Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 липня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/6133/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Кібенко О.Р.
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_1 та Акціонерного товариства "Українська залізниця"
на рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Павленко Є.В.)
від 22.06.2023
на постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Ходаківська І.П., судді: Демидова А.М., Владимиренко С.В.)
від 28.02.2024
на додаткове рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Павленко Є.В.)
від 24.07.2023
на постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Ходаківська І.П., судді: Демидова А.М., Владимиренко С.В.)
від 28.02.2024
та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Ходаківська І.П., судді: Демидова А.М., Владимиренко С.В.)
від 27.03.2024
у справі № 910/6133/22
за позовом ОСОБА_1
до Акціонерного товариства "Українська залізниця"
про стягнення 2 552 305, 94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за участю представників учасників справи:
позивача - Корсун Ю.Ю.,
відповідача - Редевич О.М.
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - Залізниця) про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 у справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 05.07.2021, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18.01.2017 (протокол №Ц-57/4 Ком.т.) і наказ від 19.01.2017 № 72/ос у частині звільнення позивача за пунктом 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 по 14.11.2017. Оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, останній просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 по 15.07.2022 в розмірі 2 552 305,94 грн на підставі статей 232, 235 КЗпП України.
2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22 позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 726 281,96 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 по 05.07.2021.
2.2. Ухвалюючи рішення місцевий суд врахував, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 у справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 та набрало законної сили цього ж дня, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 18.01.2017 (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19.01.2017 № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" та стягнуто на його користь 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 по 14.11.2017.
З урахуванням зазначеного, місцевий суд дійшов висновку, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 по 05.07.2021 без застосування коефіцієнту збільшення посадових окладів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП за період з 06.07.2021 по 15.07.2022, суд виходив з того, що оскільки Господарський процесуальний кодекс України не передбачає процесуального механізму негайного виконання рішення господарського суду про поновлення на роботі, то у Залізниці не виникло обов`язку із поновлення позивача на роботі з моменту оголошення рішення.
2.3. Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 у справі №910/6133/22 заяву позивача про розподіл судових витрат у справі № 910/6133/22 задоволено частково; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 6 160,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 24,36 грн витрат на відправку поштової кореспонденції.
2.4. Суд першої інстанції, враховуючи часткове задоволення позовних вимог та зважаючи на наявність доказів, які підтверджують розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про можливість часткового (пропорційного) задоволення заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
2.5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22 залишено без змін.
2.6. Суд апеляційної інстанції, перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів апеляційної скарги, погодився із висновками місцевого господарського суду в повній мірі.
2.7. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 у справі № 910/6133/22 змінено та стягнуто з відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн витрат на відправку поштової кореспонденції та 72 628,20 грн гонорару успіху. В іншій частині додаткове рішення залишено без змін.
2.8. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 у справі 910/6133/22 заяву ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з відповідача 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 у справі №910/6133/22, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, якою просить оскаржувані рішення та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення 1 826 023,98 грн скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд.
3.2. Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункти 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
3.4. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 18.08.2021 у справі № 813/300/17, від 20.01.2021 у справі № 501/1695/18, від 26.08.2020 № 127/26237/17 (щодо застосування частини четвертої статті 97 КЗпП України); від 04.08.2022 у справі № 380/6129/20, від 04.05.2023 у справі № 560/3294/22, від 20.10.2022 у справі № 320/2374/19, від 30.08.2022 у справі №140/14364/21, від 03.05.2023 у справі № 640/12115/21, від 23.03.2021 у справі № 757/37426/17-ц, від 05.03.2020 у справі № 280/360/19, від 23.06.2021 у справі № 540/1642/19 (щодо застосування статті 236 КЗпП України); від 22.05.2019 у справі № 572/2429/15-ц (щодо застосування частини другої статті 235 КЗпП України, пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого Постановою КМУ №100 від 08.02.1995); від 28.01.2020 у справі № 917/1335/18 (щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України); від 16.01.2019 №582/1001/15-ц, від 04.07.2012 у справі № 6-59цс12, від 22.05.2019 у справі № 754/8595/17-ц, від 24.03.2020 у справі № 643/2336/19, від 21.01.2020 у справі № 686/25653/18 (щодо застосування частини третьої статті 32 та статті 49-2 КЗпП України).
При цьому також посилається на незастосування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.01.2019 № 582/1001/15-ц, від 04.07.2012 у справі № 6-59цс12; 22.05.2019 у справі № 754/8595/17-ц, від 24.03.2020 у справі № 643/2336/19, від 21.01.2020 у справі № 686/25653/18; від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 20.01.2020 у справі № 916/556/19, від 22.10.2020 у справі № 910/18279/19, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15.
3.5. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
3.6. Крім того підставою касаційного оскарження зазначає пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: пункт 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки невраховані певні докази, встановлені обставини на підставі відсутніх в матеріалах справи доказах. Так скаржник зазначив, що твердження суду не відповідають доказам, наявним в матеріалах справи.
3.7. Також не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023, додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023, постановами Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 та додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 у справі №910/6133/22, Акціонерне товариство "Українська залізниця" подало касаційну скаргу, якою просить оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати, закрити провадження у цій справі в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14.11.2017 по 05.07.2021, у задоволені іншої частини - відмовити; Також просить скасувати додаткове рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції та додаткову постанову в задоволеній частині заяви позивача про розподіл судових витрат та відмовити позивачу у задоволенні заяв про розподіл судових витрат повністю.
3.8. Підставами касаційного оскарження Акціонерне товариство "Українська залізниця" визначило пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.9. Акціонерне товариство "Українська залізниця" підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19, від 29.03.2023 у справі № 906/945/21, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 17.01.2024 у справі № 906/462/22 (щодо застосування статті 126, частин четвертої, п`ятої, восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
3.10. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
3.11. Також підставою касаційного оскарження зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування:
- пункту 3 частини першої статті 231 та пункту 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України до правовідносин, за яких вже є таке, що набрало законної сили рішення суду у справі між тими самими сторонами, з тих же підстав та про той самий предмет, проте таким рішенням стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у меншому розмірі, ніж було заявлено позивачем без вказівки про часткове задоволення позову з посиланням на прохальну частину письмових пояснень, а не предмет позову згідно позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог;
- щодо застосування частини другої статті 235 КЗпП України до правовідносин, які виникли після ухвалення рішення суду про поновлення на роботі, якщо таке рішення не було допущено до негайного виконання у зв`язку з відсутністю у Господарському процесуальному кодексі України норми, яка допускає негайне виконання судових рішень;
- статті 126, частини п`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України та можливості стягнення за один і той же вид правничої допомоги як гонорару успіху так і витрат на правничу допомогу.
3.12. Акціонерне товариство "Українська залізниця" у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 проти її вимог та доводів заперечило та просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, мотивуючи його, зокрема, тим, що наведена скаржником судова практика не є релевантною. При цьому Укрзалізниця погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06.07.2021 по 15.07.2022, оскільки позивач визначив саме стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням на підставі положень частини другої статті 235 КЗпП, а не стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з підстав, визначених статтею 236 КЗпП.
3.13. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" не погоджується із вимогами та доводами останньої, вважає, що дана скарга не відповідає обставинам, що мають значення для справи.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
26.07.2016 на підставі наказу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" від 26.07.2016 № 1524/ос ОСОБА_1 призначений на посаду начальника філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" (структурного підрозділу без статусу юридичної особи).
15.11.2016 рішенням правління Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" назву філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" змінено на філія "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця".
18.01.2017 позивачу у зв`язку з незадовільним станом здоров`я відкрито лист тимчасової непрацездатності у Київській клінічній лікарні на Залізничному транспорті № 2, де він перебував на амбулаторному та стаціонарних режимах до 06.05.2017.
Рішенням правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., зокрема, ухвалено звільнити ОСОБА_1 , начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
19.01.2017 на підставі вказаного рішення видано відповідний наказ № 72/ос про звільнення ОСОБА_1 , начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" з роботи 19.01.2017, у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
10.05.2017 позивача було ознайомлено з наказом № 28/ос від 10.05.2017 про припинення трудового договору (контракту).
Згідно довідки філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" від 27.10.2017 середньоденний заробіток позивача на момент звільнення становив 799,87 грн.
