П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 травня 2022 року
м. Київ
Справа № 761/28949/17
Провадження № 14-148цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 рокуу складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В. та
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду зпозовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів.
Позов мотивований тим, що 22 травня 2015 року мiж ним і Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») укладено договір вкладу № 980-020-000084778 з виплатою процентів кожні 14 днів «Супердохідний тиждень +» на суму 200 001 грн строком на 182 дні до 20 листопада 2015 року. Зі спливом строку договору 20 листопада 2015 року вклад автоматично пролонгований відповідно до підпункту 12 пункту 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року. Після закінчення цього строку банк не повернув вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 .
23 травня 2016 року за заявою вкладника всю суму вкладу з нарахованими відсотками перераховано на інший поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 . У той же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн перераховано через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_3 . У результаті цих операцій станом на кінець операційного дня 23 травня 2016 року на поточному рахунку № НОМЕР_2 залишок коштів становив 180 000 грн, а на поточному рахунку № НОМЕР_3 - 20 066,99 грн.
23 травня 2016 року о 18 год 07 хв Правління Національного банку України (далі - НБУ) прийняло постанову від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних». На підставі рішення НБУ від 12 липня 2016 року № 124-рш, рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський», а з 15 липня 2016 року Фонд розпочав виплати відшкодування всім вкладникам ПАТ «Банк Михайлівський».
Позивач неодноразово звертався до банку-агента щодо отримання передбаченого законом гарантованого відшкодування за вкладом, проте банк-агент протягом червня - серпня 2016 року відмовляв у виплаті відшкодування з мотивів відсутності відомостей про заявника в базі даних ПАТ «Банк Михайлівський» та Фонду.
12 серпня 2016 року позивач отримав лист Фонду від 09 серпня 2016 року про відмову у виплаті коштів. 01 вересня 2016 року він отримав лист ПАТ «Банк Михайлівський» від 26 серпня 2016 року № 3Г2/880 з повідомленням, що виплати коштів з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , на яких обліковуються кошти в розмірі понад 200 000 грн, тимчасово обмежені з метою перевірки правочинів, вчинених банком протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації.
05 вересня 2016 року позивач повторно звернувся до Фонду зі скаргою, а 14 вересня 2016 року - з претензійною заявою, у якій просив невідкладно виплатити належні йому кошти з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 у ПАТ «Банк Михайлівський» у межах гарантованої законом суми 200 000 грн.
14 вересня 2016 року позивач отримав через банк-агент - Публічне акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») кошти в розмірі 180 000 грн. Одночасно ці кошти були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк».
Отже, 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати відшкодування коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 .
07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн, що обліковувалися на рахунку позивача в ПАТ «Банк Михайлівський» № НОМЕР_3 , через ПАТ «Альфа-банк» з одночасним зарахуванням на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк».
Позивач вказав, що відповідачем порушено його право на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат вкладів з поточних рахунків у ПАТ «Банк Михайлівський», чим завдано майнову та моральну шкоду.
На підставі Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), статей 22, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) позивач просив стягнути з відповідача: три проценти річних та інфляційну складову в загальному розмірі 2 432,55 грн; 6 510,68 грн на відшкодування упущеної вигоди; 548 400 грн пені за прострочення зобов`язання; 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
05 липня 2018 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов задоволено частково. Стягнуто з Фонду на користь ОСОБА_1 три проценти річних з урахуванням інфляції в розмірі 2 432,55 грн, пеню за прострочення зобов`язання в сумі 100 000 грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з Фонду в дохід держави 1 024,32 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що несвоєчасна виплата відповідачем позивачу гарантованого відшкодування в розмірі 200 000 грн свідчить про прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на це суд першої інстанції зробив висновок про обґрунтованість позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційної складової боргу на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Задовольнивши частково позов у частині стягнення пені в розмірі 100 000 грн, суд першої інстанції керувався пунктом 7 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з яким надання гарантій є фінансової послугою, тому відповідно до Закону № 1023-ХІІ прострочення Фондом виконання послуги з фінансового гарантування вкладів є підставою для стягнення з боржника на користь кредитора пені за прострочення виконання грошового зобов`язання, розмір якої суд зменшив згідно зі статтею 3 та частиною третьою статті 551 ЦК України. У відшкодуванні моральної шкоди суд першої інстанції відмовив через недоведеність позову в цій частині.
