Постанова
Іменем України
29 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 369/8537/15-ц
провадження № 61-25773св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_5, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_1,
відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онищенко Марія Олександрівна,
третя особа - орган опіки та піклування Киїєво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу апеляційного суду Київської області у складі судді Березовенко Р. В. від 05 березня 2018 року,
В С Т А Н О В И В :
У серпні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області в інтересах малолітнього ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору дарування житлового будинку та визнання права власності.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у 2010 році між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було досягнуто згоди щодо поділу спірного майна, у зв'язку з чим ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 липня 2010 року затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої ОСОБА_6 зобов'язувалася після закінчення будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, подарувати 1/2 частини будинку їхньому малолітньому сину - ОСОБА_1
Після введення в експлуатацію спірного будинку та реєстрації права власності на нього, 06 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування будинку, який розташований на земельній ділянці площею 0,1500 га (кадастровий номер НОМЕР_1).
Посилаючись на зазначене з урахуванням уточнень, позивач вважав указаний договір дарування таким, що не відповідає вимогам законодавства і суперечить правам та інтересам малолітньої дитини - ОСОБА_1, у зв'язку з чим просив суд визнати оспорюваний правочин частково недійсним (у частині дарування ОСОБА_3 1/2 частини житлового будинку); скасувати рішення державного реєстратора в частині державної реєстрації в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень права власності за ОСОБА_3 1/2 частини спірного житлового будинку та визнати за малолітнім ОСОБА_1 право власності на вказану частину.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 15 березня 2016 року позов задоволено.
Визнано частково недійсним договір дарування від 06 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онищенко М. О. 06 червня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за № 1153, в частині дарування ОСОБА_3 1/2 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
Скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онищенко М. О. від 06 червня 2013 року індексний № 2921629 в частині державної реєстрації в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень права власності за ОСОБА_3 ? частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частину житлового будинку загальною площею 299, 5 кв. м., житловою площею 142, 2 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 31 серпня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким ОСОБА_5 у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2017 року рішення апеляційного суду Київської області від 31 серпня 2016 року скасовано, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року залишено в силі.
У лютому 2018 року ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року разом із клопотанням про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 05 березня 2018 року ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні клопотання про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року та відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_5, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_1, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онищенко М. О., третя особа - орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, про визнання частково недійсним договору дарування житлового будинку та визнання права власності.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до вимог частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою доучасті в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Апеляційним судом указано, що ОСОБА_3 була залучена до розгляду справи № 369/8537/15-ц як відповідач, належним чином повідомлялася про час і місце розгляду вказаної справи, була обізнана про судовий розгляд даної справи, однак своєчасно не скористалася правом на оскарження рішення в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, у зв'язку із чим строк на апеляційне оскарження не підлягає поновленню згідно вимог чинного процесуального законодавства.
У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України обмеження строку на апеляційне оскарження річним строком не поширюється на випадки, коли особу не було повідомлено про розгляд справи.
За положеннями статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із частиною третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
За положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 була залучена до участі у справі в якості відповідача. З дня відкриття провадження у справі з 12 серпня 2015 року та до дня ухвалення рішення судом першої інстанції 15 березня 2016 року вона неодноразово викликалася судом у судові засідання шляхом надсилання повідомлень, в тому числі телеграфом на її адресу проживання: АДРЕСА_1.
Матеріали справи, досліджені судом апеляційної інстанції, містять заяву ОСОБА_3 від 12 грудня 2015 року про відкладення розгляду справи. Заява підписана особисто ОСОБА_3, що свідчить про повідомлення останньої про розгляд даної справи.
Із апеляційною скаргою та клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року відповідач ОСОБА_3 звернулась 19 лютого 2018 року.
Станом на момент подання указаної апеляційної скарги порядок вирішення питання щодо відмови у відкритті апеляційного провадження визначено статтею 358 ЦПК України в чинній редакції.
За змістом частини другої статті 358 ЦПК України в чинній редакції незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у даній справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що апеляційна скарга подана ОСОБА_3 після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, у зв'язку із чим у відкритті апеляційного провадження необхідно відмовити незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження в силу вимог частини другої статті 358 ЦПК України в чинній редакції.
Колегія суддів Верховного Суду з указаним висновком не погоджується.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржене судове рішення не відповідає.
Згідно вимог частин другої-четвертої статті 10 ЦПК України в чинній редакції суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення у справі «Жоффер де ля Прадель проти Франції»).
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу «res judicata», тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії»).
Безпідставне та необґрунтоване поновлення строків на апеляційне оскарження рішення суду є порушенням законних права та інтересів сторін і суперечить принципу правової визначеності та праву на справедливий суд, що закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (пункт 53 рішення Європейського суду з прав людини від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13).
Разом з тим, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції.
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).
При цьому, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції процедура апеляційного оскарження рішення була врегульована, зокрема, положеннями статей 292, 294, 297 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Згідно з частиною першою статті 294 ЦПК України в указаній редакції апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
За правилами частини третьої статті 297 ЦПК України у відповідній редакції апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.
Згідно вимог статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7).
Згідно рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Згідно пункту 13 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції у даній справі закон не передбачав обов'язок суду апеляційної інстанції відмовити у відкритті апеляційного провадження незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження у випадку подання апеляційної скарги після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а пов'язував можливість відкриття апеляційного провадження з оцінкою судом поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження (частина третя статті 297 ЦПК України у відповідній редакції).
У зв'язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження у даній справі на підставі вимог частини другої статті 358 ЦПК України в чинній редакції, не відповідає принципу верховенства права, Конституції України, зазначеному вище рішенню Конституційного Суду України, а також нормам процесуального права.
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.
Ухвалу апеляційного суду Київської області від 05 березня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. О. Лесько
С.Ю. Мартєв
В. В. Пророк
С. П. Штелик
