У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючогоМостової Г.І., суддів: за участю: позивача представника позивача представника відповідачаЄвграфової Є.П., Завгородньої І.М., ОСОБА_4, ОСОБА_5, Мазур Л.М., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_8, до ОСОБА_9, ОСОБА_10, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онищенко Марії Олександрівни, третя особа - орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про визнання частково недійсним договору дарування житлового будинку та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 31 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обґрунтування, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої остання зобов'язувалася після закінчення будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, подарувати Ѕ частини будинку їхньому малолітньому сину - ОСОБА_8 Після введення в експлуатацію спірного будинку та реєстрації права власності на нього, 06 червня 2013 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 укладено договір дарування будинку, який розташований на земельній ділянці площею 0,1500 га (кадастровий номер НОМЕР_1) - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вважає вказаний договір таким, що не відповідає вимогам законодавства та суперечить правам та інтересам малолітньої дитини, у зв'язку з чим просив суд визнати оспорюваний правочин частково недійсним (в частині дарування ОСОБА_10 Ѕ частини житлового будинку); скасувати рішення державного реєстратора в частині державної реєстрації в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень права власності за ОСОБА_10 Ѕ частини спірного житлового будинку та визнати за малолітнім ОСОБА_8 право власності на вказану частину. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року позов задоволено. Визнано частково недійсним договір дарування від 06.06.2013 року, укладений між ОСОБА_9 і ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онищенко М.О. 06.06.2013 року та зареєстрований в реєстрі за № 1153, в частині дарування ОСОБА_10 Ѕ частини житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1, Києво-Святошинського району Київської області. Скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онищенко М.О. від 06.06.2013 року індексний № 2921629 в частині державної реєстрації в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень права власності за ОСОБА_12 Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, Києво-Святошинського району Київської області. Визнано за ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на Ѕ частину житлового будинку загальною площею 299,5 кв.м., житловою площею 142,2 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1, Києво-Святошинського району Київської області. Рішенням апеляційного суду Київської області від 31 серпня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача, позивача, представників сторін, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_9 умов мирової угоди, укладеної 13 липня 2010 року з ОСОБА_4, та відчуженням спірного будинку, порушено майнові права малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, а саме право на отримання у власність Ѕ частини домоволодіння. Встановивши, що оспорюваний правочин укладено в порушення вимог ч. 6 ст. 203 ЦК України, ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» без попереднього дозволу органу опіки та піклування, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що в результаті укладення мирової угоди у малолітнього ОСОБА_8 не виникло майнових прав на нерухоме майно, оскільки він не був стороною угоди та, врахувавши відсутність доказів на підтвердження наявності у останньогомайнових прав та права користування спірним будинком, за наявності яких необхідний дозвіл органу опіки та піклування, а також, що мирова угода є зобов'язанням, невиконання якого передбачає правові наслідки, встановлені договором або законом, апеляційний суд дійшов висновку про обрання позивачем невірного способу захисту порушеного права, у зв'язку з чим відмовиву задоволенні позову. Проте з висновком апеляційного суду погодитись не можна. Статтями 213, 214, 316 ЦПК Українипередбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване рішення не відповідає. Судом встановлено, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої остання зобов'язувалася після закінчення будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, подарувати Ѕ частину будинку їхньому малолітньому сину - ОСОБА_8 Ввівши в експлуатацію спірний будинок та зареєструвавши право власності на нього, 06 червня 2013 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 укладено договір дарування зазначеного будинку, який розташований на земельній ділянці площею 0,1500 га (кадастровий номер НОМЕР_1) - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Звертаючись до суду з позовом, позивач послався на те, що відповідач вчинила правочин, не виконавши умови мирової угоди, у зв'язку з чим він є таким, що суперечить правам та інтересам неповнолітньої дитини. Вирішуючи спір, апеляційний суд вважав, що позивач обрав невірний спосіб захисту порушеного права, яке випливає з невиконання умов зобов'язання, визначеного умовами мирової угоди, та регулюється положеннями ст. 611 ЦК України. Так, способи захисту цивільних прав та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що однаково означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов'язків. За змістом ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Пославшись на можливість особи скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який визначається законом чи договором, апеляційний суд не врахував, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року (справа № 6-20цс11). Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Виходячи зі змісту зазначеної норми, мирова угода - це досягнута між сторонами в ході судового розгляду і під контролем суду заснована на взаємних поступках угода, яка по новому визначає їх суб'єктивні права та обов'язки не тільки процесуальні, але й матеріальні. До мирової угоди застосовуються основні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Отже, мирова угода - це цивільно-правове зобов'язання та до нього застосовуються загальні правила Цивільного кодексу України. Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно із ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, який вчиняється батьками (усиновлючами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про основи соціального захист бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Апеляційним судом не враховано, що зобов'язання, яке виникло з умов мирової угоди, зводиться до вчинення відповідачем на користь малолітнього ОСОБА_8 певної дії, а саме: обов'язку подарувати дитині Ѕ частини будинку після закінчення будівництва та введення його в експлуатацію, у зв'язку з чим висновок про відсутність доказів на підтвердження наявності у останнього майнових прав та права користування спірним будинком, є помилковим. Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. За змістом ст. ст. 215, 216 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином, у зв'язку з чим висновок апеляційного суду про те, що в результаті укладення мирової угоди у малолітнього ОСОБА_8 не виникло майнових прав на нерухоме майно, оскільки він не був стороною угоди, а тому відсутня необхідність у наданні дозволу органом опіки та піклування, є помилковим. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оспорюваний договір дарування житлового будинку від 06 червня 2013 року укладений в порушення вимог чинного законодавства, оскільки суперечить правам та інтересам малолітнього ОСОБА_8, і позивач відповідно до положень ст. ст. 15, 16, 215, 216 ЦК України має право оспорювати договір дарування в судовому порядку. За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 31 серпня 2016 року скасувати, рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Г.І. Мостова Судді: Є.П. Євграфова І.М. Завгородня Л.М. Мазур О.В. Попович
