ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 640/3098/20
адміністративне провадження № К/9901/8496/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В.,
розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Міністерства освіти і науки України, Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України, третя особа - Державний науково-дослідний інститут випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки про визнання нечинним нормативно-правового акта (в частині), скасування рішення, скасування наказу (в частині), визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою Міністерства освіти і науки України на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року (у складі колегії суддів: Вівдиченко Т.Р., Бужак Н.П., Черпіцької Л.Т.),
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України, відповідач 1) та Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України (далі - АК МОН України, відповідач 2), третя особа - Державний науково-дослідний інститут випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки (далі - ДНДІ, третя особа), в якому просив суд:
-визнати таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили та є нечинним підпункт 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам, затвердженого наказом МОН України № 13 від 14 січня 2016 року, із змінами, внесеними згідно наказу МОН України № 174 від 6 лютого 2017 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 лютого 2016 року за № 183/28313 (далі - Порядок № 13);
- визнати протиправним та скасувати підпункт 2 пункту 1 протоколу № 6 засідання АК МОН України від 16 грудня 2019 року в частині рішення щодо скасування рішення вченої ради Державного науково-дослідного інституту випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки про присвоєння ОСОБА_1 вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка»;
- визнати протиправним та скасувати пункт 2 наказу МОН України від 16 грудня 2019 року № 1573 «Про затвердження рішень АК МОН України від 16 грудня 2019 року та внесення змін до наказу МОН України від 5 липня 2018 року № 728» щодо скасування рішення вченої ради Державного науково-дослідного інституту випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки про присвоєння вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка» та відмови у видачі атестата старшого дослідника ОСОБА_1 ;
- визнати протиправною бездіяльність МОН України щодо невидачі атестата старшого дослідника ОСОБА_1 та зобов`язати МОН України видати атестат старшого дослідника ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що єдиною підставою для скасування рішення вченої ради ДНДІ щодо позивача стало порушення, на думку відповідачів, пункту 7 розділу ІІ Порядку № 13, а саме: розміщення наукових праць, опублікованих після захисту дисертації в іноземних рецензованих фахових виданнях, з яких не менше двох публікацій у неперіодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, на яких розміщений код ISBN, замість періодичних. Вважає, що встановлення МОН України у підпункті 2 пункту 7 Порядку № 13 вимоги щодо необхідності публікації саме у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, є перевищенням повноважень відповідача 1, оскільки такі вимоги не передбачені Порядком затвердження рішень про присвоєння вчених звань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 року № 656 (далі - Порядок № 656).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для висновку щодо невідповідності оскаржуваних положень абзацу третього підпункту 2 пункту 7 розділу ІІ Порядку № 13 правовому акту вищої юридичної сили, яким, відповідно до ієрархії нормативно-правових актів, є Порядок № 656. Оскільки інші позовні вимоги є похідними, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав також і для їх задоволення.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 жовтня 2020 року скасовано та прийнято нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили та нечинними абзаци 2- 3 підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13; визнано протиправним та скасовано підпункт 2 пункту 1 Протоколу № 6 засідання АК МОН України від 16 грудня 2019 року в частині рішення щодо скасування рішення вченої ради ДНДІ про присвоєння ОСОБА_1 вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка»; визнано протиправним та скасовано пункт 2 наказу МОН України від 16 грудня 2019 року № 1573 «Про затвердження рішень АК МОН України від 16 грудня 2019 року та внесення змін до наказу МОН України від 5 липня 2018 року № 728» щодо скасування рішення вченої ради ДНДІ про присвоєння вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка» та відмови у видачі атестата старшого дослідника ОСОБА_1 ; зобов`язано АК МОН України повторно розглянути питання про затвердження рішення вченої ради ДНДІ про присвоєння ОСОБА_1 вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка».
Частково задовольняючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції, ураховуючи правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 826/11279/16, виходив із того, що положеннями абзаців 2-3 підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13 встановлено додаткові критерії, яким має відповідати особа для присвоєння їй вченого звання старшого дослідника, які відсутні у переліку критеріїв, визначених Порядком № 656, а саме: визначено в якості додаткової вимоги вид видання за періодичністю - періодичне видання.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки інші позовні вимоги є похідними, то їх також слід задовольнити. Водночас, враховуючи, що зобов`язання МОН України видати атестат старшого дослідника ОСОБА_1 є втручанням у дискреційні повноваження відповідача 1, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивача у цій справі є зобов`язання повторно розглянути питання про затвердження рішення вченої ради ДНДІ про присвоєння ОСОБА_1 вченого звання старшого дослідника.
Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року вирішено питання про розподіл судових витрат, задоволено заяву представника позивача та стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань МОН України (01135, м. Київ, проспект Перемоги, 10, код ЄДРПОУ 38621185) на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору та витрат на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 30 338 (тридцять тисяч триста тридцять вісім) грн 02 коп.
Ухвалюючи додаткову постанову, суд апеляційної інстанції врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18, згідно з якими при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, обсягу наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Проаналізувавши надані документи, враховуючи предмет позову та обсяг наданих адвокатом послуг, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що сума 30 338,02 грн є співмірною та підлягає відшкодуванню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись із постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року та додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Міністерство освіти та науки України звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати постанову та додаткову постанову суду апеляційної інстанції, залишити у силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 жовтня 2020 року, стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 1 судові витрати у розмірі 5000 грн, що складаються з витрат на правову допомогу.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Касаційну скаргу подано до суду 11 березня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 640/3098/20, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання відзиву на касаційну скаргу МОН України.
Від МОН України надійшло клопотання про зупинення виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року до закінчення розгляду справи у касаційному порядку, у задоволенні якого відмовлено ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року.
ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме положення статей 13, 54 Закону України «Про вищу освіту», Порядок № 656, Порядок № 13, Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене Указом Президента України від 25 квітня 2013 року № 240/213 (далі - Положення № 240/213), Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 630 (далі - Положення № 630), а також порушив норми процесуального права, а саме статті 2, 132, 134, 139, 242, 246, 252, 296 КАС України.
Зокрема, скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що відповідач встановив додаткові критерії для присвоєння вченого звання старшого дослідника, які відсутні в переліку критеріїв, визначених Порядком № 656, оскільки не врахував, що такі повноваження були визначені законодавством, чинним на момент прийняття оскаржуваного наказу. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував, що саме на виконання таких повноважень відповідачем 1 і було прийнято Порядок № 13.
Крім того, скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові аналізував функції та завдання відповідача, визначені нечинним Положенням № 240/213, що, на думку скаржника, є додатковою підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.
Стосовно додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції задовольнив вимоги позивача на правничу допомогу у розмірі несумісному з виконаною роботою не врахувавши правову позицію, що міститься, зокрема, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18.
Від представника ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу МОН України, у якому зазначається, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі повного дослідження всіх обставин справи, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Крім того, просить залишити без змін додаткову постанову суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що Шостий апеляційний адміністративний суд правильно встановив, що стягнуті за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 1 судові витрати, що складаються, зокрема, із витрат на правову допомогу, є співмірними та відповідають обсягу виконаної адвокатом роботи.
Також представником позивача подані заперечення на клопотання відповідача 1 про зупинення виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року до закінчення розгляду справи у касаційному порядку, у яких зазначено, що доводи, наведені в клопотанні є безпідставними, а тому просить у задоволенні клопотання відмовити.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, УСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, у 2002 році закінчив Харківський інститут Військово-Повітряних Сил імені Івана Кожедуба за спеціальністю «Виробництво, технічне обслуговування та ремонт повітряних суден». Кандидат технічних наук з 2014 року. Дисертацію захищено 19 травня 2014 року.
Рішенням науково-технічної ради Державного науково-дослідного інституту випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки Міністерства оборони України від 21 жовтня 2019 року ОСОБА_1 присвоєно вчене звання старшого дослідника.
Наказом МОН України від 14 січня 2016 року № 13, який зареєстрований у Міністерстві юстиції України, затверджено Порядок № 13.
Порядок затверджено відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 року № 656 «Деякі питання реалізації статті 54 Закону України «Про вищу освіту».
Визнано таким, що втратив чинність наказ МОН України від 13 листопада 1997 року № 406 «Про Порядок розгляду атестаційних справ про присвоєння вчених звань професора і доцента», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 грудня 1997 року за № 616/2420. Наказ набрав чинності 9 березня 2016 року.
