ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"23" лютого 2021 р. Справа№ 911/414/18
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Хрипуна О.О.
суддів: Агрикової О.В.
Чорногуза М.Г.
при секретарі судового засідання Король Я.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Київської області від 17.09.2020
(повний текст рішення складено 15.10.2020)
у справі № 911/414/18 (суддя Бабкіна В.М.)
за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України
до 1. Козинської селищної ради;
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРЕЙДОМ"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:
1. ОСОБА_1 ;
2. ОСОБА_2 ;
3. ОСОБА_3 ;
4. ОСОБА_4 ;
5. ПрАТ "Київська пересувна механізована колона-2"
про скасування розпоряджень, визнання недійсним акту та скасування реєстрації речових прав
за участю представників:
від прокуратури: Підяш О.С.,
від позивача: не з`явились,
від відповідача 1: не з`явились,
від відповідача: Карпухін Я.В.,
від третіх осіб: не з`явились.
ВСТАНОВИВ:
Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Козинської селищної ради та ТОВ "ТРЕЙДОМ" про
- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28.04.2000 № 9/1 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельних ділянок в кварталі 38 виділі 24 Козинського лісництва;
- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 27.07.2000 № 6/4 "Про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки під розміщення товариства індивідуальних забудовників";
- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 26.10.2000 № 5/3 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання Київліс земельних ділянок в кварталі 38 виділах 22 та 24 Козинського лісництва;
- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29.11.2001 № 6/1 "Про надання та передачу у приватну власність земельних ділянок із земель ТІЗ "Сосновий бір" в частині передачі безкоштовно у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських споруд, а також для ведення особистого підсобного господарства із земель товариства індивідуальних забудовників "Сосновий бір" ОСОБА_1, площею 0,5762 га (ділянка № НОМЕР_1 ) та ОСОБА_4, площею 0,4500 га (ділянка НОМЕР_3 );
- витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ТОВ "ТРЕЙДОМ" земельну ділянку площею 1,0527 га з кадастровим номером 3223155400:05:003:0041 вартістю 27574,52 грн., яка знаходиться на території Козинської селищної ради Обухівського району.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням органом місцевого самоврядування положень ст.ст. 13, 14, ч. 2 ст. 19 Конституції України, ст. ст. 24, 26, 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, ст.ст. 3, 4. 6, 11, 16, 42 Лісового кодексу України, ст.ст. 1, 2, 9, 17, 19 Земельного кодексу України та інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який є розпорядником земель державної власності лісогосподарського призначення, під час розпорядження спірними земельними ділянками.
Рішенням Господарського суду Київської області від 17.09.2020 в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Козинської селищної ради та ТОВ "ТРЕЙДОМ" про визнання недійсними рішень виконавчого комітету селищної ради та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння відмовлено повністю.
Місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора в частині визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28.04.2000 № 9/1 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельних ділянок в кварталі 38 виділі 24 Козинського лісництва; визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 27.07.2000 № 6/4 "Про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки під розміщення товариства індивідуальних забудовників"; визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 26.10.2000 № 5/3 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельних ділянок в кварталі 38 виділах 22 та 24 Козинського лісництва, є необґрунтованими та недоведеними, у зв`язку з чим задоволенню не підлягають.
Місцевий господарський суд також зазначив, що відповідач-2 набув спірну земельну ділянку від третьої особи на підставі чинного правочину та у передбачений законом спосіб.
Не погодившись з рішенням, Київська обласна прокуратура звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на нез`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невірне застосування норм матеріального права, зокрема ст.ст. 3, 4, 6, 11, 16 ЛК України, ст. 4, 32, 77 ЗК України в редакції 1990 року, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі; судові витрати стягнути з відповідачів на рахунок Київської обласної прокуратури.
Посилаючись на правову позицію Верховного Суду у постанові від 01.03.2018 у справі № 911/2032/17, скаржник вказує на пріоритетність Лісового кодексу України для застосування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення до 2002 року включно.
Скаржник зазначає, що спірні земельні ділянки знаходились поза межами населеного пункту смт Козин, тому рішення про вилучення і зміну категорії спірних земельних ділянок під розширення селища на час виникнення спірних правовідносин мала приймати лише Верховна Рада України, а не селищна рада, а передача земель лісового фонду у приватну власність, тим паче для забудови, заборонена.
Скаржник посилається на інформацію ВО "Укрдержліспроект" від 18.09.2017 № 461 із фрагментом Публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталу 38 Козинського лісництва та межами спірних земельних ділянок.
Скаржник також зазначає, що позовна вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку має розглядатись як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду (п. 96 постанови ВП ВС від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, п. 90 постанови ВП ВС від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 17.09.2020 у справі № 911/414/18, призначено справу до розгляду на 26.01.2021.
11.01.2021 до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ТОВ "ТРЕЙДОМ" просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, вказуючи на відсутність належних доказів, які б підтверджували, що спірна земельна ділянка належала до земель лісового фонду та перебувала у постійному користуванні Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс"; недоведеність порушень прав Кабінету Міністрів України та вибуття земель державної власності поза волею держави, і, відповідно, відсутність підстав застосувати ст. 387 та 388 ЦК України. Відповідач-2 також зауважує про недотримання заявником позовних вимог положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та вказує на пропуск строків позовної давності з огляду на обізнаність Кабінету Міністрів України із зведеними даними лісового кадастру.
Ухвалами Північного апеляційного господарського суду розгляд справи було відкладено на 23.02.2021.
В судове засідання представники позивача, відповідача-1 та третіх осіб не з`явилися, хоч сторони були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Беручи до уваги, що ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2020 доведено до відома учасників апеляційного провадження, що нез`явлення їх представників у судове засідання не є перешкодою розгляду апеляційної скарги по суті і від сторін не надходило клопотання про розгляд апеляційної скарги в присутності їх представника, а також те, що згідно із ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за відсутні представників позивача та третіх осіб за наявними у справі доказами.
В судовому засіданні представник скаржника вимоги та доводи апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити. Представник відповідача-2 вимоги та доводи апеляційної скарги заперечив, наполягаючи на її необґрунтованості та безпідставності.
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.
Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 28.04.2000 рішенням Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 9/1 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" вилучено із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельну ділянку (33,38 квартал Козинського лісництва) загальною площею 22,0 га та зараховано вилучені ділянки до земель запасу селищної ради (резервні території під розширення меж населеного пункту).
27.07.2000 на підставі рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 6/4 "Про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки під розміщення товариства індивідуальних забудовників" за рахунок вказаних вище земель ЗАТ "Київська пересувна механізована колона - 2" надано земельну ділянку площею 22,5 га під розміщення Товариства індивідуальних забудовників "Сосновий Бір".
26.10.2000 рішенням Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 5/3 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" вилучено із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельні ділянки в кварталі 38 виділах 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22 та 24 Козинського лісництва загальною площею 16 га та зараховано вилучені ділянки до земель запасу селищної ради (резервні території під розширення меж населеного пункту).
У подальшому, частину цієї землі рішенням Виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29.11.2001 № 6/1 "Про надання та передачу у приватну власність земельних ділянок із земель ТІЗ "Сосновий бір" безкоштовно передано у приватну власність членам товариства для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських споруд, а також для ведення особистого підсобного господарства, зокрема: ОСОБА_1 - площею 0,5762 га (ділянка НОМЕР_1), ОСОБА_3 - площею 0,4764 га (ділянка № НОМЕР_2 ) та ОСОБА_4 - площею 0,4500 га (ділянка НОМЕР_3 ).
13.12.2001 за договорами купівлі-продажу № 4646, 4642 і 4638 ОСОБА_1 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 відчужено ділянки № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 на користь ОСОБА_5 , у зв`язку з чим остання отримала державний акт на право власності на землю серії ІV-КВ № 027271 на вказані земельні ділянки, які об`єднала в одну, та в подальшому на підставі заяви № 1649 здійснила поділ останньої на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:05:003:0040 площею 0,4500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку (яка складається з ділянки № НОМЕР_2 ) і з кадастровим номером 3223155400:05:003:0041 площею 1,0527 га для ведення особистого селянського господарства (яка складається з ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_1).
Управлінням Держкомзему в Обухівському районі Київської області 26.01.2012 ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:05:003:0041 площею 1,0527 га серії ЯМ № 400346.
24.12.2015 на підставі договору міни № 3251 ОСОБА_5 відчужила належну їй земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:05:003:0041 на користь ТОВ "ТРЕЙДОМ".
Таким чином, на час звернення першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Господарського суду Київської області з позовом до Козинської селищної ради та ТОВ "ТРЕЙДОМ" про визнання недійсними рішень Виконавчого комітету Козинської селищної ради та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, так і на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, власником спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3223155400:05:003:0041 (ділянки НОМЕР_1 і НОМЕР_3) згідно договору міни від 24.12.2015 за № 3251 є ТОВ "ТРЕЙДОМ".
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2019 у справі № 911/414/18 (провадження № 12-231гс18) вказала, що позовні вимоги у цій справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна - спірної земельної ділянки, що має наслідком повернення цього майна законному власнику у разі задоволення позову, і відповідно до статей 20, 24, 30 і 173 ГПК України ці позовні вимоги необхідно розглядати в межах однієї справи, одного провадження в порядку господарського судочинства.
За твердженням прокурора, спірна земельна ділянка на момент прийняття оскаржуваних рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради належала до земель лісового фонду та перебувала поза межами населеного пункту смт Козин.
Згідно із ст.ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до ст. 57 ЗК України 2001 року, ст. 17 Лісового кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 5 ЛК України).
Дійсно, використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. "б" ч. 1 ст. 164 ЗК України 2001 року).
Водночас, оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду.
При цьому, основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що, за змістом ст. 63 ЛК України, полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, розташовані в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.
Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається й реалізується державою в особі Кабінету Міністрів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.
Згідно зі ст. 13 ЗК України 2001 року, який набув чинності 01.01.2002, до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим кодексом.
За приписами ст. 27 ЛК України передання у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, з 01.01.2002 належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин.
Таким чином, як обґрунтовано вказав суд першої інстанції, повноваження Кабінету Міністрів України по розпорядженню лісовими земельними ділянками розповсюджуються з 01.01.2002 лише на землі, що перебувають у державній власності.
При цьому, згідно із ч. 56 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Місцевий господарський суд обґрунтовано вказав, що спірні правовідносини щодо вилучення земельних ділянок зі складу земель лісового фонду, а також їх передачі у власність, виникли до набрання чинності діючим ЗК України, а саме у 2000-2001 роках, тобто до отримання Кабінетом Міністрів України відповідних повноважень у сфері розпорядження землями лісового фонду, в той час як станом на 01.01.2002 спірні земельні ділянки перебували у приватній власності третіх осіб у даній справі.
Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень ЛК України, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом п. 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.
Згідно зі ст. 48 ЛК України матеріали лісовпорядкування мають бути затверджені в установленому порядку територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, на підтвердження віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" прокурором надано лист виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" від 18.09.2017 № 461 з фрагментом публічної кадастрової карти з нанесеними межами кварталів 37, 38 Козинського лісництва, лист Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 07.11.2017 № 10-10-0.222-16664/2-17 та лист ДП "Київське лісове господарство" від 07.09.2017 № 02-712.
За текстом вказаних документів, копії схем та планшету лісовпорядкування 1993 року складено без прив`язування до місцевості та визначення координат, і вказані матеріали не доводять перебування спірних земельних ділянок у складі земель лісового фонду як на час їх вилучення, так і на даний час, та, відповідно, не обґрунтовують незаконність вилучення виконавчим комітетом Козинської селищної ради спірних земельних ділянок зі складу земель лісового фонду.
За встановлених обставин, місцевий господарський суд дійшов мотивованого висновку, що матеріали справи не містять належних доказів, які б підтверджували, що спірна земельна ділянка належала до земель лісового фонду та перебувала у постійному користуванні Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс".
Колегія суддів погоджується, що згідно з приписами ст. ст. 181, 184, 202, 204 ЗК України, Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Закону України "Про землеустрій" дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі й землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну та якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації. Положення Закону України "Про державний земельний кадастр", Земельного Кодексу України та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 17.10.2012 № 1051, не наділяють компетенцією начальників районних відділів (управління) Держземагентства та їх заступників надавати відомості з Державного земельного кадастру у формі інформаційного листа та не дають права надавати висновки щодо наявності чи відсутності певних юридичних фактів, встановлювати чи спростовувати обставини та самостійно визначати, де знаходиться та чи інша земельна ділянка, чи має місце накладання земельних ділянок одна на іншу без підтвердження таких висновків конкретними документами, експертизами та/або інформаційними даними.
Законом України "Про державний земельний кадастр" передбачено порядок отримання відомостей з Державного земельного кадастру. Так, відповідно до ст. 38 Закону України "Про державний земельний кадастр", відомості Державного земельного кадастру надаються державними кадастровими реєстраторами у формі: витягів з Державного земельного кадастру про об`єкт Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території) за формою, встановленою Порядком ведення Державного земельного кадастру; викопіювань з кадастрової карти (плану) та іншої картографічної документації Державного земельного кадастру.
Тобто, надання інформаційних листів з відомостями Державного земельного кадастру за підписом начальника районного управління Держземагентства чи його заступника законом не передбачено, а інформація у наданих до матеріалів справи листах є не конкретизованою, у них не вказано, на підставі яких конкретно планово-картографічних матеріалів були підготовлені листи та які дані Державного земельного кадастру та/або інші облікові дані управління використані.
За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що посилання прокурора у позові на інформаційні листи Головного управління Держгеокадастру у Київській області та виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" як на дані з Державного земельного кадастру та як на належні письмові докази у справі не можна вважати обґрунтованим.
Правові підстави набуття права власності на земельну ділянку до 1 січня 2002 року визначалися ЗК України 1990 року.
Відповідно до ст. 3 ЗК України 1990 року, в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, місцеві Ради народних депутатів розпоряджаються землею Ради народних депутатів та в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати, відповідно, органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.
Згідно з ч. 3 ст. 6 ЗК України 1990 року передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.
Статтями 17, 18 ЗК України 1990 року визначались певний порядок та підстави надання громадянам у власність земельних ділянок із земель запасу за рішенням органів державної влади в межах їх повноважень.
Відповідно до ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, сільські, селищні, міські ради були правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Стаття 26 цього Закону визначала виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад. Зокрема, до виключної компетенції селищних рад відносяться повноваження щодо регулювання земельних правовідносин (пункт 34).
За статтею 3 ЗК України 1990 року повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві ради народних депутатів могли передавати, відповідно, органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.
Отже, беручи до уваги наявність прямої вказівки у ст. 3 ЗК України 1990 року, станом на квітень-жовтень 2000 року та листопад 2001 року селищні ради мали повноваження для делегування частини своїх функцій у сфері регулювання земельних відносин, зокрема, щодо надання, передачі та вилучення земельних ділянок виконкомам.
З матеріалів справи вбачається, що Козинська селищна рада своїм рішенням від 28.04.1998 делегувала виконавчому комітету Козинської селищної ради повноваження щодо виділення земельних ділянок у власність та користування та їх приватизацію.
За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що, виконавчий комітет Козинської селищної ради, приймаючи оскаржувані у даній справі рішення, діяв на виконання делегованих повноважень Козинської селищної ради, відповідно до вимог ст. 3 ЗК України 1990 року, чинного як на момент прийняття рішення про делегування зазначених повноважень, так і на момент прийняття рішень про вилучення та виділення земельних ділянок.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04.04.2018 у справі № 372/3402/14ц.
Відповідно до ст. 3 ЗК України 1990 року, в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28.04.2000 № 9/1, від 26.10.2000 № 5/3, від 27.07.2000 № 6/4 та від 29.11.2001 № 6/1, землею в межах населених пунктів розпоряджаються Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. При цьому ЗК України 1990 року визнавав лише державну, колективну та приватну власність на землю в Україні.
Як вбачається з матеріалів справи, Інститутом землеустрою Української академії аграрних наук в 1995 році було розроблено проект формування території та встановлення меж Козинської селищної ради народних депутатів, смт Козин і с. Рудики Обухівського району Київської області, що був затверджений Обухівською районною радою народних депутатів рішенням № 106.10.ХХІІ від 28.11.1997, яким було визначено площу Козинської селищної ради у розмірі 6 862,6 га та смт Козин площею 426,3 га.
Рішенням Київської обласної ради № 174-10-ХХІІІ від 17.02.2000 повторно було доручено Обухівській районній раді встановити межі смт Козин; рекомендовано обласному управлінню земельних ресурсів взяти на контроль розробку проекту встановлення меж смт Козин. Рішенням Обухівської районної ради № 151.13.XXIII від 09.02.2001 затверджено проект обґрунтування зміни меж території населеного пункту смт Козин, встановлено загальну площу смт Козин 2 740,0 га.
