Постанова
Іменем України
16 жовтня 2019 року
місто Київ
справа № 641/762/14-ц
провадження № 61-13644св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 березня 2016 року у складі судді Григор`єва Б. П. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Гуцал Л. В., Піддубного Р. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У січні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись із позовом, у подальшому уточненим, у якому просили суд поновити строк для подачі позову, визнати договір дарування від 21 липня 2003 року, за яким ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , удаваним правочином та застосувати до спірних відносин правила правочину про передачу цієї квартири в іпотеку для забезпечення погашення боргу ОСОБА_6 , ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 ; скасувати право власності ОСОБА_4 на спірну квартиру, набуте ним за договором купівлі-продажу від 30 вересня 2003 року, який вчинено для приховування іншого правочину, забезпечення виконання боргових зобов`язань за договором позики; скасувати право власності на квартиру, яка значиться на праві власності за ОСОБА_5 , визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_6
Позивачі обґрунтовували заявлені вимоги тим, що 21 липня 2003 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_3 договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Зазначають, що договір укладений для забезпечення виконання своїх обов`язків з повернення грошових коштів перед ОСОБА_3 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не мали права відчужувати квартиру, а тому квартира має бути повернута позивачу ОСОБА_6 .
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні через його необґрунтованість.
ОСОБА_5 звернулась з зустрічним позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , у якому просила усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 з кв. АДРЕСА_1 ; визнати відповідачів такими, що позбавлені права користування спірною квартирою, скасувати реєстрацію місця проживання за адресою цієї квартири.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 посилається на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2013 року набула право власності на кв. АДРЕСА_1 . Відповідачі за зустрічним позовом перешкоджають їй вільно, на власний розсуд користуватись і розпоряджатись зазначеною квартирою, не визнають її право власності. ОСОБА_6 , ОСОБА_8 і ОСОБА_7 зареєстровані і проживають у спірній квартирі, ОСОБА_1 і ОСОБА_9 , маючи кв. № 73 у цьому ж будинку і цьому ж під`їзді , вважають спірну квартиру своєю власністю, і як члени родини ОСОБА_10 користуються цією квартирою без дозволу власниці ОСОБА_5 .
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 березня 2016 року у задоволенні первісного позову відмовлено повністю. Позов ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі. Усунуто перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 з кв. АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 такими, що позбавлені права користування квартирою. Скасовано реєстрацію місця проживання ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову, керувався тим, що сторонами не надано доказів укладення договору дарування від 21 липня 2003 року з іншою метою, ніж зазначена у нотаріально посвідченому тексті договору, який підписаний особисто ОСОБА_6 і ОСОБА_3 . Також суд зазначив, що відносини іпотеки були введені у цивільне законодавство на підставі Цивільного кодексу України і Закону України «Про іпотеку», які набули чинності з 01 квітня 2004 року, тобто після укладення оспорюваного договору дарування від 21 липня 2003 року і договору купівлі-продажу від 30 вересня 2003 року, відповідно, сторони оспорюваного договору дарування від 21 липня 2003 року не могли, укладаючи цей договір, мати на меті приховати договір іпотеки. Задовольняючи зустрічний позов, суд керувався тим, що позивачі втратили право власності на квартиру, отже втратили й право користування нею, з огляду на що права нового власника підлягають захисту шляхом визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною нерухомістю, та скасування їхнього місця проживання за цією адресою.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено у частині виселення без надання житлового приміщення ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , в частині визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 такими, що позбавлені права користування кв. № АДРЕСА_1 , у частині скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - скасовано, у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено. Рішення суду першої інстанції у частині стягнення судового збору скасовано. Стягнуто з ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на користь ОСОБА_5 витрати зі сплати судового збору в розмірі 243, 60 грн у рівних частках з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Частково змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проживають у спірній квартирі, натомість матеріалами справи підтверджено, що зазначені особи зареєстровані та проживають у АДРЕСА_2 . Крім того, відсутні підстави також і для задоволення зустрічного позову в частині визнання відповідачів такими, що позбавлені права користування спірною квартирою; своє право користування квартирою вони втратили з моменту переходу права власності на неї до ОСОБА_3 у силу вимог закону. Окрема констатація цих обставин в резолютивній частині судового рішення є зайвою. Не підлягали задоволенню й вимоги про зняття відповідачів з реєстраційного обліку, оскільки відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» судове рішення про виселення саме по собі є підставою для зняття осіб з реєстрації місця проживання.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у жовтні 2016 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позову про визнання договору даруванням удаваним, справу направити на новий розгляд у цій частині.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 та ОСОБА_2
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявники зазначають, що суди неналежним чином оцінили наявні у матеріалах справи докази щодо наявності між сторонами правовідносин за договором позики та дійшли необґрунтованого висновку про те, що спірний договір дарування укладений з метою приховання іншого правочину - договору іпотеки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_6
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у жовтні 2016 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позову про визнання договору даруванням удаваним, а також у частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод шляхом виселення, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_6
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що судами порушено норми процесуального права, оскільки суд першої інстанції прийняв до розгляду зустрічний позов після початку розгляду первісного позову по суті, що суперечить вимогам статті 31 ЦПК України 2004 року. Також зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зареєстровані та не проживали у спірній квартирі, а тому їх формально зазначили як відповідачів за зустрічним позовом з метою виселення ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 Також зазначив, що вони, починаючи з 2001 року, постійно проживають у спірній квартирі, сплачують за житлово-комунальні послуги, отже відсутні підстави визнавати їх такими, що втратили право користування. Також зазначив, що суд не взяв до уваги положення статті 71, 109, 156 ЖК Української РСР, відповідно до яких він не може бути виселений без надання іншого житлового приміщення, а також відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційні скарги не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 листопада 2016 року та від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами, ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування від 21 липня 2003 року, який посвідчений приватним нотаріусом Глуховцевою Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 1-3069.
Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_1 подарував квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 прийняла її у дар. Подарована кватира належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування, посвідченого 18 червня 2003 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А., за реєстровим № 2994.
ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Башлай Д. І. 30 вересня 2003 року і зареєстрований за № 2499.
Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 купив квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_5 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2013 року, укладеного з ОСОБА_4 .
У квартирі постійно проживають і зареєстровані відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 29 жовтня 2013 року.
ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у квітні 2004 року звертались до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування від 18 червня 2003 року, від 21 липня 2003 року та договору купівлі-продажу від 30 вересня 2003 року.
Розгляд зазначеної справи № 2-211/2011 остаточно завершено рішенням Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2012 року, яким відмовлено у задоволенні позову.
Відповідно до змісту зазначеного рішення ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснювала, що їй подарована квартира ОСОБА_6 у зв`язку з тим, що його дружина двічі позичала у неї гроші. Саме ОСОБА_2 запропонувала повернути їй гроші за рахунок продажу цієї квартири. Однак гроші від продажу квартири вона не отримала.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на зазначені вимоги, у справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР, оскільки відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення такого правочину.
Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР (у редакції Закону 1963 року) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі (частина друга статті 58 ЦК Української РСР).
Згідно зі статтею 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб`єктами. Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін, без якої цей договір не вважається укладеним. Договір дарування завжди є безоплатним договором. У зв`язку з цим дарувальник не має права вимагати від обдарованого зустрічних дій майнового характеру. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, і тому він належить до реальних договорів. Майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувателя) до іншої (обдарованого). Тому майно, що передається, повинне бути власністю дарувателя.
Договір дарування укладається в формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43, 44, 46 ЦК Української РСР).
Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Як встановлено судами, на підтвердження заявлених вимог позивачі посилались на нотаріально посвідчений договір дарування від 21 липня 2003 року, відповідно до якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 спірну квартиру.
Позивачі зазначали, що між сторонами насправді укладений договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами позики, що укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Згідно зі статтею 374 ЦК Української РСР за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Оцінюючи доводи позову про те, що між сторонами існували зобов`язання з виконання умов договору позики, судами встановлено, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , ОСОБА_2 на час укладення договору дарування мала місце така вимога з договору позики, дійсна на час укладення оспорюваного договору.
Ксерокопії розписок, складені від імені ОСОБА_2 21 липня 2003 року та 03 березня 2005 року, такими доказами не є, оскільки копії зазначених розписок надані суду першої інстанції ОСОБА_2 , у той час як ОСОБА_3 обставини, викладені в них, не визнала.
Судами також враховано, що ОСОБА_2 наполягає, що повернула борг у повному обсязі, однак доказів повернення боргу матеріали справи не містять.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що позивачі не довели, що, укладаючи договір дарування, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, дійшли обґрунтованого висновку про відповідність цього договору вимогам ЦК Української РСР та відсутність підстав для задоволення позову з цією правовою підставою заявлених вимог.
Доводи касаційної скарги щодо невірної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів удаваності правочину фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_6 Верховним Судом враховано таке
Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян з жилих приміщень.
Відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
З таким правовим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-317цс18.
В оцінці застосування зазначених положень до встановлених обставин у справі Верховним Судом також враховано, що набувачі спірної квартири ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 були обізнаними, що на момент вчинення зазначених угод у квартирі проживали колишні її власники - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а також що між сторонами наявний судовий спір з приводу спірної нерухомості.
Верховний Суд зазначає, що не є підставою для позбавлення права користування членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого користування, яке по факту є втручанням у право на користування житлом у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Зазначений висновок узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 14-298цс19.
З урахуванням зазначених правових висновків та положень норм матеріального права Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову у частині, що переглядається, а саме про усунення перешкод шляхом виселення, оскільки спірну квартиру придбано не за рахунок кредитних коштів, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР унеможливлює виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню у частині задоволення зустрічного позову про виселення з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні зустрічного позову сторонами не оскаржувалось, а тому відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не переглядалось.
Відповідно до пунктів 2, 3, частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду, скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року у частині задоволення зустрічного позову про виселення скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про усунення перешкод шляхом виселення відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