Підпунктом 2 пункту 7 розділу ІІ Порядку № 13 встановлено, що вчене звання старшого дослідника присвоюється працівникам вищих навчальних закладів або наукових установ, зарахованих на посади після обрання за конкурсом чи в порядку атестації, зокрема за сумісництвом:
які мають:
стаж наукової роботи не менш як п`ять років на посаді старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника, головного наукового співробітника, доцента, професора, заступника завідуючого (начальника) та завідуючого (начальника) науково-дослідним відділом (відділенням, сектором, лабораторією), завідуючого кафедрою, призначені на посади ректора, проректора з наукової роботи, директора, заступника директора з наукової роботи, вченого секретаря, за умови успішної роботи на зазначених посадах не менше календарного року;
наукові праці, опубліковані після захисту дисертації у вітчизняних та/або іноземних (міжнародних) рецензованих фахових виданнях, з яких не менше двох публікацій у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science та не є перекладами з інших мов;
сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче B2) з мов країн Європейського Союзу або кваліфікаційні документи (диплом про вищу освіту, науковий ступінь), пов`язані з використанням цих мов, або не менш як 10 праць, які опубліковані англійською мовою у періодичних виданнях, включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science, та не є перекладами з інших мов;
3) які пройшли навчання, стажування або працювали у вищому навчальному закладі, науковій (або науково-технічній) установі в країні, яка входить до ОЕСР та/або є (чи були) керівниками/виконавцями проектів, які фінансуються зазначеними країнами, та мають відповідні сертифікати, свідоцтва, дипломи чи інші документи, які це підтверджують, або взяли участь у роботі не менш як однієї наукової конференції (конгресу, симпозіуму, семінару), проведеної у зазначених країнах.
Рішенням АК МОН України від 16 грудня 2019 року, яке оформлено Протоколом № 6 засідання АК, скасовано рішення вченої ради ДНДІ випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки про присвоєння позивачу вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка».
Додатково, у листі від 24 грудня 2019 року звернута увага ОСОБА_1 на умови щодо необхідності публікацій наукових праць у періодичному виданні.
Зазначено, що періодичне видання - це серіальне видання, що виходить через певні, рівні проміжки часу та має заздалегідь визначену щорічну кількість нумерованих (датованих) випусків та має одну назву (ДСТУ 3017/2015).
Вказано також, що на с. 37 - 50 атестаційної справи ОСОБА_1 містяться копії наукових праць, оприлюднених на 3-ій та 4-ій міжнародній конференції, які «були опубліковані в іноземному виданні APUAVD (Actual Problems of Unmanned Aerial Vehicles Developments (APUAVD)». У вихідних даних збірників наукових праць, у яких розміщені матеріали цих конференцій, міститься інформація про ISBN цих видань.
Зазначено, що за даними ДНУ «Книжкова палата України імені Івана Федорова», яка виконує функції національного агентства ISBN в Україні, ISBN ? це універсальний ідентифікаційний код, який проставляється на книгах і брошурах незалежно від способу їх виготовлення, розповсюдження, тиражу та обсягу і супроводжує видання з моменту їх виготовлення. ISBN однозначно й безпомилково ідентифікує лише одне неперіодичне видання одного конкретного видавця, є неповторним і використовується тільки для цього видання. Водночас, періодичним виданням присвоюється інший ISSN (Міжнародний стандартний номер серіального видання) це код періодичного видання, який призначений для ідентифікації усіх постійних ресурсів незалежно від носія.
Зазначено, що підставою для скасування АК МОН України рішення про затвердження рішення вченої ради про присвоєння позивачу звання старшого дослідника слугувала невідповідність матеріалів вимогам абзацу п`ятого пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13.
Пунктом 2 наказу МОН України від 16 грудня 2019 року № 1573 «Про затвердження рішень АК МОН України від 16 грудня 2019 року та внесення змін до наказу МОН України від 5 липня 2018 року № 728» скасовано рішення вченої ради ДНДІ випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки про присвоєння вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка» та відмовлено у видачі атестата старшого дослідника ОСОБА_1
МОН України та АК МОН України дійшли висновку про невідповідність рішення ради вимогам пункту 7 Порядку № 13, а саме: здобувач не має публікацій (менше двох) у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science та не є перекладами з інших мов. Зазначені в атестаційній справі здобувача публікації, опубліковані в неперіодичних виданнях. Здобувач має 2 статті після захисту у неперіодичному збірнику матеріалів вищезгаданих конференцій з кодом ISBN.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року відповідає не повністю, додаткова постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 відповідає, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 53 Конституції України гарантує кожному право на освіту та визначає обов`язки держави забезпечувати розвиток, зокрема, післядипломної освіти.
Відповідно до статті 54 Конституції України громадянам гарантується свобода, зокрема, наукової і технічної творчості; держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв`язків України зі світовим співтовариством.
Низка положень Основного Закону України (статті 78, 120, 127, 131 та 148) наукову діяльність разом з викладацькою та творчою відносять до такої, яка може суміщатися з посадою народного депутата України, члена Кабінету Міністрів України, судді, а також судді Конституційного Суду України.
Таким чином, наукова діяльність захищається та стимулюється на рівні Основного Закону України, виступаючи певним видом самоосвіти, а також практичного втілення професійного досвіду.
