Справа № 344/7849/15-ц
Провадження № 22-ц/4808/929/20
Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А.
Суддя-доповідач Василишин
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2020 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Василишин Л.В.,
суддів: Горейко М.Д., Бойчука І.В.
секретаря Маслей А.М.
за участю ОСОБА_1 , ОСОБА_2
адвоката Деренюка М.М., адвоката Сохана В.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року у складі судді Пастернак І.А., ухвалене у м.Івано-Франківську, у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину та за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину,-
в с т а н о в и в:
У червні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_3 з позовом про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням. Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що він ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є співвласниками у рівних частках нежитлового приміщення магазину № НОМЕР_1 , загальною площею 238 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 .
З 2003 року вищезазначене нежитлове приміщення належало сину позивача ОСОБА_7 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
За життя, 01.11.2007 року ОСОБА_7 уклав із ОСОБА_3 договір оренди майна, а саме - нежитлового приміщення загальною площею 238 кв. м, яке розташоване на першому поверсі житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Згідно договору оренди відповідач зобов`язалась своєчасно і в повному обсязі щомісячно, не пізніше 10-го числа поточного місяця сплачувати власнику орендованого майна орендну плату в розмірі 10 доларів США по курсу НБУ на день оплати за кожен квадратний метр орендованої площі.
З 24.02.2009 року позивач ОСОБА_4 , як спадкоємець після смерті сина ОСОБА_7 , став співвласником 1/3 частки вказаного нежитлового приміщення.
ОСОБА_4 вважав, що до нього, як спадкоємця, також перейшли права та обов`язки наймодавця за договором оренди майна, укладеного 01.11.2007 року із ОСОБА_3 .
Позивач вказав, що починаючи з 08.07.2008 року ОСОБА_3 умови договору не виконувала, у зв`язку з чим, дію договору на новий термін продовжено не було та в судовому порядку було зобов`язано ОСОБА_3 звільнити приміщення магазину та не чинити перешкод в користуванні ним.
У період з 24.02.2009 року по 31.03.2012 року ОСОБА_3 фактично користувалась нежитловим приміщенням магазину № НОМЕР_1 , загальною площею 238 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 , однак оплату оренди не проводила.
Посилаючись на ст.264 ЦК України, ОСОБА_4 вважає, що строк позовної давності ним не пропущено, оскільки такий переривався поданням позову по інших справах (№0907/2-39/2011 та №2/0907/3565/2011), з матеріалів яких також вбачається, що ОСОБА_3 протягом 2012-2014 років неодноразово вчиняла конкретні дії, які свідчили про визнання нею свого боргу за користування магазином.
Відповідні заяви відповідачки, як письмові, так і усні неодноразово згадуються у вище перелічених судових рішеннях. Зокрема, відповідачка прямо визнавала свої грошові зобов`язання перед спадкоємцями ОСОБА_7 та новими власниками магазину, проте висловлювала своє бачення порядку їх обрахунку в період після закінчення договору оренди.
Крім того, зазначені обставини вказують на поважність причин пропуску строку позовної давності, який на думку позивача, підлягає поновленню.
Посилаючись на зазначене вище, збільшивши позовні вимоги 19.06.2017 року (том-2, а.с.117), позивач ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_3 на його користь 1/3 частину заборгованості за договором оренди за період з 24.02.2009 року по 31.03.2012 року, яка за курсом НБУ на 19.06.2017 року (1 долар США=26,0219 грн) становить 763 829,51 грн.
02 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 також звернулись до ОСОБА_3 з позовом, у якому просили суд поновити строк позовної давності та стягнути з останньої заборгованість за договором оренди нежитлового приміщення від 01 листопада 2007 року за період з 24.02.2009 року по 31.03.2012 року, яка за курсом НБУ на 01.09.2016 року (1 долар США=26,081250 грн) становить 765 571,63 грн. кожному.
Свої вимоги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 мотивували підставами, аналогічними позову ОСОБА_4 (том-2, а.с.3).
В частині поважності причин пропуску строку позовної давності позивачі зіслались на ті ж обставини, що й позивач ОСОБА_4 .
Крім того, у письмових поясненнях (том-2, а.с.154-158) зазначили, що 03.06.2014 року ОСОБА_3 подала заяву до Івано-Франківського міського суду (в ході розгляду справи №0907/2-39/2011) про те, що вона пропонує відшкодувати оплату за користування приміщенням, однак в іншій сумі.
На думку позивачів, така обставина вказує на визнання відповідачкою боргу, що у відповідності до положень ч.1 ст.264 ЦК України, є підставою для переривання перебігу строку позовної давності.
Ухвалою Івано-Франківського міського судуІвано-Франківської області від 16.03.2017 року позови ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 об`єднано в одне провадження (том-2, а.с.91).
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області 02 лютого 2018 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину № НОМЕР_1 загальною площею 238 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_1 за період з 24.02.2009 року по 31.03.2012 року в сумі 618 911,75 грн. задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_4 818 077 грн. 39 коп. заборгованості за договором оренди від 01.11.2007 року за період з 01.03.2009 року по 31.03.2012 року.
Позов ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про стягнення на користь позивачів по 765 571,63 грн. заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину № НОМЕР_1 загальною площею 238 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 за період з 24.02.2009 року по 31.03.2012 року, стягнення судових витрат - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по 818077 грн. 30 коп. заборгованості за договором оренди від 01.11.2007 року за період з 01.03.2009 року по 31.03.2012 року кожному.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по 6 890,00 грн. витрат по оплаті судового збору кожному.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь стягувача Державної судової адміністрації України 8 180 грн. 77 коп. судового збору.
На вказане рішення суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права (том-2, а.с.234).
Апелянт вказала на те, що судом першої інстанції не враховано, що договір оренди майна від 01.11.2007 року, за яким було нараховано заборгованість, між сторонами не укладався. Натомість договірні відносини між спадкодавцем позивачів та нею виникли на підставі договору оренди №9 від 01.12.2006 року, за умовами якого в її користування надавалось приміщення площею 37,43 кв.м, що підтверджується рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 08.11.2007 року.
Цим же рішенням, яке набрало законної сили з неї на користь ОСОБА_7 було стягнуто заборгованість за вказаним договором оренди. Більш того, зауважує ОСОБА_3 , позивачі не визнавали договір оренди від 01.11.2007 року, та зобов`язали її звільнити приміщення магазину у зв`язку із закінченням договору оренди від 01.12.2006 року, що підтверджується ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11.06.2012 року.
Також судом першої інстанції було залишено поза увагою інформаційні листи ДПА в Івано-Франківській області від 25.12.2007 року та 05.02.2008 року, зі змісту яких вбачається, що договір оренди від 01.11.2007 року між ОСОБА_7 та нею не укладався.
Неправильним також, на думку апелянта, є висновок суду першої інстанції про відмову у застосуванні до спірних правовідносин строку позовної давності, оскільки предметом даного спору є стягнення коштів за період з 01.03.2009 року по 31.03.2012 року, термін позовної давності сплив 30.03.2015 року, а позивачі звернулися до суду 03.06.2015 року та 05.09.2016 року, тобто поза межами строку позовної давності.
Не погоджується ОСОБА_3 і з висновком суду про те, що строк позовної давності був перерваний у зв`язку із розглядом спору про стягнення з неї заборгованості Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ, за результатами якого 11.03.2015 року було ухвалено рішення, оскільки спадкодавець ОСОБА_7 за життя із таким позовом про стягнення заборгованості не звертався, а правовідносини з оренди приміщення між сторонами виникли лише після вступу ними у спадкові права з 24.02.2009 року.
З наведених підстав ОСОБА_3 просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачам у задоволенні їх позовів.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.05.2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 02.02.2018 року в даній справі скасовано. Ухвалено нове рішення (том-3, а.с.74-83).
Клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності задоволено частково. Позовні вимоги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_4 14280 доларів США, що за офіційним кусом НБУ на день розгляду справи еквівалентно 372 422 грн 40коп. заборгованості за договором оренди від 01.11.2007 року за період з 09.09.2010 року по 01.11.2010 року та неустойку за неповернення нежитлового приміщення після припинення цього договору за період з 01.01.2011 року по 31.03.2012 року.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_5 8727 доларів США, що за офіційним кусом НБУ на день розгляду справи еквівалентно 227600 грн. 16 коп. неустойки за неповернення нежитловим приміщенням після припинення договору оренди від 01.11.2007 року за період з 28.04.2011 року по 31.03.2012 року.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_6 8727 доларів США, що за офіційним кусом НБУ на день розгляду справи еквівалентно 227600 грн. 16 коп заборгованості неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди від 01.11.2007 року за період з 28.04.2011 року по 31.03.2012 року.
Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 понесені ними витрати по сплаті судового збору при подачі позовної заяви пропорційно до задоволених вимог в сумі по 1916,80 грн кожному.
Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року заяви ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про виправлення описок та арифметичних помилок у постанові апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року залишені без задоволення (том-3, а.с.108-110).
Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року (провадження № 61-38859 св18)
касаційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 задоволено частково.
Постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (том-4, а.с.134-142).
В засіданні апеляційного суду ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , їх представник адвокат Деренюк М.М., представник ОСОБА_4 - адвокат Сохан В.Є. вимоги апеляційної скарги заперечили, просили відмовити в її задоволенні в повному обсязі.
ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, причини неявки не повідомила.
Вислухавши доповідача, пояснення сторони, перевіривши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.
Згідно з частиною третьоюстатті 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини між сторонами виникли на підставі договору оренди нежитлового приміщення площею 238 кв. м, який був укладений між спадкодавцем позивачів ОСОБА_7 та ОСОБА_3 01 листопада 2007 року. При цьому, суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, зазначивши, що позивачами вживались заходи щодо захисту своїх порушених прав та інтересів. Встановивши несплату орендної плати відповідачем, факт користування приміщенням протягом тривалого часу без будь якої оплати, суд вирішив стягнути борг за увесь період в заявленій позивачами сумі.
Матеріалами справи встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 05.03.2003 року ОСОБА_7 набув у власність приміщення загальною площею 238,06 кв. м в будинку по АДРЕСА_1 (том-1, а.с.8-9)
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23.02.2012 року по справі №2/0907/3565/2011 (том-1, а.с.14), яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року (том-1, а.с.19), встановлено, що 01 грудня 2006 року між ПП ОСОБА_7 та ПП ОСОБА_3 укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення) № 9, згідно пунктом 1.1 якого орендодавець ОСОБА_7 передає, а орендар ОСОБА_3 приймає у строкове платне користування частину нежитлового приміщення площею 37,43 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі будинку.
Тоді ж було укладено договір № 10 про надання в оренду ОСОБА_3 у строкове платне користування частини нежитлового приміщення площею 121 кв. м, розміщене за адресою АДРЕСА_1 на першому поверсі будинку. Згідно пункту 10 цього договору, договір діє із 01 грудня 2006 року по 30 жовтня 2007 року.
01 листопада 2007 року між приватним підприємцем ОСОБА_7 (орендодавець) та приватним підприємцем ОСОБА_3 (орендар) було укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення) площею 238 м.кв. (том-1, а.с.10-11).
Несплачена орендна плата за вказаним договором та неустойка за неповнернення предмету оренди та користування приміщенням поза межами дії договору є предметом спору у даній справі.
Відповідно до пункту 1.1. зазначеного договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення площею 238 кв. м, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі будинку. Майно передається в оренду з метою здійснення орендарем підприємницької діяльності, а саме діяльності щодо роздрібної та оптової торгівлі товарами промислової та продуктової групи та громадського харчування.
Пунктами 2.1, 2.3, 2.4 договору встановлено, що орендар вступає в строкове платне користування майном у день підписання сторонами цього договору та акта прийому-передачі майна (приміщення).
У разі припинення дії цього договору майно повертається орендарем орендодавцю в аналогічному порядку, встановленому при передачі майна орендарю. Майно вважається повернутим орендодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі.
Обов`язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні договору.
Припинення дії договору не звільняє сторони від належного виконання своїх зобов`язань, що виникли до його припинення (п.9.7).
Строк дії договору визначено сторонами з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункту 11.1 договору).
Факт передачі та прийняття в оренду вказаного нежитлового приміщення підтверджується актом прийому-передачі в оренду нежитлового приміщення на підставі договору оренди майна від 01 листопада 2007 року, який є додатком до договору оренди від 01 листопада 2007 року (том-1, а.с.12).
В силу дії ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Апеляційний суд відхиляє посилання апелянтки на те, що договір оренди від 01.11.2007 року між сторонами не укладався, оскільки така обставина встановлена рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 19.05.2008 року у справі №20/409. Як вбачається зі змісту рішення суду: 01.11.2007 року між сторонами (позивач - ПП Денега В.М., відповідач - ПП ОСОБА_3 ) було укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення) площею 238 кв.м. по АДРЕСА_1 терміном дії до 30.10.10. Відповідно до акту прийому-передачі в оренду нежилового приміщення на підставі договору оренди майна від 01.11.2007 року позивач передав, а відповідач прийняв в оренду вказане приміщення. Вказаний договір та акт прийому-передачі засвідчені підписами та печатками сторін (копії в матеріалах справи). В судовому засіданні дослідженню підлягали оригінали договору оренди майна (нежитлового приміщення) від 01.11.2007 та акту прийому передачі в оренду нежитлового приміщення на підставі договору оренди майна від 01.11.2007 року. Відповідач ПП ОСОБА_3 платіжними дорученнями від 13.12.2007 року та від 05.02.2008 роу (копії в матеріалах справи) сплачувала орендну плату по договору від 01.11.2007 року позивачу ПП ОСОБА_7 . Факт сплати коштів відповідачем згідно договору оренди нежитлового приміщення від 01.11.2007 року не заперечується позивачем, (том-2, а.с.188-190).
З матеріалів справи також вбачається, що на підставі вищевказаного договору оренди майна від 01.11.2007 року ПП ОСОБА_3 уклала договори суборенди від 01.11.2007 року №001, від 01.05.2010 року №2, від 01.06.2010 року №1 та №4 (том-2, а.с.165-172).
Крім того, апеляційним судом оглянуто у судовому засіданні оигінал цього договору та Акту прийому-передачі, що містяться в матеріалах цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договром позики та за зустрічним позовом про визнання договору неукладеним та визнання недійсною розписки (справа № 344/40/18,№344//43/18, том-2, а.с.47) , витребуваної судом у Івано-Франківського міського суду.
Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Матеріали справи не містять також доказів про визнання вказаного договору оренди недійсним в порядку, визначеному законодавством, а відтак підстави вважати, що такий договір не укладався, відсутні.
Таким чином, між сторонами договору виникли орендні відносини на умовах, визначених договором.
Згідно Свідоцтвапо смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 орендодавець ОСОБА_7 помер (том-1, а.с.13).
Згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.02.2009 року спадкоємцем 1/3 частини майна ОСОБА_7 є його батько ОСОБА_4 . Спадкове майно, на яке у вказаній частці видано свідоцтво складається з магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 238 кв.м. (том-1, а.с.6). Наведена обставина підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 24.02.2009 року (том-1, а.с.7).
Згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.02.2009 року спадкоємцем 1/3 частини майна ОСОБА_7 є його дочка ОСОБА_6 . Спадкове майно, на яке у вказаній частці видано свідоцтво складається з магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 238 кв.м. (том-2, а.с.20). Наведена обставина підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 24.02.2009 року (том-2, а.с.22).
Згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.02.2009 року спадкоємцем 1/3 частини майна ОСОБА_7 є його син ОСОБА_5 . Спадкове майно, на яке у вказаній частці видано свідоцтво складається з магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 238 кв.м. (том-2, а.с.21). Наведена обставина підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 24.02.2009 року (том-2, а.с.23).
Таким чином, 24.02.2009 року позивачі набули право розпорядження успадкованим майном, зокрема і магазином № НОМЕР_1 , що знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 238 кв.м.
Верховний Суд у п.89 Постанови від 01.07.2020 року, якою направив дану справу на новий розгляд, вказав на необхідність встановлення факту та часу припинення договору оренди.
В цьому контексті апеляційний суд звертає увагу на наступне.
Пунктом 11.6 спірного договору оренди визначено, що перехід права власності на орендоване майно третім особам не є підставою для зміни або припинення чинності цього договору і він зберігає свою чинність для нового власника (його правонаступників).
