Номер справи місцевого суду: 522/12782/15-ц

Головуючий у першій інстанції Ільченко Н.А.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.03.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого : Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Громіка Р.Д.,

Черевка П.М.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: представника скаржника Служби у справах дітей ОМР - Вінник М.В.,

адвоката скаржника ОСОБА_1 - Мастістого І.А..

адвоката позивача ОСОБА_5 - Суворової Ю.І.,

адвоката відповідача ОСОБА_2 - Буяклу Н. Я. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої особи ОСОБА_1 ,та Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої особи ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності,-

В С Т А Н О В И В:

22 червня 2015 року ОСОБА_5 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що вона набула право власності на вищевказану квартиру на підставі договору №Фб-22-ф про інвестування будівництва від 21.11.2005р. та додаткової угоди до цього договору від 24.12.2010р. і свідоцтва про право власності на квартиру, на підставі якого за нею було зареєстровано право власності на спірну квартиру. Також зазначила, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було задоволено позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності, та за ОСОБА_7 було визнано право власності, зокрема на квартиру АДРЕСА_1 , але ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року згадане заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було скасовано, й згодом ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності було залишено без розгляду.

Проте, на підставі вищевказаного заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року, ОСОБА_7 зареєстрував на своє ім`я право власності на спірну квартиру, після чого відчужив цю квартиру на користь ТОВ «Модуль Трансконт», яке за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 10.10.2013р. відчужило цю квартиру на користь ОСОБА_2 ..

Під час судового розгляду даної справи ОСОБА_2 пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що ця квартира вибула з володіння ОСОБА_5 за її волею, оскільки після винесення Приморським районним судом м. Одеси ухвали від 10 грудня 2012 року про скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року у справі №1522/17093/12 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності і до постановлення ухвали Приморского районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року про залишення позову ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності - без розгляду, ОСОБА_5 не здійснила жодних дій для скасування реєстрації права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру та відновлення реєстрації права власності на цю квартиру на своє ім`я (а. с. 158-162).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 підтримав позов своєї довірительки та не визнав зустрічний позов ОСОБА_2 , а представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9 не визнала позов ОСОБА_5 та підтримала зустрічний позов ОСОБА_2 ..

Відповідач ОСОБА_6 в судове засідання не з`явився, а направлена йому судова повістка про виклик до суду, надіслана за останньою відомою судові адресою його місця проживання, була повернута судові з поміткою пошти про те, що він відмовився від отримання судової повістки.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року первісний позов ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої особи ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції у повному обсязі, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права.

Служба у справах дітей Одеської міської ради також звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просила суд скасувати рішення суду першої інстнації та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_5 та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_2 в повному обсязі.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції 04 березня 2020 року сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно.

При цьому, до судового засідання з`явились адвокати позивача ОСОБА_5, відповідача ОСОБА_2 , неповнолітнього скаржника ОСОБА_1 та представник скаржника Служби у справах дітей ОМР.

У судовому засіданні адвокат позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_10 , наголошувала на тому, що вона є новим представником у справі, а тому вона просила відкласти розгляд справи та надати час для ознайомлення з матеріалами справи.

Однак, судова колегія не погоджується із доводами адвоката Суворової Ю.І., оскільки до суду апеляційної інстанції не було надано відомостей щодо відкликання договору із адвокатом Бессараба П.А., отже, у нього дійсні повноваження представляти інтереси позивача. Укладення угоди на надання правничої допомоги ще 03 лютого 2020 року та не ознайомлення з матеріалами справи до судового засідання 04 березня 2020 року свідчить про недобросовісність адвокатом ОСОБА_10 своїми процесуальними правами.

За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез`явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що з моменту укладення договору про надання правової допомоги з адвокатом Суворовою Ю.І., а саме 03.02.2020р., у неї був час знайти можливість ознайомитись із матеріалами справи завчасно.

Тому, слід визнати, що така поведінка свідчить про затягування розгляду справи Одеським апеляційним судом, а тому клопотання адвоката Суворової Ю.І. про відкладення розгляду справи залишилось судовою колегією без задоволення.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, позов ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі. Суд витребував квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 та виселив ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

09 липня 2019 року малолітня ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якої представляє законний представник ОСОБА_2 , звернулась до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову, посилаючись на те, що ухвалене судове рішення завдає їй шкоди, що виражається у несприятливих для неї наслідках, а саме, позбавлення права на єдине житло, суд вирішив питання про її права та обов`язки, але не залучив її та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі, тому у неї наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення.

Так, згідно довідки ОСББ «Французький» №249 від 27.06.2019р. малолітня ОСОБА_1 зареєстрована у встановленому законом порядку та постійно проживає разом з батьками ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в квартирі АДРЕСА_1 з 22 жовтня 2013 року (т. 3, а. с. 123). Органом опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради у листі №К-2182 від 25.07.2019р. встановлено, що при виселенні батьків із спірної квартири були порушені житлові та майнові права малолітньої ОСОБА_1 й вона позбавлена єдиного житла, тому при розгляді справи щодо спору по вказаній квартирі суд першої інстанції обов`язково повинен був залучити до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (т. 3, а. с. 122).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року поновлений строк на апеляційне оскарження ОСОБА_2 , яка як законний представник дії в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_1 , рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , яка як законний представник дії в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_1 , на вказане судове рішення (т. 3, а. с. 98-99).

08 жовтня 2019 року Служба у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , також звернулась до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволенні зустрічного позову, посилаючись на те, що ухвалене судове рішення завдає малолітньої дитині ОСОБА_1 шкоди, що виражається у позбавлення її у праві на єдине житло, суд вирішив питання про її права та обов`язки, але не залучив її та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі, тому у Служби у справах дітей Одеської міської ради наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення в інтересах дитини.

Так, відповідно до статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» до основних завдань центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім`ї та дітей, служб у справах дітей відноситься, зокрема: розроблення і здійснення самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими організаціями заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів дітей; представлення у разі необхідності інтересів дітей в судах, у їх відносинах з підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності.

Відповідно до пункту 2.1.3. Положення про службу у справах дітей Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 31 жовтня 2018 року №3807-УІІ, одним з основних завдань служби є: розроблення і здійснення самостійно або спільно з державними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, громадськими організаціями заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів дітей;

захист особистих, житлових та майнових прав дітей (пункт 2.3.3.); здійснювання контролю за виконанням рішень органів опіки та піклування щодо захисту житлових та майнових прав дітей (пункт 2.6.); участь в судових засіданнях з питань захисту житлових, майнових, трудових та інших прав дітей, опіки, піклування, всиновлення дітей (пункт 3.1.10.).

Однак , Приморський районний суд м. Одеси при розгляді вказаної справи не залучив до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради у відповідності до вимог частин 4-6 статті 19 СК України і тим самим неповно з`ясував обставини справи, а саме, не звернув уваги на факт реєстрації та проживання у спірній квартирі малолітньої ОСОБА_1 , яку протиправно позбавили житла та в подальшому є ризик виселення з батьками з фактичного і єдиного місця проживання дитини.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року поновлений строк на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_1 на вказане судове рішення (т. 3, а. с. 188-189).

Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з

основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно пункту 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007

у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_11 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».

Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6

Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому

порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність

між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).

У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної норми права та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.

Встановлено, що при виселенні батьків із спірної квартири були порушені житлові та майнові права малолітньої ОСОБА_1 й вона може бути позбавлена єдиного житла, тому при розгляді справи щодо спору по вказаній квартирі суд першої інстанції обов`язково повинен був залучити до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку вважається, що ухвалене судове рішення завдає малолітньої ОСОБА_1 шкоди, що виражається у порушенні її права користування житлом та позбавлення її єдиного житла, не залучення малолітньої ОСОБА_1 , Служби у справах дітей Одеської міської ради та Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду, тому суд першої інстанції вирішив питання про права та обов`язки малолітньої ОСОБА_1 та у неї та у її законного представника ОСОБА_2 , а також у Служби у справах дітей Одеської міської ради наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційних скаргах та у відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_5 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги малолітньої ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якої представляє законний представник ОСОБА_2 та Служби у справах дітей Одеської міської ради є прийнятними та підлягають задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи регулюється статтею 370 ЦПК України, яка передбачає, що, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

Статтями 316 - 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Статтею 387 та частиною 1 статті 388 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_5 набула право власності на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності САЕ 536832 від 05.12.2011р., виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі договору №Фб-22-ф про інвестування будівництва житла в м. Одесі від 21.11.2005р., додаткової угоди від 14.12.2010р., додаткової угоди від 08.02.2011р., акту прийому-передачі квартири від 20.10.2011р., зареєстрованого КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» (номер запису: 2491 в книзі: 792пр-139), (т. 1, а. с. 8-11).

