У Х В А Л А
20 липня 2022 року
м. Київ
Справа № 511/2303/19
Провадження № 14-56цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності, поділ майна в натурі
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року у складі судді Бобровської І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року у складі колегії суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,
ВСТАНОВИЛА:
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому зазначала, що у період шлюбу, а саме 11 серпня 2005 року, сторони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 (з господарськими будівлями та спорудами), загальною площею 69,4 кв. м, житловою площею 46 кв. м, який зареєстрували за відповідачем.
Вказувала, що вони за спільні кошти, без відповідного дозволу на виконання будівельних робіт та без прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта у період з 2005 року по 2015 рік здійснили самочинне будівництво, збільшивши загальну площу придбаного будинку до 120 кв. м. Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2018 року у справі № 511/1960/18 шлюб між сторонами розірвано.
Із урахуванням зазначеного, а також змін до позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просила: визнати будинок літ. «А» загальною площею 57,5 кв. м, господарські будівлі і споруди: «Б» - навіс, «Г» - гараж, № 1-2-3 - огорожа та будівельні матеріали у вигляді житлової прибудови літ. «А-1», «В» - літня кухня, «Г» - гараж, які розташовані по АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя; провести поділ вказаного майна відповідно до висновку судової експертизи, виділивши їй 52/100 частини нерухомого майна, присудити на користь ОСОБА_2 компенсацію за зменшення його частки; перерозподілити ідеальні частки у праві власності на нерухоме майно, право власності на 52/100 частини нерухомого майна визнати за нею; витрати з переобладнання житлового будинку розподілити в рівних частках між сторонами; припинити право власності ОСОБА_2 на 52/100 частини земельної ділянки; визнати за нею право власності на 52/100 частини земельної ділянки; провести поділ в натурі земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер: 5123910100:02:007:0054, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечував, посилався на те, що право власності на земельну ділянку він зареєстрував після розірвання шлюбу, а також на те, що будинок відноситься до категорії самочинно збудованих і може підлягати поділу лише після введення його в експлуатацію.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
19 січня 2021 року рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області у задоволені позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з вимогами статей 364, 367 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
Доводи позивачки про те, що спірний об`єкт нерухомого майна є новоствореним майном та підлягає поділу між подружжям визнано судом першої інстанції безпідставними і такими, що не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачкою норм матеріального права.
01 лютого 2022 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу). Не можуть бути підставою скасування рішення суду доводи апеляційної скарги про те, що допускається окремий режим для визнання права власності на будинок без врахування добудов, оскільки з часу здійснення відповідних будівельних робіт із створенням об`єкта, реконструйований об`єкт зазнає змін та не може обліковуватися окремо.
Вимоги про одночасне визнання права власності на будинок в статусі до будівництва та будівельні матеріали як окремий об`єкт задоволенню не підлягають.
Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції не були вирішені позовні вимоги про визнання земельної ділянки спільним майном подружжя. Ці вимогизадоволенню не підлягають, оскільки у позовних вимогах про визнання права власності на будинок відмовлено, а вимоги про визнання права власності на земельну ділянку є похідними. При цьому звернуто увагу, що безоплатна передача земельної ділянки у власність свідчить про відсутність правових підстав для задоволення вимог про визнання її об`єктом права спільної сумісної власності, втім позивачка має право на отримання у власність частки у разі визнання за нею права власності на частину будинку після його поділу та отримання у власність його частини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
07 квітня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року, постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц. Також заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо захисту права власності, а також на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили належним чином зібрані у справі докази.
ОСОБА_1 вказує, що суди не вирішили по суті частину заявлених вимог. При вирішенні спору суди відхилили належний доказ - висновок судової будівельно-технічної експертизи № 06-2020, зробили недопустиме припущення, без посилання на відповідну норму права, про те, що наявність самочинної прибудови до будинку та господарських споруд є підставою для визнання всього будинку самочинним. Вважає, що суди безпідставно віднесли до самочинного будівництва житловий будинок під літ. «А», навіс під літ. «Б» та Д, а також прибудинкові споруди, які не підпадають під ознаки самочинного будівництва. Також неправильними заявниця вважає висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог у частині визнання права власності на спірну земельну ділянку, на якій розташований будинок. Звертає увагу, що у призначенні повторної будівельно-технічної експертизи було відмовлено, отже суд фактично погодився із висновком проведеної будівельно-технічної експертизи, оскільки в протилежному випадку мав би призначити повторну експертизу для з`ясування спірних питань. На думку позивачки, суди не забезпечили захист її порушеного права, не вирішили спір по суті, фактично позбавили її права власності на частку у спірному майні, набутому подружжям за час шлюбу, обґрунтовуючи це втратою об`єктом нерухомості тотожності у порівнянні тим, на який власником було набуто право власності. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди залишили поза увагою презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним у період шлюбу, встановлену статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
ОСОБА_1 посилається на те, що розгляд справи у суді апеляційної інстанції відбувався неповноважним складом, оскільки апеляційне провадження відкрито ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, постановленою колегією суддів у складі: Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., призначене до розгляду відповідно до ухвали Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, постановленої колегією суддів у складі: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Громік Р. Д., у той час, як постанова ухвалена колегією суддів Одеського апеляційного суду у складі: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я. Ураховуючи відсутність ухвали Одеського апеляційного суду про прийняття колегією суддів Одеського апеляційного суду у складі суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я. до свого провадження справи № 511/2303/19, стверджує, що розгляд і вирішення цієї справи здійснено неповноважним складом суду.
16 травня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано справу із суду першої інстанції.
07 червня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.
06 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на пункт 7 Перехідний положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України).
Вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частиною першою статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка вважається майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування (частина перша статті 57 СК України).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з положеннями статей 69, 70 СК України дружина і чоловік маютьправо на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
У той же час частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177 - 179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15).
У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Частиною другою статті 36 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI«Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.
Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина восьма статті 39 цього Закону.
Отже, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проєкту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Слід зазначити, що у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проєктної документації (будівельного паспорта), оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
Не підлягають поділу (виділу)об'єкти нерухомого майна, до складу якихвходять самочиннозбудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.
Схожі висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21).
Виходячи з перелічених вище висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проєктної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу.
У той же час у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 127/6698/16-ц (провадження № 61-18773св18) Верховний Суд вважав за можливе проведення поділу житлового будинку з господарськими спорудами без урахування самочинних будівель та прибудов.
Неоднозначно вирішувалось у судовій практиці проблема визнання права власності на будівельні матеріали, використані для будівництва самочинно збудованих об`єктів
Упостанові від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18) Верховний Суд зробив висновок про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про визнання права власності та поділ домоволодіння між подружжям з посиланням на те, що гараж літ. «Г», літня кухня літ. «М», сарай літ. «Н» є самочинним будівництвом, а визнання права власності на будівельні матеріали, використані для будівництва цих об`єктів, є неправильно обраним способом захисту. Отже зробив висновок, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
Упостанові від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц (провадження № 61-45361св18) Верховний Суд розмежував правовий статус незавершеного та самочинного будівництва, зазначивши, що об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю із дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними, а щодо самочинного будівництва такі способи захисту прав не підлягають до застосування.
У той же час при вирішенні спору про поділ майна подружжя Верховний Суд України зазначив, що у разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова від 18 листопада 2015 року по справі № 6-338цс15).
У постанові від 16 грудня 2015 року по справі 6-2710цс15 Верховний Суд України звернув увагу, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року №6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15).
У постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 Верховний Суд України, пославшись, зокрема на те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, залишив в силі рішення суду першої інстанції про визнання за позивачкою права співзабудовника на 1/2 частину збудованого за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об`єкта незавершеного будівництва, яке фактично експлуатується.