24 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, інфляційної складової та пені за прострочення зобов`язання скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин частину другу статті 625 ЦК України та частину п`яту статті 10 Закону № 1023-ХІІ, оскільки між сторонами відсутні договірні відносини, тому апеляційний суд не вбачав підстав для задоволення позову в частині стягнення з Фонду на користь ОСОБА_1 упущеної вигоди. Законом № 4452-VI не передбачено відшкодування моральної шкоди вкладнику за рахунок коштів Фонду.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині позову про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання з Фонду, закрити провадження у справі в цій частині; для вирішення питання предметної і суб`єктної юрисдикції позову в іншій частині просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині відмовлених позовних вимог і постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права.
Як на підставу відмови в позові суд апеляційної інстанції вказав на відсутність між сторонами договірних та деліктних правовідносин. Недоговірне неделіктне зобов`язання між позивачем та відповідачем щодо виплати гарантованого законом відшкодування виникло безпосередньо з акта цивільного законодавства - Закону № 4452-VI. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Суди не врахували, що позов ґрунтується на нормах ЦК України та Закону № 4452-VI, які не суперечать одна одній та у своєму поєднанні відповідають правовим актам вищої юридичної сили - Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, практиці Європейського суду з прав людини. Нарахування на суму боргу інфляційних втрат та трьох процентів річних, що передбачено частиною другою статті 625 ЦК України, входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, що полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Грошовим зобов`язанням необхідно вважати будь-яке зобов`язання, яке зводиться до сплати грошей, незалежно від правових підстав його виникнення. Оскільки інший спосіб компенсації інфляційних втрат та відповідальності за прострочення гарантійного зобов`язання в Законі № 4452-VI не передбачений, застосуванню підлягають норми статті 625 ЦК України.
Крім того, згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій, пов`язаних з виплатою відшкодування за вкладами, а відтак підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Поза увагою судів залишився той факт, що у спірних правовідносинах Фонд виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як гарант фінансових зобов`язань неплатоспроможних банків перед вкладниками в межах та порядку, встановлених відповідним законодавством. Правові підстави виникнення гарантійних правовідносин (договір або закон) не змінюють правового змісту цих правовідносин як споживчих. Оскільки публічні договори банку з фізичними особами містять положення про гарантійні зобов`язання Фонду щодо виплати відшкодування вкладів, Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками (споживачам фінансових послуг) за цими договорами. Порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку є порушенням прав споживача в розумінні законодавства про захист прав споживачів.
Внаслідок неповного дослідження доказів та неповного встановлення обставин справи суди дійшли помилкового висновку про недоведеність позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача упущеної вигоди та відшкодування позивачу моральної шкоди. Оскільки відповідач відмовив позивачу у своєчасній виплаті коштів відшкодування після того, як розпочав виплату відшкодування іншим вкладникам банку, такими неправомірними діями він дискримінував позивача як вкладника та завдав йому моральної шкоди. Відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, встановлено статтею 15 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Також відшкодування моральної шкоди в результаті порушення прав споживача фінансових послуг передбачено статтями 4, 22 Закону № 1023-ХІІ.
Вважав, що, встановивши обставини порушення відповідачем прав позивача, однак ухваливши у справі рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції фактично самоусунувся від виконання завдань цивільного судочинства та від захисту порушених прав.
Також вказав, що апеляційну скаргу від імені Фонду подано неповноважною особою, на що позивач звертав увагу суду та звертався з клопотанням про закриття апеляційного провадження з тих підстав, що представник відповідача не здійснює адвокатську діяльність і договір про надання правової допомоги між ним та відповідачем не укладався. Однак суд апеляційної інстанції, порушуючи норми процесуального законодавства, вказане клопотання не розглянув.
Позиція інших учасників справи
У червні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Фонду на касаційну скаргу, у якому відповідач просив залишити її без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року без змін, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
27 травня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
29 квітня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
21 липня 2021 року колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Колегія суддів керувалася такими міркуваннями.
