ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Желєзного І. В.
у справі № 640/7964/19 (провадження № 11-15апп23) за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державного підприємства «СЕТАМ», ОСОБА_2 , на стороні позивача - ОСОБА_3 , про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії
за касаційними скаргами приватного виконавця виконавчого округу м. Київ Мілоцького Олега Леонідовича та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гуримський Олег Віталійович, на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладаю окрему думку.
Рух справи
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою, у якій просив визнати незаконними виконавчі дії приватного виконавця щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка передана в іпотеку згідно з укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1471, та договом про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1476, яке проводиться в рахунок задоволення вимог стягувача ОСОБА_2 , що не є заставодержателем, і в рамках виконавчого провадження № 57401979 без участі іпотекодержателя ОСОБА_1 .
Суди розглядали справу неодноразово.
За наслідками нового (останнього) розгляду Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 листопада 2021 року відмовив у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Гуримського О. В. про закриття провадження у справі; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив: рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасував та ухвалив нове, яким адміністративний позов задовольнив: визнав незаконними виконавчі дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на спірну квартиру.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок, сформований Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, підтриманий Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2020 року під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2019 року в цій справі, та дійшов висновку, що виконавець за відсутності дотримання всіх умов, передбачених частиною першою статті 51 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) (зокрема, відсутності згоди іпотекодержателя заставленого майна), не мав законних підстав для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, а тому примусова реалізація вказаного об`єкта порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 як іпотекодержателя заставленого майна.
Не погодившись із цим судовим рішенням, ОСОБА_2 та приватний виконавець виконавчого округу м. Київ Мілоцький О. Л. подали касаційні скарги на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року до Верховного Суду.
ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі просить закрити провадження у справі № 640/7964/19, а також просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Мілоцький О. Л. у своїй касаційній скарзі просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України; ухвалою від 23 грудня 2021 року - відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Мілоцького О. Л. на підставі пунктів 1 та 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а ухвалою від 31 січня 2023 року на підставі частин третьої та шостої статті 346 КАС України передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2023 року повернула цю справу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.
Короткий зміст ухвали Великої Палати Верховного Суду від 02 березня 2023 року
Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність передбачених частинами третьою та шостою статті 346 КАС України підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, посилаючись на оскарження Мілоцьким О. Л. судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як це передбачено пунктом 2 частини шостої статті 346 КАС України.
Проаналізувавши наведені Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в ухвалі від 31 січня 2023 року у справі № 640/7964/19 постанови, які, на думку цього суду, свідчать про порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що правові висновки Верховного Суду є протилежними в аспекті визначення юрисдикції зазначених спорів. Підстави і предмет позову, зміст позовних вимог, а також суб`єктний склад учасників справ, на які посилається касаційний суд, не є релевантними до спірних правовідносин.
Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в ухвалі від 31 січня 2023 року у справі № 640/7964/19 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не навів ґрунтовних підстав необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17.
Причини незгоди з висновками Великої Палати Верховного Суду
Щодо висновку про відсутність передбачених частиною шостою статті 346 КАС України підстав для передачі справи № 640/7964/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Вважаю правильним висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладений в ухвалі від 31 січня 2023 року в цій справі, щодо неузгодженості правових позицій Великої Палати Верховного Суду та судів касаційної інстанції різних юрисдикцій у питанні визначення підсудності у справах за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є стороною виконавчого провадження про оскарження дій державного (приватного) виконавця. Наведене свідчить про необхідність приведення судової практики до однакового тлумачення та застосування положень статей 51, 74 Закону № 1404-VIII, а також статей 287 КАС України, 339 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та 447 Цивільного процесуального кодексу України в частині визначення юрисдикції цієї категорії спорів.
Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у випадку, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору в подібних правовідносинах.
Обґрунтовуючи клопотання в частині наявності підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України з метою визначення підсудності цього спору приватний виконавець Мілоцький О. Л. посилався на відсутність єдиного підходу в касаційних судах різної юрисдикції у складі Верховного Суду в питанні визначення юрисдикції спорів, ініційованих особою-іпотекодержателем, який не є учасником виконавчого провадження, про визнання протиправними дій (рішень) виконавця з підстав недотримання положень статей 51 та 59 Закону № 1404-VІІІ, якими врегульовано порядок звернення стягнення на заставлене майно та зняття арешту з такого майна, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.
