Постанова
Іменем України
19 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 337/5653/19
провадження № 61-779св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Оксана Володимирівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у складі судді Кучерук І. Г.та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С.В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця О. В., про визнання недійсним договору дарування.
На обґрунтування позову зазначила, що у 2007 році нею в порядку приватизації було набуто в особисту приватну власність частку в нерухомому майні, а саме: 1/3 частка квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
29 листопада 2016 року за безвідплатним правочином (договором дарування), вчиненим за її участі, було здійснено перереєстрацію вище вказаної частки на нерухоме майно на іншу особу - ОСОБА_2 , що є її онукою.
Позивачка вважає що зазначений правочин було здійснено під впливом помилки з огляду на наступне.
Вона є людиною похилого віку та при укладені зазначеного безвідплатного правочину не розуміла в повному обсязі фактичного змісту останнього.
За зазначеною адресою вона тривалий час проживала разом з онукою та її сім`єю, спільно приватизувавши спірне нерухомого майна у відповідних частках. Права на інше житло вона не має.
На час укладання спірного правочину вона мала досить серйозні проблеми зі здоров`ям, потребувала на постійній основі стороннього догляду.
Відповідачкою ОСОБА_2 їй неодноразово пропонувалось укласти договір довічного утримання, у випадку укладання якого їй на постійній основі протягом життя в усній формі пропонувалось дбайливе ставлення та постійний догляд.
Вона погодилась на пропозицію онуки.
Проте, 29 листопада 2016 року фактично було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування належної їй 1/3 частки квартири, про що відповідачка її не повідомила.
Після укладення вказаного договору вона не отримувала будь-якої значної фінансової чи іншої підтримки від онуки, що пояснювалось останньою, зокрема, складним фінансовим станом.
Позивачка зазначає, що з грудня 2019 року її фактично вигнали із займаного житла і вона з цього часу мешкає за місцем проживання своєї доньки ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 .
При звернені за кваліфікованою юридичною допомогою адвокатом було здійснено перевірку укладеного у листопаді 2016 року правочину щодо частки у спірному майні, після чого позивачка і дізналась про відповідну помилковість своїх дій при укладанні спірного правочину, оскільки не розуміла в повному обсязі суті останнього.
Тому вона вбачає усі ознаки недійсності оскаржуваного правочину з підстав, визначених приписами статті 229 Цивільного кодексу України.
З урахуванням уточненої позовної заяви позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування від 29 листопада 2016 року щодо відчуження частки у нерухомому майні, а саме: 1/3 житлової квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно: 17762482, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею О. В., дарувальник - ОСОБА_1 ; обдарована особа - ОСОБА_2 , із застосуванням процедури реституції у відповідному правовідношенні.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У січні 2022 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року.
В касаційній скарзі заявник просить суд оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу від 09 вересня 2022 року ОСОБА_2 просить суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
27 квітня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2022 року цивільну справу № 337/5653/19 (провадження № 61-779св22) на підставі розпорядження Верховного Суду від 20 червня 2022 року № 769/0/226-22 призначено судді-доповідачу Коротенку Є. В., у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Ткачука О. С.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 19 грудня 2006 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , належала на праві часткової власності 1/3 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
За вказаною адресою позивачка зареєстрована.
Відповідно до договору дарування частки квартири від 29 листопада 2016 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 належну їй 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияниця О. В. і зареєстрований у реєстрі за № 1820.
Згідно пункту 12 договору дарування від 29 листопада 2016 року сторони підтверджують, що волевиявлення є вільним та усвідомленим; укладення цього договору відповідає їхнім інтересам, договір не носить характеру удаваного та фіктивного правочину, і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, дарування здійснюється без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як морального так і фізичного.
Нотаріусом роз`яснено вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами. Договір нотаріусом було зачитано сторонам уголос.
ОСОБА_2 28 жовтня 2020 року подала до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами першою - третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.
У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
При цьому правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
До таких висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.
Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є особою похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду і матеріальної допомоги, укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності 1/3 житлової квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за нею, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем. Укладаючи договір не мала наміру дарувати 1/3 частку житлової квартири, яка була її єдиним житлом.
Встановлено, що після укладення договору дарування ОСОБА_1 , 1935 року народження, продовжувала проживати у спірній квартирі, передача належної їй частки квартири фактично не відбулася.
Доказів наявності у позивачки іншого житла, на яке вона б мало законне право, суду не надано.
При таких обставинах висновки суду апеляційної інстанції не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.
Разом із цим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
Так, за правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Встановлено, що відповідачкою про застосування строку позовної давності було заявлено в суді першої інстанції.
Спірний нотаріально посвідчений правочин був укладений між сторонами 29 листопада 2016 року, однак, за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернулася до суду лише 23 грудня 2019 року, тобто зі спливом трьох років після вчинення зазначеної нотаріальної дії.
Разом із тим, позивачка стверджує, що про помилковість своїх дій при укладанні зазначеного правочину вона дізналася лише у грудні 2019 року після звернення за кваліфікованою юридичною допомогою та здійснення адвокатом перевірки укладеного у листопаді 2016 року договору дарування частки у спірному майні.
При таких обставинах дослідженню підлягають обставини щодо встановлення дня, коли ОСОБА_1 довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином, у силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку, у тому числі усувати недоліки висновків суду, які є припущеннями, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне рішення.
За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції не встановлені у повній мірі фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов
