Постанова
Іменем України
02 квітня 2018 року
м. Київ
справа № 522/12782/15-ц
провадження № 61-2963св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Журавель В.І. (суддя-доповідач), Антоненко Н.О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_4,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_5,
відповідач - ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_6, подану представником ОСОБА_7, на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 лютого 2017 року у складі судді Ільченко Н. А. та постанову апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року у складі суддів: Сегеди С. М., Кононенко Н. А., Цюри Т. В.,
встановив:
У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та виселити з неї ОСОБА_5 і ОСОБА_6
На обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що вона є власником спірного жилого приміщення на підставі договору про інвестування будівництва від 21 листопада 2005 року № Фб-22-ф та додаткової угоди до нього від 24 грудня 2010 року та свідоцтва про право власності на квартиру.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року був задоволений позов ОСОБА_8 до неї (ОСОБА_4) й за ОСОБА_8 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року було скасоване, а в подальшому ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_8 залишено без розгляду.
Проте на підставі вищевказаного заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси 11 вересня 2012 року ОСОБА_8 зареєстрував на своє ім'я право власності на спірну квартиру, після чого 06 серпня 2013 року відчужив її на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Модуль Трансконт», яке, у свою чергу, 10 жовтня 2013 року продало цю квартиру ОСОБА_5
Посилаючись на норми статей 387, 388 ЦК України, просила задовольнити її позов.
У вересні 2016 року ОСОБА_5 подала зустрічний позов до ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1.
Свої вимоги мотивувала тим, що після скасування заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2011 року і до постановлення Приморським районним судом міста Одеси ухвали від 22 липня 2013 року, якою позов ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про визнання права власності залишено без розгляду, остання не вчинила жодних дій для скасування реєстрації права власності ОСОБА_8 на спірну квартиру та відновлення реєстрації права власності на неї на своє ім'я.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 20 лютого 2017 року первісний позов ОСОБА_4 задоволено.
Витребувано квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4
Виселено ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира вибула із володіння ОСОБА_4 поза волею останньої і вона вправі витребувати її від набувача.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 лютого 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_4 на підставі заочного судового рішення, яке в подальшому було скасоване, що надає їй право витребувати це житлове приміщення в останнього його власника.
У касаційній скарзі, що надійшла у січні 2018 року, ОСОБА_6 (чоловік ОСОБА_5) через свого представника ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, частин третьої, четвертої статті 29, частини першої статті 317, частини четвертої статті 319, частини першої статті 322, статей 328, 329, частини четвертої статті 334, частини першої статті 388 ЦК України, частин четвертої, п'ятої статті 19 СК України, частини другої статі 109 ЖК Української РСР, частини першої статті 1, частини четвертої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і їх обтяжень», і порушення норм процесуального права, а саме: статей 2, 10, 11, 60, 61 ЦПК України (у редакції, чинній на момент процесуальної дії), просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_5 та виселення осіб, які в ній проживають.
Зазначає, що у житловому приміщенні зареєстрована та постійно проживає їх спільна з ОСОБА_5 малолітня дитина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. Виселяючи з нього батьків, суди попередніх інстанцій фактично порушили права та обов'язки дитини, позбавивши права на житло, яке є єдиним її місцем проживання.
У лютому 2018 року ОСОБА_5 подала відзив, у якому просить задовольнити касаційну скаргу, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Посилається на те, що суди, неправильно застосувавши норми матеріального права та порушивши норми процесуального права, безпідставно позбавили її з ОСОБА_6 права власності на їх спільну квартиру й виселили з дитиною з єдиного житла.
У статті 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 522/12782/15-ц передано до Касаційного цивільного суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 05 грудня 2011 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі договору про інвестування будівництва житла у місті Одесі від 21 листопада 2005 року.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року право власності на зазначену вище квартиру визнано за ОСОБА_8
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року скасовано й ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру залишено без розгляду.
11 вересня 2012 року на підставі вищезазначеного заочного рішення ОСОБА_8 зареєстрував за собою право власності та 06 серпня 2013 року відчужив її на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Модуль Трансконт», яке в подальшому продало цю квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 посилалась на те, що спірна квартира вибула з власності поза її волею на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
Виходячи з положень зазначених статей право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на момент процесуальної дії), дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_4 не з її волі іншим шляхом, зокрема, на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року, яке скасованеухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року.
Зі скасуванням рішення суду втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають.
Висновки судів відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16.
Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.
Обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зокрема те, що суди не залучили до участі у справі орган опіки та піклування з метою захисту прав неповнолітньої дитини, колегія судів відхиляє, оскільки суди не вирішували питання про її виселення зі спірної квартири.
Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 лютого 2017 року та постанови апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
постановив:
Касаційну ОСОБА_6, подану представником ОСОБА_7, залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 лютого 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. І. Журавель
Н. О. Антоненко
В.І. Крат
