ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20)
у справі за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), Фермерського господарства (далі - ФГ) «Скосогорівка» про визнання недійсним договору та повернення ділянок, за участю Прокуратури Харківської області,
за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року
У червні 2019 року заступник керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом про:
- визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ «Про надання в оренду земельних ділянок» ОСОБА_1 ;
- визнання недійсним договору оренди землі від 29 грудня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096 (далі - договір оренди землі);
- визнання недійсним договору суборенди землі від 05 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Скосогорівка» щодо суборенди земельних ділянок площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096 (далі - договір суборенди землі);
- скасування рішень про державну реєстрацію від 31 грудня 2014 року: № 18503870, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди від 31 грудня 2014 року № 8328736 про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0375) за ОСОБА_1 ; № 18504611, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8329049 від 31 грудня 2014 року про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0376) за ОСОБА_1 ; № 18502807, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8328159 від 31 грудня 2014 року про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320888100:02:001:0096) за ОСОБА_1 ;
- скасування рішень про державну реєстрацію від 09 лютого 2016 року: № 28151672, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13178167 від 05 грудня 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0375) за ФГ «Скосогорівка»; № 28150465, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13177487 від 05 лютого 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0376) за ФГ «Скосогорівка»; № 28151864, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13178714 від 05 лютого 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320888100:02:001:0096) за ФГ «Скосогорівка»;
- зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 65,7339 га, в тому числі: земельну ділянку площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що для здійснення підприємницької діяльності та ведення фермерського господарства на підставі розпоряджень голови Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області у користування ОСОБА_1 уже виділялись земельні ділянки за рахунок земель державної власності, що підтверджується договорами оренди від 11 жовтня 2012 року, укладеними між нею та заступником голови Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області, відповідно до яких ОСОБА_1 надано в оренду для ведення фермерського господарства земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення строком на 25 років.
На думку прокурора, розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання їй в оренду земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру у Харківській області не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявниці, наявності в неї бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці, про що свідчить факт повторного звернення для отримання земельної ділянки у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів.
17 березня 2020 року рішенням Господарського суду Харківської області, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Суди вказали на відсутність порушень вимог чинного земельного законодавства ГУ Держгеокадастру у Харківській області під час видачі оспорюваного наказу та надання у строкове користування ОСОБА_1 земельної ділянки. При цьому, з огляду на оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області та недоведеність позивачем підстав для визнання недійсними спірних договорів оренди вимоги прокурора про визнання недійсними договорів оренди землі за висновком судів задоволенню не підлягають.
Суди зазначили, що доводи позивача про те, що ОСОБА_1 фактично отримала спірні земельні ділянки не для створення нового фермерського господарства, а для іншої підприємницької діяльності, оскільки вона зареєстрована як фізична особо - підприємець, є безпідставними, необґрунтованими та документально не доведеними. Крім того, не може бути задоволена вимога прокурора про повернення земельних ділянок загальною площею 65,7339 га як похідна від основної вимоги про визнання недійсним оспорюваного наказу.
Також апеляційний суд вказав, що оскільки у справі не встановлено порушень законодавства відповідачами, то суд відмовив у позові з підстав його необґрунтованості, а не з підстав пропущення позовної давності.
17 липня 2020 року заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року у справі № 922/1830/19 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
На обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Наголошує, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 154/793/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 389/29/17-ц, у постановах Верховного Суду України від 11 та 18 травня 2016 року у справах № 6-2903цс15 та № 6-248цс16 та в ухвалі Верховного Суду України від 23 грудня 2016 року у справі № 635/6568/15-ц.
03 грудня 2020 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 922/1830/19 разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з посиланням на необхідність відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19), стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, оскільки, на думку колегії суддів, такі спори повинні розглядатися в порядку господарського судочинства.
Колегія суддів вважала, що у правовідносинах, коли земельна ділянка надавалась в оренду фізичній особі - засновнику фермерського господарства без проведення земельних торгів для ведення фермерського господарства, вирішення питання щодо законності або незаконності надання в оренду земельної ділянки без проведення земельних торгів та з`ясування інших важливих обставин справи (зокрема, щодо створення нового фермерського господарства, наступного надання в оренду чи суборенду такої земельної ділянки) можна здійснити лише у процесі розгляду та вирішення спору по суті, а не до звернення з позовом до суду, тому це не може впливати на визначення юрисдикції спору.
05 жовтня 2022 року постановою Великої Палати Верховного касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року змінено у мотивувальних частинах, викладено їх у редакції цієї постанови щодо відмови у задоволенні позовних вимог про: скасування рішень про державну реєстрацію від 31 грудня 2014 року № 18503870, № 18504611, № 18502807, від 09 лютого 2016 року № 28151672, № 28150465, № 28151864; визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ «Про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1 » Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року у справі № 922/1830/19 скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі від 29 грудня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096; визнання недійсним договору суборенди землі від 05 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Скосогорівка» щодо суборенди земельних ділянок площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096; зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096. У частині вказаних вимог справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові керувалася таким:
1. Аналіз практики Великої Палати Верховного Суду засвідчує, що як у випадку визначення цивільної юрисдикції, так і у випадку визначення господарської юрисдикції спору спірні земельні ділянки виділялися для ведення фермерського господарства фізичній особі, що оформлялося відповідним актом уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в якості критерію при визначенні юрисдикції зважала на те, що із заявами про надання земельної ділянки повторно звертається фізична особа, підстави ототожнювати яку з фермерським господарством, яке було раніше створене цією фізичною особою, чи з фермерським господарством, створеним після отримання повторно земельної ділянки для ведення фермерського господарства, відсутні.
Таким чином, у кожній окремій справі юрисдикція спору ставиться у залежність від обставин справи, які не є визначальними ані з точки зору суб`єктного складу спору, ані з точки зору змісту правовідносин (предмета спору).
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду визнала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Виснувала, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами.
2. Вимоги прокуратури про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ «Про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1 » фактично заявлені державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держземагентства у Харківській області), що є порушенням частини першої статті 45 ГПК України, тому не можуть бути задоволені.
3. Вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію прав оренди і суборенди задоволенню не підлягають як такі, що не є належним способом захисту відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
4. У частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди та повернення земельних ділянок рішення судів першої та апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду скасувала, справу у цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарство повторно, суди залишили поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому у кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами.
З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо визначення юрисдикції у спірних правовідносинах не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала велика кількість справ, у яких вирішувалося питання юрисдикційності спорів про виділення фізичним особам земельних ділянок для ведення фермерського господарства вперше та про повторне виділення земельних ділянок для вказаних цілей.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, спори щодо права власності чи іншого речового права на землю фермерських господарств з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження № 14-262цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15 (провадження № 14-157цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс19), від 12 грудня 2018 року у справах № 388/1103/16-ц (провадження № 14-419цс18) та № 704/29/17-ц (провадження № 14-495цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 628/774/18 (провадження № 14-218цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 637/116/18 (провадження № 14-267цс19).
Разом з тим у справах, де відповідач звертався до Головного управління Держземагентства та отримав в оренду спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства як фізична особа, а фермерське господарство було ним зареєстроване після звернення прокурора до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване), то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (правові висновки упостановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц (провадження № 14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 376/331/16 (провадження № 14-79цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 468/972/17-ц (провадження № 14-50цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 699/185/18 (провадження № 14-180цс19), від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц (провадження № 14-371цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 626/1055/17 (провадження № 14-399цс 19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс19), від висновків якої хоче відступити Касаційний господарський суд, установлено, що із заявою про надання земельної ділянки відповідачка звернулась як фізична особа з метою безкоштовного отримання земельної ділянки, земельна ділянка надана в оренду відповідачці як громадянці України, а ФГ «Веселе», для створення якого вона одержала земельну ділянку площею 17,82 га ще в 2000 році, не пов`язане зі спірною земельною ділянкою, є самостійною юридичною особою, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства в цих правовідносинах є неправильним. З огляду на викладене, враховуючи суб`єктний склад сторін у наведених правовідносинах, спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справах № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19) та № 627/1351/18 (провадження № 14-619цс19), від 22 січня 2020 року у справі № 922/1974/19 (провадження № 12-164гс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19).
При цьому у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в її постанові від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц (провадження № 14-157цс18), де в аналогічних правовідносинах суд зробив висновок, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.
Отже, Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикційність земельних спорів за участю фермерських господарств у разі, якщо спір стосується виділення земельної ділянки для ведення фермерського господарства фізичній особі, яка уже реалізувала своє право на отримання у спрощеному порядку земельної ділянки для ведення фермерського господарства, створила таке фермерське господарство, а потім знову як фізична особа скористалася таким правом та звернулася до компетентного органу й отримала повторно земельну ділянку чи земельні ділянки для ведення фермерського господарства.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з такими заявами про надання земельної ділянки повторно зверталася фізична особа, тому відсутні підстави ототожнювати таку фізичну особу з фермерським господарством, яке було раніше створене цією фізичною особою, чи з фермерським господарством, створеним після отримання повторно земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Створення чи нестворення іншого фермерського господарства на час відкриття провадження у справі не має значення для визначення юрисдикційності спору.
У порядку господарського судочинства розглядаються спори про додаткове виділення земельної ділянки фермерському господарству як юридичній особі.
Аналіз зазначених постанов Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що практика щодо вирішення питання про визначення цивільної юрисдикції спору про законність отримання фізичною особою земельної ділянки для ведення фермерського господарства за участю органу, уповноваженого розпоряджатися землею державної власності, фізичної особи та фермерського господарства є сталою.
Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її правового висновку, висловленого у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19), щодо цивільної юрисдикції спорів про повторне надання фізичній особі земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що в разі якщо земельна ділянка, що надається для ведення фермерського господарства, є основою та необхідною умовою для здійснення фермерським господарством господарської діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва, то і спір має розглядатися в порядку господарського судочинства.
На думку колегії суддів, у правовідносинах, коли земельна ділянка надавалась в оренду фізичній особі - засновнику фермерського господарства без проведення земельних торгів для ведення фермерського господарства, вирішити питання щодо законності або незаконності надання в оренду земельної ділянки без проведення земельних торгів та з`ясувати інші важливі обставини справи (зокрема, щодо створення нового фермерського господарства, наступного надання в оренду чи суборенду такої земельної ділянки) можна лише у процесі розгляду та вирішення спору по суті, а не до звернення з позовом до суду, а тому це не впливає на визначення юрисдикції спору.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частина четверта статті 302 ГПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
Отже, зміст частини четвертої статті 302 ГПК України вказує на те, що має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду висловила в ухвалах від 09 вересня 2020 року у справі № 452/926/16-ц (провадження № 14-127цс20), від 12 січня 2021 року у справі № 916/1315/18 (провадження № 12-93гс20), від 02 березня 2021 року у справі № 922/3014/19 (провадження № 12-7гс21), від 15 грудня 2021 року у справі № 914/3255/20 (провадження № 12-73гс21) та інших.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що хоч він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.
ЄСПЛ зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише в разі необхідності та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення від 23 липня 2009 року у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02).
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 01 грудня 2005 року у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00)
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
У Рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2019 від 20 червня 2019 року зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.
Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).
Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ГПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)).
На розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави частини четвертої статті 302 ГПК України може бути передано справу у разі, якщо колегія суддів (палата, об`єднана палата) Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вбачає необхідність відступити саме від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, тобто правовідносинах з тотожним суб`єктним складом учасників, змістом таких відносин, предметом, підставами позову, матеріально-правовим регулюванням.
З метою забезпечення юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Отже, має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних об`єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини (висновок Великої Палати Верховного Суду в ухвалах від 26 січня 2022 року у справі № 554/7761/20 (провадження № 14-3цс22), від 17 серпня 2022 року у справі № 725/1301/21 (провадження № 14-66цс22) та інших).
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
За змістом частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 200/14342/18 (провадження № 14-45цс21), від 15 червня 2021 року у справі № 904/6125/20 (провадження № 12-27гс21), від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) та інші).
Відповідно до частин першої - третьої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
Так, частиною першою статті 20 ГПК України, в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 1); справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 6).
За загальним правилом спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
Аналіз зазначених вище норм процесуального права дає підстави для висновку, що земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Також згідно зі статтею 20 ЦПК України та статтею 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цими кодексами.
Із позовної заяви вбачається, що прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом до органу, уповноваженого розпоряджатися землею державної власності у спірних правовідносинах, до фізичної особи та до фермерського господарства про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки, зобов`язання повернути державі земельну ділянку, надану для ведення фермерського господарства.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача (стаття 162 ГПК України, стаття 175 ЦПК України).
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справах № 554/5323/14 (провадження № 14-605цс18), № 202/26885/13-ц (провадження № 14-491цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17 (провадження № 14-603цс18), від 26 червня 2019 року у справі № 2-588/10 (755/18438/16-ц) (провадження № 14-275цс19)).
Відповідно до частини другої статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України).
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.
За частиною першою статті 5 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 973-IV для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності (частини друга, третя статті 7 Закону № 973-IV).
Зазначені положення закону свідчать про те, що створення фермерського господарства не передбачає наявності в осіб, які бажають його створити, реєстрації приватними підприємцями як умови такого створення та як підстави такого створення, як не передбачено такої вимоги і до особи, яка звертається із заявою про передачу їй земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону № 973-IV).
Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельної ділянки для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Аналіз зазначених норм права дозволяє дійти до висновку, що правовідносини між громадянином України та органом державної влади або місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства передують правовідносинам зі створення фермерського господарства, його реєстрації як юридичної особи та його господарській діяльності і є формою реалізації права громадянина на земельну ділянку.
Це підтверджується і аналізом законодавства, яке існувало в Україні до та безпосередньо після набуття нею незалежності. Так, ще 17 жовтня 1990 року було прийнято Закон України № 400-XII «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», у преамбулі якого вказано, що пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу об`єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури.
У статті 1 названого Закону передбачено, що пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу забезпечується державою шляхом здійснення таких організаційно-економічних і правових заходів:
- надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямів трудової та господарської діяльності, повної власності на результати своєї праці;
- спрямування демографічної політики на зміну міграційних процесів на користь села, створення соціально-економічних умов для природного приросту сільського населення, всебічного розвитку сім`ї;
- підготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів та кадрів масових професій для всіх господарств і напрямів виробничої діяльності;
- створення рівних можливостей для всіх громадян, які проживають і постійно працюють у сільській місцевості, в задоволенні соціальних, культурно-освітніх і побутових потреб.
Форми власності та організації виробництва в агропромисловому комплексі визначаються трудовими колективами і кожним його членом у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 3).
20 грудня 1991 року було прийнято Закон України № 2009-ХІІ «Про селянське (фермерське) господарство» (далі - Закон № 2009-ХІІ).
У статті 4 цього Закону вказано, що право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір.
Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надається громадянам, які проживають в сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди.
Передача громадянам безплатно у приватну власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства провадиться один раз, про що Радою народних депутатів, яка передала земельну ділянку, робиться відмітка в паспорті або документі, який його замінює.
Отже, зі змісту вказаних законів можна зробити висновок, що пріоритетом держави було створення ефективного сільськогосподарського виробництва через створення або відродження значної кількості притаманних українській ідентичності власників землі, які ю забезпечили як стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва, фактично поновили б клас дрібних землевласників, які забезпечать продукцією сільськогосподарського виробництва себе, свої сім`ї, своїх працівників та їхні сім`ї та мали б гарантувати продовольчу безпеку держави в цілому.
Тобто питання надання землі фізичній особі є первинними і основними при вирішенні спорів щодо передачі у власність чи надання в оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Створення і діяльність юридичної особи - фермерського господарства є похідним від вирішення основного питання - правомірність набуття права на земельну ділянку фізичною особою, оскільки як попередній Закон № 2009-ХІІ, так і новий Закон № 973-IV, а також ЗК України надавали право на отримання земельної ділянки на позаконкурентних засадах саме фізичній особі, до якої визначалися певні вимоги, однак не вимога наявності у такої особи статусу приватного підприємця.
Зі змісту положень статті 12 Закону № 973-IV вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 973-IV можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації - повинне набути статусу юридичної особи.
Відносини з укладення договору оренди земельної ділянки між власником - суб`єктом владних повноважень та фізичною особою, яка звернулась із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, за ознаками та за змістом є земельними правовідносинами, спори з яких підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
Ці відносини передують державній реєстрації фермерського господарства як юридичної особи, виникненню у фермерського господарства права використовувати відповідну земельну ділянку за цільовим призначенням, тобто виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробкою та реалізацією - фактично здійснювати господарську діяльність.
Тому ототожнювати за правовим статусом громадянина України, який звернувся до органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування з метою отримання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та фермерське господарство, яке має право здійснювати господарську діяльність, не можна.
Отримання громадянином України земельної ділянки для ведення фермерського господарства не свідчить про те, що між ним та органом влади або місцевого самоврядування виникли господарські правовідносини, оскільки відповідно до частини першої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Зокрема, сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини (частина четверта статті 3 ГК України), до яких правовідносини з отримання земельної ділянки фізичною особою не відносяться.
Слід враховувати, що право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 118 ЗК України, мають тільки громадяни України, які відповідно до Закону № 973-IV можуть його створити. Після державної реєстрації фермерське господарство як юридична особа має право на отримання земельних ділянок на конкурентних засадах у порядку, визначеному законом.
Таким чином, особливості надання земельних ділянок для фермерського господарства полягають у тому, що така земельна ділянка може бути надана на пільгових умовах, поза межами загального порядку, який передбачає таке набуття прав лише на конкурентних засадах, виключно фізичній особі.
Право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Вказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19).
Тобто земельні відносини, які є основою створення та діяльності фермерського господарства, проходять у динаміці три етапи:
1) отримання виключно фізичною особою (майбутнім засновником фермерського господарства) права (власності або оренди) на землю як передумова створення фермерського господарства;
2) створення фермерського господарства;
3) передача землі у користування фермерському господарству.
Для встановлення юрисдикції цього спору визначальне значення мають: статус сторін спору; особливості майна, щодо прав на яке виник спір; мета та характер реалізації цих прав сторонами спору.
У справі, яка переглядається, предметом спору прокурор визначив незаконне, на його думку, надання фізичній особі ОСОБА_1 земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства, про що свідчить факт її повторного звернення для отримання земельних ділянок у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів.
Отже, спір у цій справі стосується першого етапу, а саме законності повторного надання фізичній особі в оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства.
ОСОБА_1 як громадянці України двічі надавалися земельні ділянки у 2012 та 2014 роках для ведення фермерського господарства.
У цій справі спір пов`язаний з повторним наданням фізичній особі - засновнику фермерського господарства земельних ділянок для ведення фермерського господарства і подальшого передання цих ділянок у користування фермерського господарства без проведення земельних торгів.
Спори, пов`язані з повторним наданням без проведення земельних торгів в оренду земельних ділянок фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткових земельних ділянок для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цих ділянок у користування фермерського господарства, підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Аналіз зазначених норм права суперечить висновку колегії суддів Касаційного господарського суду про господарську юрисдикцію зазначених спорів.
Не можна вважати, що у відносинах щодо створення фермерського господарства і набуття ним права власності (користування) на землю засновник такого господарства фактично діє в інтересах створюваного ним господарства, оскільки фермерське господарство на вказаному етапі ще не створене або взагалі навмисно може бути не створене, про що свідчить аналіз практики аналогічних спорів, що перебували на розгляді Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19).
Не вбачаємо підстав для відступу від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17, оскільки вважаємо, що спори про законність повторного надання земельної ділянки фізичній особі для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів повинні розглядатися саме в порядку цивільного судочинства.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 303/2408/16-ц та інших зроблено правовий висновок про те, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Розгляд справи в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності.
З огляду на викладене вважаємо, що справа в цілому підлягає розгляду в межах одного виду судочинства, а саме в порядку цивільного судочинства, тому рішення судів попередніх інстанцій необхідно було скасувати, провадження у справі закрити.
Судді О. М. Ситнік
М. І. Гриців
О. Б. Прокопенко