Строк дії договору визначено сторонами з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункту 11.1 договору).
Дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено, загибелі орендованого майна, достроково за згодою сторін, банкрутства орендаря та в інших випадках, передбачених законодавсвом (п.11.7 договору).
Матеріали справи не містять доказів розірвання договору оренди від 01.11.2007 року до закінчення його дії (до 30.10.2010 року) чи про дострокове припинення його дії за згодою сторін, а отже після смерті ОСОБА_7 дія договору продовжилась на умовах, визначених договором.
Встановлено, що в подальшому 26.06.2010 року ОСОБА_4 ,, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 звернулись з вимогою до ОСОБА_3 , вказуючи, що за два роки вона не вирішила з ними питання щодо оренди, не сплачує плату по договору оренди від 01.11.2007 року, строк якого закінчується 30.10.2010 року. Також попередили відповідачку, що по закінченню зазначеного строку, договір оренди припиняється і вони з нею більше не будуть укладати договори оренди. З 01.10.2010 зобов`язали Залуцьку звільнити приміщення і по акту передати, (справа № 344/7849/15-ц, том-4, а.с.38; справа №2/0907/3565/2011, том-1, а.с.63,64), з повідомленням про вручення адресату 30.06.2010 (справа № 344/7849/15-ц, том-4, а.с.39 зворот).
12.07.2010 року ОСОБА_4 ,, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 на адресу ОСОБА_3 направили претензію-попередження, (справа № 344/7849/15-ц, том-4, а.с.193; справа №2/0907/3565/2011, том-1, а.с.65-66), з повідомленням про вручення адресату 14.07.2010 роу (справа № 344/7849/15-ц, том-4, а.с.192).
28.10.2010 року ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до Залуцької про виселення ПП ОСОБА_3 з нежитлового примішення на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 та зобовязати її не чинити перешкод в користуванні приміщенням його власникам (справа №2/0907/3565/2011, том-1, а.с.1-4 ).
Згідно п.11.2 договору у разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну цього договору до закінчення його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
З огляду на відсутність встановлених юридичних фактів, які вказують на продовження дії договору, суд приходить до висновку, що договір оренди від 01.11.2007 року припинив свою дію 30.10.2010 року.
Щодо необхідності встановлення, коли саме позивачі довідалися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, та встановлення початку перебігу строку позовної давності , на що вказав Верховний суд, слід зазначити наступне (п.84).
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.267 ЦК України).
Згідно ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Як зазначалось вище, після смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) дія договору продовжилась до 30.10.2010 року, а спадкоємці-позивачі з 24.02.2009 року (дата реєстрації права власності та спадкове нерухоме майно) набули право вимоги щодо виконання зобов`язання на умовах, визначених договором оренди за договірний період з 24.02.2009 року по 30.10.2010 року.
У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_4 ОСОБА_8 обгрунтовуючи поважність причин пропуску позивачем строку позовної давності, вказував на необхідність врахування пункту договору щодо сплати відповідачкою авансу в рахунок майбутніх платежів в сумі 50000 доларів США. У цьому контексті представник зазначив, що позивача зобов`язував п.3.4 договору оренди в частині зарахування авансу в розмірі 50000 доларів в рахунок орендних платежів. Позивач знав, що вказана сума покриває орендну плату до певного часу, а про порушення свого права він дізнався, коли набрало законної сили рішення Івано-Франківського міського суду від 02.07.2014 року (суддя Шамотайло О.В.) у справі №0907/2-39/2011 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсною розписки і стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням, тобто 23.09.2014 року, коли апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції.
На ці ж обставини посилається і ОСОБА_4 в доповненні до відзиву на апеляційну скаргу (том-3, а.с.56), при цьому представником позивача не вказано до якого часу саме авансовий платіж покривав орендну плату.
Разом з тим, такі доводи суд не вважає обгрунтованими, оскільки згідно п.3.1 договору орендна плата становить 10 доларів США по курсу НБУ за 1 (один) кв. м на день оплати (пункт 3.1 договору).
Пунктом 3.2 договору передбачено, що 100% орендної плати перераховується орендарем орендодавцеві не пізніше 10 числа місяця.
Дійсно, пунктом 3.4 договору оренди було встановлено, що орендодавець зобов`язується зарахувати авансовий платіж в розмірі 50 000 доларів США, що на мемент оплати (26.12.2006 року) становила 252 5000,0 грн. в рахунок орендної плати наступних періодів.
Враховуючи терміни оплати, встановлені пунктом 3.2 договору, відповідачка була зобов`язана сплачувати їх 10 числа кожного місяця.
Водночас, враховуючи умову визначену пунктом 3.4. договору, відповідачка 26.12.2006 року частково повинна була оплатити в рахунок оренди за рахунок авансового платежу в сумі 50000 доларів США.
Разом з тим, навіть якщо і враховувати можливу оплату відповідачкою ОСОБА_7 в рахунок оплати за договором оренди 50000,0 доларів США, то вбачається наступне.
238 кв.м. (площа приміщення) * 10 доларів США (платіж за 1кв.м.) = 2380,0 доларів США орендний платіж за 1 місяць;
50000 доларів США (аванс) / 2380,0 доларів США (орендний платіж за 1 місяць) = 21 місяць оплачено авансом;
01.11.2007 року (початок орендного періоду) + 21 місяць (оплачений авансом) = 30.07.2009 року
Тобто 30.07.2009 року закінчився б орендний період, оплачений авансом у розмірі 50000 доларів США.