На підтвердження доводів приватний виконавець навів правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо визначення підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів майна, які не є стягувачами у виконавчому провадженні, про оскарження дій та рішень державного виконавця щодо звернення стягнення на нерухоме майно, передане в іпотеку, викладені в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15, від 24 березня 2020 року у справі № 826/26460/15, від 28 травня 2020 року у справі № 826/24525/15, від 11 серпня 2021 року у справі № 520/7497/2020 та від 28 вересня 2021 року у справі № 640/31279/20. Звернув увагу на висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 372/858/17.
ОСОБА_2 , обґрунтовуючи касаційну скаргу також послався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково виходили з того, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Так, у постанові від 12 лютого 2020 рокуу справі № 813/1341/15 Велика Палата Верховного Суду визначила, що спір за позовом юридичної особи-іпотекодержателя до органу державної виконавчої служби про визнання протиправною та скасування постанови відповідача в частині накладення арешту на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, та зобов`язання відповідача звільнити майно з-під арешту, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, є цивільно-правовим. Тому залежно від суб`єктного складу його необхідно вирішувати за правилами цивільного або господарського судочинства.
Формуючи цей правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (стаття 59 Закону № 1404-VІІІ).
На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі № 813/1341/15, роз`яснивши позивачу право звернення із цим позовом до суду господарської юрисдикції.
Цей висновок підтриманий Великою Палатою Верховного Суду і в справі № 815/5585/15, у якій постановою від 11 березня 2020 року залишено без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі в подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення судом цієї ухвали), у зв`язку з тим, що цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 815/2969/16.
Водночас у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17 та від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а Велика Палата Верховного Суду у спорах за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками виконавчого провадження, до органів державної виконавчої служби про визнання противними дій, скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, звільнення з-під арешту нерухомого майна, переданого в іпотеку, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, сформулювала правовий висновок, відповідно до якого ця категорія спорів належить до юрисдикції адміністративних судів.
Формуючи цей правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що після надходження на виконання наказу господарського суду державний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення.
У цих справах Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли суд господарської юрисдикції ухвалив рішення в межах предмета спору, а державний виконавець на стадії виконання цього рішення використав свої повноваження, як-от наклав арешт на майно боржника, оголосив обмеження на його відчуження і таким чином порушив право чи пріоритет на це майно третьої особи (особи, яка не була стороною чи учасником провадження в господарському суді і не є стягувачем чи боржником у виконавчому провадженні), то є підстави презюмувати, що в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, здійснює насамперед публічно-владні, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції. У цьому разі державний виконавець набуває статусу посадової особи - суб`єкта владних повноважень. При цьому приписи частини другої статті 19 Конституції України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси інших осіб.
Таким чином, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду у наведених справах, виходячи з того, що якщо суб`єкт владних повноважень порушує право чи законні інтереси, зокрема, юридичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, то така юридична особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, оскільки саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.
Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що висновок про необхідність застосування до описаних спірних правовідносин правил адміністративного судочинства випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої, другої статті 74 Закону № 1404-VIII, трактування яких орієнтує на розуміння їх таким чином, що якщо порядок оскарження дій чи рішень державного виконавця до господарського суду не передбачений законом, то до цього суду скарги на дії державного виконавця не можуть подаватися.
На мою думку, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного висновку, що наведені підходи Великої Палати Верховного Суду до розмежування юрисдикції судів у подібній категорії спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками судового провадження і не є стягувачами чи боржниками у виконавчому провадженні, до органу державної виконавчої служби про оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, пов`язаних із зверненням стягнення на іпотечне майно в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, є протилежними до тих, які Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 та від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15. При цьому, приймаючи постанови у справах № 815/5585/15 та № 813/1341/15, Велика Палата Верховного Суду не відступила від своєї позиції щодо належності цієї категорії спорів адміністративному суду, яка викладена у справах № 826/14603/17 та № 805/4199/16-а.
Наведене призводить до неоднакового вирішення питання підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є стороною виконавчого провадження, у подібних правовідносинах в судах різної юрисдикції.
Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема, постановами від 06 грудня 2019 року у справі № 810/3508/16, від 28 травня 2020 року у справі № 826/24525/15, від 24 березня 2020 року у справі № 826/26460/15 закрив провадження в цих адміністративних справах у подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, а саме у зв`язку з неналежністю їх розгляду за правилами адміністративного судочинства, роз`яснивши позивачу право звернення із цим позовом до цивільного та господарського суду відповідно.
