ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
22.06.2023Справа № 910/6133/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Павленка Є.В., за участю секретаря судового засідання Гарашко Т.В., розглянувши матеріали справи за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за участю представників:
позивача: Прохорова Ю.Г.
відповідача: Редевич О.М. ;
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
У липні 2022 року фізична особа ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - Залізниця) про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 5 липня 2021 року, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року (протокол №Ц-57/4 Ком.т.) і наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення позивача за пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375, 56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року. Оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, останній просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року в розмірі 2 552 305,94 грн на підставі статей 232, 235 КЗпП України. Разом із позовом також було подано клопотання про витребування доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 липня 2022 року відмовлено у відкритті провадження в даній справі, оскільки цей позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 грудня 2022 року вказану ухвалу скасовано, а матеріали справи № 910/6133/22 передано на розгляд Господарському суду міста Києва.
26 січня 2023 року справа № 910/6133/22 надійшла до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 січня 2023 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення її недоліків.
1 лютого 2023 року через загальний відділ діловодства суду позивач на виконання вимог вказаної ухвали подав документи для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2023 року відкрито провадження в справі № 910/6133/22, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 16 березня 2023 року.
Однак 16 лютого 2023 року на електронну адресу суду та 20 лютого 2023 року - через загальний відділ діловодства суду, від Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла копія ухвали від 16 лютого 2023 року про витребування з Господарського суду міста Києва матеріалів справи № 910/6133/22.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2023 року зупинено провадження у справі № 910/6133/22 до розгляду касаційної скарги Залізниці на постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 грудня 2022 року.
3 березня 2023 року на адресу суду від Залізниці надійшов відзив на позовну заяву від 28 лютого 2023 року, в якому остання проти заявлених позовних вимог заперечила, зазначивши, що позивач просить про стягнення середнього заробітку не за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, а за час вимушеного прогулу. Однак дана позовна вимога вже була предметом розгляду в справі № 760/9300/17-ц, що є підставою для закриття провадження в справі в цій частині вимог. Також Залізниця вказувала на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 липня 2021 року, встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 складає 799,87 грн. Проте у даній справі позивач ігнорує вказану преюдиційну обставину та здійснює розрахунок середнього заробітку з урахуванням пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100), який втратив чинність з 12 грудня 2020 року. У зв`язку з цим відповідач вважав заявлену до стягнення позивачем суму середнього заробітку необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
9 березня 2023 року на адресу суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив від 6 березня 2023 року, в якій останній проти тверджень відповідача заперечив.
15 березня 2023 року на адресу суду від Залізниці надійшли заперечення від 10 березня 2023 року.
Постановою Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 16 березня 2023 року постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 грудня 2022 року змінено та викладено її мотивувальну частину в редакції постанови суду касаційної інстанції. В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції залишена без змін.
21 березня 2022 року матеріали справи № 910/6133/22 повернулися до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23 березня 2023 року поновлено провадження у справі № 910/6133/22 та призначено підготовче засідання на 13 квітня 2023 року.
11 квітня 2023 року через загальний відділ канцелярії суду Залізниця подала заперечення на клопотання позивача про витребування доказів та клопотання про закриття провадження в справі.
13 квітня 2023 року суд без виходу до нарадчої кімнати постановив протокольні ухвали: про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про оголошення перерви до 11 травня 2023 року.
11 травня 2023 року суд без виходу до нарадчої кімнати постановив протокольні ухали: про відмову в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів та про відмову в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження в даній справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11 травня 2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 1 червня 2023 року.
24 травня 2023 року через загальний відділ діловодства суду представник позивача подав заяву про розмір витрат на професійну правничу допомогу та про долучення документів до матеріалів справи від 23 травня 2023 року.
31 травня 2023 року через загальний відділ діловодства суду Залізниця подала заперечення на вищевказану заяву позивача.
У судовому засіданні 1 червня 2023 року суд без виходу до нарадчої кімнати постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 22 червня 2023 року.
20 червня 2023 року через загальний відділ діловодства суду Залізницею подано письмові пояснення, в яких, серед іншого, було вказано про пропуск позивачем строку для звернення до суду з відповідним позовом.
У судовому засіданні 22 червня 2023 року представник позивача підтримав вимоги, викладені у позовній заяві та відповіді на відзив, наполягав на їх задоволенні.
Представник Залізниці проти задоволення позову заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву, запереченнях та письмових поясненнях, просив у задоволенні позову відмовити.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ВСТАНОВИВ:
За приписами частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 липня 2021 року, встановлено, що 26 липня 2016 року на підставі наказу Залізниці від цієї ж дати № 1524/ос позивач був призначений на посаду начальника філії "Залізнична охоронна компанія" відповідача.
15 листопада 2016 року рішенням правління Залізниці назву філії "Залізнична охоронна компанія" змінено на "Відомча воєнізована охорона".
18 січня 2017 року позивачу в зв`язку з незадовільним станом здоров`я відкрито лист тимчасової непрацездатності в Київській клінічній лікарні на залізничному транспорті № 2, де він перебував на амбулаторному та стаціонарному режимах лікування до 6 травня 2017 року.
Рішенням правління Залізниці від 18 січня 2017 року, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., ухвалено звільнити ОСОБА_1 - начальника філії "Відомча воєнізована охорона", у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.
19 січня 2017 року на підставі вказаного рішення видано відповідний наказ № 72/ос про звільнення ОСОБА_1 в зв`язку з припиненням його повноважень, як посадової особи, згідно вищевказаною нормою КЗпП України.
10 травня 2017 року позивача було ознайомлено з наказом № 28/ос від цієї ж дати про припинення трудового договору (контракту).
Не погоджуючись з указаними рішенням та наказом про своє звільнення, ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до Залізниці про визнання недійсними та скасування рішення правління відповідача від 18 січня 2017 року та наказу від 19 січня 2017 року № 72/ос, про поновлення його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" та, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 14 вересня 2017 року, про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 150 375,56 грн.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року в справі № 760/9300/17-ц вищевказаний позов задоволено, визнано незаконним рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, визнано незаконним та скасовано відповідний наказ Залізниці від 19 січня 2017 року № 72/ос про звільнення ОСОБА_1 , поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці, а також стягнуто на його користь з відповідача 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу Залізниці задоволено, скасовано вищевказане рішення Солом`янського районного суду міста Києва та відмовлено в задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року скасовано, провадження в справі № 760/9300/17-ц закрито.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року справу № 760/9300/17-ц передано для продовження її розгляду до Господарського суду міста Києва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 липня 2021 року, визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року (протокол №Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці, а також стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375, 56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року.
У подальшому, ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Залізниці про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 7 липня 2022 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року, закрито провадження у цивільній справі № 757/15379/21-ц за позовом ОСОБА_1 до Залізниці про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, роз`яснено позивачу, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства.
Оскільки вищепереліченими судовими рішеннями визначено, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства, Господарський суд міста Києва, з метою реалізації права позивача на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя, здійснює розгляд спору про стягнення на його користь з відповідача 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року.
Згідно з частиною 1 статті 3 та статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону № 108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини 2 статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, таке право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Тобто, навіть у разі невиконання працівником трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком № 100.
Виходячи з вищевказаного, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Враховуючи приписи частини 2 статті 235 КЗпП України, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.
При цьому, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті в справі про поновлення на роботі.
Аналогічна правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19.
Як було зазначено вище, рішенням Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 липня 2021 року та набрало законної сили цього ж дня, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на його користь 150 375, 56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року.
Враховуючи вищенаведене, позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу, у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду в справі № 760/9300/17-ц.
У даній справі ОСОБА_1 заявлено до стягнення з відповідача суму середнього заробітку за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року на підставі статті 235 КЗпП України.
Проте нормами КЗпП України чітко розмежовано підстави стягнення "середнього заробітку за час вимушеного прогулу", який згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України стягується одночасно із ухваленням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника, та підстави стягнення "середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі", який за приписами статті 236 КЗпП України стягується за період затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 27 червня 2019 року в справі № 821/1678/16 та від 24 червня 2021 року в справі № 640/15058/19.