Повноваження Міністерства освіти і науки України у спірних правовідносинах визначаються, зокрема, Законом України «Про вищу освіту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пунктів 15 та 19 частини першої статті 13 Закону України «Про вищу освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, зокрема: утворює атестаційну колегію, яка на принципах прозорості та відкритості затверджує рішення вчених рад вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора, організовує її роботу, розглядає питання про позбавлення зазначених звань, оформлює та видає відповідні атестати, а також розглядає апеляції на рішення атестаційної колегії; встановлює порядок присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам, а також порядок позбавлення вчених звань.
Частиною другою статті 18 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів і рішення вчених (наукових, науково-технічних, технічних) рад про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а також скасовує їх у разі невиконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.
Згідно пункту 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 630, МОН України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
МОН України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
МОН України відповідно до покладених на нього завдань: формує та забезпечує функціонування системи атестації педагогічних, зокрема керівних, наукових і науково-педагогічних кадрів, організовує їх атестацію щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань і підвищення їх кваліфікації.
Згідно з частиною четвертою статті 54 Закону України «Про вищу освіту» вчене звання професора, доцента, старшого дослідника присвоює вчена рада вищого навчального закладу (вчена рада структурного підрозділу). Право присвоєння вченого звання професора та старшого дослідника надається також вченим (науково-технічним) радам наукових установ. Рішення відповідних вчених рад затверджує атестаційна колегія центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2016 року № 656 затверджено Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань, яким визначено механізм затвердження атестаційною колегією МОН рішень про присвоєння вчених звань професора, доцента та старшого дослідника (далі - вчені звання) вченими радами вищих навчальних закладів або вченими (науково-технічними) радами наукових установ.
Відповідно до пункту 3 зазначеного Порядку Міністерство освіти і науки має затвердити протягом двох місяців порядок присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам, а також порядок позбавлення вчених звань.
Зі змісту наведених правових норм убачається, що вчене звання професора, доцента, старшого дослідника присвоює вчена рада вищого навчального закладу відповідно до Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань затвердженого кабінетом Міністрів України Порядку № 656, яким визначено механізм затвердження атестаційною АК МОН України рішень про присвоєння вчених звань професора, доцента та старшого дослідника вченими радами вищих навчальних закладів або вченими (науково-технічними) радами наукових установ. При цьому відповідний порядок присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам, а також порядок позбавлення вчених звань відповідно визначається МОН України.
Даний висновок узгоджується з правовою позицію, висловленою у Верховним Судом у подібних правовідносинах у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 826/11279/16.
Стосовно доводів скаржника про неправильність висновків суду апеляційної інстанції про те, що відповідач 1 встановив додаткові критерії для присвоєння вченого звання старшого дослідника, які відсутні в переліку критеріїв, визначених Порядком № 656, колегія суддів зазначає наступне.
Підпунктом 1 пункту 10 Порядку № 656 встановлено, що вчене звання старшого дослідника присвоюється працівникам закладів вищої освіти та наукових установ, які мають науковий ступінь; період роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників, визначений МОН; наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, рекомендованих МОН, у кількості, визначеній МОН; сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) або кваліфікаційні документи, пов`язані з використанням іноземної мови, та документи, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання (крім осіб з інвалідністю I групи).
Отже, положеннями Порядку № 656 визначено виключний перелік критеріїв, яким має відповідати особа, для присвоєння їй вченого звання старшого дослідника.
При цьому положення пункту 10 Порядку № 656 свідчать, що одним із критеріїв, необхідним для присвоєння вченого звання старшого дослідника є наявність в особи наукових праць у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, рекомендованих МОН, у кількості, визначеній МОН.
З вищевказаного вбачається, що Кабінет Міністрів України уповноважив МОН України визначити міжнародні наукометричні бази, до яких повинно бути включене видання, у якому опублікував наукову працю здобувач вченого звання старшого дослідника, а також, визначити кількість таких наукових праць.
