ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"28" лютого 2024 р. Справа№ 910/6133/22
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ходаківської І.П.
суддів: Демидової А.М.
Владимиренко С.В.
за участю секретаря судового засідання: Зозулі Н.М.
за участю представників:
від позивача: Корсун Ю. Ю.
від відповідача: Редевич О. М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги
ОСОБА_1 ,
Акціонерного товариства "Українська залізниця"
на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 (дата підписання складено 05.07.2023)
у справі № 910/6133/22 (суддя Є.В. Павленко)
за позовом ОСОБА_1
до Акціонерного товариства "Українська залізниця"
про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу
В С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позову
У липні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ; позивач) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ") про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року у справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 05 липня 2021 року, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" від 18 січня 2017 року (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) і наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення позивача за пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375, 56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року. Оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, останній просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року в розмірі 2 552 305,94 грн на підставі статей 232, 235 КЗпП України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22 позов задоволено частково; стягнуто з АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" на користь ОСОБА_1 726 281, 96 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 05 липня 2021 року; стягнуто з АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" в дохід Державного бюджету України 10 719, 68 грн судового збору.
Ухвалюючи рішення місцевий суд врахував, що рішенням господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 липня 2021 року та набрало законної сили цього ж дня, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" від 18 січня 2017 року (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, поновлено його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" та стягнуто на його користь 150 375, 56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року.
З урахуванням зазначеного, місцевий суд дійшов висновку, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 05 липня 2021 року без застосування коефіцієнту збільшення посадових окладів.
Короткий зміст апеляційних скарг і заперечень на них
В апеляційній скарзі позивач просить суд змінити рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22, виклавши його резолютивну частину у редакції, відповідно до якої позов задовольнити повністю та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі у розмірі 2 552 305, 94 грн та судові витрати.
Апеляційна скарга позивача обґрунтована посиланням на те, що:
місцевим судом необґрунтовано не застосовано коефіцієнт підвищення середнього заробітку згідно Порядку № 100;
позивача було звільнено на підставі наказу від 10.05.2017 №208/ос, про що встановлено в рішення по справі №760/9300/17, а не на підставі рішення відповідача від 18.01.2017, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.m., а отже 05.04.2017 з позивачем ще не було припинено трудових відносин;
матеріали справи не містять рішення правління від 05.04.2017 (протокол № Ц-57/27 Ком.m.), а отже судом не досліджувався даний доказ безпосередньо в судових засіданнях; в той же час, матеріали справи не містять витяг з протколу від 05.04.2017 №Ц-57/21 де зазначена посада - начальник філії;
у витязі з рішення правління від 03.05.2018 (протокол № Ц-64/44 Ком.m.) зазначена посада начальника філії;
зазначена посада директора (начальника) філії у рішенні правління від 02.05.2018 (протокол № Ц-45/19 Ком.m.) з встановленням аналогічного окладу або директору або начальнику філії, тобто в штатному розписі зазначено дві аналогічні посади керівника за якими закріплюється однаковий посадовий оклад, а тому посада начальника філії залишається у штатному розписі;
обов`язок доказування у трудових спорах покладений на роботодавця, а не на сторони (правові висновки Верховного Суду у справах №№ 273/212/16, 756/13546/16, 174/144/21), тобто відповідач мав довести зміну функціональних обов`язків керівника філії, натомість відбулась номінальна зміна назви керівника;
місцевий суд не врахував збільшення коефіцієнту підвищення заробітної плати для всіх посад відповідача на 10 % згідно рішення правління від 21.06.2019 (протокол № Ц-47/318-2019 Ком.m.);
ухвалюючи рішення місцевий суд послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31.05.2023 у справі № 266/4546/19, яка не підлягає врахуванню при розгляді спору у даній справі з підстав неподібності правовідносин;
законодавець визначив, що затримка виконання є вимушеним прогулом, а тому стягнення середнього заробітку за вимушений прогул включає в себе як середній заробіток, передбачений ст. 235 КЗпП, так і ст. 236 КЗпП (оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника);
у разі посилання заявника щодо застосування стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на норми, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, судам необхідно враховувати, що це не може бути підставою для відмови у задоволенні такої заяви, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) заявлених вимог;
відповідачем не виконано рішення суду про поновлення позивача на роботі, тому в силу вимог ст. 236 КЗпП України наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, які було правильно розраховано відповідно до положень ст. 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (розрахунок міститься в матеріалах позовної заяви).