Зокрема, згідно з частиною 7 статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Згідно зі статтею 65 Закону України "Про виконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
У пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
У відповідності до частини 2 статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що на посаді він поновлений не був, що, у свою чергу, свідчить про затримку виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час такої затримки саме в силу приписів статті 236 КЗпП України.
Так, відповідно до статті 236 КЗпП України в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
За змістом вищевказаної норми КЗпП України затримкою виконання рішенням суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
Тобто, період, який охоплює наступний день після дня набрання рішенням суду законної сили про поновлення ОСОБА_1 на роботі - 5 липня 2021 року по 15 липня 2022 року (останній день заявленого позивачем періоду стягнення), не відноситься до періоду, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до приписів статті 235 КЗпП України, а є періодом, за який підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі у порядку статті 236 КЗпП України.
Суд також звертає увагу на те, що рішення Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц не було звернуто до негайного виконання, як це відбувається в аналогічних трудових спорах, що розглядаються в порядку цивільного та адміністративного судочинства, у силу відсутності в чинному ГПК України відповідного процесуального механізму, у зв`язку з чим у Залізниці не виникло обов`язку із поновлення позивача на роботі з моменту оголошення вищевказаного рішення суду (6 січня 2021 року).
При цьому, суди вищих інстанцій, дійшовши висновку про необхідність розгляду даної справи у цій частині позовних вимог саме господарськими судами, не врахували вищезазначеного, що, у свою чергу, позбавило позивача можливості негайно відновити його порушені трудові права, гарантовані державою.
Про наявність особливих механізмів захисту трудових прав особи, що містяться в Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК України) та відсутні у чинному ГПК України, Господарський суд міста Києва також вказував у своїй ухвалі від 25 липня 2022 року, якою було відмовлено у відкритті провадження в даній справі за правилами господарського судочинства. Однак, суди вищих інстанцій з такою позицією суду першої інстанції не погодились, позбавивши таким чином у черговий раз позивача можливості скористатися певними особливими механізмами захисту його порушених трудових прав, які встановлені ЦПК України, зокрема можливості негайного виконання судового рішення в разі задоволення його позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 5 липня 2017 року (дата прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду, якою було залишено в силі рішення Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц). В іншій частині позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак задоволенню не підлягають.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100.
За розрахунком позивача, його середній заробіток у спірний період склав: 1 359,78 грн - у період з 4 травня 2018 року по 2 березня 2022 року; 3079,50 грн - у період з 3 березня 2020 року по 15 липня 2022 року.
Разом із цим, відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1213 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100", яка набула чинності 12 грудня 2020 року, було виключено пункт 10 Порядку № 100, який передбачав, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.
Тобто, починаючи з 12 грудня 2020 року по 5 липня 2021 року (кінцева дата належного періоду стягнення середнього заробітку в даній справі) зазначена норма не діяла, а відтак нарахування середнього заробітку позивача у вищевказаний період повинне здійснюватися виходячи з суми, яка визначена у рішенні Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, - 799,87 грн.
Аналогічна правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу викладена у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду: від 4 листопада 2021 року в справі № 826/6301/15, від 20 січня 2022 року в справі № 826/17709/14, від 8 лютого 2022 в справі № 826/17610/14, від 30 червня 2022 року в справі № 826/85/15, від 13 квітня 2023 року в справі № 826/85/15 та від 4 жовтня 2022 року в справі № 826/18033/14.
Водночас, суд не вбачає наявності підстав для врахування коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100 також і для розрахунку середнього заробітку в період чинності вказаної норми, зокрема, з 4 травня 2018 року по 12 грудня 2020 року з огляду на таке.
Як було вже зазначено судом, рішенням правління Залізниці від 18 січня 2017 року, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., звільнено ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, а 19 січня 2017 року, на підставі вказаного рішення, видано наказ № 72/ос про звільнення позивача в зв`язку з припиненням його повноважень посадової особи.