У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 715/1347/14-ц (провадження № 61-34987св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що самочинне будівництво підлягає поділу шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на будівельні матеріали, які були використанні при будівництві у відповідності до судової будівельно-технічної експертизи, де зазначено, що в процесі самочинного будівництва житлових будинків літ. «А», літ. «Ж», господарських будівель та споруд, використано будівельні матеріали, обладнання, вироби та конструкції, які підлягають поділу. Верховний Суд вказав, що самочинно збудовані житлові будинки, господарські будівлі і споруди не підлягають визнанню об`єктами права спільної сумісної власності подружжя. Водночас будівельні матеріали, обладнання та конструкції, які були використані в процесі будівництва, є майном, набутим подружжям під час шлюбу.
У постанові Верховного Суду від 26 березня 2021 року у справі № 414/277/17 (провадження № 61-2934св19) зазначено, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
Верховний Суд погодився із висновком про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про визнання права власності на сарай, вартість витрачених матеріалів на спорудження якого становить 30 000 грн, оскільки вказаний сарай є самочинним будівництвом, і вказав, що визнання права власності за особою на частину будівельних матеріалів, використаних подружжям в процесі будівництва незавершеного житлового будинку в порядку поділу майна подружжя, є законним, проте такі позовні вимоги не заявлялися.
У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц (провадження № 61-3261св20) суд касаційної інстанції погодився з висновком про наявність підстав для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, використаних в процесі будівництва прибудов літ. «а1» та літ. «а5», стягнення з відповідача їх вартості та припинення права власності позивача на 1/2 частину будівельних матеріалів.
Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК України), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо можливості спадкування будівельних матеріалів, які входять до спадкової маси та являють собою самочинне будівництво (зокрема у постанові 01 квітня 2019 року у справі № 569/15959/16-ц (провадження № 61-31923св18), від 16 грудня 2019 року у справі № 489/1685/15-ц (провадження № 61-33873св18), від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц (провадження № 61-3261св20), від 17 лютого 2021 року у справі № 520/448/17 (провадження № 61-19412св19)).
Вказане свідчить про неоднозначне застосування норм матеріального права при вирішенні спорів про визнання права спільної сумісної власності подружжя на об`єкт самочинного будівництва та його поділ, призводить у деяких випадках до обмеження права власності одного з подружжя.
Частиною третьою статті 376 ЦК України передбачена можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23 жовтня 2018 року у справі № 11/173-06 звертала увагу, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано за умови відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки або якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку, розташовану під збудованим нерухомим об`єктом, з таким цільовим призначенням, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об`єкт, а також за умови відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки та відсутності порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб. Задовольняючи позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, господарський суд повинен перевірити, чи не порушує це прав і законних інтересів інших осіб, у тому числі, суміжних землекористувачів, чи не створює самочинно збудоване майно загрози життю і здоров`ю людей, майну фізичних та юридичних осіб, іншим чином не порушує права третіх осіб.
Пунктом 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, передбачено, що у випадку визнання права власності на самочинно збудований об`єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об`єкта.
Враховуючи викладене, баланс прав та інтересів співвласників, з метою формування сталої судової практики у спірних правовідносинах колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статей 328, 331, 376 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-338цс15, і визнати наявність у подружжя права на визнання у судовому порядку права власності на самочинно побудований, реконструйований об`єкт нерухомого майна (а не матеріали й конструкції, з яких він побудований і перелік яких точно встановити достатньо складно), який знаходиться на земельній ділянці, що належить на праві власності чи користування (оренди) подружжю (одному з них), та відповідає містобудівній документації, цільовому призначенню земельної ділянки і вимогам щодо надійної й безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об`єкту, з подальшим прийняттям в експлуатацію у передбаченому чинним законодавством порядку.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Оскільки принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду приймає справу для продовження розгляду.
У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням приписів статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Виходячи з викладеного справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Прийняти для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності, поділ майна в натурі, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року.
Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження на 28 вересня 2022 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: вул. Пилипа Орлика, 8, м. Київ.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов К. М. Пільков
І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців Л. І. Рогач
Д. А. Гудима В. М. Сімоненко
І. В. Желєзний І. В. Ткач
О. С. Золотніков О. С. Ткачук
Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
Г. Р. Крет
