Дата документу 07.02.2023 Справа № 337/5653/19
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Є.У.№ 337/5653/19 Головуючий у 1 інстанції: Кучерук І.Г.
№ 22-ц/807/352/23 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 лютого 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Кримської О.М.
Полякова О.З.
секретар: Бєлова А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Оксана Володимирівна, про визнання недійсним договору дарування,
ВСТАНОВИВ
В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця О.В., про визнання недійсним договору дарування.
В обґрунтування позову зазначала, що у 2007 році, нею в порядку приватизації, було набуто в особисту приватну власність, частка в нерухому майні, а саме: 1/3 квартири, що знаходиться за адресою, а саме: АДРЕСА_1 .
29.11.2016 року, за безвідплатним правочином (договором дарування), вчиненому за її участі, було здійснено перереєстрацію вище вказаного майнового права (частки на нерухоме майно) на іншу особу, що є родичкою (племінниця).
Зазначене майно (частка) є її єдиним місцем проживання, іншого житла, яке б належало на праві приватної власності, не має.
Виходячи з фактичних обставин у спірних відносинах, вважає що зазначений правочин, було здійснено під впливом помилки.
Вона є людиною значно похилого віку (84 роки), та при укладені зазначеного безвідплатного правочину не розуміла в повному обсязі фактичного змісту останнього.
За зазначеною адресою, досить тривалий час проживала з племінницею та її сім`єю, що і зокрема було підставою для приватизації спірного нерухомого майна у відповідних частках.
Будучі на час укладання спірного правочину людиною значно похилого віку (81 рік), мала (і має), досить серйозні проблеми з фізичним здоров`ям, потребує на постійній основі стороннього догляду.
Племінницею (набувачкою за спірним договором) їй неодноразово пропонувалось укласти договір «пожиттєвого утримання», у випадку укладання якого їй на постійній основі протягом життя в усній формі пропонувалось дбайливе ставлення та постійний догляд.
З огляду на те, що діти на той час проживали окремо, перебували досить значний час за межами м. Запоріжжя, погодились на пропозицію родички.
Проте, 29.11.2016 року, фактично було укладено не договір «пожиттєвого утримання» а договір дарування, про що дізналась фактично випадково, лише звернувшись у другій декаді грудня 2019 року до кваліфікованих юристів, що було обумовлено наступним, тим, що після вчинення відчуження спірного майна у листопаді 2016 року, продовжувала мешкати в зазначеній квартирі.
На періодичній основі з племінницею (набувачкою за спірним правочином) виникали побутові конфлікти, проте, це не яким чином не впливало на її перебування у житловому приміщенні.
Але в першій декаді грудня 2019 року, все докорінно змінилося, і її фактично вигнали із займаного житла, на підставі чергового,побутового конфлікту.
В зазначений період (листопад 2016 - грудень 2019 рік), фактично не отримувала будь - якої значної фінансової чи іншої підтримки від племінеці, що мотивувалось складним фінансовим станом, і т.д.
На даний час (з першої декади грудня 2019 року), вона фактично мешкає за місцем проживання (реєстрації) доньки: ОСОБА_3 , за адресою: АДРЕСА_2 .
При звернені за кваліфікованою юридичною допомогою, адвокатом, з метою вірного тлумачення спірних правовідносин у належний і допустимий спосіб було здійснено перевірку фактично укладеного у листопаді 2016 року правочину, щодо частки у спірному майні, після чого і дізналась про відповідну помилковість своїх дій при укладанні спірного правочину, тому що не розуміла в повному обсязі суті останнього.
Вбачає усі ознаки не дійсності оскаржуваного правочину з підстав визначених приписами ст.229 ЦК України.
Наміру укладати договір дарування не мала з огляду на те, що зазначена житлова нерухомість, є єдиною, якою вона володіла на праві приватної власності, і в якій постійно проживала тривалий проміжок часу (зокрема і до укладання спірного правочину).
Посилаючись на вищевказане просила суд визнати недійсним договір дарування від 29.11.2016 року щодо відчуження частки у нерухомому майні, а саме: 1/3 житлової квартири, що знаходиться за адресою:, а саме: АДРЕСА_1 , (Реєстраційний номер майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно: 17762482, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Кияницею Оксаною Володимирівною Дарувальник ОСОБА_1 ; Обдарована особа - ОСОБА_2 ), - із застосуванням процедури реституції у відповідному правовідношенні.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послалася на відсутність іншого житла на праві приватної власності, відсутність фактичної передачі майна за спірним договором, факт похилого віку позивача при укладанні спірного правочину.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечила проти доводів апелянта, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог. Вважаючи правильними висновки суду першої інстанції, просила відхилити апеляційну скаргу та залишити без змін рішення місцевого суду.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно дост. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 1 ч. 1ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно дост. 375 ЦПК України,суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5ст. 263 ЦПК України,судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає.