Предметом спору є стягнення з відповідача трьох процентів річних та інфляційної складової в загальному розмірі 2 432,55 грн; упущеної вигоди - 6 510,68 грн; пені за прострочення виконання зобов`язання - 548 400 грн; відшкодування моральної шкоди - 10 000 грн.
Як на підставу позову позивач посилався на те, що 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав зобов`язання з виплати позивачу коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 , а 07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн за рахунком № НОМЕР_3 .
Указував, що відповідач порушив його право на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат, вкладів з поточних рахунків у ПАТ «Банк Михайлівський», правовими підставами позову позивач зазначив норми Закону № 4452-VI, статті 22, 625 ЦК України, Закону № 1023-ХІІ.
Колегія суддів зазначила, що Фонд є учасником правовідносин, які виникають з договорів банківського вкладу. Зокрема, Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками за такими договорами. Фонд не є стороною цих договорів, проте є учасником споживчих правовідносин, підставою виникнення яких є такі договори.
Відтак порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку є порушенням прав споживача відповідно до законодавства про захист прав споживачів незалежно від того, який суб`єкт права порушив ці права (банк, Фонд чи уповноважена особа Фонду). Зазначені порушені права підлягають судовому захисту на підставі частини четвертої статті 42, статті 55 Конституції України як норм прямої дії, правових норм ЦК України, Закону № 4452-VI, Закону № 1023-ХІІ.
Майнові вимоги позивача про стягнення передбачених статтею 625 ЦК Українитрьох процентів річних та інфляційних втрат, пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди за прострочення грошового зобов`язання з виплати гарантованого відшкодування за договором вкладу звернені позивачем до Фонду та стосуються правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою ОСОБА_1 відшкодування за вкладом.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що суди розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України); суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
Колегія суддів послалася на постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, у яких зроблено правові висновки про те, що спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду в сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою відшкодування за вкладами, та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, зробила висновок, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 викладено загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору в цілому. Зокрема, міститься висновок про те, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених цією нормою грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за якою слід розглядати основний спір.
Також у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17 зроблено висновок про те, що вимоги про стягнення з Фонду інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою вкладнику відшкодування за вкладами, тому підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
У справі, що розглядається, позовні вимоги про право фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду пов`язані з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, тому з урахуванням вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. У такому ж порядку підлягають вирішенню вимоги про сплату інфляційних втрат та трьох процентів річних, які є акцесорними (додатковими).
Однак у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц підтримано висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-362цс16 та від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1881цс16, про поширення положень Закону № 1023-ХІІ на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов`язань за договором надання банківських послуг.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, спір про захист прав споживачів фінансових послуг підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
На переконання колегії суддів, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди мають фактичні підстави, тотожні з позовними вимогами щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційної складової боргу - несвоєчасної виплати Фондом гарантованої державою суми грошового відшкодування за рахунок коштів Фонду.
З урахуванням правових висновків Великої Палати Верховної Суду щодо предметної юрисдикції про розгляд акцесорного спору за правилами юрисдикції розгляду основного спору, з огляду на позовні вимоги ОСОБА_1 , які стосуються і захисту прав споживача, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачала наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення правового висновку) Великої Палати Верховного Суду, сформульованого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, щодо застосування в подібних правовідносинах частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ,відповідно до якого вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену зазначеною нормою, а саме сплату пені в розмірі три проценти вартості послуги за кожний день прострочення.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вимоги про стягнення пені за прострочення зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІмають розглядатися за правилами визначення юрисдикції відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, тобто за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
22 травня 2015 року мiж ОСОБА_1 і ПАТ «Банк Михайлівський» укладено договір вкладу № 980-020-000084778 з виплатою процентів кожні 14 днів «Супердохідний тиждень +» на суму 200 001 грн строком на 182 дні до 20 листопада 2015 року. Зі спливом строку договору 20 листопада 2015 року вклад автоматично пролонгований відповідно до підпункту 12 пункту 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року. Після закінчення цього строку банк не повернув вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 .
23 травня 2016 року за заявою вкладника всю суму вкладу з нарахованими відсотками перераховано на інший поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 . У той же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн перераховано через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_3 . У результаті цих операцій станом на кінець операційного дня 23 травня 2016 року на поточному рахунку № НОМЕР_2 залишок коштів становив 180 000 грн, а на поточному рахунку № НОМЕР_3 - 20 066,99 грн.
