25 вересня 2024 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА
(збіжна)
судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21(провадження № 14-33цс24)
Із сформульованими у цій постанові висновками щодо тлумачення статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в частині визначення моменту виникнення обов`язку з повернення безпідставно збереженого майна не погоджуюся з огляду на таке.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст і підстави наведених у позові вимог
1. У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому, з урахуванням уточнення, просив:
- стягнути із ОСОБА_2 1 796 120,00 грн, що складає середню ринкову вартість автомобіля марки TOYOTA LAND CRUISER, 2014 року випуску;
- зобов`язати ОСОБА_2 утриматися від дій, які можуть порушити його права.
2. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він є власником транспортного засобу марки TOYOTA LAND CRUISER, 2014 року випуску, який придбав в автосалоні за 1 132 020,00 грн (далі - спірний автомобіль) та 22 липня 2014 року зареєстрував на своє ім`я.
3. Однак, як зазначає позивач, згідно з довідкою-рахунком Товариства з обмеженою відповідальністю "Автопровайдер" (далі - ТОВ "Автопровайдер") від 23 липня 2015 року серії ААЕ № 293358 спірний автомобіль був переоформлений на ОСОБА_3 , а згодом відповідно до довідки-рахунка фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4 ) від 15 вересня 2015 року серії НОМЕР_1 право власності на зазначений транспортний засіб переоформлене на ОСОБА_2 .
4. Позивач стверджує, що відчуження автомобіля відбулося поза його волею
на підставі фіктивних правочинів. За його заявою та заявами інших
потерпілих Головне управління Національної поліції у Дніпропетровській
області внесло до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомості за ознаками вчинення кримінального правопорушення (кримінальне провадження № 12016040000000664), передбаченого частиною другою
статті 189 Кримінального кодексу України (далі - КК України). У цьому кримінальному провадженні ОСОБА_2 підтвердила фіктивне оформлення спірного автомобіля на її ім`я на прохання її сина - ОСОБА_5 .
5. Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 22 лютого
2018 року у справі № 201/12569/16 витребував з незаконного володіння ОСОБА_2 транспортний засіб марки TOYOTA LAND CRUISER, 2014 року випуску, колір чорний, номер шасі НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_3 , та зобов`язав її передати цей автомобіль ОСОБА_1 .
6. На виконання наведеного рішення Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська видав виконавчий лист № 201/12569/16, який з 02 квітня 2018 року до 24 лютого 2020 року перебував на примусовому виконанні в Соборному відділі державної виконавчої служби у місті Дніпрі у виконавчому провадженні № НОМЕР_4, а з 25 лютого 2020 року до 13 травня 2021 року - у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Приходько А. А. (виконавче провадження № НОМЕР_5).
7. ОСОБА_1 зазначає, що у виконавчих провадженнях вживалися всі необхідні заходи примусового виконання, передбачені Законом України "Про виконавче провадження", проте такі не призвели до фактичного виконання рішення суду. Так, приватний виконавець Приходько А. А. неодноразово викликала ОСОБА_2 , втім вона на виклики виконавця не з`являлася, не повернула спірний транспортний засіб та з метою створення перешкод у виконанні рішення суду умисно передала його своєму синові ОСОБА_5 . У зв`язку з умисним невиконанням рішення суду приватний виконавець Приходько А. А. наклала на ОСОБА_2 штраф. 12 травня 2020 року приватний виконавець Приходько А. А. винесла постанову про розшук майна боржника та оголосила у розшук транспортний засіб TOYOTA LAND CRUISER, 2014 року випуску, колір чорний, номер шасі НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_3 . Також 01 липня 2020 року Дніпровський відділ поліції Головного управління Національної
поліції в Дніпропетровській області вніс до ЄРДР відомості за ознаками
вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 382 КК України (кримінальне провадження № 12020040030001335), за фактом умисного невиконання ОСОБА_2 рішення суду.
8. 15 травня 2021 року приватний виконавець Приходько А. А. повернула виконавчий лист № 201/12569/16 стягувачу без виконання на підставі
пункту 7 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з тим, що транспортний засіб боржника, розшук якого здійснювався поліцією, не виявлено протягом року з дня оголошення розшуку.
