповсюджується на виконання рішень про стягнення грошових коштів з АТ "Українська залізниця", оскільки винятком із зазначеної заборони є стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

3.3. 16.03.2021 Північний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця.

3.4. Суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків:

1) лінгвістична конструкція та формулювання диспозиції норми частини 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX щодо виключення дії мораторію на певні випадки дає підстави вважати, що його дія не розповсюджується як на стягнення грошових коштів за кредитними договорами так і товарів, що були передані в заставу в якості забезпечення кредитних угод;

2) ПАТ "Донбасенерго" не надано доказів наявності договорів застави товарів чи коштів (депозиту) між боржником та стягувачем, а отже в даному випадку застосовується мораторій на заборону вчиняти виконавчі дії, встановлений Законом від 02.10.2019 N 145-IX;

3) суд першої інстанції помилково не врахував положення Закону від 23.02.2012 N 4442-VI, які встановлюють мораторій на звернення стягнення на всі активи Товариства за зобов`язаннями таких підприємств, а доводи ПАТ "Донбасенерго", що зазначені норми щодо мораторію стосуються лише майна боржника, яке розташоване на території антитерористичної операції, є помилковими;

4) вжиття заходів для належного та своєчасного примусового виконання рішення є компетенцією державного виконавця і суд у межах розгляду скарги не може зобов`язувати його вчиняти ті чи інші дії для виконання наказу, оскільки вибір заходів по примусовому виконанню рішення суду та послідовності їх застосування віднесено до компетенції державного виконавця;

5) приписи статті 1 Першого Протоколу до Конвенції гарантують особі мирне володіння майном, однак і встановлюють можливість обмеження її прав з боку держави на певних умовах, передбачених законом, у суспільних інтересах. У даному випадку встановлене на законодавчому рівні тимчасове обмеження (мораторій), в силу якого виконання рішення є неможливим на період існування об`єктивних причин (збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та втрати державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей) відповідало легітимній меті - переслідує забезпечення національної безпеки і оборони, має на меті збереження державного майна, що знаходиться на території Донецької та Луганської областях.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ "Донбасенерго". Узагальнені доводи особи, які подала касаційну скарги, та виклад позиції інших учасників справи.

Касаційна скарга ПАТ "Донбасенерго"

4.1. 29.03.2021 ПАТ "Донбасенерго" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

4.2. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції:

4.2.1. застосував норму пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02.10.2019 N 145-IX без урахування правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеної у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/12809/19, тому дійшов помилкового висновку щодо розповсюдження на спірні правовідносини мораторію на заборону вчиняти дії, встановлені цим Законом;

4.2.2. порушив норми статті 343 Господарського процесуального кодексу України та частини 2 статті 19 Конституції України, не врахував висновків, що викладені у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 819/570/18, від 23.05.2018 у справі № 825/602/17, щодо поняття дискреційних повноважень, тому дійшов помилкового висновку, що "вжиття заходів для належного та своєчасного примусового виконання рішення є компетенцією державного виконавця і суд у межах розгляду скарги не може зобов`язувати його вчиняти ті чи інші дії для виконання наказу, оскільки вибір заходів по примусовому виконанню рішення суду та послідовності їх застосування віднесено до компетенції державного виконавця";

4.2.3. неправильно посилався на постанову Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 660/612/16-ц, оскільки вказана постанова стосувалася дискреційних повноважень державного виконавця щодо виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження, а не обов`язку державного виконавця щодо вжиття всіх необхідних заходів примусового виконання, як в цій справі.

4.3. Окрім того, скаржник зазначає про наявність різної судової практики щодо застосування пунктів 51 та 52 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI, пункту 11 частини 1 статті 34 Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII щодо розповсюдження мораторію на вчинення виконавчих дій та звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

4.4. Скаржник наполягає, що відповідно до цих законів мораторій стосується лише майна боржника, яке розташовано на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та жодним чином не впливає на питання звернення стягнення на кошти боржника, що містяться на рахунках в банківських установах та не обмежені у вільному обороті.

4.5. Скаржник також стверджує, що відповідно до практики Європейського Суду з прав людини саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них.

Заперечення АТ "Укрзалізниця" щодо касаційної скарги ПАТ "Донбасенерго"

4.6. 19.04.2021 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, згідно з яким АТ "Укрзалізниця" висловлює заперечення щодо змісту і вимог касаційної скарги, посилаючись на те, що:

4.6.1. висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, тому відсутня необхідність перегляду судового рішення апеляційної інстанції у контексті "процесуальних фільтрів";

4.6.2. вимоги до державного виконавця, що перераховані в скарзі, Законом від 02.06.2016 N 1404-VIII визначені як його право, а не обов`язок. Натомість, пункт 11 частини 1 статті 34 Закону прямо визначає, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі встановлення мораторію на звернення стягнення на активи боржника за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

4.6.3. суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що мораторій, встановлений Законом від 02.10.2019 N 145-IX, розповсюджується на боржника, оскільки виключення стосуються лише стягнення грошових коштів за кредитними договорами, та товарів, що були передані в заставу за цими договорами;

4.6.4. мораторій, встановлений згідно із Законом України від 20 грудня 2016 року N 1787-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розташоване на території проведення антитерористичної операції" (надалі - Закон від 20.12.2016 N 1787-VIII) стосується всіх активів АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця", а посилання ПАТ "Донбасенерго" на недоведеність факту знаходження всього майна боржника, на яке може бути здійснено примусове стягнення, на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, є спробою введення в оману;

4.6.5. на сьогодні не настали умови припинення мораторію на звернення стягнення на активи товариства за зобов`язаннями таких підприємств, що визначені згідно з пунктами 51 та 52 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI, а саме: 1) проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження; 2) затвердження передавального акта щодо цього майна товариству як правонаступнику прав і обов`язків зазначених підприємств; 3) сплив шестимісячного строку з дня припинення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей;

4.6.6. згідно з пояснювальною запискою до проекту Закону від 20.12.2016 N 1787-VIII його основним завданням є запровадження тимчасових заходів щодо недопущення звернення стягнення на активи ПАТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території антитерористичної операції, щодо яких не відбулось правонаступництво у встановленому постановами Кабінету Міністрів України N 200 від 25.06.2014 та N 604 від 12.11.2014 порядку, оскільки здійснення заходів з реорганізації (інвентаризація, оцінка майна) підприємств залізничного транспорту, які знаходяться на території Донецької та Луганської областей, було унеможливлено проведенням антитерористичної операції, що розпочата згідно з Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року N 405/2014;

4.6.7. права особи не є абсолютними і їх обмеження може бути обумовлене необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці, що згідно з частиною першої статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

4.7. 24.05.2021 до Верховного Суду від ПАТ "Донбасенерго" надійшла відповідь на відзив АТ "Укрзалізниця", яка містить доводи аналогічні, що викладені в касаційній скарзі.

4.8. 25.05.2021 до Верховного Суду від АТ "Укрзалізниця" надійшло клопотання про врахувавання правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 905/19887/19 від 20.05.2021.

Позиція Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (надалі - Департамент ДВС)

4.9. Департамент ДВС відзив на касаційну скаргу не подав, у заяві від 23.04.2021 повідомив, що його правова позиція щодо постанови суду апеляційної інстанції, що оскаржується, викладена у поданій касаційній скарзі.

5. Короткий зміст вимог касаційної скарги Департаменту ДВС. Узагальнені доводи особи, які подала касаційну скарги, та виклад позиції інших учасників справи.

Касаційна скарга Департаменту ДВС

5.1. 06.04.2021 Департамент ДВС звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить змінити її мотивувальну частину, виклавши її в новій редакції, з урахуванням обставин, викладених у цій касаційній скарзі.

5.2. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що:

5.2.1. суд апеляційної інстанції застосував норму пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX без урахування правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеної у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/12809/19, тому дійшов помилкового висновку щодо розповсюдження на спірні правовідносини мораторію на заборону вчиняти дії, встановлені цим Законом;

5.2.2. суд апеляційної інстанції послався на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі № 910/5953/17, проте ні в пункті 62, ні в пункті 63 цієї постанови не був зроблений висновок щодо заборони звернення стягнення на кошти АТ "Укрзалізниця";

5.2.3. норми Закону від 23.02.2012 N 4442-VI щодо мораторію стосуються лише майна боржника, яке розташоване на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, і жодним чином не впливає на питання звернення стягнення на кошти боржника, що містяться на рахунках в банківських установах та не обмежені у вільному обороті;

5.2.4. згідно з частиною 2 статті 34 Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій не пізніше наступного робочого дня, коли йому стало відомо про обставини, проте на момент розгляду справи від ДП "Донецька залізниця" чи його правонаступника на адресу відділу ДВС не надходили документи, що підтверджують розміщення майна боржника на території проведення антитерористичної операції;

5.2.5. вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, боржником за яким є АТ "Українська залізниця", підлягає зупиненню згідно з пунктом 11 частини 1 статті 34 Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII за наявності таких умов: визначена виконавчим документом заборгованість виникла за зобов`язаннями підприємства залізничного транспорту, включеного до Переліку, затвердженого постановою КМУ від 25 червня 2014 р. N 200; майно підприємств залізничного транспорту розміщене на території проведення антитерористичної операції;

5.2.6. поняття дії "проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна залізничного транспорту" чи посилання відповідного нормативно-правового акту, де містилось роз`яснення цього поняття у Законі України "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" відсутнє, як відсутній і строк проведення такої дії;

5.2.7. висновок суду апеляційної інстанції, що "судом першої інстанції помилково зобов`язано державного виконавця звернути стягнення на грошові кошти боржника у національній і іноземній валютах, у т.ч. на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах" не відповідає матеріалам справи. Судом першої інстанції зобов`язано державного виконавця вжити всі необхідні заходи примусового виконання рішення, передбачені Законом України "Про виконавче провадження", у тому числі (а не обов`язково тільки це) звертати стягнення на грошові кошти боржника, оскільки відповідно до статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу саме на кошти боржника.

Доводи ПАТ "Донбасенерго" щодо касаційної скарги Департамент ДВС

5.3. 13.05.2021 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, згідно з яким ПАТ "Донбасенерго" погоджується з позицією органу державної виконавчої служби щодо:

5.3.1. неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/12809/19;

5.3.2. що у державного виконавця були відсутні обставини для зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, визначених Законом від 02.06.2016 N 1404-VIII, тому рішення суду, на підставі якого був виданий наказ, підлягало виконанню;

5.3.3. неправильного застосування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.06.2020 у справі № 910/5953/17;

5.3.4. що обраний судом спосіб захисту (зобов`язання державного виконавця вчинити дії) не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, а є формою судового захисту порушених прав стягувача, що прямо передбачено статтею 343 Господарського процесуального кодексу України.

5.4. АТ "Укрзалізниця" своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу Департаменту ДВС, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України, не скористалася.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

6. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосоване законодавство.

(1) Щодо мораторію, встановленого Законом від 02.10.2019 N 145-IX

6.1. 20 жовтня 2019 року набрав чинності Закон України від 02.10.2019 N 145-IX.

6.2. Відповідно до пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону заборонено вчиняти виконавчі дії щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

6.3. У постанові від 20.11.2020 у справі № 910/12809/19 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що положення щодо заборони вчинення виконавчих дій, передбачені пунктом 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX, слід застосовувати таким чином, що така заборона не поширюється на стягнення грошових коштів боржників у будь-яких правовідносинах, а також окремо на стягнення товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами, які були ними укладені.

6.4. Таке тлумачення пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX є усталеним у практиці Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (див. постанови від 15.01.2021 у справі № 910/9060/19; від 18.01.2021 у справі № 904/3535/19; від 12.01.2021 у справі № 910/5432/19; від 24.12.2020 у справі № 910/9279/19; від 03.12.2020 у справі № 910/10161/19; від 09.12.2020 у справі № № 910/2103/19; від 15.12.2020 у справі № 904/2182/19; від 21.12.2020 у справі № 904/4940/19 та інші).

6.5. Колегія суддів погоджується з таким висновком та не вбачає підстав відступати від нього.

6.6. Заперечення АТ "Укрзалізниця" щодо неподібності правовідносин, з яких виник спір у справах № 910/12809/19 і № 910/22748/16 з огляду на різний предмет та підстави позову, Верховний Суд відхиляє, оскільки в даному випадку питання стосується виконання рішення, а не вирішення спору по суті.

6.7. З огляду на зміст спірних правовідносин (в обидвох справах: боржником є АТ "Укрзалізниця", виконавчий документ про стягнення грошових коштів) висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про правильне застосування пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.10.2019 N 145-IX має враховуватися при вирішенні спору у цій справі.

6.8. З цих підстав Верховний Суд погоджується з доводами касаційних скарг ПАТ "Донбасенерго" та Департаменту ДВС, що суд апеляційної інстанції неправильно витлумачив норму Закону від 02.10.2019 N 145-IX та дійшов помилкового висновку, що передбачена можливість проводити виконавчі дії стосується лише стягнення тих грошових коштів і товарів, які були передані у заставу за кредитними договорами.

(2) Щодо мораторію, встановленого Законом від 20.12.2016 N 1787-VIII

6.9. 20 грудня 2016 року був прийнятий Закон N 1787-VIII (набрав чинності 17.02.2017), яким розділ III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" доповнено пунктами 5 -1 і 5 -2 такого змісту:

"5 1. До проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна Товариству як правонаступнику прав і обов`язків зазначених підприємств встановити мораторій на звернення стягнення на активи Товариства за зобов`язаннями таких підприємств.

5 2. Мораторій на звернення стягнення на активи Товариства, встановлений згідно з пунктом 5 1 цього розділу, втрачає чинність після проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна Товариству, але не пізніше ніж через шість місяців з дня завершення антитерористичної операції".

6.10. Цим же Законом були внесені зміни до Закону України "Про виконавче провадження", зокрема:

частину першу статті 34 доповнено пунктом 11 і визначено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі "встановлення мораторію на звернення стягнення на активи боржника за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження";

розділ XIII "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено пунктом 10-1 такого змісту: "на період дії мораторію, встановленого згідно з пунктом 5 1 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі, за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження".

6.11. 18 жовтня 2018 року був прийнятий Закон України № 2604-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене в районі відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, проведення антитерористичної операції" (надалі - Закон від 18.10.2018 N 2604-VIII), яким внесено зміни до цих Законів, зокрема, після слів "що розміщене на території проведення антитерористичної операції" доповнено словами "здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях", а також уточнено, що мораторій втрачає чинність не пізніше ніж через шість місяців з дня припинення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

6.12. Отже, законодавець визначив такі умови мораторію:

1) Строк мораторію - з 17.02.2017 і втрачає чинність (залежно від того, яка подія настане раніше):

- проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна АТ "Укрзалізниця" як правонаступнику прав і обов`язків зазначених підприємств,

- через шість місяців з дня припинення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

2) Мораторій встановлено щодо звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця".

У Законі України "Про виконавче провадження", як в Законі від 20.12.2016 N 1787-VIII, яким установлено мораторій, відсутнє визначення поняття активів товариства, на яке заборонено звернення стягнення, а також його конкретизація. У пункті 3 розділу І Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності", затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 07 лютого 2013 року N 73, визначено, що активи - це ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод у майбутньому.

У пункті 1 статті 10 Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII також зазначено, що заходами примусового виконання рішень, зокрема, є: звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

Отже, зважаючи на те, що наслідком встановлення мораторію є зупинення заходів примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця", Верховний Суд вважає, що законодавча тимчасова заборона (відстрочення виконання зобов`язання) щодо звернення стягнення стосується всіх активів АТ "Укрзалізниця", в тому числі грошових коштів.

3) Мораторій стосується не всіх зобов`язань АТ "Укрзалізниця", а лише зобов`язань підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Граматичний аналіз положень пункту 101 розділу XIII Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII дає підстави стверджувати, що словосполучення "за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене" вказує на те, що місцерозташування майна стосується ідентифікації підприємств залізничного транспорту, за зобов`язаннями яких встановлено мораторій на звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця", а не безпосередньо майна АТ "Укрзалізниця". При цьому, у Законі відсутня вказівка, що на непідконтрольній території має бути розміщене все майно підприємств залізничного транспорту.

З цих підстав Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що встановлений Законом від 23.02.2012 N 4442-VI, мораторій не розповсюджується на спірні правовідносини з тих підстав, що боржником (АТ "Укрзалізниця") не доведено, що "все майно боржника, на яке може бути здійснено примусове стягнення знаходиться на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження".

4) Наслідками встановлення мораторію є: зупинення виконавчих проваджень та заходів примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язанням таких підприємств (Закон від 02.06.2016 N 1404-VIII), а також зупинення вчинення виконавчих дій (пункт 11 частини 1 статті 34 цього ж Закону).

6.13. З огляду на те, що майно ДП "Донецька залізниця" знаходиться на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, то відповідно до прямої вказівки про це в законі (пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI згідно із Законом від 20.12.2016 N 1787-VIII із змінами, внесеними згідно із Законом від 18.10.2018 N 2604-VIII), на період дії мораторію підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця", а також зупинення вчинення виконавчих дій.

(3) Щодо застосування Конституції України

6.14. Відповідно до частин 1, 2 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

6.15. Відповідно до частин першої та другої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

6.16. Відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

6.17. Однією з основних засад судочинства в Україні є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України).

6.18. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

6.19. Забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року N 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129 -1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

6.20. Зазначене означає, що конституційним обов`язком для всіх органів державної влади є виконання судових рішень.

6.21. Відповідно до юридичних позицій Конституційного Суду України, що є значущими для цієї справи:

- зупинення виконавчого провадження та заходів примусового виконання судових рішень полягає у відстроченні виконання судового рішення на певний строк, має відповідати принципу верховенства права та здійснюватися у випадках і на підставі, визначених законом (абзац п`ятий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012);

- невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012);

- обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (перше речення абзацу восьмого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року N 2-р(II)/2019);

- принцип поділу влади (стаття 6 Конституції України) очевидно зазнає порушення, якщо законодавчий орган своїм актом тимчасово зупиняє виконання остаточних судових рішень (абзац сьомий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020).

6.18. Колегія суддів також бере до уваги, що 18.09.2020 Пленум Верховного Суду звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо перевірки відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 жовтня 2019 року № 145-ІХ "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації".

6.19. У цьому зверненні Пленум підкреслив, що обов`язком держави є забезпечення виконання остаточного судового рішення, однак встановлена заборона вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", обмежує конституційне право особи на судовий захист та порушує конституційні гарантії щодо обов`язковості судового рішення, що суперечить статтям 1, 6, 8, частині другій статті 19, частинам першій і другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій і другій статті 1291 Конституції України.

6.20. Ухвалою колегії суддів КСУ відкрито конституційне провадження у справі; справа розглядається Великою палатою КСУ з 17.12.2020.

6.21. Отже, забезпечення виконання остаточного судового рішення є позитивним обов`язком держави, проте пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI унеможливлюють виконання остаточного судового рішення протягом тривалого часу, що очевидно обмежує конституційне право особи на судовий захист та порушує принцип верховенства права, зважаючи на відсутність встановленого законодавцем передбачуваного та ефективного правового регулювання суспільних відносин щодо розумних строків погашення відповідної заборгованості.

6.22. Верховний Суд бере до уваги, що відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2021 N 4901-VI (надалі - Закон від 05.06.2012 N 4901-VI) виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

6.23. Верховний Суд враховує, що ні боржник, ні стягувач, ні орган державної виконавчої служби взагалі не ставили питання, що рішення суду у цій справі підлягає виконанню у порядку, визначеному цим Законом.

6.24. Водночас, оскільки у справі розглядаються доводи касаційної скарги щодо порушення основної конституційної засади судочинства (обов`язковість судового рішення) шляхом встановлення мораторію на звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця" та зупинення виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, що набрали законної сили, Верховний Суд вважає, що у даному випадку необхідно та доцільно розглянути також питання впливу Закону від 05.06.2012 N 4901-VI, який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень, на конституційність цих норм.

6.25. Зокрема, у частинах 2, 3 та 6 статті 4 цього Закону визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2 - 4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

Перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

6.26. Отже, Закон передбачає, що для отримання коштів з державного підприємства, щодо якого законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти, стягувач зобов`язаний звернутися до державного виконавця, який в свою чергу має винести постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, а керівник відповідного органу державної виконавчої служби подати до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів.

6.27. Водночас, Верховний Суд зауважує, що за практикою Європейського Суду з прав людини від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі "Метаксас проти Греції" (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі "Лізанец проти України" (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. рішення у справі "Бурдов проти Росії" (№ 2) (Burdov v. Russia (no. 2), № 33509/04, п. 68, від 15 січня 2009 року).