23 травня 2016 року о 18 год 07 хв Правління НБУ прийняло постанову від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних». На підставі рішення НБУ від 12 липня 2016 року № 124-рш, рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський», а з 15 липня 2016 року Фонд розпочав виплати відшкодування всім вкладникам ПАТ «Банк Михайлівський».
Позивач неодноразово звертався до банку-агента щодо отримання передбаченого законом гарантованого відшкодування за вкладом, проте банк-агент протягом червня - серпня 2016 року відмовляв у виплаті відшкодування з мотивів відсутності відомостей про заявника в базі даних ПАТ «Банк Михайлівський» та Фонду.
12 серпня 2016 року позивач отримав лист Фонду від 09 серпня 2016 року про відмову у виплаті коштів. 01 вересня 2016 року він отримав лист ПАТ «Банк Михайлівський» від 26 серпня 2016 року № 3Г2/880 з повідомленням, що виплати коштів з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , на яких обліковуються кошти в розмірі понад 200 000 грн, тимчасово обмежені з метою перевірки правочинів, вчинених банком протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації.
05 вересня 2016 року позивач повторно звернувся до Фонду зі скаргою, а 14 вересня 2016 року - з претензійною заявою, у якій просив невідкладно виплатити належні йому кошти з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 у ПАТ «Банк Михайлівський» у межах гарантованої законом суми 200 000 грн.
14 вересня 2016 року позивач отримав через банк-агент - ПАТ «Альфа-банк» кошти в розмірі 180 000 грн. Одночасно ці кошти були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк».
Отже, 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати відшкодування коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 .
07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн, що обліковувалися на рахунку позивача в ПАТ «Банк Михайлівський» № НОМЕР_3 , через ПАТ «Альфа-банк» з одночасним зарахуванням на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк».
Позиція Великої Палати Верховного Суду
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 4, 19 ЦПК України).
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Позивач вказує на несвоєчасну виплату йому Фондом коштів за договором строкового банківського вкладу (депозиту).
У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, банком та Фондом і визначення яких залежить від з`ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.
Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), від 05 травня 2020 року № 761/218908/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20).
Статтею 5 КАС України установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку з наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
За змістом пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Частиною першою статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом № 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III), Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону № 4452-VI).
У статті 27 Закону № 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».
Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер.
У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.
Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду в сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду напрацювала усталену практику, зокрема в постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), від 25 березня 2020 року у справі №761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17 (провадження № 14-571цс16), від 27 лютого 2019 року у справі № 814/4104/15 (провадження № 11-846апп18), від 19 лютого 2020 року у справі № 234/11395/14-ц (провадження № 14-349цс19) та багатьох інших.
Як уже зазначалося, Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.
Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VIвирішує виключно Фонд.
Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала питання предметної юрисдикції у подібних справах (постанови від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справах № 761/7978/15-ц, № 805/2090/17-а, № 820/3664/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 815/2229/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17 та інші).
У вказаних судових рішеннях Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, зокрема і відносини щодо формування переліку осіб, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника.
Тому спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами.
Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства не вбачається.
Позивач просив стягнути з Фонду в межах установленого законом граничного розміру відшкодування кошти за вкладом, що включають: невиплачені кошти за відповідним вкладом станом на день витребування цього вкладу, а також суми, передбачені статтею 625 ЦК України, за цей же період, тому спірні правовідносини між Фондом і вкладником мають управлінський характер.
Щодо юрисдикції про нарахування інфляційних втрат, встановлених статтею 625 ЦК України
За змістом частини третьої статті 11 та частини першої статті 13 ЦК України випливає, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Законодавець у частині першій статті 509 ЦК України визначив зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати в боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Частиною другою статті 4 ЦК України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є ЦК України.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентіврічних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплатує додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.