Рішенням Обухівської районної ради № 206.16.ХХІІІ від 21.12.2001 "Про зміну меж селища Козин" затверджено проект обґрунтування зміни меж території населеного пункту смт Козин, встановлено загальну площу смт Козин - 3 071,0 га, визнано таким, що втратило чинність рішення № 151.13.XXIII від 09.02.2001.
Встановлення меж селищ міського типу до 01.01.2002 здійснювалось за проектами встановлення меж селищ міського типу, які розглядались і погоджувались селищною і районною Радою народних депутатів та затверджувались за дорученням обласної Ради народних депутатів районною Радою народних депутатів.
Так, згідно зі ст. 64 ЗК України 1990 року, до земель селища міського типу належать усі землі в межах селища. Землі селища міського типу перебувають у віданні селищної ради народних депутатів. Межі селищ міського типу встановлюються і змінюються обласною Радою народних депутатів або за її дорученням відповідною районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів. Включення земельних ділянок до межі селища міського типу не тягне за собою припинення права власності та права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викупу) відповідно до ст. 31 цього Кодексу. Використання земель селища міського типу здійснюється відповідно до проектів планування та забудови селища міського типу і планів земельно-господарського устрою території.
Згідно із п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про межі адміністративно-територіальних одиниць, які були встановлені до набрання чинності Законом України "Про землеустрій", вносились до Державного земельного кадастру на підставі проектів формування території і встановлення меж сільських, селищних рад.
Водночас, за інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області (лист від 30.11.2017 № 21-10-0.11-18188/2-17) документація із землеустрою щодо встановлення (зміни) меж смт. Козин Обухівського району, що затверджена рішенням Обухівської районної ради від 21.12.2001 № 206.16.ХХІІІ "Про зміну меж селища Козин", до вказаного Управління та його територіальних органів не передавалась, в місцевому фонді документації із землеустрою не обліковується, а відомості про межі адміністративно-територіальної одиниці смт Козин до Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру не внесено.
Відповідно до інформації Козинської селищної ради (лист № 45 від 16.01.2018) будь-якою інформацією щодо закріплення меж території межовими знаками селищна рада не володіє. Так само інформація щодо технічної документації із землеустрою щодо встановлення і зміни меж селища Козин та рішення ради, яким така документація затверджена, в Козинській селищній раді відсутня.
У матеріалах справи міститься Акт перевірки правомірності відведення та використання земель лісового фонду для потреб житлового будівництва на території Конча-Заспи від 27.11.2002, з якого вбачається, що землі лісового фонду Козинського лісництва в кв. 1, 2, 3, 8, 12, 17, 22, 27, 28, 32, 33, 37, 38, 42, 43, 46, 47 площею 373 га рішенням Обухівської районної ради № 135 від 18.06.1998 включені в межі селища Козин згідно з генеральним планом розширення та забудови селища. Даний акт був підписаний начальником Управління державної охорони лісів і безпеки праці, головним лісничим ДЛГО "Київліс", заст. ген. директора ДЛГО "Київліс" та лісничим Козинського лісництва.
Отже, незважаючи на те, що відомості про межі адміністративно-територіальної одиниці смт Козин до Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру не внесено і відповідачем не надано технічної документації із землеустрою щодо встановлення і зміни меж селища Козин та рішення ради, яким така документація затверджена, колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо відсутності повноважень у виконавчого комітету Козинської селищної ради з розпорядження лісовими землями кварталу 38 Козинського лісництва, на момент прийняття оскаржуваних селищною радою рішень, оскільки Козинська селищна рада в особі виконавчого комітету розпоряджалася землями, які на той час були включені в межі селища Козин, що не було спростовано належними та допустими доказами під час розгляду справи.
Колегія суддів вказує на безпідставність тверджень скаржника, що межі смт Козин рішенням Обухівської райради від 21.12.2001 № 206.16.ХХІІІ не встановлені, з посиланням на правову позицію Верховного Суду у постанові від 11.07.2018 у справі № 911/4654/15 та правову позицію Верховного Суду України від 27.09.2017 у справі № 6-2686цс16, оскільки правовий висновок, як саме повинні застосовуватись норми ЗК України 2001 року, не можна застосувати до правовідносин, що склались до 01.01.2002. (У справі № 911/4654/15 суд давав правову оцінку правовідносинам, що виникли у 2005 році щодо визначення меж населеного пункту села Плюти та регулювались ЗК України 2001 року. Правова позиція Верховного Суду України у справі № 391/1055/14-ц (провадження 6-2686цс16) стосувалась правовідносин із визначення меж села Тернова Балка Компаніївського району Кіровоградської області за ЗК України 2001 року).
Відповідно до ч. 2 ст. 5 ЛК України, в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення, віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.
Постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених Земельним кодексом України (ст. 21 ЛК України).
Статтею 42 ЛК України передбачалось, що переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства. Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Відповідно до ст. 2 ЗК України 1990 року за цільовим призначенням всі землі України поділяються на: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв`язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. Віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового призначення. Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.
Отже, зміна цільового призначення земельних ділянок та переведення їх з категорії "землі лісового фонду" до категорії "землі запасу", мала право здійснювати за своїм рішенням Козинська селищна рада як орган, уповноважений надавати ці землі у користування, за погодженням державного органу лісового господарства Київської області, повноваження якого на час виникнення спірних правовідносин здійснювались Київським державним лісогосподарським об`єднанням, яке своїми листами № 01-258/2 від 18.04.2000, № 01/629 від 19.10.2000 надало такі погодження.
Вищезазначене спростовує доводи скаржника щодо відсутності повноважень у Козинської селищної ради по зміні категорії земель лісового фонду.
За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про недоведеність позовних вимог прокурора в частині визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28.04.2000 № 9/1 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання "Київліс" земельних ділянок в кварталі 38 виділі 24 Козинського лісництва; визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 27.07.2000 № 6/4 "Про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки під розміщення товариства індивідуальних забудовників"; визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 26.10.2000 № 5/3 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" в частині вилучення із землекористування Київського державного лісогосподарського об`єднання Київліс земельних ділянок в кварталі 38 виділах 22 та 24 Козинського лісництва.
Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Згідно із ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.
Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має тільки власник цього майна.
Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема, в добросовісного набувача.
Згідно з ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.
Згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, ТОВ "ТРЕЙДОМ" спірна земельна ділянка була набута за договором міни від 24.12.2015, який не був оспорений та визнаний недійсним; недобросовісність набуття ТОВ "ТРЕЙДОМ" спірної земельної ділянки прокурором не оспорена; вибуття земельної ділянки поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України), матеріалами справи не підтверджена; підстави для визнання недійсними оскаржуваних рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради належними та допустимим доказами не доведені. Тому відсутні правові підстави для витребування спірної земельної ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
Окрім цього, колегія суддів враховує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) ст. 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Так, у рішенні від 27.11.2007 у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).
Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього природного середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).
Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудова (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Право держави витребувати земельну ділянку лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно особливої, посиленої охорони державою цієї категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів усього суспільства у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель природно-заповідного фонду.
У постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, п. "а" ч. 1 ст. 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Аналогічні правові висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) і від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).
З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що, незважаючи на загальний інтерес у контролі за використанням земель державної власності за цільовим призначенням, в даному випадку превалює приватний інтерес ТОВ "ТРЕЙДОМ" у збереженні права на спірну земельну ділянку, набуту ним у законний спосіб, оскільки прокурор навіть не обґрунтовує свій позов втратою земельною ділянкою природоохоронного значення чи погіршенням екологічної ситуації.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частиною 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19).
У відповідності до вимог ч. 3, 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" позов у даній справі заявлено прокуратурою Київської області на виконання письмової вказівки заступника Генерального прокурора України від 24.01.2018 № 05/1-39вих-18 щодо звернення з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України. Повідомлення про звернення до суду з позовом в інтересах держави направлено Кабінету Міністрів України (лист від 19.02.2018 № 05/1-4/5вих18).
Встановлені обставини спростовують доводи ТОВ "ТРЕЙДОМ" про порушення Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).
Скаржником не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог та тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі.
За встановлених обставин, на думку колегії суддів, висновок місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи апеляційної скарги його не спростовують.
З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування рішення місцевого суду не вбачається.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 17.09.2020 у справі № 911/414/18 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 17.09.2020 у справі № 911/414/18 залишити без змін.
3. Матеріали справи № 911/414/18 повернути до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в порядку, визначеному ст.ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя О.О. Хрипун
Судді О.В. Агрикова
М.Г. Чорногуз