У відзиві на апеляційну скаргу позивача, відповідач просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що: позивач ототожнює штатний розпис зі схемами посадових окладів; висновки суду у частині відмови у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06.07.2021 по 15.07.2022, є обґрунтованими; правовідносини у справах №№ 910/6133/22, 266/4546/19 є подібними.
Також з апеляційною скаргою на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22 до Північного апеляційного господарського суду звернувся відповідач, у якій просить його скасувати в частині задоволених позовних вимог про стягнення 726 281, 96 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 по 05.07.2021 та стягнутого судового збору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга відповідача обґрунтована посиланням на те, що:
вимога, що розглядається у цій справі, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу вже була предметом розгляду у справі № 760/9300/17-ц;
місцевим судом необґрунтовано відхилено клопотання відповідача про закриття провадження у справі в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14.11.2017 по 06.01.2021, що призвело до безпідставного стягнення 726 281, 96 грн;
місцевий суд стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період після ухвалення рішення суду про поновлення на роботі, що суперечить ч. 2 ст. 235 КЗпП України;
ч. 2 ст. 235 КЗпП України, якою керувався суд частково задовольняючи позовні вимоги, не пов`язує стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з датою набрання рішенням суду про поновлення працівника на роботі законної сили, а пов`язує таке стягнення виключно з фактом винесення рішення про поновлення на роботі;
позивач пропустив строк, звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, оскільки звернувся до суду з такими вимогами лише у 2022 році, місцевий суд безпідставно застосував ч. 2 ст. 233 КЗпП України та не застосував ч. 1 цієї статті, яка підлягала застосуванню;
у резолютивній частині рішення не зазначено, що сума до стягнення визначена без утримання податку;
місцевим судом порушено п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, оскільки підстави для задоволення позову відсутні.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідача, позивач просить відмовити у її задоволенні та стягнути з відповідача судові витрати, посилаючись на те, що: стягнення середнього заробітку має дорівнювати заробітній платі, яку він отримував би якби був поновлений на посаді; відповідач в порушення вимог ч. 7 ст. 235 КЗпП України та принципу обов`язковості судового рішення, відповідач не виконав рішення господарського суду міста Києва від 06.01.2021 про поновлення позивача на роботі, тому в силу ст. 236 КЗпП України наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі; твердження відповідача про необхідність закриття провадження є необґрунтованими, що випливає з аналізу судових рішень, також відповідачем здійснено оплату податків та зборів по 14.11.2017, про що свідчать довідки ОК-5 та ОК-7.
Процедура апеляційного провадження
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2024 (судді Ходаківська І.П. - головуюча, Демидова А.М., Владимиренко С.В.) за клопотанням ОСОБА_1 звільнено його від сплати судового збору за подачу апеляційної скарги; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22; апеляційну скаргу призначено до розгляду на 29.11.2023.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2023 (судді Ходаківська І.П. - головуюча, Демидова А.М., Владимиренко С.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою АТ "Українська залізниця" на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі № 910/6133/22 та призначено її до розгляду на 29.11.2023.
У судовому засіданні 29.11.2023 протокольно оголошено на перерву на 20.12.2023.
Судове засідання 20.12.2023 не відбулось з технічних причин.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2023 (судді Ходаківська І.П. - головуюча, Демидова А.М., Владимиренко С.В.) розгляд справи призначено на 07.02.2024 та продовжено строк її розгляду.
У судовому засіданні 07.02.2024 протокольно оголошено на перерву на 28.02.2024.
У судовому засіданні 28.02.2024 взяв участь представник позивача, який просив задовольнити апеляційну скаргу позивача та відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача.
У судовому засіданні 28.02.2024 взяв участь представник відповідача, який просив задовольнити апеляційну скаргу відповідача та відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача.
Обставини справи, встановлені судом першої та перевірені судом апеляційної інстанції, визначення відповідно до них правовідносин
26.07.2016 на підставі наказу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" від 26.07.2016 № 1524/ос ОСОБА_1 призначений на посаду начальника філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" (структурного підрозділу без статусу юридичної особи).
15.11.2016 рішенням правління Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" назву філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" змінено на філія "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця".
18.01.2017 позивачу у зв`язку з незадовільним станом здоров`я, відкрито лист тимчасової непрацездатності у Київській клінічній лікарні на Залізничному транспорті №2, де він перебував на амбулаторному та стаціонарних режимах до 06.05.2017.
Рішенням правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., зокрема, ухвалено звільнити ОСОБА_1 , начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
19.01.2017 на підставі вказаного рішення видано відповідний наказ №72/ос про звільнення ОСОБА_1 , начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" з роботи 19.01.2017, у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
10.05.2017 позивача було ознайомлено з наказом № 28/ос від 10.05.2017 про припинення трудового договору (контракту).
Згідно довідки філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" від 27 жовтня 2017 року середньоденний заробіток позивача на момент звільнення становив 799,87 грн.
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (нова назва - Акціонерне товариство "Українська залізниця") про: визнання незаконним та скасування наказу від 19 січня 2017 року №72/ос про звільнення позивача з роботи у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; визнати незаконним рішення правління ПАТ "Укрзалізниця" від 17-18 січня 2017 року (Протокол № Ц - 57/4 Ком.т.) в частині звільнення у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; поновлення його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця"; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 11 травня 2017 року по дату ухвалення рішення по справі.
Зазначений позов обґрунтовувався тим, що позивача було незаконно звільнено з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця" з порушенням норм трудового законодавства, оскільки він не входить до керівного складу ПАТ "Укрзалізниця" за займаною посадою та не є таким, що може бути звільнений на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 задоволено позов ОСОБА_1 , визнано незаконним рішення Правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017 в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи за ч. 1 п. 5 ст. 41 КЗпП України, визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" №72/0с від 19.01.2017 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця" за ч. 1 п. 5 ст. 41 КЗпП України, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця", стягнуто з ПАТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вирахуванням необхідних податків та платежів.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 14.11.2017 у справі № 760/9300/17-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов залишено без задоволення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.04.2020 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Українська залізниця" про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконним рішення правління, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито.
Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.01.2020 справу № 760/9300/17-ц передано для продовження розгляду до господарського суду міста Києва.
Під час розгляду справи у господарському суді, 28.07.2020 позивач подав пояснення, у яких просив про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 150375,56 грн, тобто з 11.05.2017 по 14.11.2017, що дорівнює 188 дням.
Рішенням господарського суду міста Києва від 06.01.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021, позов задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення правління ПАТ "Українська залізниця" від 18.01.2017 (Протокол № Ц-57/4 Ком.т.) в частині щодо звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно п. 5 ч. 1. ст. 41 КЗпП України; визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" від 19.01.2017 №72/ос про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з п. 5 ч. 1. ст. 41 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця"; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 30 037,56 витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалюючи судові рішення суди виходили з того, що п. 5 ст. 41 КЗпП України встановлює додаткову підставу розірвання трудового договору - "припинення повноважень посадових осіб". При визначенні посадових осіб акціонерного товариства суди керувались спеціальними нормами, якими передбачено визначення посадових осіб акціонерного товариства, а саме: п. 15) ч. 1 ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства", ст. 23 Закону України "Про господарські товариства", ч. 1 ст. 89 ГК України. Крім того, судами встановлено, що пунктом 52 статуту АТ "Українська залізниця" та ст. 6 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" визначено, що органами товариства є: загальні збори, наглядова рада, правління та ревізійна комісія. Інших органів АТ "Укрзалізниця" зазначеним Законом та статутом відповідача не передбачено. З урахуванням зазначених положень законодавства та статуту Акціонерного товариства "Українська залізниця", встановивши, що в статуті відповідача відсутній чіткий перелік посадових осіб товариства, суди дійшли висновку, що за таких обставин посадовими особами АТ "Українська залізниця" є члени наглядової ради, голова та члени правління та члени ревізійної комісії, до яких позивач ( ОСОБА_1 ) не належить, оскільки є начальником філії, яка не є самостійною юридичною особою, а отже позивач не є посадовою особою вищевказаних органів акціонерного товариства, а тому не міг бути звільнений на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Судові рішення у справі № 760/9300/17-ц, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення для суду при вирішенні даної справи, а встановлені ними обставини повторного доведення не потребують (ст. 75 ГПК України).
У подальшому, ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 07.07.2022, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 27.10.2022, закрито провадження у цивільній справі № 757/15379/21-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, роз`яснено позивачу, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства.
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ") про стягнення 2 552 305,94 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов у цій справі обґрунтовано тим, що рішенням господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року у справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 05 липня 2021 року, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" від 18 січня 2017 року (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) і наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення позивача за пунктом 5 частини 1 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "УКРЗАЛІЗНИЦЯ" та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375, 56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року. Оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, останній просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року в розмірі 2 552 305,94 грн на підставі статей 232, 235 КЗпП України.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи
Згідно з частиною 1 статті 3 та статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 зазначеного Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини 2 статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, таке право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Тобто, навіть у разі невиконання працівником трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком № 100.
