Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 04 лютого 2026 року
у справі № 910/6654/24
Господарська юрисдикція
Щодо права особи, яка не є стороною правочину, на оскарження договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника
Фабула справи: ТОВ «Поверхность-Інвест» звернулося з позовом до ПП «Візит-Сервіс» (боржник) та ПП «ПТК «Візит» та просило суд:
- визнати недійсними договори позики, що укладені між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит»;
- визнати недійсним договір застави транспортних засобів, що укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит»;
- визнати недійсним договір про припинення зобов'язання переданням відступного, що укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит».
Рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного суду, господарський суд позов задовольнив.
Мотивація касаційної скарги: ПП «ПТК «Візит» вважає, що висновки Верховного Суду свідчать про те, що якщо суб'єкт господарської діяльності, який вважає себе постраждалим від спірних правочинів (стороною яких він не є), звернувся з позовом про визнання таких правочинів недійсними на підставі їх фраудаторності без ініціювання провадження про визнання боржника неплатоспроможним, то такий спосіб захисту є неналежним.
Правова позиція Верховного Суду: у разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.
У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням ст.ст. 3, 8, ч.ч. 1, 2 ст. 55, ч.ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України.
Обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 виснувала, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.
Між тим, варто акцентувати увагу на тому, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 вкотре наголосила, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.
Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред'явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вчергове резюмує, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору на підставах, встановлених законом, має право на звернення з позовом про визнання такого правочину недійсним, як передбачено ч. 3 ст. 215 ЦК України.
Висновки: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Ключові слова: підстави визнання банкрутом, наслідки неплатоспроможності, правова природа фраундаторного правочину, фіктивний правочин