Водночас, із матеріалів справи вбачається, що посада начальника філії, яку займав позивач до свого звільнення, була виключена зі штатного розпису апарату управління філії «Відомча воєнізована охорона» Залізниці з 1 березня 2017 року на підставі рішення правління відповідача від 5 квітня 2017 року (протокол № Ц-57/27 Ком.т.).
Тобто, після звільнення позивача з роботи, а саме - 19 січня 2017 року, було виключено із штатного розпису апарату управління Залізниці штатну одиницю (посаду, яку обіймав позивач): начальника філії «Відомча воєнізована охорона» з посадовим окладом 11 708,00 грн.
Натомість, посадові оклади за посадами начальника філії у розмірі 20 000,00 грн, яка була введена в дію до штатного розпису апарату управління Залізниці з 1 квітня 2018 року згідно з рішенням від 3 травня 2018 року (Протокол № Ц-64/44 Ком.т) та за посадою директора (начальника) філії у розмірі 45 100,00 грн, затвердженого рішенням правління Залізниці від 2 травня 2020 року (протокол № Ц-45/19 Ком.т) не можуть застосовуватися для розрахунку середнього заробітку позивача за час його вимушеного прогулу, оскільки матеріали справи не містять належних доказів того, що такі посади є тотожними за своїми функціональними обов`язками з посадою, яку займав позивач до свого звільнення.
Зокрема, у наданих позивачем штатних розписах керівників філії Залізниці інформація стосовно змісту їх функціональних обов`язків відсутня. Інших доказів на підтвердження того, що усі вищевказані посади є аналогічними за своїми функціональними обов`язками, матеріали справи не містять
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування вищевказаних коефіцієнтів при розрахунку відповідних сум середнього заробітку позивача у даній справі.
Вищевказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року в справі № 266/4546/19.
Відтак, враховуючи відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за весь заявлений позивачем період, а також відсутність правових підстав для застосування коефіцієнту збільшення посадових окладів, передбаченого Порядком № 100, при здійсненні розрахунку заявленої до стягнення позивачем суми середнього заробітку, судом було здійснено власний розрахунок таких сум.
За перерахунком суду, обґрунтований розмір суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за належний період стягнення - з 15 листопада 2017 року по 5 липня 2021 року, становить 726 281,96 грн, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню у частині вищезазначеної суми. Вимога про стягнення 1 826 023,98 грн суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу є необґрунтованою, а відтак не підлягає задоволенню.
При цьому, суд відхиляє твердження відповідача про пропуск позивачем строку на звернення до суду з відповідним позовом, з огляду на те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Згідно із частиною 2 статті 233 КЗпП України в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства суд дійшов висновку про те, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як складової належної працівнику заробітної плати, без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19.
Таким чином, заява відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності є необґрунтованою, а відтак не підлягає задоволенню.
Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та такі, що не спростовують висновків суду щодо часткового задоволення позову.
Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За таких обставин, вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, а також зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору згідно з пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", судовий збір за подачу даного позову підлягає стягненню в дохід Державного бюджету України з відповідача пропорційно розміру задоволених судом вимог.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" встановлено, що з 1 січня 2022 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 2684, 00 грн.
Згідно з частиною 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; а за подання позовної заяви немайнового характеру - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У даній справі позивачем заявлено вимогу майнового характеру в розмірі 2 552 305,94 грн, а отже, судовий збір за його подання має становити 38 284,59 грн. Відтак, судовий збір, який підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України за розгляд даного спору в суді першої інстанції, складає 10 719,68 грн.
Керуючись статтями 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, місто Київ, вулиця Єжи Ґедройця, будинок 5; ідентифікаційний код 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 726 281 (сімсот двадцять шість тисяч двісті вісімдесят одну) грн 96 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 5 липня 2021 року.
Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, місто Київ, вулиця Єжи Ґедройця, будинок 5; ідентифікаційний код 40075815) в дохід Державного бюджету України 10 719 (десять тисяч сімсот дев`ятнадцять) грн 68 коп. судового збору.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 5 липня 2023 року.
Суддя Є.В. Павленко