9. Оскільки рішення суду про витребування транспортного засобу ОСОБА_2 не виконала, а місцезнаходження автомобіля невідоме, позивач вважає
наявними підстави для застосування приписів статей 1212, 1213 ЦК України та стягнення на його користь грошового еквівалента середньої ринкової вартості його автомобіля.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
10. 21 листопада 2022 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 201/9127/21, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково; стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 796 120,00 грн; стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування за сплачений судовий збір у розмірі 5 482,40 грн; стягнув із ОСОБА_2 на користь
держави 5 867,60 грн; у задоволенні іншої частини вимог позову відмовив.
11. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що конструкція статті 1212 ЦК України та глави 83 цього Кодексу підтверджують обов`язковість установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише у момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Кондикція може бути застосована субсидіарно до віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому разі, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
12. З огляду на викладене, врахувавши, що транспортний засіб, місцезнаходження якого не вдалося встановити, вибув з володіння позивача поза його волею, а відповідачка не має можливості в натурі повернути безпідставно набуте майно, суд першої інстанції стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середню ринкову вартість автомобіля.
13. Водночас щодо вимоги про зобов`язання відповідача утриматися від дій, які могли б порушити права позивача під час виконання рішення суду, суд відмовив у її задоволенні за необґрунтованістю.
14. Додатковим рішенням від 08 грудня 2022 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 864,00 грн відшкодування витрат на проведення експертизи, 3 147,60 грн витрат на відправлення поштової кореспонденції та 28 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
15. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд першої інстанції врахував складність справи, тривалість її розгляду, обсяг, реальність і документальну підтвердженість наданих адвокатом послуг, а також значення справи для сторін.
Короткий зміст постановсуду апеляційної інстанції
16. Постановою від 15 лютого 2023 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 листопада 2022 року і додаткове рішення цього суду від 08 грудня 2022 року у справі № 201/9127/21 - без змін.
17. Апеляційний суд визнав правильними висновки суду першої інстанції про задоволення вимог заявленого позову ОСОБА_1 в частині стягнення 1 796 120,00 грн середньої ринкової вартості автомобіля марки TOYOTA LAND CRUISER, 2014 року випуску з огляду на те, що неможливість повернення в натурі позивачу належного йому транспортного засобу (який вибув з його володіння поза його волею) є підставою для стягнення з відповідачки на користь позивача середньої ринкової вартості спірного автомобіля.
18. Апеляційний суд урахував, що неможливість повернення зазначеного автомобіля підтверджена постановою приватного виконавця від 13 травня 2021 року про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з тим, що транспортний засіб боржника, розшук якого здійснювався поліцією, не виявили протягом року з дня оголошення розшуку.
19. Постановою від 27 червня 2023 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_6 , а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 листопада 2022 року - без змін.
20. Додатковою постановою від 12 липня 2023 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив частково заяву представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення; суд стягнув з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу; у задоволенні іншої частини вимог заяви відмовив.
21. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд апеляційної інстанції врахував конкретні обставини справи, обґрунтованість та реальність понесених позивачем витрат, розумність їхнього розміру, принцип співмірності судових витрат, розмір наданої правничої допомоги, складність справи та обсяг наданих адвокатом послуг, ціну позову і значення справи для сторін.
З урахуванням наведеного апеляційний суд зменшив розмір витрат на правничу допомогу, які позивач просив стягнути на свою користь, з 27 000,00 грн до
8 000,00 грн.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги, підстави касаційного оскарження та узагальнені доводи скаржника
( ОСОБА_2 )
22. ОСОБА_2 у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 листопада 2022 року, додаткове рішення цього суду від 08 грудня 2022 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 .
23. На обґрунтування доводів скарги ОСОБА_2 зазначила, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального
права та порушенням норм процесуального права. Підставою їх касаційного оскарження ОСОБА_2 визначила неврахування судами правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі
№ 369/6892/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц,
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 759/13986/17-ц, від 19 січня 2022 року у справі № 179/110/21, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 672/362/20.
