Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 337/5653/19

провадження № 61-3221св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів:, Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Оксана Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у складі судді Кучерук І. Г. та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кримської О. М., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця О. В., про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що у 2007 році нею в порядку приватизації було набуто в особисту приватну власність частку в нерухомому майні, а саме: 1/3 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

29 листопада 2016 року за безвідплатним правочином (договором дарування), вчиненим за її участі, було здійснено перереєстрацію права власності на вищевказану частку нерухомого майна на іншу особу - ОСОБА_2 , що є її онукою.

Позивачка вважала, що зазначений правочин було здійснено під впливом помилки.

Вказувала, що вона є людиною похилого віку та при укладені зазначеного правочину не розуміла в повному обсязі фактичного змісту останнього.

За зазначеною адресою вона тривалий час проживала разом з онукою та її сім`єю, спільно приватизувавши спірне нерухомого майна у відповідних частках. Права на інше житло вона не має.

На час укладання спірного правочину вона мала досить серйозні проблеми зі здоров`ям, потребувала на постійній основі стороннього догляду.

ОСОБА_2 їй неодноразово пропонувала укласти договір довічного утримання, у випадку укладання якого їй на постійній основі протягом життя в усній формі пропонувалось дбайливе ставлення та постійний догляд.

Вона погодилась на пропозицію онуки.

Проте, 29 листопада 2016 року фактично було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування належної їй 1/3 частки квартири, про що відповідачка її не повідомила.

Після укладення вказаного договору вона не отримувала будь-якої значної фінансової чи іншої підтримки від онуки, що пояснювалось останньою, зокрема, складним фінансовим станом.

Зазначала, що з грудня 2019 року її фактично вигнали із займаного житла і вона з цього часу мешкає за місцем проживання своєї доньки ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 .

При звернені за кваліфікованою юридичною допомогою адвокатом було здійснено перевірку укладеного у листопаді 2016 року правочину щодо частки у спірному майні, після чого вона і дізналась про відповідну помилковість своїх дій при укладанні спірного правочину, оскільки не розуміла в повному обсязі суті останнього. Тому вона вбачає усі ознаки недійсності оскаржуваного правочину з підстав, визначених приписами статті 229 ЦК України.

З урахуванням уточненої позовної заяви ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування від 29 листопада 2016 року щодо відчуження частки у нерухомому майні, а саме: 1/3 житлової квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно: 17762482, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею О. В., дарувальник - ОСОБА_1 ; обдарована особа - ОСОБА_2 , із застосуванням процедури реституції у відповідному правовідношенні.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили із його недоведеності та необґрунтованості.

Постановою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що апеляційним судом не встановлені у повній мірі фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Також вказано, що судами не досліджено обставини щодо встановлення дня, коли ОСОБА_1 довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що у справі не встановлено сукупності обставин, які свідчать про те, що ОСОБА_1 неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які посилалась як на обґрунтування позовних вимог, тому у суду першої інстанції не було законних підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним відповідно до статті 229 ЦК України.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року в абзаці 2 резолютивної частини постанови Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року виправлено описку, зазначивши «Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у цій справі залишити без змін» замість помилково зазначеного «Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2021 року у цій справі залишити без змін».

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 березня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 337/5653/19, провадження № 61-779св22, від 13 січня 2021року у справі №264/949/19, від 20 вересня 2018 року у справі № 369/11060/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6?93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372/цс16, від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що сам по собі факт прочитання тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом його суті не є підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним.

Також не надано належної оцінки віку позивача, її стану здоров`я.

Суди протиправно необґрунтовано відмовили їй у долученні до матеріалів справи копій судових рішень по справі № 337/3133/20, у яких відповідачем є ОСОБА_2 .

Посилається на те, що ОСОБА_1 іншого житла не має.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від ОСОБА_2 , у якому вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Також просить закрити касаційне провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 19 грудня 2006 року ОСОБА_1 належала на праві часткової власності 1/3 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування частки квартири від 29 листопада 2016 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 свою 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом ЗМНО Кияниця О. В. і зареєстрований у реєстрі за № 1820, підписаний ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Відповідно до пункту 5 договору дарування від 29 листопада 2016 року сторони підтверджують, що волевиявлення є вільним та усвідомленим; укладення цього договору відповідає її інтересам, договір не носить характеру удаваного та фіктивного правочину, і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, дарування здійснюється без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як морального так і фізичного.

Також нотаріусом роз`яснено вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами.

Відповідно до пункту 11 договору дарування від 29 листопада 2016 року договір нотаріусом було зачитано сторонам, уголос.

Відповідно до пункту 8 договору дарування від 29 листопада 2016 року копія, засвідчена нотаріально, видається дарувальнику.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і якою мірою) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанови Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19).

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правомірного висновку, що позивачем під час розгляду справи не надано належних та допустимих доказів того, що на час укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали намір укласти договір довічного утримання, як і не надано доказів, що останні досягли згоди щодо істотних умов договору довічного утримання.

Суди правомірно зазначили, що ОСОБА_1 не надала доказів того, що на час укладення оспорюваного правочину перебувала у такому стані, що потребувала сторонньої допомоги, або була нездатна усвідомити зміст укладеного договору, який їй було роз`яснено нотаріусом.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суди не врахували, що спірна квартира є її єдиним житлом, відхиляються колегією суддів, оскільки позивач зареєстрована у спірній квартирі та не позбавлена права в подальшому проживати у житловому приміщенні.

Доводи про те, що суди протиправно необґрунтовано відмовили їй у долученні до матеріалів справи копій судових рішень по справі № 337/3133/20, де у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, відшкодування майнової шкоди ОСОБА_2 зазначила «бабуся фактично ніколи не готувала, останній час у неї погіршився зір, тому вона навіть до магазину не ходила», відхиляються колегією суддів, оскільки у вказаних рішення вирішувалось питання щодо безпідставного використання ОСОБА_2. грошових коштів, які належать ОСОБА_1 у 2019 році, проте договір дарування було укладено у 2016 році. Отже, колегія судді критично оцінює посилання заявника на поганий стан здоров`я під час укладення оспорюваного правочину у 2016 році із посилання на обставини, які виникли у 2019 році.

Таким чином, встановивши, що на час укладення оспорюваного правочину позивач мала намір укласти саме договір дарування на користь ОСОБА_2 , а не будь-який інший правочин, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. При цьому наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків у результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення таких правочинів, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваних правочинів.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 рок залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович