Постанова
Іменем України
16 червня 2022 року
м. Київ
справа № 211/5625/19
провадження № 61-5942св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які діють в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про скасування наказу про звільнення, стягнення середньої заробітної плати за час простою, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Позовну заяву мотивував тим, що з листопада 2015 року працював у відповідача на посаді помічника машиніста електровоза в структурному підрозділі Криворізького локомотивного депо регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
05 січня 2019 року він і машиніст ОСОБА_4 , а 12 січня 2019 року він та машиніст ОСОБА_5 відмовилися від виконання дорученої роботи у зв`язку з невідповідністю електровозів безпечним умовам праці.
Виявлені зауваження внесені до бортового журналу та складені відповідні акти від 05 і 12 січня 2019 року.
За відсутністю належних умов праці, необхідних для виконання роботи, позивач пішов у щорічну відпустку.
Після виходу з відпустки дізнався, що відповідач не створив належних умов праці та порушив його конституційні права на заробітну плату у січні 2019 року.
Позивач подав заяву від 11 червня 2019 року про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв`язку з не забезпеченням належних, безпечних для здоров`я умов праці, неповною сплатою заробітної плати за час простою у січні місяці 2019 року відповідно до частини третьої статті 113 КЗпП України.
При отриманні трудової книжки 26 липня 2019 року він дізнався, що був звільнений 12 червня 2019 року за прогул без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Просив скасувати наказ від 12 липня 2019 року № 452/ос «Про звільнення ОСОБА_1 », стягнути 1 200,15 грн середньої заробітної плати за час простою у січні місяці 2019 року і 122 291,61 грн середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 24 липня 2020 року Апостолівський районний суд Дніпропетровської області позов задовольнив.
Скасував наказ Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» в особі Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо від 12 липня 2019 року № 452/ОС «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Стягнув з Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» в особі Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо на користь ОСОБА_1 1 200,15 грн середньої заробітної плати за час простою у січні місяці 2019 року.
Стягнув з Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» в особі Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо на користь ОСОБА_1 122 291,61 грн середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 12 липня 2019 року до 12 лютого 2020 року.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із порушення відповідачем порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності (що є підставою скасування наказу про звільнення позивача), доведеності простою не з вини працівника та недоведеності проведення остаточного розрахунку з позивачем.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 12 березня 2021 року Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» задовольнив частково.
Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2020 року скасував та позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 103,14 грн середньої заробітної плати за час простою у січні 2019 року.
В решті позову відмовив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ «Українська залізниця» судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 3 003,95 грн.
Суд апеляційної інстанції постанову мотивував помилковістю висновку місцевого суду про відсутність позивача на роботі з поважних причин (після подання заяви про звільнення, у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового договору та законодавства про працю).
Вважав, що подання такої заяви не звільняло працівника від обов`язку виходити на роботу та виконувати передбачені трудовим договором обов`язки.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недостатню аргументованість рішення профспілкової організації про ненадання згоди щодо звільнення позивача, оскільки викладені у ньому обставини спростовуються наявними у справі доказами. Вважав, що розірвання трудового договору із позивачем у цьому конкретному випадку, не порушує його законних прав.
У задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено, оскільки вони є похідними від основної вимоги про скасування наказу про звільнення.
З урахуванням 4,4 години простою локомотивної бригади позивача відповідач повинен сплатити ОСОБА_1 246,27 грн, проте сплатив лише 143,13 грн, а тому вимога про достягнення 103,14 грн заробітної плати за час простою підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які діють в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які діють в інтересах ОСОБА_1 , зазначають: неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 9, 21, 31, 38, 40, 139 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16; від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, та постановах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі № 6-157цс12 та від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12.
Особи, які подали касаційну скаргу, мотивували її тим, що відповідач не забезпечив умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін, а тому позивач прийняв рішення розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, з ініціативи працівника з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, відсутність відповідного наказу про звільнення не зобов`язувало позивача і надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжувало дії трудового договору.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що ОСОБА_1 з 17 листопада 2015 року перебував з відповідачем у трудових відносинах на посаді помічника машиніста електровоза в структурному підрозділі Криворізького локомотивного депо регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
11 червня 2019 року позивач подав заяву про звільнення за згодою сторін (а. с. 80).
11 червня 2019 року позивач подав іншу заяву про припинення трудового договору з підстав пункту 3 частини першої статті 38 КЗпП України (внаслідок невиконання власником та уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов трудового договору) та на роботу більше не виходив (а. с. 82).
Листом від 11 червня 2019 року структурний підрозділ «Криворізького локомотивного депо» запропонував ОСОБА_1 надати обґрунтоване роз`яснення щодо порушення адміністрацією законодавства про працю та умов трудового договору (а. с. 83).