6.28. Крім того, Європейський суд з прав людини зауважував, що в ході останнього розгляду групи справ у червні 2015 року Комітет нагадав, що проблема невиконання або тривалого виконання рішень національних судів існує в Україні протягом більше десяти років, незважаючи на загальні рекомендації, надані Комітетом протягом багатьох років, зокрема у своїх п`яти проміжних резолюціях [1 Проміжні резолюції CM/ResDH(2008)1, CM/ResDH(2009)159, CM/ResDH(2010)222, CM/ResDH(2011)184, CM/ResDH(2012)234] та пілотному рішенні Суду, зазначаючи при цьому, що Суд продовжує повідомляти Уряд про повторювані заяви. Комітет зі стурбованістю зазначив, що засіб захисту, запроваджений у 2013 році (прим. Закон "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", який набрав чинності 01 січня 2013 року), не вирішує зазначену проблему. У відповідь, у своєму останньому листі від 9 липня 2015 року [2 2 345 судових рішень було виконано, проте ще 57 806 рішень мають бути виконані] (DH-DD(2015)763) органи влади України повторювали, що Закон про гарантії є "одним із способів гарантування виконання рішень національних судів". Однак вони визнали, що коштів, передбачених для цієї мети, недостатньо для негайного погашення всієї заборгованості. Органи влади надали детальні дані щодо коштів, передбачених державним бюджетом, і фактично сплачених відповідно до Закону про гарантії (рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (вилучення з реєстру) [ВП] (Burmych and Others v. Ukraine) [GC], заява № 46852/13 та інші, пункти 125, від 12 жовтня 2017 року).

6.29. За інформацією, оприлюдненій на сайті Державного казначейства, станом на 07.06.2021 обліковується 71816 судових рішень на загальну суму 6 104 781 985,12 грн. Тобто, така процедура не забезпечує виконання рішення у належні строки, оскільки не підтримується достатнім бюджетним фінансуванням, про що свідчить збільшення кількості судових рішень та суми боргу. Розмір коштів, передбачених Законом України "Про державний бюджет України на 2021 рік" на погашення заборгованості за Законом про гарантії, становить 100 000 000 грн, що лише 1,6% від загальної суми боргу. Наведене свідчить про неефективність засобу захисту прав стягувача, передбаченого Законом України від 05.06.2012 N 4901-VI, як практично, так і законодавчо.

6.30. За такого правового регулювання та встановлених обставин колегія суддів доходить висновку, що пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цих норм, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020, та практики Європейського Суду з прав людини щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.

6.31. Частиною 6 статті 11 ГПК України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

6.32. Частиною 2 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що Верховний Суд, зокрема, звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

6.33. При цьому за змістом пункту 5 частини 2 статті 46 зазначеного Закону саме Пленум Верховного Суду приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

6.34. У зв`язку із цим колегія суддів уважає за необхідне звернутись до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності відповідних положень закону.

(4) Щодо застосування пункту 1 статті 6 та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини

6.35. Стаття 9 Конституції України передбачає, що міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

6.36. Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори" міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення національного законодавства.

6.37. Стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Суду як джерело права.

6.38. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції "Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру...".

6.39. У своєму пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року Європейський суд з прав людини встановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з невиконанням або тривалим виконанням остаточних судових рішень. Суд зазначив, що затримки були спричинені поєднанням певних факторів, таких як брак бюджетних коштів, бездіяльність державних виконавців та недоліки національного законодавства, внаслідок чого пан Іванов та інші заявники, які знаходились у подібній ситуації, не мали можливості домогтися виконання судових рішень. В інших справах, в яких порушуються аналогічні питання, заявники не мали змоги домогтися вчасної виплати присудженого судом відшкодування через невжиття органами влади певних бюджетних заходів або через запровадження заборони на арешт і продаж майна, що належить підприємствам, які перебувають у державній власності або контролюються державою. Усі зазначені фактори перебували в межах контролю української влади, і, отже, Україна несе повну відповідальність за таке невиконання (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункти 84-85, від 15 жовтня 2009 року).

6.40. Відповідно до статті 46 Європейський суд з прав людини постановив, що справа Іванов стосувалася двох повторюваних проблем: (а) тривалого невиконання остаточних рішень національних судів та (б) відсутності на національному рівні ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим. Ці проблеми лежать в основі порушень Конвенції, встановлених Судом з 2004 року у більш ніж 300 справах щодо України. Справа Іванов продемонструвала, що ці проблеми залишились невирішеними, незважаючи на рішення Суду із чіткими закликами до України вжити належних заходів для вирішення цих питань (див. зазначене рішення у справі Іванов, пункти 73, 74 та 83).

6.41. У відповідних положеннях резолютивної частини цього рішення Суд зазначив: "що [порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановлені у справі] є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту".

6.42. Надалі у рішенні, яке розглядається як частина процесу розгляду пілотного рішення у справі "Юрій Ніколаєвіч Іванов проти України", Велика Палата Європейського суду з прав людини зазначила, що:

"195. Ситуація, з якою зіткнувся Суд у справах типу Іванов, по суті виникає внаслідок неефективного виконання остаточного рішення Суду, яким вимагається вжиття заходів загального характеру під наглядом Комітету міністрів з метою усунення першопричини системної проблеми, що призвела до подання великої кількості заяв до Суду. Відповідні проблеми мають виключно фінансовий та політичний характер, і, як вбачається з наслідків ухвалення пілотного рішення у справі Іванов (див. пункти 137, 142 та 168), їхнє вирішення виходить за межі компетенції Суду, визначеної статтею 19 Конвенції. Ці проблеми можуть бути належним чином вирішені лише державою-відповідачем з одного боку, та Комітетом міністрів з іншого, який відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції має повноваження здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду.