Пунктом 7 Розділу ІІ Порядку №13 визначено, що вчене звання старшого дослідника присвоюється працівникам вищих навчальних закладів або наукових установ, зарахованих на посади після обрання за конкурсом чи в порядку атестації, зокрема за сумісництвом:
1) яким присуджено науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук), доктора наук;
2) які мають:
стаж наукової роботи не менш як п`ять років на посаді старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника, головного наукового співробітника, доцента, професора, заступника завідуючого (начальника) та завідуючого (начальника) науково-дослідним відділом (відділенням, сектором, лабораторією), завідуючого кафедрою, призначені на посади ректора, проректора з наукової роботи, директора, заступника директора з наукової роботи, вченого секретаря, за умови успішної роботи на зазначених посадах не менше календарного року;
наукові праці, опубліковані після захисту дисертації у вітчизняних та/або іноземних (міжнародних) рецензованих фахових виданнях, з яких не менше двох публікацій у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science та не є перекладами з інших мов;
сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) з мов країн Європейського Союзу або кваліфікаційні документи (диплом про вищу освіту, науковий ступінь), пов`язані з використанням цих мов, або не менш як 10 праць, які опубліковані англійською мовою у періодичних виданнях, включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science, та не є перекладами з інших мов;
3) які пройшли навчання, стажування або працювали у вищому навчальному закладі, науковій (або науково-технічній) установі в країні, яка входить до ОЕСР та/або ЄС, або є (чи були) керівниками/виконавцями проектів, які фінансуються зазначеними країнами, та мають відповідні сертифікати, свідоцтва, дипломи чи інші документи, які це підтверджують, або взяли участь у роботі не менш як однієї наукової конференції (конгресу, симпозіуму, семінару), проведеної у зазначених країнах.
З вищевказаного вбачається, що згідно з абзацами 2-3 підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13, зокрема, здобувач повинен мати: наукові праці, опубліковані після захисту дисертації у вітчизняних та/або іноземних (міжнародних) рецензованих фахових виданнях, з яких не менше двох публікацій у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science та не є перекладами з інших мов; сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) з мов країн Європейського Союзу або кваліфікаційні документи (диплом про вищу освіту, науковий ступінь), пов`язані з використанням цих мов, або не менш як 10 праць, які опубліковані англійською мовою у періодичних виданнях, включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science, та не є перекладами з інших мов.
Отже, положеннями абзаців 2-3 підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13 встановлено додаткові критерії, яким має відповідати особа для присвоєння їй вченого старшого дослідника, які відсутні у переліку критеріїв, визначених Порядком № 656, а саме: визначено в якості додаткової вимоги вид видання за періодичністю - періодичне видання.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 826/11279/16.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що абзаци 2- 3 підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13 не відповідають правовому акту вищої юридичної сили - пункту 10 Порядку № 656, оскільки, містять додатковий критерій для здобувача вченого звання старшого дослідника - вид видання за періодичністю, в якому повинні бути опубліковані наукові праці після захисту дисертації - періодичне видання.
Стосовно доводів скаржника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові аналізував функції та завдання відповідача, визначені нечинним Положенням № 240/213, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 7 Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року № 742-VII статтю 116 Конституції України було доповнено пунктом 9-1, в якому визначено, що Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.
На виконання цих положень Конституції України абзацом дванадцятим пункту 6 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» також визначено, що у сфері вдосконалення державного управління та державної служби Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує і ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що станом на момент прийняття оскаржуваних положень Порядку № 13 повноваження щодо затвердження положення про МОН України покладалось на Кабінет Міністрів України.
На виконання своїх повноважень Кабінет Міністрів України постановою від 16 жовтня 2014 року № 630 затверджено Положення про Міністерство освіти і науки України.
У зв`язку із цим, колегія суддів доходить висновку про помилковість посилання суду апеляційної інстанції на Положення № 240/213, затверджене Указом Президента України.
Проте, враховуючи ідентичність змісту Положення № 630 та Положення № 240/213, помилковість такого посилання судом апеляційної інстанції не вплинула на правильність правової оцінки повноважень МОН України та правильність вирішення справи.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
З огляду на зазначене, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року слід змінити, виключивши із мотивувальної частини посилання на Положення № 240/213.
Колегія суддів звертає увагу, що в адміністративному позові позивачем було об`єднано декілька позовних вимог, які стосуються визнання нечинними окремих положень акта нормативно-правового характеру та визнання протиправними та скасування актів індивідуальної дії. При цьому суди перевіряли дотримання позивачем правил об`єднання позовних вимог та дійшли висновку, що за даних обставин, одночасний розгляд позовних вимог про визнання нечинними окремих положень акта нормативно-правового характеру та визнання протиправними та скасування актів індивідуальної дії є сумісним із виконанням завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України. Зокрема, до такого висновку дійшов Шостий апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 21 лютого 2020 року, яка в касаційному порядку не оскаржувалась, а тому не перевіряється судом.
Суд не вбачає також неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права під час ухвалення рішення у частині визнання протиправними та скасування підпункт 2 пункту 1 Протоколу № 6 засідання АК МОН України та пункту 2 наказу МОН України від 16 грудня 2019 року № 1573 «Про затвердження рішень АК МОН України від 16 грудня 2019 року та внесення змін до наказу МОН України від 5 липня 2018 року № 728», а також зобов`язання АК МОН України повторно розглянути питання про затвердження рішення вченої ради ДНДІ про присвоєння ОСОБА_1 вченого звання старшого дослідника зі спеціальності 255 «Озброєння та військова техніка».
Зокрема, правильним є застосування судом апеляційної інстанції під час вирішення спору у цій частині правового акта, який має вищу юридичну силу, оскільки згідно з вимогами частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Крім того частинами першою-третьою статті 7 КАС України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Таким чином, у зв`язку з тим, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про невідповідність підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Порядку № 13 акту вищої юридичної сили, а саме - пункту 10 Порядку № 656, що також підтвердилось під час касаційного перегляду справи, колегія суддів вважає правильним вирішення судом апеляційної інстанції питання про правомірність оскаржуваних індивідуальних актів з огляду на їх відповідність положенням Закону України «Про вищу освіту» та Порядку № 656, що узгоджується з вимогами статей 2, 6, 7 КАС України.
Касаційна скарга у цій частині не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції. У ній також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів попередніх інстанцій та щодо яких не наведено мотивів відхилення відповідного аргументу.
Стосовно доводів скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції правової позиції що міститься, зокрема, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18, під час ухвалення додаткової постанови, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається зі змісту додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року, суд апеляційної інстанції стягнув на користь позивача судові витрати в розмірі 30338,02 грн, які складаються з: 16 906,18 грн - витрати на правову допомогу в суді першої інстанції; 10 000,00 грн - витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції; 3 362,20 грн - судовий збір; 68,64 - комісія банку.
У касаційні скарзі МОН України не погоджується з розміром присуджених витрат на правову допомогу, вважаючи їх непропорційними з виконаною адвокатом роботою.
З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу.
У Рішенні Конституційного Суду України № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30 вересня 2009 року передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать і консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.
Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Згідно з частинами першою та другою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Положеннями частини третьої статті 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Отже, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 1 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17.
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18, вимога щодо прайс-листа та акта виконаних робіт (послуг) є необов`язковою за умови, що надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
Як вбачається зі змісту оскаржуваної додаткової постанови суду апеляційної інстанції, на підтвердження здійснення витрат на професійну правничу допомогу представником позивача - ОСОБА_2 надано:
- договір про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року № 1-23/12/2019;
- додатковий договір від 20 жовтня 2020 року до договору № 1-23/12/09 про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року;
- копію ордеру про надання правової допомоги від 10 лютого 2020 року серії КВ № 352845;
- квитанції до касових ордерів № 21 від 24 грудня 2019 року, № 3 від 6 лютого 2020 року, № 13 від 20 травня 2020 року, № 15 від 10 червня 2020 року, № 21 від 17 серпня 2020 року, № 22 від 3 липня 2020 року, № 25 від 17 серпня 2020 року, № 27 від 14 вересня 2020 року, № 34 від 21 жовтня 2020 року, № 37 від 5 листопада 2020 року, № 44 від 14 грудня 2020 року, № 1 від 12 лютого 2021 року;
- дублікат квитанції від 20 січня 2020 року № 0.0.1589819804.1.
Судом апеляційної інстанції із пунктів 3.1-3.1 договору про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року № 1-23/12/2019, укладеного між ОСОБА_2 (Адвокат) та ОСОБА_1 (Клієнт), встановлено, що правова допомога зі збору доказів для формування правової позиції, направлення адвокатських запитів, оплачується у розмірі 3000,00 грн. За надання правової допомоги з підготовки документів, складання позовної заяви, подання позовної заяви до суду сторони визначили гонорар у розмірі 5000,00 грн. За надання правової допомоги з представництва Клієнта в суді (розташованому у місті Києві) сторони визначили гонорар у розмірі 1500,00 грн за кожне судове засідання.
Судом апеляційної інстанції також установлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що на виконання умов договору про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року № 1-23/12/2019, адвокатом Полєтаєвим І.О. у суді першої інстанції було надано такі послуги професійної допомоги: збір доказів для формування правової позиції, направлення адвокатських запитів; підготовка документів, складання позовної заяви, подання позовної заяви до суду; представництво позивача в судових засіданнях 10 червня 2020 року, 2 липня 2020 року, 12 серпня 2020 року, 07 липня 2020 року, 10 вересня 2020 року, 01 жовтня 2020 року.
Здійснення позивачем оплати за надання вищевказаних послуг підтверджується наступними квитанціями до касових ордерів: № 21 від 24 грудня 2019 року на суму 3000,00 грн, № 3 від 6 лютого 2020 року на суму 5000,00 грн, № 13 від 20 травня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 15 від 10 червня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 21 від 17 серпня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 22 від 3 липня 2020 року на суму 1000,00 грн, № 25 від 17 серпня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 27 від 14 вересня 2020 року на суму 1500,00 грн.
Крім того, як установлено судом апеляційної інстанції та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, позивачем було понесено витрати, пов`язані з витребуванням доказів, а саме: сплачено на рахунок МОН України оплату витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію, розпорядником якої є МОН України від 3 січня 2020 № 11, що підтверджується дублікатом квитанції від 20 січня 2020 року № 0.0.1589819804.1 на оплату 406,18 грн.
З огляду на вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що судові витрати ОСОБА_1 , пов`язані з наданням йому професійної правничої допомоги в суді першої інстанції становлять 16 906,18 грн (3000,00 + 5000,00 + 1500,00 + 1500,00 + 1500,00 + 1000,00 + 1500,00 + 1500,00 + 406,18).
Шостим апеляційним адміністративним судом також установлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що 20 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору № 1-23/12/09 про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року.
З вищевказаного додаткового договору судом апеляційної інстанції встановлено, що Сторони домовились внести наступні зміни до договору № 1- 23/12/2019 про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року, зокрема, визначили, що за надання правової допомоги з підготовки документів, складання апеляційної скарги, подання її до суду сторони встановили гонорар у розмірі 7000,00 грн, за надання правової допомоги з представництва Клієнта в суді апеляційної інстанції (розташованому у місті Києві) сторони визначили гонорар у розмірі 1500,00 грн.
З метою надання професійної правничої допомоги позивачу в суді апеляційної інстанції адвокатом - Полєтаєвим І.О. було надано наступні послуги: підготовка документів, складання апеляційної скарги, подання апеляційної скарги до суду; представництво позивача в судових засіданнях 14 грудня 2020 року та 1 лютого 2020 року.
Здійснення позивачем оплати за надання вищевказаних послуг підтверджується квитанціями до касових ордерів № 34 від 21 жовтня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 37 від 5 листопада 2020 року на суму 5500,00 грн, № 44 від 14 грудня 2020 року на суму 1500,00 грн, № 1 від 12 лютого 2021 року на суму 1500,00 грн.
Отже, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що витрати позивача на правову допомогу, яка надана йому адвокатом в суді апеляційної інстанції, та здійснення ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, становили 10 000,00 грн (1500,00 + 5500,00 + 1500,00 + 1500,00).
Загальний розрахунок судових витрат: 16 906,18 грн - витрати на правову допомогу в суді першої інстанції, 10 000,00 грн - витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, 3 362,20 грн - судовий збір та 68,64 - комісія банку.
Таким чином, судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що загальний розмір судових витрат ОСОБА_1 становить 30 338,20 грн (16 906,18 + 10 000,00 + 3363,20 + 68,64). Ці витрати підтверджені належними та допустимими доказами, які дозволили визначити зміст наданих послуг та їх вартість, а тому не викликають сумнівів щодо їх дійсності.
Стосовно посилання МОН України на те, що судом апеляційної інстанції не враховано, що розмір судових витрат на правову допомогу є неспівмірним з обсягом наданих послуг і виконаною роботою, а також часом, витраченим адвокатом на надання правової допомоги, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до положень частини п`ятої статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною дев`ятою статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.
При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.
Зокрема, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18.
Колегія суддів також враховує правову позицію, що міститься у постанові Верховного суду від 9 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, відповідно до якої чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.
Так само у касаційній скарзі скаржник не наводить належних аргументів на спростування співмірності понесених позивачем витрат на правову допомогу, вказані аргументи зводяться до незгоди із розміром заявлених витрат. Водночас, як свідчить зміст додаткової постанови, позивачем було наведено детальне обґрунтування та подані належні докази на підтвердження розміру понесених витрат на правову допомогу, які проаналізовані та враховані судом апеляційної інстанції.
З огляду на вищезазначене, враховуючи категорію та складність справи, а також значення справи для сторін, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що стягнута за рахунок бюджетних асигнувань МОН України сума судових витрат у розмірі 30 338,02 грн, з яких 16 906,18 грн - витрати на правову допомогу в суді першої інстанції та 10 000,00 грн - витрати на правову допомогу у суді апеляційної інстанції, є співмірними із, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом виконаної адвокатом роботи, значенням справи для учасників.