Відтак ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року по справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) та в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), а також у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, на яку посилається Касаційний цивільний суд, оскільки при розгляді адміністративних справ субсидіарно можливо застосовувати і норми ЦК України та, приймаючи до уваги висновок про акцесорні вимоги, зазначені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Щодо юрисдикції спору за вимогою про стягнення з Фонду відшкодування упущеної вигоди, визначеної статтею 22 ЦК України, та моральної шкоди
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками, відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Тобто відшкодування упущеної вигоди - це захід цивільно-правової відповідальності, що застосовується з метою захисту порушених прав і полягає у відшкодуванні боржником вартості майнових вигод, які кредитор міг би отримати, якби його суб`єктивне право не було б порушено.
Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 623 ЦК України, відповідно до якої боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
З аналізу вказаних норм цивільного права вбачається, що для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідна сукупність таких підстав: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом.
Ці підстави уможливлюють висновок про те, що стягнення упущеної вигоди є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
При розгляді справи суд з`ясовує: наявність самої моральної шкоди та її вплив на життя позивача; факт вчинення протиправних дій відповідачем та його вину; зв`язок між дією (бездіяльністю) відповідача та моральною шкодою, яку поніс позивач; обґрунтованість суми компенсації моральної шкоди.
Тобто і відшкодування упущеної вигоди, і відшкодування моральної шкоди передбачають необхідність встановлення певних обставин, а саме протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди та зв`язок цих протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди із самою шкодою, майновою чи моральною.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Разом із цим за правилами частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Аналіз положень частини п`ятої статті 21 КАС України та частини першої статті 19 КАС України у їх поєднані дозволяє виснувати, що юрисдикція спору про стягнення моральної шкоди із суб`єкта владних повноважень визначається як за правовою природою правовідносин, зокрема публічно-правових, так і у зв`язку з тим, чи пред`явлено позов про стягнення моральної шкоди в одному проваджені з вимогою про вирішення публічно-правового спору.
У випадку пред`явлення позову про відшкодування шкоди, у тому числі моральної, в іншому судовому проваджені такий спір підлягає розгляду за правилами цивільної або господарської юрисдикції, за виключенням випадку, якщо можливість об`єднання спорів в одне провадження в адміністративній юрисдикції не втрачена.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20).
У справі, що розглядається, позовні вимоги пов`язані з необхідністю визначення, чи є бездіяльність Фонду з виплати гарантованого відшкодування відповідно до статей 26, 27 Закону № 4452-VI неправомірною, що має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
Оскільки вимоги про стягнення відповідно до частини другої статті 625 та статті 22 ЦК України відшкодування майнової та моральної шкоди пов`язані з необхідністю дослідження бездіяльності Фонду, то і мають розглядатися в межах одного провадження за правилами адміністративного судочинства.
Щодо застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ
Правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, Законом України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), законами № 2121-ІІІ та № 1023-XII.
Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.
У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Згідно з підпунктом 7.1.2 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.
У частині третій статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать: залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу).
Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1).
Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.
За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.
Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом, а також перерахування коштів з одного вкладного рахунку на інші вкладні рахунки та на карткові рахунки є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).
Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача.
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Тобто пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання за фінансовою послугою на користь споживача.
І вказані висновки відповідають обставинам справи № 761/26293/16-ц, у якій спір виник між банком та фізичною особою - споживачем фінансових послуг.
У справі, що перебуває на розгляді Великої Палати Верховного Суду, спір виник між Фондом та вкладником з приводу виплати гарантованого відшкодування вкладнику неплатоспроможного банку за відсутності договірних правовідносин між Фондом та вкладником неплатоспроможного банку, оскільки в таких правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої виплати.
Тобто на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується.
Оскільки фактичні обставини у справах № 761/26293/16-ц та № 761/28949/17 не є подібними, підстав для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 20 березня 2019 року, не вбачається.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині (пункти 3 та 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у статтях 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вбачає наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.
У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України позивачеві роз`яснюється його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасувати.
Провадження у справі № 761/28949/17 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення трьох процентів річних, інфляційних витрат, упущеної вигоди, пені та моральної шкоди - закрити.
Роз`яснити позивачу, що в разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за його заявою вправі постановити в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
І. В. Григор`єва К. М. Пільков
М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
Д. А. Гудима В. В. Пророк
Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач
І. В. Желєзний В. М. Сімоненко
О. С. Золотніков І. В. Ткач