Як встановлено вище, позивачі набули право вимоги орендних платежів 24.02.2009 року.
Якщо врахувати сплату авансу, в подальшому, згідно п.3.2 договору (про термін оплати кожного 10 числа місця), 10.08.2009 року позивачі набули право на перший орендний платіж (не оплачений авансом) в розмірі, визначеному пунктом 3.1 договору.
Тобто, неоплата відповідачкою орендного платежу 10.08.2009 року в розмірі і в порядку визначеному договором аж до 30.10.2010 року свідчить про порушення прав позивачів, про що позивачі мали б бути обізнані як власники орендованого майна.
Отже, вирішуючи питанняпро момент,коли позивачідізнались чимали дізнатисьпро порушеннясвого правата про початокта закінчення перебігустроку позовноїдавності наорендні платежів межахдії договоруоренди,суд приходитьдо висновку,що навітьякщо припуститисплату авансуу розмірі50000доларів США,він бипокривав оренднуплатату до30.07.2009року,а після10.08.2009року почавсяперебіг строкупозовної давностіна першийорендний платіж,не покритийавансом,а 31.10.2010року почавсяби перебігстроку позовноїдавності навимогу простягнення останньогоперіодичого орендногоплатежу,на якиймали правопозивачі вмежах діїдоговору оренди(задоговірний період). Цей строк закінчився 31.10.2013 року.
Таким чином, не є спроможними посилання ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_8 про те, що про порушення свого права позивачі дізнались лише 23.09.2014 року.
Враховуючи презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових справ, на що посилається Верховний Суд у постанові від 01.07.2020 року по даній справі, позивачі набувши право власності на орендоване майно ще 24.02.2009 року, мали бути обізнані про орендні періоди, оплачені авансом та про факт порушення орендарем їхніх прав як з 10.08.2009 року, так і після 30.10.2010 року.
Більше того, як зазначив ОСОБА_4 у своїй позовній заяві (том-1, а.с.1 - зворот) та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 у їх позовній заяві (том-2, а.с.1-2), посилаючись на п.п.3.2, 5.2 (щодо строків орендної плати до кожного 10 числа), від відповідачки не надходило жодної оплати за договором оренди починаючи з 08.07.2008 року, що стало причиною відмови від продовження терміну дії договору оренди на новий термін та звернення до суду з вимогою про звільнення відповідачкою приміщення в примусовому порядку (з вимогою про звільнення ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 звернулись 28.10.2010 року, справа №2/0907/3565/2011). На такі ж обставини ОСОБА_5 , ОСОБА_6 вказали у письмових поясненнях (том-2, а.с.156).
Таким чином, слід вважати, що позивачі були обізнані про порушення своїх прав в частині орендних платежів за договірний період до 31.10.2013 року року (дати закінчення строку позовної давності по орендних платежах за договірний період), однак пропустили цей строк, оскільки позивач ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом 03.06.2015 року, а позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 02.09.2016 року.
Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Наведені позивачами причини пропуску строку позовної давності не можна вважати поважними, оскільки позивачі ще задовго до 31.10.2013 року знали про порушення свого права і мали об`єктивну можливість вжити заходів для їх захисту у спосіб та в порядку, передбаченому матеріальним та процесуальним законом.
Щодо переривання строку позовної давності на орендні платежі в межах дії поговору, на що посилається сторона позивачів.
У позовних заявах позивачі вказують на те, що у спірному випадку мало місце переривання строку позовної давності на підставі ст.264 ЦК України, у зв`язку з поданням ними позову про стягнення заборгованості у іншій справі та у зв`язку із вчиненнням відповідачкою дій, які свідчать про визнання нею боргу.
Відповідно до ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.
Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
З метою надання правової оцінки вищевказаним аргументам позивачів, ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 03.09.2020 року витребувано для огляду у судовому засіданні у Івано-Франківського міського суду матеріали цивільних справ: №2/0907/3565/2011 за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 до ПП ОСОБА_3 про звільнення приміщення магазину та виселення із приміщення та №0907/2-39/2011 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсною розписки і стягнення заборгованості за за користування нежитловим приміщенням.
З матеріалів справи №0907/2-39/2011 вбачається, що 01.04.2008 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики від 26.12.2006 року у розмірі 50 000 доларів США.
23.06.2008 року ОСОБА_7 подав зустрічний позов до ОСОБА_3 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсною розписки.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.
04.05.2009 року ОСОБА_5 просив залучити його до участі у справі №0907/2-39/2011 у якості правонаступника позивача за зустрічним позовом (том-1, а.с.73, справа №0907/2-39/2011).
04.05.2009 року ОСОБА_6 просила залучити її до участі у справі №0907/2-39/2011 у якості правонаступника позивача за зустрічним позовом (том-1, а.с.75, справа №0907/2-39/2011 ).
28.04.2009 року ухвалою Івано-Франківського міського суду залучено ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 як відповідачів, та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 як позивачів за зустрічним позовом (том- 1а.с.78, справа №0907/2-39/2011).
31.10.2011 року ОСОБА_4 подав заяву про збільшення позовних вимог та просив стягнути з ОСОБА_3 кошти за користування нежитловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , площею 238 кв.м. у розмірі 921 089,0 грн. (том-1, а.с.132, справа №0907/2-39/2011).
13.12.2011 року ухвалою Івано-Франківського міського суду заяву ОСОБА_4 залишено без руху, (том-1, а.с.144, справа №0907/2-39/2011).
05.01.2012 року ухвалою Івано-Франківського міського суду заяву ОСОБА_4 повернуто (том-1, а.с.148, справа №0907/2-39/2011).
09.10.2013 року ОСОБА_4 знов подав заяву про збільшення позовних вимог та стягнення 2 353251,40 грн за договором оренди (том-1, а.с.219, справа №0907/2-39/2011).
26.11.2013 року ухвалою Івано-Франківського міського суду залучено ОСОБА_4 як позивача за зустрічним позовом (том-1, а.с.244, справа №0907/2-39/2011).
26.11.2013 року ухвалою Івано-Франківського міського суду повернуто заяву ОСОБА_4 про збільшення позовних вимог (том-1, а.с.245, справа №0907/2-39/2011).
20.12.2013 року ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області скасовано ухвалу Івано-Франківського міського суду від 26.11.2013, якою повернуто заяву ОСОБА_4 про збільшення позовних вимог (том-2, а.с.30-31, справа №0907/2-39/2011).
28.04.2014 року ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 подали заяву стягнення 1 372 258,24 грн. за договором оренди (том-2, а.с.60, справа №0907/2-39/2011).
02.06.2014 року ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 подали заяву про стягнення 1 533693,64 грн. за договором позики (том-2, а.с.88, справа №0907/2-39/2011)
24.06.2014 року ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 подали заяву про стягнення 1 550 686,84 грн за договором позики (том-2, а.с.98, справа №0907/2-39/2011).
Рішенням Івано-Франківськогоміського судувід 02.07.2014року задоволенопервісний позов ОСОБА_3 ,а такожчастково задоволенозустрічний позов ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 в частиністягнення з ОСОБА_3 на їхкористь заборгованостіза користуваннянежитловим приміщеннямв сумі1015703,24грн.за договороморенди від01.11.2007року врівних частинах(том-2, а.с.125, справа №0907/2-39/2011).
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23.09.2014 року рішення Івано-Франківського міського суду від 02.07.2014 року залишено без змін (том-1, а.с.29-31).
Однак, ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.03.2015 року рішення Івано-Франківського міського суду від 02.07.2014 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23.09.2014 року у частині вирішення вимог ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості по орендній платі скасовано (том-1, а.с.32-33)
Скасовуючи частково рішення судів першої та апеляційної інстанції ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив: Денега М.А. у жовтні 2011 року подав заяву про збільшення вимог в якій просив стягнути із ОСОБА_3 заборгованість за укладеним між нею та ОСОБА_7 договором оренди нежитлового приміщення.
У липні 2014 року від ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 надійшла заява про зміну зустрічних вимог в частині розміру заборгованості по орендній платі в якій вони просили стягнути із ОСОБА_3 орендну плату за користування нежитловим приміщенням у розмірі 1372258 грн 24 коп.
Позивач наділений правом визначати предмет та підставу позову, (ст. ст. 11, 27, 31 ЦПК України), останній шляхом подання письмової заяви може змінити підставу або предмет позову, а не одночасно і підставу і предмет позову.
Однак, на порушення вказаних норм права, суди вирішуючи вимоги про стягнення заборгованості по орендній платі, не звернули увагу на те, що 23 червня 2008 року ОСОБА_7 було подано зустрічний позов до ОСОБА_3 про визнання договору позики неукладеним та визнання розписки недійсною. Позов про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням за договором оренди від 1 листопада 2007 року ним не подавався.
ОСОБА_4 звертаючись у жовтні 2011 року із заявою про збільшення вимог просив стягнути із ОСОБА_3 заборгованість за укладеним між нею та ОСОБА_7 договором оренди нежитлового приміщення. Така вимога по своїй суті могла бути заявлена шляхом подання нового позову, оскільки за предметом і підставами відрізняється від предмету і підстав зустрічного позову ОСОБА_7 , який був прийнятий до розгляду.
Із змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди стягуючи заборгованість за договором оренди вийшли за межі позовних вимог, змінили предмет і підстави зустрічного позову, та ухвалили рішення за вимогами, які у встановленому порядку заявлені не були, позовної заяви про це, яка за формою та змістом мала відповідати вимогам ст. 119 ЦПК України, у справі відсутня, питання про прийняття її до розгляду у визначеному цим Кодексом порядку не вирішене.
Беручи до уваги висновки ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові від 11.03.2015 року, апеляційний суд звертається до правової позиції Верховного Суду України № 6-895цс15 від 02.12.2015, де суд вказав, що за змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.
На вказаний висновок Верховного Суду України посилається також і Верховний Суд у постанові № 755/3323/17 від 21.05.2020 року
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) зроблено висновок про те, що обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
Отже, у період з 10.08.2009 року по 31.10.2013 року переривання строку позовної давності на підставі ч.2 ст.264 ЦК України (шляхом подання позовної заяви) на вимоги про стягнення орендної плати на підставі договору про оренди від 01.11.2007 року не мало місця.
Таким чином, 31.10.2013 року строк позовної давності на вимоги про стягнення орендної плати на підставі договору про оренди від 01.11.2007 року минув, а наведені позивачами причини його пропуску не можна вважати поважними.
Відповідно до п.3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Матеріалами справи встановлено, що 24.01.2017 року відповідачка ОСОБА_3 звернулась до суду із заявою про застосування строку позовної давності (том-1, а.с.110-112), а 20.11.2017 року подала таку заяву повторно (том-2, а.с.141-142).