196. Отже, держава-відповідач і Комітет міністрів мають взяти на себе відповідальність за статтею 46 та забезпечити повне виконання пілотного рішення Суду у справі Іванов та, окрім вжиття необхідних заходів загального характеру, спрямованих на вирішення першопричини проблеми, забезпечити заявників належним юридичним захистом на національному рівні, у тому числі механізмом відшкодування їм шкоди, завданої встановленого Судом порушенням Конвенції, який виконуватиме таку ж функцію, що й рішення про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції" (див. рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (вилучення з реєстру) [ВП] (Burmych and Others v. Ukraine) [GC], заява № 46852/13 та інші, пункти 195-196, від 12 жовтня 2017 року).

6.43. Оцінюючи обґрунтованість затримки у виконанні судового рішення, слід належним чином урахувати той факт, що затримку, яка становила один рік і чотири місяці, у виплаті грошової компенсації, призначеної судовим рішенням, винесеним проти державного органу, Суд визнав надмірною (див. рішення у справі "Зубко та інші проти України" (Zubko and Others v. Ukraine), №№ 3955/04, 5622/04, 8538/04 і 11418/04, п. 70, ECHR 2006-VI).

6.44. Верховний Суд зазначає, що ця справа, що переглядається, також стосується тривалого (чотири роки) невиконання підприємством, яке перебуває у державній власності, остаточного рішення суду про сплату коштів через запроваджений законом мораторій, зокрема, щодо зобов`язань ДП "Донецька залізниця", частина майна якої залишилось на непідконтрольній території.

6.45. Верховний Суд не вбачає підстав для незастосування відповідної практики Європейського суду з прав людини у справах, що стосується питань, подібних до тих, які розглядаються у цій справі. Застосування цієї практики, як джерело права, є обов`язком суду відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України.

6.46. Верховний Суд допускає, що така причина як неможливість проведення інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна АТ "Укрзалізниця" як правонаступнику прав і обов`язків зазначених підприємств, могла спричинити певні затримки у виконанні рішень.

6.47. Проте така затримка не може бути такою тривалою, що фактично право доступу до суду обмежується таким чином, що сама суть права зведена нанівець.

6.48. При цьому, Верховний Суд бере до уваги, що рішенням суду, яке не виконується, присуджено до стягнення грошові кошти, а спір у справі, яка переглядається, не стосується майна, яке знаходиться на непідконтрольній території.

6.49. Окрім того, Верховний Суд зауважує, що договір, за яким виникла заборгованість у справі, був укладений 21.10.2015, тобто, через півтора року після того, як згідно з Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14.04.2014 N 405/2014 було розпочато проведення антитерористичної операції.

6.50. За цих обставин, Верховний Суд не вбачає зв`язку між виконанням рішення у цій справі та проведенням антитерористичної операції, здійсненням заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

6.51. Однак, навіть якщо допустити цю точку зору, Верховний Суд вважає, що не передбачивши чіткий законодавчий механізм та розумні строки погашення відповідної заборгованості, а також не переглянувши відповідні положення закону, коли стало зрозуміло, що відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей не буде здійснено у короткі строки, держава порушила свої зобов`язання за статтею 6 Конвенції, оскільки виконання в повному обсязі рішення, винесеного на користь ПАТ "Донбасенерго", не було здійснене в межах розумного строку (у цій справі суд розглядає затримку тривалістю у чотири роки).

6.52. Стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

6.53. Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II).

6.54. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Вона також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був доступним, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні для зацікавлених осіб (див., наприклад, рішення у справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), пункт 51).

6.55. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", п. 42 від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А,; "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року; "Парванов та інші проти Болгарії", заява N 74787/01, п. 44, від 07 січня 2010 року ).

6.56. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

6.57. Питання, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу і вимогами захисту основоположних прав особи, стає актуальним лише після того, як буде встановлено, що зазначене втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див рішення у справі "Федулов проти Росії" (Fedulov v. Russia), заява № 53068/08, пункт 75 від 8 жовтня 2019 року та наведені в ньому джерела).

Застосування цих принципів у справі, що розглядається

6.58. Верховний Суд зазначає, що відповідно до матеріалів справи і це не оскаржується сторонами, заборгованість, що присуджена до стягнення рішенням суду, очевидно становила "майно" ПАТ "Донбасенерго" у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

6.59. Верховний Суд звертає увагу, що ні стягувач, ні орган державної виконавчої служби не висловлювали заперечень про те, чи було втручання у право заявника на майно. Доводи АТ "Укрзаліниця" зводилися до того, що таке втручання було законним, тобто передбачено у національному законодавстві, і переслідувало законну мету - "запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України" в "загальних інтересах" суспільства.

6.60. За практикою Європейського Суду з прав людини відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого Протоколу Конвенції (див. серед інших джерел рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 40, ЄСПЛ 2002-III; "Ясіуніне проти Литви" (Jasiыnienл v. Lithuania), заява № 41510/98, п. 45, від 6 березня 2003 року, і "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 53-55, від 29 червня 2004 року).

6.61. Верховний Суд не знаходить жодних підстав відступати від цієї практики у цій справі.

6.62. Заперечення АТ "Укрзалізниця" Верховний Суд відхиляє, оскільки вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання не лише відповідних положень національного законодавства, а й відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Тобто сама по собі наявність законодавчих положень недостатньо для виконання вимоги законності у розмінні статті 1 Першого Протоколу Конвенції.

6.63. Принцип верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію, передбачає, що затримка у виконанні судового рішення може бути виправдана в певних обставинах, але затримка не може бути такою, щоб порушувати саму суть права.

6.64. Верховний Суд вважає, що у даному випадку встановлений законодавством мораторій призвів до того, що рішення суду не виконувалось більше 4 років, що очевидно не узгоджується з принципом верховенства права.

6.65. Отже, хоча втручання і мало підставу в національному законодавстві, вимога законності в розумінні статті 1 Першого протоколу не була дотримана з огляду на порушення принципу верховенства права.

6.66. За практикою Європейського Суду з прав людини цей висновок виключає необхідність визначення, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу, з одного боку, та вимогами захисту основоположних прав особи, з іншого (див., серед інших джерел, рішення у справі "Грудич проти Сербії" (Grudiж v. Serbia), заява № 31925/08, пункт 81, від 17 квітня 2012 року, рішення у справі "Федулов проти Росії" (Fedulov v. Russia), пункт 75).

6.67. Проте враховуючи також наявність більш суттєвої проблеми щодо з`ясування легітимної мети та пропорційності втручання у майнові права заявника, Верховний Суд вважає, що у цій справі необхідно розглянути і це питання.

6.68. У зв`язку з цим Верховний Суд зауважує, що пояснюючи легітимну мету та "суспільний інтерес" у втручанні у майнові права стягувача, АТ "Укрзалізниця" навела лише загальні доводи про "запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України", а також "запобігання та мінімізація завдання збитків АТ "Укрзалізниця" за невиконання зобов`язань перед іншими юридичними особами за боргами ДП "Донецька залізниця". Жоден з цих аргументів не є переконливим для пояснення причини невиконання рішення суду протягом тривалого строку. Тим більше, кредитор так само має збитки через неотримання коштів, і цей фактор взагалі не враховується.

6.69. Верховний Суд допускає, що окреме законодавче втручання у майно (наприклад, заборона щодо звернення стягнення на майно залізниці, що знаходиться саме на непідконтрольній території) могло б переслідувати законну мету в загальних інтересах суспільства, а саме: збереження майна залізниці, як важливої галузі промисловості, що неможливо контролювати. Однак, в даному випадку заборона стосується всього майна АТ "Укрзалізниця", незалежно від його місцезнаходження, а також всіх боргів ДП "Донецька залізниця" (незалежно від моменту виникнення: до чи після проведення антитерористичної операції).

6.70. Верховний Суд вважає, що визначена судом апеляційної інстанції мета "забезпечення національної безпеки і оборони та збереження державного майна, що знаходиться на території Донецької та Луганської областей" не перебуває у причинному зв`язку із встановленою законодавчою забороною на виконання судових рішень щодо стягнення грошових коштів протягом тривалого строку. Суд апеляційної інстанції не мотивував та не пояснив, яким чином забезпечення національної безпеки пов`язано з виконанням рішення суду про стягнення коштів у цій справі. Так само суд апеляційної інстанції не надав жодної оцінки тій обставині, що договір, на підставі якого виникла заборгованість, був укладений вже через рік після початку антитерористичної операції.

6.71. Європейський Суд з прав людини зауважує, що поважатиме думку законодавчого органу стосовно тлумачення поняття "суспільний інтерес", якщо така думка не є явно необґрунтованою (рішення у справі "Белане Надь проти Угорщини" [ВП], заява № 53080/13, пункт 113, від 13 грудня 2016 року).

6.72. Згідно з пояснювальною запискою до проекту Закону від 20.12.2016 N 1787-VIII його основним завданням є запровадження тимчасових заходів щодо недопущення звернення стягнення на активи ПАТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території антитерористичної операції, щодо яких не відбулось правонаступництво у встановленому постановами Кабінету Міністрів України N 200 від 25.06.2014 та N 604 від 12.11.2014 порядку.

6.73. У цій же записці зауважено, що при утворенні ПАТ "Укрзалізниця", яке зареєстроване 21.10.2015 року, майно підприємств залізничного транспорту, що знаходиться на території проведення антитерористичної операції (зокрема, ДП "Донецька залізниця") у відповідності до постанови КМУ N 604 не включено до переліків і зведених актів інвентаризації майна, не оцінене у встановленому порядку, не включене до зведеного передавального акта та статутного капіталу ПАТ "Укрзалізниця", що свідчить про те, що права та обов`язки таких підприємств не передані утвореному ПАТ "Укрзалізниця", а відповідно, останнє не стало правонаступником прав та обов`язків цих підприємств залізничного транспорту. В той же час, кредитори ДП "Донецька залізниця" звертаються до ПАТ "Укрзалізниця" як правонаступника ДП "Донецька залізниця" з вимогами погашення зобов`язань підприємства. При тому, що ДП "Донецька залізниця" як юридична особа не припинила свою діяльність та не виключена з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

6.74. Тобто, фактично метою цих заходів було звільнення (на невизначений строк) АТ "Укрзалізниця" від відповідальності перед кредиторами ДП "Донецька залізниця", що не може вважатися легітимною метою, тим більше враховуючи те, що у Законі відсутнє будь-яке пояснення, яка доля майна ДП "Донецька залізниця", що перебуває на підконтрольній території України, за рахунок якого можливо було б задовольнити вимоги кредиторів.

6.75. Водночас, невизнання законодавцем ПАТ "Укрзалізниця" правонаступником ДП "Донецька залізниця" без визначення іншої особи, що відповідає за борги цієї юридичної особи, також не може бути поясненням наявності легітимної мети, оскільки як АТ "Укрзалізниця", так і ДП "Донецька залізниця", є державними підприємствами, а за практикою Європейського Суду з прав людини саме держава відповідальна за невиконання судових рішень у цій справі.

6.76. Зважаючи на те, що держава, запровадивши мораторій на звернення стягнення на активи ПАТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця" фактично на невизначений строк, чітко не визначила механізм, який би забезпечив виконання судового рішення у цій справі протягом розумного строку, Верховний Суд вважає, що втручання у майнові права стягувача, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, як це зазначено у пункті 6.61, та наявності легітимної мети, поклало на стягувача непропорційний тягар.

6.77. Підсумовуючи викладене, Верховний Суд доходить висновку, що з огляду на невиконання рішення проти державного підприємства протягом чотирьох років, неспроможність державної виконавчої служби здійснити необхідні заходи для виконання рішення на користь стягувача внаслідок прямої законодавчої заборони, відсутність ефективного засобу правового захисту, має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

6.78. Єдиним можливим та ефективним способом захисту прав стягувача у цьому випадку є задоволення його скарги, поданої в порядку статті 343 Господарського процесуального кодексу України, що й правильно було зроблено судом першої інстанції. Скасування судом апеляційної інстанції ухвали суду першої інстанції про зобов`язання державного виконавця вчинити дії щодо виконання рішення суду, тим більше після фактичного виконання рішення суду у цій справі (25.02.2021 на депозитний рахунок надійшли кошти, у зв`язку з чим 01.03.2021 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження), очевидно призводить до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

6.79. Доводи Департаменту ДВС, викладені у касаційній скарзі, що державним виконавцем вживалися заходи щодо розшуку майна боржника, а тому відсутні підстави для визнання неправомірною бездіяльності, Верховний Суд відхиляє з огляду на зміст листа №80/405-33/21/20.1 від 06.01.2021, в якому орган державної виконавчої служби повідомив стягувача, що здійснення подальших заходів щодо примусового виконання наказу від 10.04.2017 №910/22748/16 не вбачається за можливе та не є доцільним, з урахуванням положень Закону від 02.10.2019 N 145-IX, пункту 11 частини 1 статті 34 Закон від 02.06.2016 N 1404-VIII, пункту 51 "Перехідних та прикінцевих положень" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI.

6.80. Аргументи АТ "Укрзалізниця" щодо необхідності врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20.05.2021 у справі № 905/1987/19, відхиляються, оскільки в цій постанові не вирішувалось питання щодо застосування пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а також статті 129-1 Конституції України, яке розглядалось в цій справі.

(5) Щодо процесуальних фільтрів

6.81. Верховний Суд зазначає, що предметом касаційного оскарження у цій справі є постанова суду апеляційної інстанції, що ухвалена за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про розгляд скарги на рішення, дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, державного виконавця (пункт 25 частини 1 статті 255, пункт 2 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України).

6.82. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (абзац 6 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України).

6.83. Отже, у разі оскарження ухвал суду першої інстанції та постанов апеляційного суду, що ухвалені за результатами їх апеляційного розгляду (пункт 2 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), на відміну від оскарження судових рішень по суті позовних вимог (пункт 1 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), скаржник не має визначати додаткові підстави касаційного оскарження (так звані "процесуальні фільтри", визначені у пунктах 1-4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу).

6.84. У такому разі відповідно до абзацу 4 пункту 5 частини 2 статті 290 Кодексу для відкриття і розгляду касаційної скарги достатньо зазначення обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

6.85. Касаційна скарга ПАТ "Донбасенерго" цим вимогам відповідає.

6.86. З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє заперечення АТ "Укрзалізниця" стосовно відсутності підстав для касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції у контексті процесуальних фільтрів.

7. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. За змістом пункту 3 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

7.2. Частинами 1 та 4 статті 311 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

7.3. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2020 слід скасувати, як таку, що ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права (положення Закону від 02.10.2019 N 145-IX), порушенням норм процесуального права (частина 2 статті 343 Господарського процесуального кодексу України), статті 129-1 Конституції України, а також неправильним застосуванням пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу та практики Європейського суду з прав людини, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

7.4. Зважаючи на те, що помилкове застосування судом першої інстанції положень Закону від 02.10.2019 N 145-IX не призвело до прийняття неправильного по суті рішення, Верховний Суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає необхідним змінити мотивувальну частину оскарженої ухвали суду першої інстанції без скасування по суті правильного рішення.

8. Розподіл судових витрат

8.1. За змістом частини 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

8.2. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини 1 статті 315 Господарського процесуального кодексу України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

8.3. Статтею 344 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

8.4. У зв`язку зі скасуванням постанови суду апеляційної інстанції та залишенням в силі ухвали місцевого господарського суду про задоволення скарги заявника, Верховний Суд вважає за необхідне покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційних скарг на орган державної виконавчої служби - Департамент ДВС.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 3 частини 1 статті 308, статтями 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго" та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 у справі № 910/22748/16 скасувати.

3. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.02.2021 у справі № 910/22748/16 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

4. У решті ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.02.2021 у справі № 910/22748/16 залишити в силі.

5. Стягнути з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код 00015622, адреса місцезнаходження: вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001) на користь Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго" (03150, м. Київ, Вул. Предславинська, буд. 34А, код 23343582) 2 270,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

6. Звернутися до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 11 частини 1 статті 34; пункту 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пунктів 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI зі змінами.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. Кондратова СуддіЛ. Бакуліна О. Мамалуй