УХВАЛА
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 761/28949/17
провадження № 61-9946св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя - доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів.
Позов обґрунтований тим, що 22 травня 2015 року мiж ним і Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») укладено договiр вкладу № 980-020-000084778 з виплатою процентів кожні 14 днів «Супердохідний тиждень +» на суму 200 001,00 грн строком на 182 дні - до 20 листопада 2015 року. Зі спливом строку договору 20 листопада 2015 року вклад автоматично пролонгований відповідно до підпункту 12 пункту 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року. Після закінчення цього строку вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн банк не повернув на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 .
23 травня 2016 року за заявою вкладника всю суму вкладу з нарахованими відсотками перераховано на інший поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 . У той же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн перераховано через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_3 . У результаті цих операцій станом на кінець операційного дня 23 травня 2016 року на поточному рахунку № НОМЕР_2 залишок коштів становив 180 000,00 грн, а на поточному рахунку № НОМЕР_3 - 20 066,99 грн. 23 травня 2016 року о 18 год 07 хв Правління Національного банку України (далі - НБУ) прийняло постанову від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних». На підставі рішення НБУ від 12 липня 2016 року № 124-рш, рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський», а з 15 липня 2016 року Фонд розпочав виплати відшкодування всім вкладникам ПАТ «Банк Михайлівський».
Позивач неодноразово звертався до банку-агента щодо отримання передбаченого законом гарантованого відшкодування за вкладом, проте банк-агент протягом червня - серпня 2016 року відмовляв у виплаті відшкодування з мотивів відсутності його відомостей у базі даних ПАТ «Банк Михайлівський» та Фонду.
12 серпня 2016 року позивач отримав лист Фонду від 09 серпня 2016 року про відмову у виплаті коштів. 01 вересня 2016 року він отримав листа ПАТ «Банк Михайлівський» від 26 серпня 2016 року № 3Г2/880 з повідомленням, що виплати коштів з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , на яких обліковуються кошти у розмірі понад 200 000,00 грн, тимчасово обмежені з метою перевірки правочинів, вчинених банком протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації.
05 вересня 2016 року позивач повторно звернувся до Фонду зі скаргою, а 14 вересня 2016 року - з претензійною заявою, в якій просив невідкладно виплатити належні йому кошти з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 в ПАТ «Банк Михайлівський» в межах гарантованої законом суми 200 000,00 грн.
14 вересня 2016 року позивач отримав через банк-агент ПАТ «Альфа-Банк» кошти у розмірі 180 000,00 грн. Одночасно ці кошти були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 в ПАТ «Альфа-Банк».
Отже, Фонд 14 вересня 2016 року частково та зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати відшкодування коштів у розмірі 180 000,00 грн за рахунком № НОМЕР_2 . Залишок коштів у розмірі 20 000,00 грн, що обліковувалися на рахунку позивача в ПАТ «Банк Михайлівський» № НОМЕР_3 , він отримав 07 листопада 2016 року через ПАТ «Альфа-Банк» з одночасним зарахуванням на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-Банк».
З огляду на порушення відповідачем прав позивача на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат вкладів з поточних рахунків у ПАТ «Банк Михайлівський» позивачу завдано майнову та моральну шкоду.
Просив відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), статей 22, 625 ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів» стягнути з відповідача три проценти річних та інфляційну складову в загальному розмірі 2 432,55 грн; 6 510,68 грн на відшкодування упущеної вигоди; 548 400,00 грн пені за прострочення зобов`язання; 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року позов задоволено частково. Стягнено з Фонду на користь ОСОБА_1 три проценти річних з урахуванням інфляції у розмірі 2 432,55 грн, пеню за прострочення зобов`язання - 100 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнено з Фонду в дохід держави 1 024,32 грн.
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що у правовідносинах, які склалися між сторонами, відповідно до статті 509 ЦК України позивач - кредитор, а відповідач - боржник. Несвоєчасна виплата відповідачем позивачу гарантованого відшкодування у розмірі 200 000,00 грн свідчить про прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційної складової боргу на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Задовольнивши частково позов у частині стягнення пені в розмірі 100 000,00 грн, суд першої інстанції керувався пунктом 7 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з яким надання гарантій є фінансової послугою, тому відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» прострочення Фондом виконання послуги з фінансового гарантування вкладів є підставою для стягнення з боржника на користь кредитора пені за прострочення виконання грошового зобов`язання, розмір якої суд зменшив згідно зі статтею 3 та частиною третьою статті 551 ЦК України. У відшкодуванні моральної шкоди суд першої інстанції відмовив через недоведеність позову в цій частині.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, інфляційної складової та пені за прострочення зобов`язання скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин частину другу статті 625 ЦК України та частину п`яту статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки між сторонами немає договірних відносин. У зв`язку з відсутністю між позивачем та відповідачем договірних чи деліктних правовідносин немає підстав для задоволення позову в частині стягнення з Фонду на користь ОСОБА_1 упущеної вигоди. Законом № 4452-VI не передбачено відшкодування моральної шкоди вкладнику за рахунок коштів Фонду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині позову про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання з Фонду, закрити провадження у справі в цій частині; для вирішення питання предметної і суб`єктної юрисдикції позову в іншій частині просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині відмовлених позовних вимог і постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу.
У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права.
Як на підставу відмови у позові суд апеляційної інстанції вказав про відсутність між сторонами договірних та деліктних правовідносин. Недоговірне неделіктне зобов`язання між позивачем та відповідачем щодо виплати гарантованого законом відшкодування виникло безпосередньо з акта цивільного законодавства - Закону № 4452-VI. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Суди не врахували, що заявлений позов ґрунтується на нормах ЦК України та Закону № 4452-VI, і не суперечать одна одній та у своєму поєднанні відповідають правовим актам вищої юридичної сили - Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У разі колізії чи конфлікту норм між положеннями ЦК України як основного акта цивільного законодавства, з одного боку, та положеннями пізніше прийнятих «спеціальних» законів, які містять приписи щодо пріоритетності їх норм над нормами раніше прийнятих законів, з іншого боку, - пріоритет в застосуванні мають норми ЦК України як основного акта цивільного законодавства.
Нарахування на суму боргу інфляційних втрат та трьох процентів річних, що передбачено частиною другою статті 625 ЦК України, входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, що полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Грошовим зобов`язанням необхідно вважати будь-яке зобов`язання, яке зводиться до сплати грошей, незалежно від правових підстав його виникнення. Оскільки інший спосіб компенсації інфляційних втрат та відповідальності за прострочення гарантійного зобов`язання в Законі № 4452-VI не передбачений, застосуванню підлягають норми статті 625 ЦК України.
Поза увагою судів залишився той факт, що у спірних правовідносинах Фонд виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як гарант фінансових зобов`язань неплатоспроможних банків перед вкладниками, в межах та порядку, встановлених відповідним законодавством. Правові підстави виникнення гарантійних правовідносин (договір або закон) не змінюють правовий зміст цих правовідносин як споживчих. Оскільки публічні договори банку з фізичними особами містять положення про гарантійні зобов`язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо виплати відшкодування вкладів, - Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками (споживачам фінансових послуг) за цими договорами. Порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку є порушенням прав споживача в розумінні законодавства про захист прав споживачів.
Внаслідок неповного дослідження доказів та неповного встановлення обставин справи суди дійшли помилкового висновку про недоведеність позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача упущеної вимоги та відшкодування позивачу моральної шкоди. Оскільки відповідач відмовив позивачу у своєчасній виплаті коштів відшкодування після того як розпочав виплату відшкодування іншим вкладникам банку, такими неправомірними діями він дискримінував позивача як вкладника та завдав йому моральної шкоди. Відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок дискримінації встановлено статтею 15 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Також відшкодування моральної шкоди в результаті порушення прав споживача фінансових послуг передбачено статтями 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
Встановивши обставини порушення відповідачем прав позивача, однак ухваливши у справі рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції фактично самоусунувся від виконання завдань цивільного судочинства та від захисту порушених прав.
Водночас апеляційну скаргу від імені Фонду подано неповноважною особою, на що позивач звертав увагу суду та звертався із клопотанням про закриття апеляційного провадження із тих підстав, що представник відповідача не здійснює адвокатську діяльність і договір про надання правової допомоги між ним та відповідачем не укладався. Однак суд апеляційної інстанції, порушуючи норми процесуального законодавства, вказане клопотання не розглянув.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій, пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, а відтак підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. З огляду на наведене позивач просив суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі в частині позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційної складової.
Аргументи інших учасників справи
У червні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Фонду на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року без змін.