Судом першоїінстанції встановлено,що на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 19.12.2006 року, ОСОБА_1 належала на праві часткової власності 1\3 частина квартири за адресою АДРЕСА_1 (а.с.6).
Відповідно до договору дарування частки квартири від 29.11.2016 року, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 свою 1\3 частину квартири за адресою АДРЕСА_1 (а.с.95).
Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом ЗМНО Кияниця О.В., і зареєстрований у реєстрі за № 1820, підписаний ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Відповідно доп.12договору даруваннявід 29.11.2016року,сторони підтверджують,що волевиявленнявільним таусвідомленим; укладення цього договору відповідає її інтересам, договір не носить характеру удаваного та фіктивного правочину, і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, дарування здійснюється без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як морального так і фізичного.
Також нотаріусом роз`яснено вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами.
Відповідно до п.12 договору дарування від 29.11.2016 року, договір нотаріусом було зачитано сторонам, уголос.
Відповідно до п.8 договору дарування від 29.11.2016 року, копія, засвідчена нотаріально, видається дарувальнику.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності підстав для визнання спірного договору дарування від 29.11.2016 року недійсним.
Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками суду з огляду на таке.
В якості підстави визнання договору дарування недійсним позивач посилалась на те, що помилялась щодо правової природи договору та, підписуючи зазначений договір, вона вважала, що це договір довічного утримання, а не дарування.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
З урахуванням зібраних матеріалів справи судова колегія доходить до висновку про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що на час укладення оспорюваного договору дарування, тобто станом на 29 листопада 2016 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали намір укласти договір довічного утримання, та доказів, які б свідчили про досягнення між ними та відповідачем згоди з усіх істотних умов такого договору.
При цьому, посилання позивача на існування її домовленості з відповідачем щодо обов`язку останньої довічно утримувати її і що дарувальники погодилися на передачу майна у власність відповідача за умови довічного їх утримання, ґрунтується на припущеннях, оскільки таких доказів матеріали справи не містять.
Встановлені фактичні обставини справи також не свідчать про намір позивачки укласти договір довічного утримання.
Так, протягом тривалого часу ( протягом понад трьох років) позивач не порушувала питання ані про визнання недійсним ані про розірвання договору, укладеного між сторонами договору, хоча зазначає, що вважала цей договір договором довічного у тримання.
При цьому вона не ставила питання ані про розмір утримання, ані про його якість.
У позові зазначала лише про те, що продовжувала мешкати у спірній квартирі, періодично виникали конфлікти. Натомість як зазначала позивач, ці конфлікти мали побутовий характер , отже вона не посилалася на те, що була незгодна з якістю або розміром утримання, а відтак усвідомлювала, що укладений з відповідачкою договір не є договором довічного утримання.
У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного договору дарування перебувала у такому стані що потребувала сторонньої допомоги, або була нездатна усвідомити зміст укладеного договору, тим більше з огляду на те, що договір посвідчувався нотаріально та їй роз`яснювався його зміст.
Надана позивачем світлокопія виписного епікризу від 25 травня 2020 року (т.1 а.с.134) з відміткою про діагностування незрілої набухаючої катаракти правого ока та перезрілої катаракти лівого ока у травні 2020 року не містить висновків про потребу ОСОБА_1 у догляді й сторонній допомозі станом на 29 листопада 2016 року, в тому числі і про вплив такої хвороби на усвідомлення змісту укладеного договору..
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що подарована частина квартири була її єдиним місцем проживання, не є підставою для оспорювання договору, позаяк вона зареєстрована за зазначеною адресою та не позбавлена арі судовим рішенням ані законом на права подальшого проживання у спірній квартирі.
У разі обґрунтованого посилання на перешкоди у користуванні квартирою, позивач не позбавлена права заявити позв про вселення у спірну квартиру, позаяк не втратила права користування нею самим лише фактом укладення договору дарування.
У договорі дарування не було застережене про обов`язок дарувальника виселитися з подарованої частки квартири, навпаки у п. 4 Договору дарування зазначено, що під передачею частки квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що у справі не встановлено сукупності обставин, які свідчать про те, що ОСОБА_1 неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування. Оскільки ОСОБА_1 не довела обставин, на які посилалась як на обґрунтування позовних вимог, тому у суду першої інстанції не було законних підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним відповідно до статті 229 ЦК України.
Суд першої інстанції, належним чином оцінивши всі докази в їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, взаємовідносини сторін договору, принцип справедливості рішення суду, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Також правильним є висновок суду щодо відсутності підстав для застосування строків давності до спірних правовідносин.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі ст.ст. 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
На підставі зазначеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК, суд,
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 15 лютого 2023 р.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: О.М. Кримська
О.З. Поляков
