Правова позиція

Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 25 червня 2021 року

у справі № 910/22748/16

Господарська юрисдикція

Щодо ефективного способу захисту прав стягувача у разі тривалого невиконання судового рішення про стягнення коштів з державного підприємства

ФАБУЛА СПРАВИ

У справі за позовом ПАТ "Донбасенерго" до ПАТ "Українська залізниця", Державного підприємства "Донецька залізниця" (далі - ДП "Донецька залізниця"), про стягнення 69 179 723, 28 грн заборгованості по оплаті електроенергії, що надійшла в електричні мережі ДП "Донецька залізниця", що розташовані на неконтрольованій території, ПАТ "Донбасенерго" звернулось до суду зі скаргою, в якій просило:

1. визнати неправомірною бездіяльність заступника начальника Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ) в частині невжиття заходів в примусовому виконанні рішення за наказом господарського суду;
2. зобов`язати заступника начальника Відділу поновити порушене право заявника шляхом забезпечення виконання рішення та невідкладно вжити всі необхідні заходи примусового виконання рішення господарського суду за наказом, передбачені Законом України "Про виконавче провадження", у тому числі звернути стягнення на грошові кошти боржника у національній і іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

Господарський суд постановив ухвалу, якою скаргу ПАТ "Донбасенерго" задовольнив повністю.

Апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця.

ОЦІНКА СУДУ

Ця справа стосується тривалого (чотири роки) невиконання підприємством, яке перебуває у державній власності, остаточного рішення суду про сплату коштів через запроваджений законом мораторій, зокрема, щодо зобов`язань ДП "Донецька залізниця", частина майна якої залишилось на непідконтрольній території.

Так, з огляду на те, що майно ДП "Донецька залізниця" знаходиться на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, то відповідно до прямої вказівки про це в законі (пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI згідно із Законом від 20.12.2016 N 1787-VIII із змінами, внесеними згідно із Законом від 18.10.2018 N 2604-VIII), на період дії мораторію підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця", а також зупинення вчинення виконавчих дій.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції "Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

Стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції передбачає: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Верховний Суд вважає, що у даному випадку встановлений законодавством мораторій призвів до того, що рішення суду не виконувалось більше 4 років, що очевидно не узгоджується з принципом верховенства права.

Отже, хоча втручання і мало підставу в національному законодавстві, вимога законності в розумінні статті 1 Першого протоколу не була дотримана з огляду на порушення принципу верховенства права.

Верховний Суд допускає, що окреме законодавче втручання у майно (наприклад, заборона щодо звернення стягнення на майно залізниці, що знаходиться саме на непідконтрольній території) могло б переслідувати законну мету в загальних інтересах суспільства, а саме: збереження майна залізниці, як важливої галузі промисловості, що неможливо контролювати. Однак, в даному випадку заборона стосується всього майна АТ "Укрзалізниця", незалежно від його місцезнаходження, а також всіх боргів ДП "Донецька залізниця" (незалежно від моменту виникнення: до чи після проведення антитерористичної операції).

Верховний Суд вважає, що визначена судом апеляційної інстанції мета "забезпечення національної безпеки і оборони та збереження державного майна, що знаходиться на території Донецької та Луганської областей" не перебуває у причинному зв`язку із встановленою законодавчою забороною на виконання судових рішень щодо стягнення грошових коштів протягом тривалого строку. Суд апеляційної інстанції не мотивував та не пояснив, яким чином забезпечення національної безпеки пов'язані з виконанням рішення суду про стягнення коштів у цій справі. Так само суд апеляційної інстанції не надав жодної оцінки тій обставині, що договір, на підставі якого виникла заборгованість, був укладений вже через рік після початку антитерористичної операції.

Водночас, невизнання законодавцем ПАТ "Укрзалізниця" правонаступником ДП "Донецька залізниця" без визначення іншої особи, що відповідає за борги цієї юридичної особи, також не може бути поясненням наявності легітимної мети, оскільки як АТ "Укрзалізниця", так і ДП "Донецька залізниця", є державними підприємствами, а за практикою Європейського Суду з прав людини саме держава відповідальна за невиконання судових рішень у цій справі.

Зважаючи на те, що держава, запровадивши мораторій на звернення стягнення на активи ПАТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця" фактично на невизначений строк, чітко не визначила механізм, який би забезпечив виконання судового рішення у цій справі протягом розумного строку, Верховний Суд вважає, що втручання у майнові права стягувача, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, та наявності легітимної мети, поклало на стягувача непропорційний тягар.

ВИСНОВКИ: з огляду на невиконання рішення проти державного підприємства протягом чотирьох років, неспроможність державної виконавчої служби здійснити необхідні заходи для виконання рішення на користь стягувача внаслідок прямої законодавчої заборони, відсутність ефективного засобу правового захисту, має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Єдиним можливим та ефективним способом захисту прав стягувача у цьому випадку є задоволення його скарги, поданої в порядку статті 343 Господарського процесуального кодексу України, що й правильно було зроблено судом першої інстанції.

При цьому пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цих норм, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020, та практики Європейського Суду з прав людини щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: АТО, правовий режим непідконтрольних територій, мораторій на звернення стягнення, принцип забезпечення виконання остаточного судового рішення