Відповідно до протоколу від 17 червня 2019 року керівництво депо скликало нараду, на порядок денний якої поставлене порушення трудової дисципліни помічником машиніста електровозу ОСОБА_1
ОСОБА_3 , як голова первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо, та ОСОБА_1 були запрошені, але не з`явилися (а. с. 86).
20 червня 2019 року за вих. № 761 голові первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо направлено лист про надання згоди на притягнення помічника машиніста електровоза цеху експлуатації ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (а. с. 87).
03 липня 2019 року профспілковим комітетом Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо надано лист, відповідно до якого профспілковий комітет Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо прийняло рішення: не давати згоди на звільнення помічника машиніста електровоза ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 звільнився за власним бажанням з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України з 11 червня 2019 року (а. с. 88).
Наказом від 12 липня 2019 року № 452/ОС відповідач звільнив ОСОБА_1 , помічника машиніста електровоза цеха експлуатації, з 12 червня 2019 року за прогул без поважних причин, вчинений 12 червня 2019 року (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а. с. 89-90).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду при застосуванні частини третьої статті 38 КЗпП України у подібних правовідносинах
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із порушення відповідачем порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності (що є підставою скасування наказу про звільнення позивача), доведеності простою не з вини працівника та недоведеності проведення остаточного розрахунку з позивачем.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові в частині скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції виходив з помилковості висновку місцевого суду про відсутність позивача на роботі з поважних причин (після подання заяви про звільнення, у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового договору та законодавства про працю).
Вважав, що подання такої заяви не звільняло працівника від обов`язку виходити на роботу та виконувати передбачені трудовим договором обов`язки.
Суд апеляційної інстанції виходив також із недостатньої аргументованості рішення профспілкової організації про ненадання згоди щодо звільнення позивача, оскільки викладені у ньому обставини спростовуються наявними у справі доказами.
Вважав, що розірвання трудового договору із позивачем у цьому конкретному випадку, не порушує його законних прав.
У задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовив, оскільки вони є похідними від основної вимоги про скасування наказу про звільнення.
З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки він дійшов їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Застосування цієї норми права у подібних правовідносинах перебувало предметом розгляду Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16 (на яку, зокрема, посилалися особи, які подали касаційну скаргу, як на приклад неоднакового застосування норми права) дійшов висновку про те, що роботодавець не вправі самостійно змінювати визначену працівником підставу звільнення з роботи.
У разі якщо факти порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, не підтвердилися, відповідач повинен був відмовити у звільненні з цих підстав.
Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, та постановах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі № 6-157цс12 та від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12.
Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.
Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору.
Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у строки, визначені останнім, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору.
За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 11 червня 2019 року позивач скористався наданим частиною третьою статті 38 КЗпП України правом і подав заяву про звільнення його з роботи у той же день за власним бажанням у зв`язку з порушенням працедавцем законодавства про працю.
Замість видання наказу про звільнення ОСОБА_1 у визначений ним строк, або видання наказу про відмову у такому звільненні у визначений працівником строк, відповідач запропонував позивачу надати обґрунтоване роз`яснення щодо порушення адміністрацією законодавства про працю та умов трудового договору.
Надалі без вирішення питання щодо можливості звільнення позивача згідно з поданою ним заявою на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та остаточно не прийнявши рішення про відмову у розірванні трудового договору із зазначених позивачем підстав, АТ «Укрзалізниця» звільнила ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Наведене свідчить про порушення відповідачем порядку звільнення працівника з підстав частини третьої статті 38 КЗпП України, тому подальші події для констатації цього факту не мають юридичного значення.
Крім того, висновки суду апеляційної інстанції по суті є суперечливими.
Встановивши факт виникнення на підприємстві виробничої ситуації, небезпечної для життя чи здоров`я працівника, тобто порушення роботодавцем трудового законодавства і стягнувши заробітну плату за період простою, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для звільнення позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Суд апеляційної інстанції не надав належну оцінку доводам позивача про порушення відповідачем вимог трудового законодавства та наявності підстав для написання ним заяви про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України та належним чином оцінив причини поважності відсутності позивача на роботі.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження щодо неоднакового застосування норм права, знайшли своє підтвердження, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування статей 9, 21, 31, 38, 40, 139 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16; від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, та постановах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі № 6-157цс12 та від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
При новому судовому розгляді суду апеляційної інстанції слід надати належну оцінку відсутності у справі належним чином оформленої відмови відповідача у звільненні працівника у визначений останнім строк з підстав частини третьої статті 38 КЗпП України, доводам позивача про порушення відповідачем вимог трудового законодавства та наявності підстав для написання ним заяви про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України та належним чином оцінити причини поважності відсутності позивача на роботі.
Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які діють в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк