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (нова назва - Акціонерне товариство "Українська залізниця") про: визнання незаконним та скасування наказу від 19.01.2017 № 72/ос про звільнення позивача з роботи у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; визнати незаконним рішення правління ПАТ "Укрзалізниця" від 17-18 січня 2017 року (Протокол № Ц - 57/4 Ком.т.) в частині звільнення у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; поновлення його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця"; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 11.05.2017 по дату ухвалення рішення по справі.
Зазначений позов обґрунтовувався тим, що позивача було незаконно звільнено з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця" з порушенням норм трудового законодавства, оскільки він не входить до керівного складу ПАТ "Укрзалізниця" за займаною посадою та не є таким, що може бути звільнений на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 задоволено позов ОСОБА_1 , визнано незаконним рішення Правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017 в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" № 72/0с від 19.01.2017 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця" за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця", стягнуто з ПАТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вирахуванням необхідних податків та платежів.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 14.11.2017 у справі № 760/9300/17-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов залишено без задоволення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.04.2020 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Українська залізниця" про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконним рішення правління, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито.
Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.01.2020 справу № 760/9300/17-ц передано для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
Під час розгляду справи у господарському суді, 28.07.2020 позивач подав пояснення, у яких просив про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 150 375,56 грн, тобто з 11.05.2017 по 14.11.2017, що дорівнює 188 дням.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021, позов задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення правління ПАТ "Українська залізниця" від 18.01.2017 (Протокол № Ц-57/4 Ком.т.) в частині щодо звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" від 19.01.2017 №72/ос про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця"; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 30 037,56 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалюючи судові рішення суди виходили з того, що пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України встановлює додаткову підставу розірвання трудового договору - "припинення повноважень посадових осіб". При визначенні посадових осіб акціонерного товариства суди керувались спеціальними нормами, якими передбачено визначення посадових осіб акціонерного товариства, а саме: пунктом 15 частини першої статті 2 Закону України "Про акціонерні товариства", статтею 23 Закону України "Про господарські товариства", частиною першою статті 89 Господарського кодексу України. Крім того, судами встановлено, що пунктом 52 статуту АТ "Українська залізниця" та статтею 6 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" визначено, що органами товариства є: загальні збори, наглядова рада, правління та ревізійна комісія. Інших органів АТ "Укрзалізниця" зазначеним Законом та статутом відповідача не передбачено. З урахуванням зазначених положень законодавства та статуту Акціонерного товариства "Українська залізниця", встановивши, що в статуті відповідача відсутній чіткий перелік посадових осіб товариства, суди дійшли висновку, що за таких обставин посадовими особами АТ "Українська залізниця" є члени наглядової ради, голова та члени правління та члени ревізійної комісії, до яких позивач ( ОСОБА_1 ) не належить, оскільки є начальником філії, яка не є самостійною юридичною особою, а отже позивач не є посадовою особою вказаних органів акціонерного товариства, а тому не міг бути звільнений на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
Судові рішення у справі № 760/9300/17-ц, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення для суду при вирішенні даної справи, а встановлені ними обставини повторного доведення не потребують (стаття 75 Господарського процесуального кодексу України).
У подальшому, ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до АТ "Українська залізниця" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 07.07.2022, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 27.10.2022, закрито провадження у цивільній справі № 757/15379/21-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ "Українська залізниця" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, роз`яснено позивачу, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства.
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до АТ "Українська залізниця" про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд
5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
5.3. Згідно з частиною першою статті 3 та статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
5.4. Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
5.5. У рішенні від 15.10.2013 № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, таке право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
5.6. Тобто, навіть у разі невиконання працівником трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком № 100.
Виходячи з вказаного вище, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Враховуючи приписи частини другої статті 235 КЗпП України, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.
При цьому, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті в справі про поновлення на роботі.
Аналогічна правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19.
5.7. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 у справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 та набрало законної сили цього ж дня, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18.01.2017 (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19.01.2017 № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на його користь 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 по 14.11.2017.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів обох інстанцій, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу, у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду у справі № 760/9300/17-ц.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги АТ "Українська залізниця" з посиланням на положення пункту 3 частини першої статті 231 та пункту 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, як встановлено судами в межах справи №760/9300/17-ц було задоволено визначену позивачем вимогу про стягнення на користь позивача 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 по 14.11.2017, що дорівнює 188 дням.
5.8. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог за період з 06.07.2021 по 15.07.2022 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника.
Так, судами попередніх інстанцій слушно зазначено, що нормами КЗпП України чітко розмежовано підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України стягується одночасно із ухваленням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника (у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду), та підстави стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, який за приписами статті 236 КЗпП України стягується за період затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі.
5.9. Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач, звертаючись із позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, порушення своїх прав обґрунтовував також і тим, що станом на день подачі позову, рішення суду в частині поновлення позивача на роботі не виконано. У зв`язку з невиконанням рішення про поновлення на роботі, позивач просив стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
5.10. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства (частини друга, четверта, сьома статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Згідно із статтею 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.
Згідно зі статтею 65 Закону України "Про виконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
5.11. Обов`язковість рішення суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.
Виконання рішення вважається закінченим з дати видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, який прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у необхідності видання наказу про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від подальшого його оскарження. Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 04.08.2022 у справі №380/6129/20, від 07.03.2024 у справі №140/14364/21, від 03.05.2023 у справі №640/12115/21 ,про які також зазначає скаржник.
При цьому, за переконанням колегії суддів, віднесення рішень про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника до таких, що підлягають негайному виконанню, здійснено в силу норм закону, і те, що Господарським процесуальним кодексом України не передбачено відповідного процесуального механізму його виконання, не нівелює обов`язку роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі невідкладно після його проголошення. Тобто негайне виконання рішення суду про поновлення особи на роботі не ставиться у залежність від будь-яких обставин. І законодавець не пов`язує виконання рішення саме з наявністю процесуального механізму його виконання, а лише з наявністю такого рішення.
5.12. Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
5.13. Верховний Суд у постанові від 03.05.2023 у справі №640/12115/21 зазначив, що відповідальність на роботодавця покладається незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція норми трудового законодавства (статті 236 КЗпП) пов`язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем.
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі є саме невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі після проголошення судового рішення. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-435цс15.
Також у постанові від 25.09.2019 у справі №813/4668/16 Верховний Суд додатково виснував, що згідно із статтею 236 КЗпП виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі; наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно, без відкриття виконавчого провадження.
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
У зв`язку з цим доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права в оцінці виконання обов`язків роботодавця є обґрунтованими.
5.14. Як вбачається із оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій, з поміж іншого, виходили з того, що позивачем свої позовні вимоги обґрунтовано лише посиланням на положення частини другої статті 235 КЗпП, та не визначено підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі положення статті 236 КЗпП.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
В якості підстави позову позивач зазначив, що відповідачем, станом на день подачі позову, рішення суду в частині поновлення позивача на роботі не виконано. При цьому позивач для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу зазначає період до прийняття рішення про поновлення його на роботі (який не був заявлений при розгляді справи №760/9300/17-ц) та підпадає під регулювання положень частини другої статті 235 КЗпП, та період, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника, що відповідно підпадає під регулювання статті 236 КЗпП.
Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15). Принцип jura novit curia («суд знає закон») зобов`язує суд визначити яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору та надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти встановлені під час розгляду справи, застосувавши положення які дійсно регулюють відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на встановлені під час розгляду справи факти, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/739/17, від 20.01.2020 у справі №916/556/19, від 22.10.2020 у справі №910/18279/19).
Отже суд мав застосувати до спірних правовідносин положення статті 236 КЗпП та перевірити наявність підстави для заявлення позивачем вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі останнього.
5.15. Крім того скаржник оскаржує судові рішення у зв`язку з відмовою стягнути з відповідача середній заробіток з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з пунктом 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вище оплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
12.12.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України № 1213, якою внесено зміни до Порядку № 100, зокрема, виключено його пункт 10.
Тобто, починаючи з 12.12.2020 зазначена норма не діяла, в зв`язку з чим судами було відхилено вимогу позивача про нарахування за цей період коефіцієнту збільшення посадових окладів.