24. ОСОБА_2 зауважила, що кондикційний позов (статті 1212,
1213 ЦК України) може бути задоволений лише щодо майна, визначеного родовими ознаками (у тому числі грошей), а автомобіль є індивідуально визначеною річчю (має номер шасі, номер двигуна тощо), тому кондикція як спосіб захисту прав застосовуватися не може. Єдиним ефективним способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме витребування (віндикація) індивідуально визначеної речі (автомобіля). Віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна. Умовами звернення з таким позовом є те, що: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах;
5) предметом позову може бути винятково індивідуально визначена річ; 6) така річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі.
25. Водночас, як стверджує відповідачка, неможливість повернення майна в натурі як підстава для застосування статті 1213 ЦК України не доведена належними та достатніми доказами. Рішенням від 22 лютого 2018 року у справі № 201/12569/16 Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська витребував з її володіння на користь позивача спірний автомобіль, який продовжує існувати в натурі, не є втраченим чи загубленим, тому є можливість його повернути позивачу у встановленому законом порядку.
26. ОСОБА_2 переконана, що саме лише повернення виконавчого документа позивачу з урахуванням дій, здійснених виконавцем (штрафи, подання про притягнення до кримінальної відповідальності, розшук), не є доказами "неможливості" виконання рішення суду про витребування майна, оскільки вони не підтверджують здійснення виконавцем усіх заходів, спрямованих на його примусове виконання. Законодавством, що регулює виконання судових рішень, передбачено великий перелік прав державного чи приватного виконавця, спрямованих на виконання рішення суду. Поданням кондикційного позову щодо того ж предмета між тими ж сторонами позивач констатував неспроможність та неповноту дій виконавців з витребування спірного майна, а жодних дій, спрямованих на спонукання приватного виконавця надалі до належного виконання судового рішення, позивач не вчинив.
27. Також ОСОБА_2 зауважує, що оскаржувані судові рішення створюють для неї індивідуальний надмірний тягар, оскільки вона, по-перше, сплатила вартість автомобіля під час укладення договору купівлі-продажу; по-друге, за рішенням суду про витребування майна втратила й сам об`єкт; по-третє, у разі задоволення позову в цій справі буде змушена втретє втратити цей актив, знову сплативши за нього кошти.
28. У разі виконання рішення про стягнення коштів це: 1) не позбавлятиме позивача можливості надалі реалізувати (виконати) і рішення суду про витребування цього ж майна, оскільки згідно з таким рішенням саме позивач є його власником, а виконавчий документ про витребування не визнавався таким, що не підлягає виконанню; 2) не зробить її власницею спірного майна, оскільки рішенням суду про його витребування констатовано право власності позивача на нього; 3) не позбавить позивача можливості вдруге стягнути з неї цю ж суму грошей шляхом отримання судового рішення про зміну порядку і способу виконання рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 лютого 2018 року у справі № 201/12569/16 з витребування автомобіля на те ж саме стягнення тієї ж самої суми грошей, що вже реалізується позивачем шляхом подання відповідної заяви та може призвести до подвійного стягнення. Таке втручання у право на мирне володіння майном не є пропорційним, тому створює для неї індивідуальний надмірний тягар, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
29. Окрім того, ОСОБА_2 зазначила, що оскільки немає підстав для задоволення позову, то й додаткове рішення суду першої інстанції щодо
розподілу судових витрат підлягає скасуванню. До того ж суд першої
інстанції порушив приписи статей 137, 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), не звернув уваги на порушення порядку заявлення позивачем вимог про відшкодування судових витрат та помилково включив до їх складу витрати на відправлення судових повісток, кореспонденції.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
( ОСОБА_1 )
30. ОСОБА_1 у поясненнях по справі зазначив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які послалася ОСОБА_2 у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
31. Позивач зауважує, що спірний автомобіль у 2015 році протиправно вибув з його володіння як законного власника і протягом 8 років перебуває у володінні ОСОБА_2 . Судові рішення у справах № 201/12569/16 і № 201/9127/21 на цей час не виконані. Держава не забезпечила і не гарантувала йому як власнику його право на мирне володіння майном та ефективний захист права власності судовими і правоохоронними органами держави.
32. Як стверджує позивач, ухвалене судом на його користь рішення не привело до поновлення порушених прав і отримання справедливої сатисфакції, що є недопустимим. Водночас суди відмовили у задоволенні його заяви про зміну порядку виконання судового рішення у справі № 201/12569/16 з витребування майна у ОСОБА_2 на стягнення з неї вартості такого майна. А тому єдиним способом захисту його права власності було звернення до суду з новим
позовом про захист права власності шляхом стягнення із ОСОБА_2 грошової компенсації вартості транспортного засобу.
Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
33. Ухвалою від 13 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
34. 21 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, якою передав справу на
розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1
розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України для відступу від висновків щодо застосування статті 1212 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі
№ 6-3090цс15, від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
від 23 лютого 2022 року у справі № 672/362/20 (провадження № 61-4370св21), за змістом яких кондикційний позов може застосуватися лише до речей, визначених родовими ознаками.
35. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що правила глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком
події. З огляду на зміст цих правових норм можливо виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.
36. Кондикційний позов може поширюватися як на речі, визначені індивідуальними ознаками, так і родовими ознаками. Це, зокрема, підтверджує те, що у
главі 83 ЦК України вживається термін "майно", який охоплює як речі,
визначені індивідуальними ознаками (наприклад, картина, автомобіль), так і родовими (наприклад, пшениця, борошно); законодавець не пов`язує застосування
статті 1213 ЦК України з тим, що безпідставне набуття майна стосується
речі, визначеної індивідуальними ознаками. Натомість у частині другій
статті 1213 ЦК України законодавець визначив, що умовою для стягнення вартості майна (грошей) є неможливість повернення майна (зокрема, знищення, перероблення речі).
37. Водночас Верховний Суд України в постановах від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 та від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 зробив висновок,
що ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, зокрема й грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів), від тієї особи (набувача), з
якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
38. Такий висновок відтворив і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 лютого 2022 року у справі № 672/362/20, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі.
39. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про необхідність відступу від висновку щодо застосування норм права (статті 1212 глави 83 ЦК України) у подібних правовідносинах про те, що кондикційний позов застосовується лише до речей, визначених родовими ознаками, та формулювання висновку про те, що "кондикційний позов може поширюватися як на речі, визначені індивідуальними ознаками, так і родовими ознаками".
40. Ухвалою від 29 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 та
від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17.
41. Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила про невстановлення підстав для прийняття справи до розгляду для вирішення питання відступу
від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 672/362/20, оскільки необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати, вирішує об`єднана палата цього ж касаційного суду.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
42. 25 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову,
якою касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнила частково, а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 листопада 2022 року
та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в частині задоволення вимоги позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування вартості безпідставно збереженого майна змінила шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 грудня 2022 року залишила без змін.
43. Постанова Великої Палати Верховного Суду мотивована, зокрема, таким.
Щодо правової природи кондикційних зобов`язань
43.1. За загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов`язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.
Щодо застосування кондикції у спірних правовідносинах
43.2. За своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших (зокрема, речових)
відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої
статті 1212 ЦК України, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними. Зокрема, законодавець поширив приписи глави 83 ЦК України на відносини з витребування майна власником із чужого незаконного володіння (пункт 2 частини третьої статті 1212 ЦК України).
43.3. Спірні правовідносини не є суто кондикційними, оскільки на момент набуття спірного автомобіля у відповідачки формально були підстави для володіння автомобілем, проте ці підстави згідно з рішенням суду у справі № 201/12569/16 є дефектними та втратили свою силу, адже спірний транспортний засібповернуто у власність позивача (йдеться про титул власника, проте не про повернення у фактичне володіння).
43.4. Можливість застосування у цій справі правового механізму, характерного передовсім для відносин кондикції, обумовлюється тими особливими обставинами, які виникли вже після ухвалення судом рішення у справі № 201/12569/16 про витребування майна з чужого незаконного володіння та істотно вплинули (якщо не унеможливили взагалі) на здатність позивача відновити порушені права із застосуванням правового інструменту віндикаційного позову.
Щодо визначення моменту виникнення у відповідачки обов`язку з повернення транспортного засобу як безпідставно збереженого майна
43.5. Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу дає підстави для висновку, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави.
43.6.Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення. Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція "особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави" зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння ним таким майном. За загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача.
43.7. У кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна.
43.8. Кондикційні зобов`язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи:
1)підстави набуття такого майна не існувало навіть у момент отримання (набуття); 2) підстава набуття існувала, але згодом припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо).