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 Постанови Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року N 14, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Враховуючи вищевстановлені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про підставність вимог ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в частині стягнення заборгованості за орендну плату за період дії договору від 01.11.2007 року (у випадку позивачів з 24.02.2009 року по 30.10.2010 року), однак позовні вимоги в цій частині не підлягають до задоволення, у зв`язку із пропуском строку позовної давності.
Даючи оцінку правовим підставам користування наймачем майном після закінчення строку дії договору оренди, на що вказав ВС у п.90 постанови від 01.07.2020 року (у даній справі) апеляцйійний суд вважає за необхідне зазначити таке.
Як встановлено рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року у справі №2/0907/3565/2011 (том-1, а.с.14), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11.06.2012 року (том-1, а.с.19) відповідач ОСОБА_3 після закінчення строку дії договору оренди (30.10.2010 року) не повернула приміщення його власникам у встановленому договором порядку, а продовжувала користуватись ним без жодних оплат аж до 31.03.2012 року, що не заперечується самою відповідачкою.
Отже, у період з 31.10.2010 року по 31.03.2012 року відповідачка ОСОБА_3 користувалась орендованим майном без належних правових підстав.
Законодавством, що регулює орендні правовідносини, встановлено можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди.
Відповідно дост.785ЦК Україниуразі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Як встановлено судом вище, договір оренди припинив дію 30.10.2010 року, а відповідачка не повернула майно власникам та продовжувала користуватись ним до 31.03.2012 року без належним правових підстав.
Звертаючись до суду ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у своїх позовах зазначили, що всупереч вимог договору оренди та вимог власника, відповідачка продовжувала користуватись магазином і після закінчення терміну його дії. При цьому, обгрунтовуючи свої вимоги в цій частині, позивачі зіслались на положення ч.2 ст.785 ЦК України.
У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_4 ОСОБА_10 та представник ОСОБА_5 і ОСОБА_6 ОСОБА_8 пояснили, що позивачі просили суд стягнути з відповідачки неустойку на підставі ч.2 ст.785 ЦК України за користування майном після закінчення строку дії договору, однак, користуючись принципом диспозитивності, визначили суму неустойки не у подвійному, а в однократному розмірі.
Вищенаведеним спростовуються посилання апелянтки ОСОБА_3 щодо незаявлення позивачами вимог про стягнення неустойки.
Відтак, апеляційний суд приходить до висновку про підставність вимог позивачів в частині стягнення неустойки за користування майном у позадоговірний період з 30.10.2010 року до 31.03.2012 року, тобто за 17 місяців.
Відповідно до вимог чинного законодавства за захистом свого цивільного права або інтересу особа може звернутися до суду у строк, визначений статтями 257, 258 ЦК України.
Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ч.1 ст.546 та ст.549 ЦК України виконання зобов`язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання. Сплата неустойки є правовим наслідком у разі порушення зобов`язання (п.3 ч.1 ст.611 ЦК України).
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним.
При цьому за правовою позицією Верховного Суду України, зокрема у постанові від 20.03.2012 у справі № 40/117, до вказаної неустойки не підлягає застосуванню встановлений положеннямистатті 258 ЦК Україниспеціальний річний строк позовної давності, враховуючи її самостійний, відмінний від передбаченої устатті 549 ЦК України, статус майнової відповідальності наймача у правовідносинах оренди.
Зазначений особливий статус вказаної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача з повернення орендованого майна виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець у цьому випадку позбавлений можливості застосувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання свого зобов`язання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі, передбаченомустаттею 785 ЦК України.
Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 11.05.2018, справа № 915/1030/16.
Отже, на заявлену позивачами неустойку за ч.2 ст.785 ЦК України поширюється загальний строк позовної давності три роки, який розпочав свій перебіг 01.04.2012 року.
У апеляційній скарзі апелянтка ОСОБА_3 посилається на пропуск позивачами строку позовної давності, про що нею було подано відповідну заяву під час розгляду спору у суді першої інстанції. При цьому апелянтка вважає, що строк позовної давності минув 31.03.2015 року.
Апеляційний суд відхиляє такі доводи з огляду на наступні обставини.
Відповідно до ч.1,3 ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
У п.п.7.7 Постанови Верховного Суду від 10.09.2019 року, справа №916/2403/1,Суд звернув увагу на те, що закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків (див. частина першастатті 11 ЦК України). В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звіряння розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
Аналогічний правовий висновок викладено постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17.
Судом встановлено, що в ході розгляду судом справи №2-39/2011 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсною розписки і стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням, ОСОБА_3 03.06.2014 року звернулась до Івано-Франківського міського суду із заявою (том-2, а.с.66, справа №2-39/2011; том-2, а.с.186 справа №344/7849/15-ц).
Із змісту вказаної заяви вбачається, що ОСОБА_3 визнає існування боргу за користування приміщенням та пропонує відшкодувати оплату в період з 31.11.2010 року по 23.02.2013 року по загальноприйнятій у м.Івано-Франківську методиці розрахунку і порядку використання плати за оренду об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Івано-Франківська, затвердженої рішенням міської ради Про внесення змін до нормативних актів з питань оренди об`єктів комунальної власності територіальної громади м.Івано-Фраківська від 27.04.2007 року, яка офіційно опублікована на сайті міста. При цьому ОСОБА_3 вказала, що на її думку, відшкодуванню підлягає сума 41073,52 грн.
Таким чином, ОСОБА_3 визнала факт користування нежитловим приміщенням період з 31.11.2010 року по 23.02.2013 року, тобто навіть довше, ніж вказують позивачі, а також визнала факт наявності заборгованості за користування майном, що в розумінні частини 1 статті 264 ЦК України слід вважати дією, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку та є підставою для переривання строку позовної давності.
Не є спроможними посилання представника ОСОБА_8 на заяву ОСОБА_3 від 15.02.2011 року, оскільки дана заява не містить даних про визнання ОСОБА_3 спірного боргу.
За приписами ч.3 ст.264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Встановлено, що ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом 03.06.2015 року, а ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у вересні 2016 року, тобто в межах строку позовної давності щодо даної вимоги.
Як встановлено вище, відповідачка безпідставно користувалась майном позивачів у період з 30.10.2010 року до 31.03.2012 року, тобто за 17 місяців.
Розраховуючи розмір неустойки, яку слід стягнути з відповідачки на користь позивачів, апеляційний суд виходить із заявлених позивачами вимог, а саме щодо стягнення неустойки в однократному розмірі від розміру орендної плати, тобто 10 доларів США за 1 кв.м., та розраховує суму до стягнення за наступною формулою:
238 кв.м. * 10 доларів США = 2380,0 доларів США сума за 1 місяць.
17 місяців * 2380,0 доларів США = 40460,0 доларів США ромір неустойки за весь період безпідставного користування.
40460,0 доларів США / 3 (кількість власників) = 13486,67 доларів США частка кождного власника.
Згідно уточнених позовних вимог ОСОБА_4 (том-2, а.с.117), позивач просив стягнути неустойку у гривнях за курсом НБУ станом на 19.06.2017 року, за яким долар США = 26,0219 грн.
13486,67доларів США*26,0219грн =350948грн.78коп. розмір неустойку, яку слід стягути з ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_4 .
Згідно позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (том 2, а.с.1) останні просили стягнути неустойку у гривнях за курсом НБУ станом на 01.09.2016 року, за яким долар США = 26,0812 грн.
13 486,67 доларів США * 26,0812 грн = 351 748 грн. 54 коп. розмір неустойку, яку слід стягути з ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_5 .
Таку ж суму неустойки 351 748 грн. 54 коп. слід стягнути з ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_6 .
Суд першої інстанції на зазначені обставини та положення закону уваги не звернув, тому судове рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обгрунтованості, а зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідачки неустойки за період безпідставного користування майном. Позовні вимоги про стягнення орендної плати за період з 24.02.2009 року по 30.10.2010 року не підлягають до задоволення, у звязку із пропуском строку позовної давності.
За приписами ч.1,6,13 ст.141 ЦПК України судовий збірпокладається насторони пропорційнорозміру задоволенихпозовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до п.9 ч.1 ст.5 Закону України Про судовий збір від сплатисудового зборупід часрозгляду справив усіхсудових інстанціяхзвільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю;
Встановлено,що згіднодовідки НОМЕР_2 від 14.03.2003року ОСОБА_4 є інвалідом ІІ групи (том-1, а.с.5).
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, апеляційний суд бере до уваги положення ст.141 ЦПК України, п.9 ч.1 ст.5 Закону України Про судовий збір. А також докази позивача ОСОБА_4 про його звільнення від сплати судового збору.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину - задоволити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) в користь ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , жителя АДРЕСА_4 ) 350948грн.78коп. (триста п`ятдесять тисяч дев`ятсот сорок вісім гривень сімдесять вісім копійок) неустойки за неповернення нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1 , за період з 31.10.2010 року по 31.03.2012 року.
Позов ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину задоволити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) в користь ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , жителя АДРЕСА_5 ) 351748грн.54коп. (триста п`ятдесять одну тисячу сімсот сорок вісім гривень п`ятдесять чотири копійки) неустойки за неповернення нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1 , за період з 31.10.2010 року по 31.03.2012 року.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) в користь ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , жительки АДРЕСА_5 ) 351 748 грн.54 коп. (триста п`ятдесять одну тисячу сімсот сорок вісім гривень п`ятдесять чотири копійки) неустойки за неповернення нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1 , за період з 31.10.2010 року по 31.03.2012 року.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) на користьдержави (в спеціальний фонд Державного бюджету України) 3754грн.60коп. судового збору, у зв`язку з розглядом позову ОСОБА_4 у суді першої інстанції, а також 3354грн.40коп. судового збору, у зв`язку з касаційним розглядом касаційної скарги ОСОБА_4 .
Компенсувати ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) судовий збір в розмірі 6638 грн. 07 коп., сплачений ОСОБА_3 у зв`язку з поданням нею апеляційної скарги (в частині позову ОСОБА_4 ) та судовий збір у розмірі 3953грн 60коп., сплачений ОСОБА_3 у зв`язку з поданням нею касаційної скарги (в частині позову ОСОБА_4 ) - за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ,ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) в користь ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , жителя АДРЕСА_5 ) та в користь ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , жительки АДРЕСА_5 ) кожному по 3169 грн. 40 коп. судового збору, у зв`язку з розглядом позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у суді першої інстанції, а також кожному по 6338грн.80 коп. судового збору, у зв`язку з касаційним розглядом касаційної скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Стягнути з ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , жителя АДРЕСА_5 ) та з ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , жительки АДРЕСА_5 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ,ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) з кожного по 5618 грн.70 коп. судового збору, сплаченого ОСОБА_3 у зв`язку з поданням нею апеляційної скарги (в частині позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ), а також з кожного по 7441 грн. 20 коп. судового збору, сплаченого ОСОБА_3 у зв`язку з поданням нею касаційної скарги (в частині позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ).
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 09 жовтня 2020 року.
Суддя-доповідач: Василишин Л.В.
Судді: Горейко М.Д.
Бойчука І.В.