Суд не приймає до уваги посилання скаржника на постанову об`єднаної палати Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18, оскільки у цій справі об`єднана палата розглядала питання про можливість оскарження окремо від судового рішення додаткового судового рішення. У цій справі суді дійшов до висновку, що оскарження судового рішення щодо розподілу судових витрат може відбуватися або шляхом оскарження рішення по суті спору в частині розподілу судових витрат, або шляхом оскарження додаткового судового рішення. Однак предмет спору у справі, що розглядається, не стосується права відповідача оскаржувати додаткову постанову, адже відповідно до ухвали Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою МОН України на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року.
Стосовно клопотання представника позивача про вирішення питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту «в» частини третьої статті 356 КАС України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції вирішується питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до заявленого клопотання представник позивача зазначає, що розмір понесених судових витрат на правову допомогу у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції складає 5 000,00 грн. Ця сума сплачена позивачем за підготовку та подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу та заперечення на клопотання скаржника про зупинення виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у касаційному порядку.
На підтвердження понесених судових витрат на правову допомогу до суду касаційної інстанції подано такі докази:
- додатковий договір від 3 квітня 2021 року до договору № 1-23/12/2019 про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року, відповідно до якого сторони домовились доповнити договір № 1-23/12/2019, зокрема, пунктом 3.12 такого змісту: «Сторони визначили гонорар за правову допомогу з підготовки відзиву на касаційну скаргу, заперечення на клопотання відповідача, подання їх до суду у розмірі 5 000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 копійок). Умова оплати - оплата до 8 квітня 2021 року. Участь у судових засіданнях не передбачається, відрядження не передбачається»;
- квитанцію до прибуткового касового ордера № 31 від 3 квітня 2021 року про прийняття за додатковим договором від 3 квітня 2021 року до договору № 1-23/12/2019 про надання правової допомоги від 23 грудня 2019 року коштів у сумі 5 000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 копійок).
Квитанція до прибуткового ордеру, як первинний документ, відповідає вимогам, встановленим статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року № 996-14, містять всі необхідні реквізити, у них вказано призначення платежу з посиланням на відповідний договір та додатковий договір.
Колегія суддів також ураховує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі № 826/841/17.
Згідно із частиною другою статті 17 КАС України особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення позову.
Отже, суд доходить висновку, що повна компенсація суб`єктом владних повноважень іншій стороні у справі витрат на адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, повинна виступати додатковим запобіжником подачі таким суб`єктом безпідставних, зокрема апеляційних та касаційних скарг.
Це підтверджується, серед іншого, положеннями частини другої статті 2 КАС України, в якій до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено як забезпечення права на апеляційний перегляд справи та права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом, так і закріплено неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Крім того, КАС України надає можливість сторонам до ухвалення судового рішення або у процесі розгляду справи самостійно вирішити спір, зокрема, й шляхом самостійного виправлення суб`єктом владних повноважень допущеної помилки та відновлення порушених прав і законних інтересів особи, а саме: 1) примирення сторін (статті 190-191 КАС України); 2) закриття провадження у справі, зокрема, щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення (пункт 8 частини першої статті 238 КАС України).
Аналізуючи подані представником позивача докази, враховуючи складність та значення справи для сторін, колегія суддів доходить висновку про необхідність задоволення клопотання та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань МОН України витрат на правову допомогу у розмірі 5 000,0 грн, понесених позивачем у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд вважає ці витрати співмірними та пропорційними до виконаної адвокатом роботи та затраченого часу.
Суд зважає на положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, серед іншого, звернуто увагу на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) серія A. 37, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, між іншим, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання щодо їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).
Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). Із цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційну скаргу МОН України слід задовольнити частково, змінити постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року, виключивши із мотивувальної частини посилання на Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене Указом Президента України від 25 квітня 2013 року № 240/213, в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін; додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року залишити без змін, клопотання позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань МОН України судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, задовольнити та стягнути на користь позивача понесені ним судові витрати, які складаються з витрат на правову допомогу за підготовку та подання відзиву на касаційну скаргу МОН України, у розмірі 5 000, 00 грн.
Оскільки колегія суддів не ухвалює нового рішення, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати, понесені сторонами в судах першої та апеляційної інстанціях, не підлягають новому розподілу.
Керуючись статтями 3, 139, 143, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Міністерства освіти і науки України задовольнити частково.
Змінити постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року, виключивши із мотивувальної частини посилання на Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене Указом Президента України від 25 квітня 2013 року № 240/213.
В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2021 року залишити без змін.
Додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2021 року залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства освіти і науки України (01135, м. Київ, проспект Перемоги, 10, код ЄДРПОУ 38621185) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу, у розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддяЯ. О. БерназюкСуддіІ. В. Желєзний Н. В. Коваленко