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року у справі №1522/17093/12 (провадження №2/1522/9680/12) було задоволено позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності на спірну квартиру та рухоме майно, яким облаштована квартира, визнано за ОСОБА_7 право власності на спірну квартиру та на рухоме майно, яким вона облаштована (т. 1, а. с. 12-17).

11 вересня 2012 року, на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15.08.2012р., ОСОБА_7 зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру, а 06.08.2013р. право власності на цю квартиру було переоформлено на ТОВ «Модуль Трансконт» (код ЄДРПОУ 37810024) (т. 1, а. с. 27 - 30).

10 жовтня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Пенчевим К.Л. за реєстровим №4-2671 ТОВ «Модуль Трансконт» відчужило спірну квартиру на користь відповідача ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 31 - 35).

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15.08.2012р., на підставі якого власником спірної квартири став ОСОБА_7 , було скасоване ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року у справі №1522/27820/12 (провадження №2-п/1522/556/12) (т. 1, а. с. 18).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року у справі №1522/29665/12 (провадження №2/522/587/13), яка набрала законної сили, вказаний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності на спірну квартиру та на рухоме майно, яким вона облаштована, було залишено без розгляду (т. 1, а. с. 20 - 23).

Задовольняючи первісний позов в повному обсязі та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_5 не з її волі іншим шляхом, зокрема, на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року, яке скасоване ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилалися як на підставу своїх вимог, а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову.

Статями 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня1991 року (далі - Конвенція про права дитини) передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини

Як зазначено у статті 16 Конвенції про права дитини, жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Відповідно до положень статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

У частинах 4-6 статті 19 СК України зазначено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Частиною 3 статі 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Факт реєстрації ОСОБА_1 та її батьків ОСОБА_6 і ОСОБА_2 у спірній квартирі АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року, з 22 жовтня 2013 року підтверджується довідками про реєстрацію місця проживання/перебування фізичної особи на території м. Одеси, виданими Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 03 жовтня 2019 року (т. 3, а. с. 170 - 172).

У частині третій статті 45 ЦПК України 2004 року, у редакції чинній на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення, визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів цивільних процесі для подання висновків у справі є обов`язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» справи, що стосуються житлових і майнових прав неповнолітніх, зокрема, про їх виселення, розглядаються судами за участю представника служби у справах дітей.

Згідно пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року під час проведення попереднього судового засідання суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

У висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 вересня 2018 року у справі №727/11132/14 (провадження №61-22201св18) зазначено, що, «оскільки спір стосується житлових прав неповнолітніх осіб, у даній справі участь служби у справах дітей є обов`язковою, однак суд першої інстанції у порушення процесуальних норм розглянув справу без залучення представника служби у справах дітей та отримання висновку вказаної служби з приводу виселення неповнолітніх зі спірного житла», що є підставою для скасування ухвалених рішень.

Таким чином, малолітня дитина на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року фактично в подальшому позбавляється єдиного житла й не залучення судом першої інстанції до участі у справі малолітньої дитини ОСОБА_1 , Служби у справах дітей Одеської міської ради та Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради суттєво порушує її право на доступ до суду та є підставою для скасування вказаного судового рішення.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50), пункти 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 року.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» №58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садовяк проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (рішення від 14 грудня 2017 року у справі «Дакус проти України»).

Ухвалюючи рішення про виселення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , а в подальшому малолітньої дитини ОСОБА_1 із спірного житла, суд першої інстанції не виклав відповідні мотиви, підстави, які б обґрунтовували такий висновок, не перевірив чи є їх виселення із спірної квартири виправданим втручанням у їх право на повагу до житла.

Разом з тим, викликає обґрунтовані сумніви пропорційність мети виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, з урахуванням того, що у них немає іншого житла, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про відсутність зареєстрованих за ОСОБА_2 будь-яких речових прав на нерухоме майно від 20 січня 2020 року, що була сформована на вимогу Одеського апеляційного суду.

За таких підстав, колегія судів дійшла висновку, що сім`я відповідачів з дитиною набули право на спірне житло у встановленому законом порядку, на підставі правомірного правочину, тривалий час, біля сім років, зареєстровані та проживають у спірній квартирі, тому таке втручання у право відповідачів та у подальшому їх малолітньої дочки на житло та на повагу до житла не можна визнати виправданим, пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним для захисту прав позивача, та покладає надмірний тягар на сім`ю відповідачів.

Аналогічні висновки висловлені Великою палатою Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі №569/4373/16 (провадження №14-298цс19) та Верховним Судом у постанові від 12 червня 2019 року у справі №521/7395/17 (провадження №61-16741св18), у постанові від 10 липня 2019 року у справі №521/14695/16 (провадження №61-17864св18).

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

З матеріалів справи вбачається, 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було за заявою ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду скасовано й, отже її право на спірну квартиру було відновлено, проте вона не звернулась до органу державної реєстрації речових для реєстрації свого права власності на квартиру.

Тому ОСОБА_7 була надана можливість 06 серпня 2013 року отримати у Реєстраційній службі Одеського міського управління юстиції свідоцтво про реєстрацію права власності на спірну квартиру, індексний номер 7618853, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Модуль-Трансконт», право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06 серпня 2013 року, номер запису: 2025830, реєстраційний номер майна: 126842151101, номер запису про право власності: 2025830 (т. 1, а. с. 29).

10 жовтня 2013 року між TOB «Модуль-Трансконт» та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири за 795 135 грн., посвідчений нотаріально державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Пенчевим К.Л., зареєстрований в реєстрі за №4-2671, право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.10.2013р., номер запису: 2025830, реєстраційний номер майна: 126842151101, номер запису про право власності: 2819601, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 6846414 від 10.10.2013р. (т. 1, а. с. 34, 35).

18 квітня 2014 року ТОВ «Модуль-Трансконт» було ліквідовано.

Після чого, лише 26 червня 2015 року ОСОБА_5 звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з позовом про витребування квартири з чужого незаконного володіння та виселення ОСОБА_2 ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 3).

За таких підстав, колегія суддів вважає, що відповідачка ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки при всій своїй обачності та турботі вона не могла та не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю держави та самого позивача, яка не вживала жодних дій після скасування за її заявою рішення суду з метою поновлення державної реєстрації за собою права власності, вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном, допоки право власності не було зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 ..

Можливості пред`явлення позову до ОСОБА_2 в рівній мірі передували як

прийняття Приморським районним судом м. Одеси необґрунтованого рішення, яке ним же і було скасоване, після того як воно фактично було виконано, так і непослідовні та

недобросовісні дії самого позивача з реалізації ним своїх прав. Як вже наголошувалось,

пройшло два з половиною роки з того, моменту, коли за ініціативою позивача було

скасовано рішення суду на підставі якого вона втратила право власності, до моменту

звернення з позовом до добросовісного набувача. За цей час, у зв`язку з бездіяльністю

самого позивача, яка вже знала про порушення свого права, спірне майно було передане до статутного фонду юридичної особи та через кілька місяців перепродане добросовісному набувачу. За цей доволі значний проміжок часу, позивач ніяких дій щодо відновлення свого права не вчиняла.

Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому у структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р., відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр . стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр . про визнання його спадкоємцем Р. по-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що Яр . був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр . практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії Яр. і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Отже, задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_14 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_14 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити».

До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи норми права, правові висновки Великої палати Верховного Суду, Верховного Суду, застосовуючи положення та практику Європейської конвенції з прав людини, з`ясовуючи вищеприведені обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, утому числі докази, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів приймає їх до уваги й вважає, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_2 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння її майном: шляхом витребування з її добросовісного володіння квартири АДРЕСА_1 , оскільки вона буде позбавлена після такого витребування як єдиного житла так і можливості компенсувати збитки від такої втрати внаслідок ліквідації продавця - юридичної особи, у якої вона придбавала спірну квартиру.

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_5 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі порушують її право власності на спірну квартиру, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушене право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, первісні вимоги позивача ОСОБА_5 є незаконними, необґрунтованими и задоволенню не підлягають.

Колегія суддів вважає, що законних підстав для задоволення зустрічного позову немає.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 15, 16, 330, 388 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні первісного позову. В решті рішення суду першої інстанції залишається без змін.

У зв`язку з скасуванням рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні первісного позову, постанова Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанова Верховного Суду від 02 квітня 2018 року визнаються нечинними.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої особи ОСОБА_1 ,та Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої особи ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення відмовити.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Визнати нечинними постанову апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанову Верховного суду від 02 квітня 2018 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 16 березня 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

Р.Д.Громік

П.М.Черевко