Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 761/28949/17 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Собківа Я.М.,
суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення коштів, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому просив:
- стягнути з відповідача на користь позивача суму майнової відповідальності (три відсотки річних з урахуванням інфляції, згідно наведеного розрахунку) у загальному розмірі 2432, 55 грн.;
- стягнути з відповідача на користь позивача 6510,68 грн. у відшкодування упущеної вигоди;
- стягнути з відповідача на користь позивача 548400,99 грн. пені за прострочення зобов`язання;
- стягнути з відповідача на користь позивача 10000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення окружним адміністративним судом норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги на більш тривалий, розумний термін, у відповідності до положень статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Станом на 30 травня 2023 року відповідачем не надано до суду письмового відзиву (заперечень) на апеляційну скаргу.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 22 травня 2015 року мiж ПАТ "Банк Михайлівський" та ОСОБА_1 був укладений договiр вкладу з виплатою процентів кожні 14 днів "Супердохідний тиждень +" № 980-020-000084778 на суму 200 001,00 грн., строком на 182 дні до 20 листопада 2015 року.
Після закінчення строку вклад було автоматично пролонговано відповідно до пп. 12 п. 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року включно. По закінченню строку дії договору вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн. повернутий банком на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 .
23 травня 2016 року за заявою ОСОБА_1 сума вкладу з нарахованими за ним відсотками була перерахована з поточного рахунку вкладника № НОМЕР_1 на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 відповідно до платіжного доручення № 5356553. В цей же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн. було перераховано вкладником через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок вкладника НОМЕР_3 .
23 травня 2016 року Правлінням Національного банку України було прийнято Постанову від 23.05.2016 № 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних".
Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з урахуванням постанови НБУ прийнято рішення від 23.05.2016 № 812 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" з 23 травня 2016 року по 22 липня 2016 року включно.
Рішенням Правління НБУ № 124-рш від 12.07.2016 р. оголошено про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк "Михайлівський"
На підставі зазначеного рішення НБУ виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб винесено рішення №1213 від 12.07.2016 р. про початок з 13.07.2016 року процедури ліквідації ПАТ "Банк "Михайлівський" та призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ "Банк "Михайлівський" Ірклієнку Ю.П. строком на два роки з 13.07.2016 року по 12.07.2018 року.
Рішенням виконавчої дирекції Фонду № 1702 від 01.09.2016 р. уповноваженою особою на ліквідацію банку призначено та надано повноваження ліквідатора Волкова О.Ю. з 05.09.2016 року.
Відповідно до витягу з інтернет-ресурсу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, 14.07.2016 р. на сайті Фонду було розміщено інформацію про початок виплати коштів вкладникам зазначеного банку з 15 липня 2016 р. Також вказано, що для отримання кошів вкладники Публічного акціонерного товариства "Банк "Михайлівський" з 15 липня 2016 року до 26 серпня 2016 року включно можуть звертатись до установ банків-агентів.
У відповідь на звернення позивача щодо виплати гарантованої суми вкладу, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повідомив про те, що з 15 липня 2016 року розпочато виплати гарантованих сум відшкодування вкладникам ПАТ "Банк "Михайлівський".
26.08.2016 р. ПАТ "Банк "Михайлівський" повідомив позивача, що виплати коштів за рахунками № НОМЕР_2 та НОМЕР_5 тимчасово обмежені на строк до шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку у зв`язку із необхідністю перевірки правочинів (в тому числі і договорів) на предмет виявлення правочинів (в тому числі і договорів), що є нікчемними відповідно до вимог ч. 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
14 вересня 2016 року через банк-агент (ПАТ "Альфа-Банк") ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 180 000 грн., які обліковувались за рахунком позивача № НОМЕР_2 в ПАТ "Банк Михайлівський". Залишок коштів у розмірі 20 000 грн., що обліковувались за рахунком позивача в ПАТ "Банк Михайлівський" № НОМЕР_3 , ОСОБА_1 отримав через банк-агент ПАТ "Альфа-Банк" 07 листопада 2016 року.
Вважаючи, що відповідач зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати коштів відшкодування, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Колегія суддів, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку про обґрунтованість та правомірність висновків суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23.02.2012 року №4452-VI Про систему гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Закон №4452-VI). Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Згідно з пунктом 8 Прикінцевих і перехідних положень Закону №4452-VI передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
За визначенням пункту 6 частини першої статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Відповідно до пункту 16 частини першої статті 2 Закону №4452-VI тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
Частинами першою-другою статті 26 Закону №4452-VI визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
Статтею 28 Закону №4452-VI установлено, що Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. Фонд здійснює виплату гарантованих сум відшкодування через банки-агенти, що здійснюють такі виплати в готівковій або безготівковій формі (за вибором вкладника). Фонд не пізніше наступного дня після закінчення визначеного цим Законом строку ліквідації банку розміщує на офіційному веб-сайті Фонду оголошення про завершення Фондом виплат гарантованої суми відшкодування.
У відповідності до частини сьомої статті 26 Закону №4452-VI встановлено, що Фонд завершує виплату гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами у день подання документів для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про ліквідацію банку як юридичної особи.
Фонд виконує свої зобов`язання перед позивачем та несе відповідальність за їх невиконання виключно в межах, передбачених Законом.
Відповідно до підпунктів 3, 5 частини п`ятої статті 36 Закону №4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку; нарахування відсотків за зобов`язаннями банку перед вкладниками та кредиторами.
У пункті 1 частини шостої статті 36 Закону №4452-VI передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. Вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим Національним банком України до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації відповідно до цієї статті.
Частиною п`ятою статті 45 Закону №4452-VI установлено, що протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються.
Таким чином, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Вказану правову позицію висловив Верховний Суд України у справі за № 6-1123 цс16, постанова від 13.06.2016 року.
З приводу доводів апеляційної скарги щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача не отриману вигоду (упущену вигоду) у розмірі 13 % річних на суму 6510 грн. 68 коп.; пені за прострочення зобов`язання у сумі 548400,99 грн., необхідно зазначити наступне.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач своїми діями щодо несвоєчасного повернення коштів за спірним договорами порушує застереження визначені ЦК України щодо належного та добросовісного виконання грошового зобов`язання, адже, чинним законодавством передбачено, що у разі невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.
За змістом статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частиною першою статті 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.
Відповідно до вимог статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Аналіз зазначених норм дає підстави стверджувати, що грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) або на інших підставах, передбачених законодавством України.
До грошових зобов`язань відносяться також зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов`язання, що виникають внаслідок неможливості виконання зобов`язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо, які мають бути виражені у грошових одиницях.
Колегія суддів звертає увагу, що з огляду на зміст частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Водночас за результатами розгляду цієї справи, встановлено відсутність цивільно-правових відносин між позивачем та суб`єктом владних повноважень, відсутність цивільно-правового порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.
Статтею 1 ЦК України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновок, що Фонд у цих відносинах є суб`єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями, отже є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України.
У цьому випадку в спірних правовідносинах Фонд виступає суб`єктом владних повноважень, і майнові відносини між сторонами засновані на адміністративному підпорядкуванні, з огляду на що положення статті 625 ЦК України на ці відносини не поширюються.
Водночас слід зауважити, що боржником за договором банківського вкладу з позивачем є саме ПАТ «Банк Михайлівський», а не Фонд чи його уповноважена особа.
У свою чергу, підставою застосування відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України є прострочення боржником виконання грошового зобов`язання.
Утім, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб призначається у процедурі запровадження тимчасової адміністрації та/або ліквідації банків як процедур виведення неплатоспроможних банків з ринку у порядку, встановленому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах.
За змістом положень Закону №4452-VI на Фонд та уповноважену особу Фонду не покладається відповідальність за невиконання банками, які були стороною у договірних відносинах із вкладниками, їх грошових зобов`язань поза межами дії договорів вкладів.
При вирішенні цієї справи колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 16.05.2018 року у справі №686/21962/15-ц відповідно до змісту якої у спорах, пов`язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
Крім того, позивач 14 вересня 2016 року отримав через банк-агент ПАТ "Альфа-Банк" кошти у розмірі 180 000,00 грн., які були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 в ПАТ "Альфа-Банк".
З наведеного вбачається, що ані під час тимчасової адміністрації, ані під час ліквідації у банку не виникає жодних обов`язків щодо сплати будь-яких санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань перед кредиторами, оскільки це заборонено Законом в порядку якого ліквідується Банк, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеною у постанові від 21.10.2021 у справі № 160/10300/19.
Верховний Суд у постанові від 15 травня 2018 у справі № 761/31569/16-ц зокрема зазначив, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування штрафних санкцій (п. 3 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інфляційних втрат, трьох відсотків річних, упущеної вигоди та пені є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах Закону та не підлягають задоволенню.
Стосовно наявності підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення її права, наявність такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою.
Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що йому заподіяно шкоду та не доведено наявність такої шкоди, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням.
Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом.
Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом.
Згідно з правовою позицією Пленуму Верховного Суду України, викладеною у постанові від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (п. 64, заява N 40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому слід враховувати, що не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.
Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі № 6-1575цс16 висловив позицію щодо підстав відшкодування фізичній особі моральної шкоди, відповідно до якої застосування положень статті 1167 ЦК України для стягнення моральної шкоди у випадку порушення договірних зобов`язань неможливе, оскільки правила вказаної статті регулюють позадоговірні (деліктні) відносини.
Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень.
У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його вкладниками/кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено право на відшкодування моральної шкоди.
Дана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 25.05.2018 у справі № 761/13137/16-ц та від 08.02.2018 у справі № 308/3282/15-ц.
Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Позивачем в доводах апеляційної скарги жодним чином не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаних правових позицій Верховного Суду, які враховано судом апеляційної інстанції на виконання вимог ч. 5 ст. 242 КАС України.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог та не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів наведених в апеляційній скарзі.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Всі наведені апелянтом доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач Собків Я.М.
Суддя Мєзєнцев Є.І.
Суддя Файдюк В.В.
