ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2018 року
м. Київ
Справа № 910/3262/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Погребняка В.Я. - головуючого, судді - Катеринчук Л.Й., судді - Пєскова В.Г.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - Приватне акціонерне товариство "Азовзагальмаш",
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу
ОСОБА_3,
на ухвалу Господарського суду м. Києва
від 01.03.2018
у складі судді Паська М.В.,
та постанову Київського апеляційного господарського суду
від 16.05.2018
у складі колегії суддів: Доманської М.Л., (головуючий), Верховця А.А.,
Остапенка О.М.,
за позовом ОСОБА_3,
до Приватного акціонерного товариства "Азовзагальмаш",
про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку,
у справі за заявою Приватного акціонерного товариства "Азовелектросталь",
Товариства з обмеженою відповідальністю "Азовська Сталеплавильна Компанія",
до Приватного акціонерного товариства "Азовзагальмаш",
про банкрутство,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3, позивач, заявник) звернувся до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Азовзагальмаш" (далі - ПрАТ "Азовзагальмаш", відповідач) про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку. Разом з позовною заявою, позивачем подано до місцевого господарського суду клопотання про витребування доказів в порядку ст. 81 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.02.2018 у справі № 910/3262/16 позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви в 10 днів з дня вручення ухвали та спосіб усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду письмової заяви, яка буде містити: ціну позову, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, підтвердження про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, докази направлення позовної заяви відповідачу (боржнику) та розпоряднику майна боржника, а також докази сплати судового збору, за стягнення компенсації за втрату частини заробітної плати, середнього заробітку та моральної шкоди.
На виконання вимог ухвали Господарського суду м. Києва від 12.02.2018 позивачем 23.02.2018 подано заяву про усунення недоліків, до якої долучено докази отримання позовної заяви відповідачем у справі, з іншими вимогами ухвали суду першої інстанції позивач не погодився.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 повернуто ОСОБА_3 позовну заяву про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку з ПрАТ "Азовзагальмаш" в межах справи № 910/3262/16.
Не погоджуючись з ухвалою Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 у справі № 910/3262/16 ОСОБА_3, звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 апеляційну скаргу ОСОБА_3, залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 у справі № 910/3262/16 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги заявника, виходив з того, що позивачем не виконано законних вимог ухвали Господарського суду м. Києва від 12.02.2018 та не усунуто недоліки допущені при поданні позовної заяви, щодо зазначення ціни позову, надання обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються чи оспорюються, підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав та доказів направлення позовної заяви відповідачу та розпоряднику майна боржника. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про необхідність сплати судового збору за подання позову в частині вимог, щодо стягнення компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку, з посиланням на правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 226/168/15-ц.
Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі № 910/3262/16, ОСОБА_3 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі № 910/3262/16 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/3262/16 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Жуков С.В., суддя - Катеринчук Л.Й., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2018.
У зв'язку з відпусткою судді Жукова С.В., автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/3262/16 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Пєсков В.Г., суддя - Катеринчук Л.Й., що підтверджується протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 03.07.2018.
Згідно з ч. 5 ст. 301 ГПК України перегляд ухвал суду першої та апеляційної інстанції (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи.
За приписами ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняка В.Я. - головуючого, судді - Пєсков В.Г., судді - Катеринчук Л.Й. від 04.07.2018 у справі № 910/3262/16, касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі № 910/3262/16 прийнято до провадження та ухвалено здійснити перегляд ухвали Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 та постанови Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 07.08.2018.
Учасники справи, наданим правом не скористались, до дати визначеної ухвалою Верховного Суду від 04.07.2018 відзив на касаційну скаргу не подали.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13).
У рішенні від 09.03.2011 у справі "Буланов та Купчик проти України" Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом.
При цьому, право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права (рішення ЄСПЛ від 12.07.2001 у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини").
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
При цьому, Конституційний суд України у рішенні від 25.12.1997 № 9-зп зазначив, що частину 1 статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
Встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Так, позивачем при зверненні з позовом до господарського суду про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку не вказано ціни позову та розрахунку сум, що належать до стягнення.
Позивач зазначив, що вказане обумовлено невиконанням роботодавцем положень статті 49 Кодексу Законів про працю України, оскільки останнім на вимогу працівника, не надано довідку про заробітну плату, відтак позивач позбавлений можливості, станом на момент звернення з позовною заявою, самостійно обрахувати ціну позову та надати обґрунтований розрахунок сум, що підлягають до стягнення на виконання вимог статті 162 ГПК України.
За вказаних обставин, позивач звернувся до суду з клопотання про витребування доказів в порядку ст. 81 ГПК та просив суд надати можливість скористатись правом на уточнення позовних вимог після відкриття провадження у справі та отримання письмових доказів наданих відповідачем на вимогу суду за клопотанням позивача.
Згідно з приписами ст. 74 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Враховуючи викладені вимоги ГПК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, обмежившись констатуванням порушення вимог до клопотання про витребування доказів поданого в порядку ст. 81 ГПК України.
Крім того, судами попередніх інстанцій зазначено про невідповідність поданої позовної заяви п. 10 ч. 3 ст. 162 та п. 1 ч.1 ст. 164 ГПК України.
Відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 162 ГПК України, якою визначено зміст позовної заяви, позовна заява повинна містити підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява ОСОБА_3, відповідає вимогам п. 10 ч. 3 ст. 162 ГПК України та містить підтвердження про відсутність звернень з іншим позовом (позовами) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав (т. 2 а. с. 63, абз. 2).
Крім того, звертаючись до суду першої інстанції із заявою про усунення недоліків, на виконання вимог ухвали Господарського суду м. Києва від 12.02.2018 про залишення позовної заяви без руху, позивачем зазначено про відповідність позовної заяви, в цій частині, вимогам Господарського процесуального кодексу України. Проте, вказане залишилось поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів.
Положеннями ст. 41 ГПК України визначено склад учасників справи, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем додано докази направлення позовної заяви з описом вкладення ПрАТ "Азовзагальмаш", яке визначено у позовній заяві, як відповідач у справі (т.2 а. с. 57,58).
З урахуванням викладеного, наявність документів на підтвердження відправлення позовної заяви відповідачу у справі, за відсутності відправлення розпоряднику майна боржника є належним виконанням вимог п. 1 ч. 1 ст. 164 ГПК України.
Відтак, висновки судів попередніх інстанцій щодо невідповідності поданої позовної заяви п. 10 ч. 4 ст. 162 та п.1 ч.1 ст. 164 ГПК України, не підтверджуються матеріалами справи.
Щодо сплати судового збору за подання позовної заяви в частині вимог компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про наступне.
За правовим висновком Верховного Суду України викладеним у постанові від 30.11.2016 у справі № 226/168/15-ц зміни в сфері регулювання оплати судового збору відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22.05.2015 № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі - Закон № 484-VІІІ). Цим Законом суттєво змінено ставки судового збору (стаття 4 Закону України «Про судовий збір»), зокрема й підвищено розмір ставок за подання касаційних скарг, а також одночасно значно скорочено перелік суб'єктів, які звільняються від оплати судового збору (стаття 5 Закону України «Про судовий збір»). Закон № 484-VІІІ набрав чинності з 01.09 2015.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01.09.2015, від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин.
З 01.09.2015 ця категорія пільговиків звужена. Так, за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, яка діє з 01.09.2015, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Отже, починаючи з 01.09.2015, позивачі в справах за позовними вимогами, що випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі.
З урахуванням вказаної правової позиції, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про необхідність оплати судового збору за подання позову в частині стягнення компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку
Водночас, відповідно до ст. 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положення ст. 2 Закону України "Про оплату праці" містять визначення структури заробітної плати.
Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2005 № 5 затверджено "Інструкцію зі статистики заробітної плати".
Пунктом 2.2.8 згаданої Інструкції, суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати віднесено до фонду додаткової заробітної плати.
З аналізу вказаної Інструкції не вбачається того, що заявлені позивачем до стягнення суми не відносяться до структури заробітної плати.
Предметом спору в даній судовій справі є стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Тобто, позивачем заявлено до стягнення заробітну плату та компенсаційні виплати, які віднесені до додаткової заробітної плати.
При цьому, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" (в редакції чинній на момент звернення з позовною заявою) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Положення Закону України "Про судовий збір", в частині надання пільг щодо сплати судового збору у справах про стягнення заробітної плати, не диференціюють поняття заробітної плати на основну заробітну плату та додаткову заробітну плату.
З огляду на вказане, положення Закону України "Про судовий збір", щодо пільг на сплату судового збору, в сукупності з нормами Кодексу законів про працю України та Закону України "Про оплату праці" слід розуміти таким чином, що вказана пільга на сплату судового збору поширює свою дію у справах за позовами про стягнення заробітної плати, структуру якої (щодо, як включення так і не включення складових) можна визначити, в тому числі, за допомогою Інструкції зі статистики заробітної плати.
За таких обставин, вимоги заявлені позивачем у справі підпадають під дію п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", що не суперечить правовій позиції викладеній у постанові Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 226/168/15-ц.
Статтею 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначаються зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне отримання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні цього спору суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про повернення позовної заяви та не дотримались вимог статей 2, 73, 86, 269 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Суди не дослідили усі зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до ч. 4 ст. 304 ГПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанції, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд суду першої або апеляційної інстанції.
Відповідно до положень ст. 310 ГПК України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі; справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки, у даному випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 304, 310, 315 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
2. Ухвалу Господарського суду м. Києва від 01.03.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі № 910/3262/16 скасувати.
3. Справу № 910/3262/16 направити на розгляд до Господарського суду м. Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В.Я. Погребняк
Судді Л.Й. Катеринчук
В.Г. Пєсков