Водночас, суди також не вбачали наявності підстав для врахування коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100 і для розрахунку середнього заробітку в період чинності вказаної норми, зокрема, з 04.05.2018 по 12.12.2020 року з огляду на те, що позивачем не доведено що посада начальника філії (введена з 01.04.2018) та посада директора філії (введена 02.05.2020), введені до штатного розпису після звільнення позивача є тотожними за своїми функціональними обов`язками з посадою, яку займав позивач.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням правління Залізниці від 18.01.2017, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., звільнено ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а 19.01.2017, на підставі вказаного рішення, видано наказ № 72/ос про звільнення позивача в зв`язку з припиненням його повноважень посадової особи.
Судами встановлено, що посада начальника філії, яку займав позивач до свого звільнення, була виключена зі штатного розпису апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці з 01.03.2017 на підставі рішення правління відповідача від 05.04.2017 (протокол № Ц-57/27 Ком.т.).
Разом з тим, в матеріалах справи наявний витяг з протоколу від 05.04.2017 №Ц-57/25 Ком.т. з додатком, де у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" зазначена посада - начальник філії (з посадовим окладом - 11 708,00 грн). Також у витязі з рішення правління від 03.05.2018 (протокол №Ц-64/44 Ком.т.) у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" зазначена посада начальника філії (з посадовим окладом - 20 000,00 грн). У рішенні правління від 02.05.2020 (протокол №Ц-45/19 Ком.т.) зазначена посада директора (начальника) філії.
Відповідно до пункту 1.1 Національного класифікатора України (класифікатор професій ДК 003:2010) затвердженому та наданому чинності наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 №327, Національний класифікатор України "Класифікатор професій" (далі - КП) розроблено на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.93 року N 326 "Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики".
Цей класифікатор призначений для застосування центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Федерацією роботодавців України, всіма суб`єктами господарювання під час запису про роботу у трудові книжки працівників (пункт 1.2 КП).
Відповідно до Класифікатора професій директор (начальник, завідувач, інший керівник) філіалу (філії) мають код КП 1210.1- тобто посади як директора, так і начальника згідно класифікатора професій є аналогічними.
Втім, судами попередніх інстанцій не досліджено та не надано оцінки доказам, наявним в матеріалах справи стосовно наявності у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" посади начальника філії зі збільшеним посадовим окладом протягом періоду, за який позивач має право на нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також не спростовано доводи позивача щодо того, що має місце формальне перейменування посад без зміни функціональних обов`язків.
При цьому, колегія суддів вважає передчасним посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31.05.2023 у справі №266/4546/19 відносно незастосування при розрахунку сум середнього заробітку коефіцієнтів підвищення посадових окладів, оскільки при розгляді справи №266/4546/19 було встановлено, що після припинення з позивачем трудових правовідносин посада, яку він обіймав до звільнення, була виключена із штатного розпису апарату управління АТ "Укрзалізниця", а в подальшому (після закінчення повноважень) всі директори уклали з відповідачем індивідуальні трудові договори (контракти) за посадами з відмінними функціональними обов`язками від посади директора з правових питань і корпоративного управління.
5.16. Ураховуючи доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , з огляду на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права (стаття 236 КЗпП України) та процесуального права (статті 73-79, 86 Господарського процесуального кодексу України), що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними і ключовими у цій справі для вирішення даного спору, з огляду на предмет і підстави позову, на підставі доказів і доводів сторін, беручи до уваги, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, які імперативно визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
5.17. Враховуючи те, що рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, додаткове рішення, постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за результатами перегляду додаткового рішення та додаткова постанова про стягнення з позивача витрат на правничу допомогу також підлягають скасуванню. З огляду на зазначене, колегія не розглядає доводи касаційної скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в частині оскарження судових рішень щодо відшкодування витрат на правничу допомогу.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
6.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
6.2. З огляду на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, не встановили усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд, враховуючи межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову підлягають скасуванню, а справа в цій частині - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у цій постанові, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір в цій частині, відповідно до закону.
7. Судові витрати
7.1. З огляду на направлення справи на новий розгляд судові витрати, понесені скаржниками у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення.
2. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2023, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023, постанови Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 у справі №910/6133/22 в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Головуючий В. Студенець
Судді О. Баранець
О. Кібенко