Зазначив, що у спорах пов`язаних із виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним стосовно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновки суду апеляційної інстанції, зводяться до власного тлумачення норм матеріального права.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Предметом спору у цій справі є стягнення з відповідача трьох процентів річних та інфляційної складової у загальному розмірі 2 432,55 грн; упущеної вигоди - 6 510,68 грн; пені за прострочення зобов`язання - 548 400,00 грн; відшкодування моральної шкоди - 10 000,00 грн.
Як на підставу позову, позивач посилався на те, що 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав зобов`язання з виплати позивачу коштів у розмірі 180 000,00 грн за рахунком № НОМЕР_2 .
Як на правову підставу позову, позивач посилався на норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статті 22, 625 ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів», вказуючи, що відповідач порушив його право на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат, вкладів з поточних рахунків в ПАТ «Банк Михайлівський».
Тобто, майнові вимоги позивача про стягнення передбачених статтею 625 ЦК Українитрьох процентів річних та інфляційних втрат, пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди за прострочення грошового зобов`язання з виплати гарантованого відшкодування за договором вкладу, звернені позивачем до Фонду та стосуються правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою ОСОБА_1 відшкодування за вкладом.
Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Суди розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини першої КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України); суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно - владних управлінських функцій.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що на підставі діяльності Фонду виникають споживчі правовідносини, що врегульовані законодавством про захист прав споживачів в розумінні статті 2 Закону України «Про захист прав споживачів».
Спірні правовідносини у справі врегульовані законодавством про захист прав споживачів, а саме в загальній частині - правовими нормами ЦК України, а в спеціальній частині (захист прав споживачів фінансових послуг) - Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Отже, Фонд є учасником правовідносин, які виникають з договорів банківського вкладу, банківського рахунку. Зокрема, Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками за такими договорами. Фонд не є стороною цих договорів, проте є учасником споживчих правовідносин, підставою виникнення яких є такі договори.
Відтак, порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку - є порушенням прав споживача відповідно до законодавства про захист прав споживачів, незалежно від того, який суб`єкт права порушив ці права (банк, Фонд чи уповноважена особа Фонду). Зазначені порушені права підлягають судовому захисту на підставі частини четвертої статті 42, статті 55 Конституції України, як норм прямої дії, правових норм ЦК України, Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Закону України «Про захист прав споживачів».
Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк, Фонд чи уповноважена особа Фонду їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, спірні правовідносини мають характер споживчих правовідносин та до них підлягають застосуванню правові норми статей 549-552, 611 ЦК України, частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Також пунктом 5 частини першої статті 4 та частиною другою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено відшкодування моральної шкоди у спорі про захист прав споживачів.
Згідно з частиною другою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду (постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19)), просить в частині позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду скасувати рішення судів та закрити в цій частині провадження, а в іншій частині позову передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення предметної та суб`єктної юрисдикції.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Згідно з частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 403 цього Кодексу.
Спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000,00 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. Тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій останнього пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, дійшла висновку, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов`язковим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20)) викладено загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору у цілому.
Ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20)).
Згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщотривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), підтримано висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1881цс16, про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов`язань за договором надання банківських послуг.
Отже, згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), спір про захист прав споживачів фінансових послуг підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У справі, що розглядається, позовні вимоги про право фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду, пов`язані з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування та підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
У справі, що розглядається, вимога про сплату інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорною (додатковою), а основними є вимоги про виконання зобов`язань банку - боржника перед вкладниками (споживачами фінансових послуг) за цими договорами, а також про гарантування Фондом відшкодування коштів за цим вкладом.
Позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди мають фактичні підстави тотожні з позовними вимогами щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційної складової боргу - несвоєчасна виплата Фондом гарантованої державою суми грошового відшкодування за рахунок коштів Фонду.
У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17, провадження № 61-31354сво18 Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою вкладнику відшкодування за вкладами, тому підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може призвести до порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
З урахуванням викладених правових висновків Великої Палати Верховної Суду, зокрема щодо предметної юрисдикції про розгляд акцесорного спору за правилами юрисдикції розгляду основного спору, з огляду на позовні вимоги ОСОБА_1 , які стосуються і захисту прав споживача, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення правового висновку) Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) щодо застосування у подібних правовідносинах частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідно до якої вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20)), що враховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України та Законом України № 2050-III зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір, необхідно відступити від висновку (уточнення правового висновку) Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що вимоги про стягнення пені за прострочення зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» мають розглядатися за правилами визначення юрисдикції відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20)), тобто за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
Керуючись статтями 400, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