Виходячи з вищевказаного, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Враховуючи приписи частини 2 статті 235 КЗпП України, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.
При цьому, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті в справі про поновлення на роботі.
Аналогічна правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19.
Як було зазначено вище, рішенням господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05 липня 2021 року та набрало законної сили цього ж дня, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на його користь 150 375, 56 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року.
Враховуючи вищенаведене, позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу, у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду у справі № 760/9300/17-ц.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 заявлено до стягнення з відповідача суму середнього заробітку за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року на підставі статті 235 КЗпП України.
Проте нормами КЗпП України чітко розмежовано підстави стягнення "середнього заробітку за час вимушеного прогулу", який згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України стягується одночасно із ухваленням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника, та підстави стягнення "середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі", який за приписами статті 236 КЗпП України стягується за період затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 27 червня 2019 року в справі № 821/1678/16 та від 24 червня 2021 року в справі № 640/15058/19.
Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Предметом пред`явленого у цій справі позову є стягнення середнього заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням (ст. 235 КЗпП України), а не стягнення середньої заробітної плати за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі (ст. 236 КЗпП України).
Згідно з частиною 7 статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Згідно зі статтею 65 Закону України "Про виконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
У пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
У відповідності до частини 2 статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що на посаді він поновлений не був, що, у свою чергу, свідчить про затримку виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час такої затримки саме в силу приписів статті 236 КЗпП України.
Так, відповідно до статті 236 КЗпП України в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
За змістом вищевказаної норми КЗпП України затримкою виконання рішенням суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
Тобто, період, який охоплює наступний день після дня набрання рішенням суду законної сили про поновлення ОСОБА_1 на роботі - 5 липня 2021 року по 15 липня 2022 року (останній день заявленого позивачем періоду стягнення), не відноситься до періоду, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до приписів статті 235 КЗпП України, а є періодом, за який підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі у порядку статті 236 КЗпП України.
Суд першої інстанції слушно звернув увагу на те, що рішення господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц не було звернуто до негайного виконання, як це відбувається в аналогічних трудових спорах, що розглядаються в порядку цивільного та адміністративного судочинства, у силу відсутності в чинному ГПК України відповідного процесуального механізму, у зв`язку з чим у відповідача не виникло обов`язку із поновлення позивача на роботі з моменту оголошення вищевказаного рішення суду (6 січня 2021 року).
При цьому, суди вищих інстанцій, дійшовши висновку про необхідність розгляду даної справи у цій частині позовних вимог саме господарськими судами, не врахували вищезазначеного, що, у свою чергу, позбавило позивача можливості негайно відновити його порушені трудові права, гарантовані державою.
Про наявність особливих механізмів захисту трудових прав особи, що містяться в Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК України) та відсутні у чинному ГПК України, Господарський суд міста Києва також вказував у своїй ухвалі від 25 липня 2022 року, якою було відмовлено у відкритті провадження в даній справі за правилами господарського судочинства. Однак, суди вищих інстанцій з такою позицією суду першої інстанції не погодились, позбавивши таким чином у черговий раз позивача можливості скористатися певними особливими механізмами захисту його порушених трудових прав, які встановлені ЦПК України, зокрема можливості негайного виконання судового рішення в разі задоволення його позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо обґрунтованості вимог позивача про стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 05 липня 2021 року (дата прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду, якою було залишено в силі рішення господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц). Враховуючи предмет і підставу позову, норми ч. 2 ст. 235 КЗпП України, у розумінні якої вимушеним прогулом є період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення на роботі, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 06 липня 2021 року по 15 липня 2022 року.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100.
За розрахунком позивача, його середній заробіток у спірний період склав: 1 359,78 грн - у період з 4 травня 2018 року по 2 березня 2022 року; 3079,50 грн - у період з 3 березня 2020 року по 15 липня 2022 року.
Разом із цим, відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1213 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100", яка набула чинності 12 грудня 2020 року, було виключено пункт 10 Порядку № 100, який передбачав, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.
Тобто, починаючи з 12 грудня 2020 року по 05 липня 2021 року (кінцева дата належного періоду стягнення середнього заробітку в даній справі) зазначена норма не діяла, а відтак нарахування середнього заробітку позивача у вищевказаний період повинне здійснюватися виходячи з суми, яка визначена у рішенні господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, - 799,87 грн.
Аналогічна правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу викладена у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду: від 4 листопада 2021 року в справі № 826/6301/15, від 20 січня 2022 року в справі № 826/17709/14, від 8 лютого 2022 в справі № 826/17610/14, від 30 червня 2022 року в справі № 826/85/15, від 13 квітня 2023 року в справі № 826/85/15 та від 4 жовтня 2022 року в справі № 826/18033/14.
Водночас, місцевий суд дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для врахування коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100 також і для розрахунку середнього заробітку в період чинності вказаної норми, зокрема, з 4 травня 2018 року по 12 грудня 2020 року з огляду на таке.
Як було вже зазначено, рішенням правління відповідача від 18 січня 2017 року, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., звільнено ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, а 19 січня 2017 року, на підставі вказаного рішення, видано наказ № 72/ос про звільнення позивача в зв`язку з припиненням його повноважень посадової особи.
Водночас, із матеріалів справи вбачається, що посада начальника філії, яку займав позивач до свого звільнення, була виключена зі штатного розпису апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" з 1 березня 2017 року на підставі рішення правління відповідача від 5 квітня 2017 року (протокол № Ц-57/27 Ком.т.).
Тобто, після звільнення позивача з роботи, а саме - 19 січня 2017 року, було виключено із штатного розпису апарату управління Залізниці штатну одиницю (посаду, яку обіймав позивач): начальника філії "Відомча воєнізована охорона" з посадовим окладом 11 708,00 грн.
Натомість, посадові оклади за посадами начальника філії у розмірі 20 000,00 грн, яка була введена в дію до штатного розпису апарату управління відповідача з 1 квітня 2018 року згідно з рішенням від 3 травня 2018 року (Протокол № Ц-64/44 Ком.т) та за посадою директора (начальника) філії у розмірі 45 100,00 грн, затвердженого рішенням правління відповідача від 2 травня 2020 року (протокол № Ц-45/19 Ком.т) не можуть застосовуватися для розрахунку середнього заробітку позивача за час його вимушеного прогулу, оскільки матеріали справи не містять належних доказів того, що такі посади є тотожними за своїми функціональними обов`язками з посадою, яку займав позивач до свого звільнення.
Зокрема, у наданих позивачем штатних розписах керівників філії відповідача інформація стосовно змісту їх функціональних обов`язків відсутня. Інших доказів на підтвердження того, що усі вищевказані посади є аналогічними за своїми функціональними обов`язками, матеріали справи не містять.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду про відсутність правових підстав для застосування вищевказаних коефіцієнтів при розрахунку відповідних сум середнього заробітку позивача у даній справі.
Вищевказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року в справі № 266/4546/19.
Відтак, враховуючи відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за весь заявлений позивачем період, а також відсутність правових підстав для застосування коефіцієнту збільшення посадових окладів, передбаченого Порядком № 100, при здійсненні розрахунку заявленої до стягнення позивачем суми середнього заробітку, місцевим судом було здійснено власний розрахунок таких сум.
За перерахунком місцевого суду, який перевірений судом апеляційної інстанції, обґрунтований розмір суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за належний період стягнення - з 15 листопада 2017 року по 5 липня 2021 року, становить 726 281,96 грн, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню у частині вищезазначеної суми. Вимога про стягнення 1 826 023, 98 грн суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу є необґрунтованою і не підлягає задоволенню.
При цьому, місцевий суд обґрунтовано відхилив твердження відповідача про пропуск позивачем строку на звернення до суду з відповідним позовом, з огляду на те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Згідно із частиною 2 статті 233 КЗпП України в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як складової належної працівнику заробітної плати, без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19.
Таким чином, заява відповідача про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності є необґрунтованою.
Отже, виходячи з оцінки наданих сторонами до матеріалів справи доказів, за їх належністю, допустимістю, достовірністю, вірогідністю (статті 76 - 79 ГПК України), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.
Отже, доводи, викладені скаржниками в апеляційних скаргах, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційних скарг
Відповідно до вимог статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно пункту 1 частини першої статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши рішення суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційних скарг, встановивши, що відповідні доводи щодо наявності підстав для скасування оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг.
Судові витрати
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційні скарги без задоволення, судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг в порядку статті 129 ГПК України, покладаються на скаржників.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2023 у справі №910/6133/22 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" покласти на скаржника.
Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови підписано - 18.03.2024 (у зв`язку з перебуванням колегії суддів у відпустці з 04.03.2024 по 08.03.2024).
Головуючий суддя І.П. Ходаківська
Судді А.М. Демидова
С.В. Владимиренко