Проте Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 04 квітня 2020 року у справі № 725/1324/19, застосовуючи правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17, залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, залишену без змін постановою суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою фізичної особи - іпотекодержателя, яка не є учасником виконавчого провадження, на постанову державного виконавця про арешт на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці, з підстав недотримання останнім норм статті 51 Закону № 1404-VІІІ, мотивуючи своє рішення тим, що цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Натомість спори в подібних правовідносинах розглядаються загальними судами в порядку цивільного судочинства (див. постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 522/942/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 686/560/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 372/858/17 та ін.).
Водночас такі спори розглядаються і в порядку адміністративного судочинства. Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 520/7497/2020 у подібних правовідносинах, застосувавши позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17, відмовив юридичній особі (боржнику у виконавчому провадженні), залученійдо участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, у задоволенні касаційної скарги про скасування рішень судів попередніх інстанцій та закриття провадження у справі, оскільки вона не підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відхиляючи доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постановах від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15, від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, та правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 24 березня 2020 року у справі № 826/26460/15 та від 28 травня 2020 року у справі № 826/24525/15, де застосовані вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів погодилася з тим, що предмет спору в цих справах та справі № 520/7497/2020 є аналогічним, однак наголосила, що на момент виникнення спірних правовідносин у справі, що розглядалася, діяв Закон № 1404-VIII. Але оскільки в зазначених скаржником судових рішеннях Верховний Суд висловив правову позицію щодо положень статті 54 Закону України «Про виконавче провадження», який втратив чинність, то це, за висновком колегії суддів, унеможливлює застосування у справі № 520/7497/2020 правових висновків, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
У справі № 520/7497/2020 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що характер установлених спірних правовідносин, суб`єктний склад, зміст і правова природа дій та рішень приватного виконавця у своїй сукупності дають підстави визнати, що спірні відносини виникли у сфері публічно-правових відносин, пов`язаних з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень, а тому мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, що випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої та другої статті 74 Закону № 1404-VIII.
Аналогічних висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 640/31279/20 за подібних правовідносин та зазначив, що позивач (іпотекодержатель) не є стороною виконавчого провадження, а отже, не наділений процесуальним правом щодо оскарження в порядку статті 339 ГПК України рішень та дій приватного виконавця, які є предметом оскарження в цій справі.
З урахуванням наведеного вище вважаю правильним висновок суду Касаційної інстанції у складі Верховного Суду про наявність у цьому випадку всіх умов передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, встановлених частиною шостою статті 346 КАС України.
Щодо висновку про відсутність передбачених частиною третьою статті 346 КАС України підстав для передачі справи № 640/7964/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Частиною третьою статті 346 КАС України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Як правильно зазначив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 31 січня 2023 року про передачу справи № 640/7964/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, спірним питанням у цьому касаційному провадженні є застосування норм частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII, якою передбачено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя.
У цій же ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що не може переглянути оскаржувані рішення та ухвалити законне й обґрунтоване рішення суду без відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, відповідно до якого «…виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 вказаного Закону. Відсутність хоча б однієї із вказаних умов, встановлених частиною першою статті 51 Закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника. Приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку».
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що категоричне тлумачення щодо обов`язкової наявності сукупності всіх трьох умов, визначених частиною першою статті 51 цього Закону, не сприяє ефективному застосуванню цієї норми у випадках, коли відсутня одна з наведених умов (наприклад, вартість предмета застави (іпотеки) значно перевищує суму вимог заставодержателя, забезпечених такою заставою). За цих умов можуть порушуватися права стягувачів у виконавчих провадженнях, які не є заставодержателями (іпотекодержателями) належного боржнику майна, але вимоги яких можуть бути задоволені за рахунок його вартості, яка перевищує суму вимог заставодержателя, забезпечених такою заставою.
Таким чином, на думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду помилковим є висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, оскільки норми частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII не містять вказівки на обов`язкове одночасне застосування всіх трьох умов у сукупності; кожна з цих умов є самостійною, такою, що не залежить від інших та відрізняється від інших за метою, призначенням і механізмом реалізації.
Оскільки колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, відтак наявна передбачена частиною третьою статті 346 КАС України правова підстава для прийняття цієї справи до розгляду.
Такий же підхід було застосовано Великою Палатою Верховного Суду під час вирішення питання щодо наявності підстав для прийняття до провадження справи на підставі частини третьої статті 346 КАС України в постановах від 07 жовтня 2020 року у справі № 826/20239/16, від 10 листопада 2020 року у справі № 0940/2276/18.
З урахуванням викладеного вище вважаю, що справу № 640/7964/19 необхідно було прийняти до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, а відтак не погоджуюсь з висновком щодо наявності підстав для повернення справи до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.
Суддя Великої Палати Верховного Суду І. В. Желєзний