43.9. Момент виникнення кондикційного зобов`язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави. Остання група правовідносин характеризується тим, що особа утримує майно, яке вона має повернути потерпілому, у зв`язку з відпадінням підстави набуття цього майна. Це стосується вимог, щодо яких кондикційні правовідносини є субсидіарними (частина третя статті 1212 ЦК України), а саме: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
43.10. Коли вирішується спір за переліченими вимогами, наприклад, про витребування майна із чужого незаконного володіння, ухвалюється судове рішення, яке підлягає виконанню у встановленому законом порядку. У такому разі саме судове рішення у разі його невиконання боржником дозволяє кваліфікувати зобов`язання як кондикційне.
43.11. За обставинами справи, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, кондикційні правовідносини виникають як субсидіарні, тобто такі, що визначають наслідки збереження відповідачкою транспортного засобу, який підлягав поверненню згідно з рішенням суду у справі № 201/12569/16. Як у цьому, так і в інших трьох випадках, передбачених частиною третьою
статті 1212 ЦК України, юридичним фактом, який породжує кондикційне зобов`язання, є рішення суду. Тому саме в момент набрання рішенням суду законної сили особа дізнається про володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути це майно іншій особі. У такій правовій ситуації суд у власному рішенні констатує безпідставність набуття особою майна та підтверджує відсутність юридичних підстав для його збереження такою особою надалі.
43.12. У контексті обставин цієї справи з моменту набрання законної сили рішенням суду про витребування автомобіля у відповідачки виник безумовний обов`язок з його повернення правомірному власникові. До того ж такий обов`язок є чинним незалежно від звернення до примусового виконання такого судового рішення. Відповідно, з таким рішенням у відповідачки припинили існувати підстави для правомірного володіння цим майном, а надалі володіння, користування і розпорядження ним є безпідставним, вчиненим як незаконно збережене (отримане). До цього моменту відповідачка у справі, яка переглядається, у розумінні статті 1212 ЦК України не може вважатися особою, яка безпідставно набула (зберегла) транспортний засіб, який вибув з володіння позивача поза його волею, оскільки володіла ним на підставі довідки-рахунка
№ 415436 від 15 вересня 2015 року та договору про надання послуг з виписки довідки-рахунка від 15 вересня 2015 року, які в установленому законом порядку не оспорювалися та недійсними не визнавалися.
Щодо відшкодування вартості безпідставно набутого майна у спірних правовідносинах
43.13. Відносини з відшкодування вартості безпідставно збереженого майна за своїм змістом не є суто кондикційними (у вузькому чи широкому значенні), а пов`язані зі вжиттям спеціальних заходів замість повернення безпідставно збереженого майна з огляду на неможливість його повернення в натурі. Тлумачення статті 1213 ЦК України дає підстави для висновку, що відшкодування вартості безпідставно збереженого майна застосовується у випадку встановлення неможливості повернення майна в натурі, що може бути пов`язане зі знищенням речі, її переробленням, втратою, протиправною передачею третій особі тощо.
43.14. У контексті обставин розглядуваної справи обставина неможливості повернення позивачу належного йому транспортного засобу настала вже
після розгляду справи про його повернення і пов`язана з тим, що автомобіль не було розшукано протягом року з моменту подання його в розшук, а загалом
позивач з лютого 2020 року (моменту набрання законної сили рішенням у справі № 201/12569/16) не в змозі повернути належне йому майно.
43.15. Застосування правил, передбачених частиною другою статті 1213 ЦК України, у цій справі є безпосереднім наслідком обставин неможливості виконання судового рішення про витребування автомобіля з володіння
ОСОБА_2 , нею ж створених.
43.16. Застосування на підставі частини третьої статті 1212 ЦК України правового механізму, передбаченого частиною другою статті 1213 цього Кодексу, у зв`язку з неможливістю повернення відповідачкою майна в натурі на виконання судового рішення через обставини, які виникли після ухвалення цього рішення, не є зміною способу захисту. Відшкодування вартості безпідставно збереженого відповідачкою майна дійсно можна було реалізувати через зміну способу та/або порядку виконання судового рішення у справі № 201/12569/16. Водночас згідно з відомостями, наявними у Єдиному державному реєстрі судових рішень,
ОСОБА_1 ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 01 вересня 2022 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2023 року, вже відмовлено у задоволенні заяви про зміну способу і порядку виконання рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 лютого 2018 року у справі № 201/12569/16.
43.17. Оскільки з урахуванням наведених вище обставин ОСОБА_1 вже позбавлений можливості отримати відшкодування вартості безпідставно збереженого відповідачкою майна через подання заяви, передбаченої статтею 435 ЦПК України, то пред`явлення ним у цій справі окремого позову про відшкодування вартості безпідставно збереженого майна у зв`язку з неможливістю його повернення в натурі - єдино можливий передбачений законом спосіб відновлення його порушених прав.
Щодо суті спору
43.18. За обставинами цієї справи позивач у зв`язку з неможливістю виконання рішення суду, що набрало законної сили, про витребування належного йому транспортного засобу із чужого незаконного володіння звернувся до суду з позовом про відшкодування вартості належного йому автомобіля, який відповідачка безпідставно зберегла.
43.19. Суди встановили, що рішення суду про задоволення віндикаційного позову тривалий час перебувало на примусовому виконанні, виконавці здійснили низку необхідних дій для виконання рішення суду. Відповідачка - боржниця у виконавчому провадженні - не з`являлася на виклики виконавців та всупереч вжитим місцевим судом заходам забезпечення позову передала автомобіль сторонній особі. Накладені виконавцем штрафи та подання про притягнення боржника до кримінальної відповідальності також не сприяли виконанню судового рішення. Спірний автомобіль не вдалося відшукати протягом року, у зв`язку із чим виконавець повернув виконавчий лист стягувачу. Відповідачка підтвердила факт відсутності в неї спірного автомобіля у зв`язку з тим, що передала його своєму синові; місцезнаходження транспортного засобу на момент розгляду судами цієї справи їй невідомо. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій правильно обґрунтовували свої висновки про те, що обставини неможливості розшукати автомобіль підтверджують неможливість повернути цей автомобіль позивачу в натурі.
Щодо поширення кондикційного позову на речі, визначені індивідуальними ознаками, та відступу від висновків Верховного Суду України
43.20. Аналіз норм глави 83 ЦК України свідчить, що цей Кодекс не диференціює особливості застосування кондикції залежно від родових чи індивідуальних ознак її об`єкта та, відповідно, не обмежує сферу її застосування винятково речами, визначеними родовими ознаками.Поширення правил кондикції лише на речі, визначені родовими ознаками, є проявом звужувального тлумачення норм
права, яке в цій ситуації є невиправданим і прямо суперечить приписам статті 1213 ЦК України, яка передбачає обов`язок набувача майна повернути його власнику в натурі, а в разі неможливості повернення майна в натурі - відшкодувати його вартість.
43.21. Застереження законодавця щодо неможливості повернення майна в натурі та необхідності відшкодування його вартості стосується насамперед речей, визначених індивідуальними ознаками, адже речі, визначені родовими ознаками, є замінними, тобто такими, що не можуть бути безповоротно втрачені. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними в ухвалі від 21 лютого 2024 року, про те, що кондикційний позов може поширюватися на речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками.
43.22. З урахуванням наведених у цьому розділі мотивів Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норм
глави 83 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 та від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, за змістом яких кондикційний позов застосовується лише до речей, визначених родовими ознаками, сформулювавши такі висновки щодо застосування норм матеріального права:
- аналіз норм глави 83 ЦК України свідчить, що цей Кодекс не диференціює особливості застосування кондикції залежно від родових чи індивідуальних ознак її об`єкта та, відповідно, не обмежує сферу її застосування винятково речами, визначеними родовими ознаками;
- поширення правил кондикції лише на речі, визначені родовими ознаками, є проявом звужувального тлумачення норм права, яке в цій ситуації є невиправданим і суперечить приписам статті 1213 ЦК України, яка передбачає обов`язок набувача майна повернути його власнику в натурі, а в разі неможливості повернення майна в натурі - відшкодувати його вартість;
- застереження законодавця щодо необхідності відшкодування вартості майна в разі неможливості його повернення в натурі стосується насамперед речей, визначених індивідуальними ознаками, адже речі, визначені родовими ознаками, є замінними, тобто такими, що не можуть бути безповоротно втрачені.
СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
44. Погоджуюся в цілому з висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи кондикційних зобов`язань, застосування кондикції у спірних правовідносинах, відшкодування вартості безпідставно набутого майна у спірних правовідносинах, суті спору та з висновками за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 .
45. Проте вважаю, що без здійснення відступу від раніше сформованих Великою Палатою Верховного Суду висновків у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 висновок щодо визначення моменту виникнення у відповідачки обов`язку з повернення безпідставно збереженого майна є неприйнятним.
46. З огляду на викладене щодо наведеного питання висловлюю окрему думку виходячи з таких міркувань.
47. Звертаю увагу, що 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного
Суду прийняла постанову у справі № 910/3831/22 ([Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. - Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117340690) за позовом Товариства з
обмеженою відповідальністю ?Луганськгаз збут? до Акціонерного товариства ?Укртрансгаз? про стягнення 3 570 893,00 грн, в якій у пунктах 59, 60, 66, 69, 70 щодо моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна (стаття 1212 ЦК України) сформувала, зокрема, такі висновки:
«Особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави, або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала, зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому. Означене недоговірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту коли підстава їх отримання відпала.
Передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також
3 % річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів, яке він не виконує добровільно. В іншому випадку (за позицією відповідача) без судового рішення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач
не мав би зобов`язання повернути йому безпідставно отримані кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливостізобов`язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України».
48. Тобто Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 сформувала висновок щодо моменту виникнення у боржника прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, відповідно до якого таким моментом є момент одержання (набуття) особою безпідставно набутого майна.
49. Не погодившись із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22, судді Банасько О. О., Желєзний І. В., Мазур М. В., Мартєв С. Ю., Шевцова Н. В . висловили окрему
думку (розбіжну) ([Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. - Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117207234), в якій у пунктах 66, 67, 72, 73, 77-80, 83 щодо моменту, з якого зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна вважається простроченим навели зокрема, такі міркування (висновки):
«Системний аналіз положень норм 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу свідчить, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає необхідним урахування моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави.
Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно (зокрема, грошові кошти), до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про сам факт свого безпідставного збагачення.
Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном необхідно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про безпідставне набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, оскільки конструкція "особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави" зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння таким майном.
Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і в разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, на яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналась або могла дізнатись про безпідставність отримання майна.
У правовідносинах з повернення безпідставно набутих (збережених) коштів, які попередньо перераховані за договором, початком моменту прострочення набувачем виконання зобов`язання з повернення таких коштів потерпілій особі є момент у часі, коли особа - набувач майна дізналася або могла дізнатися про безпідставність набуття (збереження) нею цих коштів.
Такий момент зазвичай може бути пов`язаний з набранням законної сили судовим рішенням, у якому суд установив факт безпідставності набуття (збереження) особою в межах виконання договірних правовідносин майна, належного потерпілій особі.
Судове рішення у цьому випадку дозволяє кваліфікувати зобов`язання як кондикційне, адже для виникнення зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна необхідно, щоб майно було набуте або збережене безпідставно, до якого відноситься набуття (збереження), що не ґрунтується на законі, іншому правовому акті або правочині, а також набуття (збереження) майна особою за наявності правової підстави, яка згодом відпала. Відпадіння правової підстави полягає у зникненні обставин, на яких засновувалась юридична обґрунтованість набуття (збереження) майна.
Тобто судове рішення надає можливість внести ясність, визначеність у правовідносини сторін, констатувати про безпідставність набуття (отримання) грошових коштів особою та підтверджує відсутність юридичних підстав для їх збереження надалі такою особою, а тому з моменту набрання ним законної сили особа в конкретному випадку достеменно може вважатися обізнаною про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави і в неї виникає обов`язок повернути майно іншій особі.».
50. Аргументи (висновки) зазначеної окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/3831/22, наведені в пунктах 66, 67,72, 73 (повністю) та в пунктах 80, 83 (повністю), покладені в основу висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21.
51. Тобто у прийнятій постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду, на мою думку, фактично оминувши увагою раніше викладені нею в постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 висновки щодо виникнення у боржника прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно збереженого майна, без жодного зазначення про відступ (уточнення) від цих висновків, сформулювала новий висновокщодо такого моменту прострочення на основі міркувань (висновків), наведених в окремій думці до постанови від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22.
52. Тож за наслідком прийняття постанови від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 у практиці Великої Палати Верховного Суду наразі, з моєї точки зору, фактично наявні два сформовані у подібних правовідносинах (в контексті первинного існування та згодом відпадіння правової підстави набуття майна) протилежні висновки щодо застосування норм права стосовно одного і того ж питання - моменту виникнення у боржника виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, що навряд чи дозволяє зробити вирішення подібної категорії спорів прогнозованим та відповідає правовій визначеності.
53. Безумовно, що інститут окремої думки є інструментом розвитку права,
який може впливати на правозастосування, на підтвердження чого свідчать безпосередньо і постанови Великої Палати Верховного Суду, в яких, формування висновків (правових позицій) здійснювалося за наслідком трансформації деяких окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду
(див., з-поміж іншого, інформацію про дискусію «Окрема думка судді як інструмент розвитку права» // https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/610968/).
54. Утім очевидно й те, що в разі формування Великою Палатою Верховного Суду висновків щодо застосування норм права, протилежних (відмінних) тим, що були сформовані у раніше прийнятій нею постанові, Велика Палата Верховного Суду відповідно до норм процесуального закону у прийнятій постанові задля формування єдиної правозастосовної практики зобов'язана відступати від таких висновків або ж їх уточнювати шляхом конкретизації, а не імпліцитно формувати нові висновки у конкретному окремо визначеному випадку, мовчазно оминаючи питання відступу (конкретизації) від уже сформульованих висновків в іншій постанові.
55. Звертаю увагу, що у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових
рішень Консультативна рада європейських суддів зауважувала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
56. Висновки Верховного Суду, а тим паче Великої Палати Верховного Суду, щодо застосування норм права мають забезпечувати однакове застосування норм права у подібних правовідносинах.
57. Верховний Суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи [див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Альбу та інші проти Румунії" (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09].
58. Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права (див. Висновок Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону).
59. Юридична визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість правовідносин, що виникають.
60. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
61. ЄСПЛ зауважує, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними [див. mutatis mutandis рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С.В. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, заява № 20166/92, § 36].
62. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
63. ЄСПЛ у рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
64. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави,
що керується принципом верховенства права [див. mutatis mutandis рішення
ЄСПЛ від 01 жовтня 2009 року у справі "Вінчіч та інші проти Сербії" (Vіnсіс and
other v. Serbia), № 44698/06].
65. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі "Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини" (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05].
66. За частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
67. Тобто формування практики однакового застосування судами норм права є одним із завдань Великої Палати як колегіального органу Верховного Суду.
68. На моє переконання застосований Великою Палатою Верховного Суду підхід до формування висновків щодо застосування норм права навряд чи дозволяє зробити вирішення подібної категорії спорів (про стягнення коштів у кондикційних правовідносинах) передбачуваним і прогнозованим, адже в одних і тих самих правовідносинах можуть застосовуватися як висновки Великої Палати Верховного Суду щодо моменту прострочення боржником зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, сформульовані у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (з моменту одержання (набуття) особою безпідставно набутого майна, що не пов'язано з прийняттям судового рішення), так і протилежні за змістом висновки щодо цього питання, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у цій справі № 201/9127/21 (з моменту, коли особа дізналась або могла дізнатись про безпідставність отримання майна, який пов'язаний з набранням законної сили рішенням суду).
69. Вважаю очевидним, що наведене матиме наслідком формування різної судової практики вирішення спорів у кондикційних правовідносинах, натомість єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності та фундаментальною засадою здійснення судочинства, а касаційний суд не повинен бути джерелом невизначеності судової практики, його судові рішення мають бути розумно передбачуваними.
70. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України ?Про судоустрій і статус суддів? Верховний Суд є найвищим судому системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
ВИСНОВКИ
71. Ураховуючи наведене вище, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову у цій справі, повинна була або мотивовано відступити від раніше сформульованого нею у постанові 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 висновку щодо виникнення в боржника прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, абоврахувати зазначений висновок під час прийняття постанови у цій справі.
Суддя О. О. Банасько
