Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 756/334/21
провадження № 61-653ск24
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Київська міська державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації,
ВСТАНОВИВ:
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - кв. АДРЕСА_1 та зняти відповідачів з реєстрації за вказаною адресою.
В обґрунтування позову зазначила, що позивач є власником 3/4 частки кв. АДРЕСА_1 , власником 1/4 частки вказаної квартири є ОСОБА_5 .
У квартирі зареєстровані вона - ОСОБА_5 , а також відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Відповідачі у будинку не мешкають з 2018 року, не беруть участі в утриманні та облаштуванні вказаної квартири, не сплачують за комунальні послуги, виїхали на постійне місце проживання до Республіки Польща, проте, куди саме - не відомо. Усі витрати по утриманню квартири позивач несе самостійно. Реєстрація відповідачів у належній їй квартирі порушує її права як власника.
Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - кв. АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року залишено без змін.
Суди виходили з того, що матеріалами справи доведено, що відповідачі тривалий час не проживають у спірному житловому приміщенні без поважних причин, витрат по його утриманню не несуть.
Постановою Верховного Суду від 05 липня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд скасовуючи постанову апеляційного суду виходив з того, що суд першої інстанції розглянув справу у судовому засіданні, призначену на 24 травня 2021 року, за відсутності учасників справи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , належним чином не повідомлених про місце, дату та час судового засідання.
Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.
Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачем надані належні докази того, що відповідачами порушуються її права як власника житлового приміщення - кв. АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим позовні вимоги в частині визнання відповідачів таким, що втратили право користування житлом підлягають задоволенню, є помилковим.
Апеляційним судом встановлено, що між позивачем та третьої особою ОСОБА_5 існував спір щодо цієї квартири, який вирішено постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року якою задоволено зустрічний позов ОСОБА_5 . Усунено ОСОБА_5 перешкоду у користуванні належною йому на праві власності 1/4 частиною кв. АДРЕСА_1 та вселено ОСОБА_5 в кв. АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції розглянув справу у судовому засіданні, призначену на 24 травня 2021 року, за відсутності учасників справи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , належним чином не повідомлених про місце, дату та час судового засідання.
30 грудня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , який діє від імені ОСОБА_1 , звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у вказаній справі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та встановлено заявникові строк для усунення її недоліків, а саме для подання до Верховного Суду уточненої касаційної скарги, доказів доплати судового збору.
24 січня 2024 року від ОСОБА_7 , який діє від імені ОСОБА_1 , до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків, а саме докази доплати судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків касаційної скарги, встановлений ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року.
10 квітня 2024 року від ОСОБА_7 , який діє від імені ОСОБА_1 , до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків, а саме уточнена касаційна скарга.
Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.
Як підставу для касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суд установив, що ОСОБА_1 є власником 3/4 частки трикімнатної кв. АДРЕСА_1 , житловою площею 41,3 кв. м. Власником 1/4 частки вказаної квартири є ОСОБА_5 .
Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2016 року ОСОБА_1 07 жовтня 2016 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_9 та після укладення шлюбу змінила прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 .
У кв. АДРЕСА_1 зареєстровані окрім позивача та ОСОБА_5 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , що підтверджується довідками відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської районної державної адміністрації № 13991424, № 13991388 та № 13991323 від 20 січня 2021 року.
Згідно із листом Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 13 квітня 2021 року № 91-13328/0/15-21-Вих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 останній раз перетнули державний кордон України, а саме: виїхали з території України 21 липня 2019 року; ОСОБА_4 останній раз перетнула державний кордон України, а саме: виїхала з території України 30 листопада 2018 року.
Відповідно до договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 27 березня 2018 року № 940/508; акта звіряння від 07 грудня 2020 року № 1/15006106925 щодо спожитої електроенергії; акта про відключення газу від 14 грудня 2018 року; рахунку за електроенергію від 07 грудня 2020 року № 53658377, а також квитанцій про сплату комунальних послуг комунальні послуги сплачує позивач, на неї відкриті особові рахунки щодо сплати житлово-комунальних послуг за адресою: кв. АДРЕСА_1 .
Між позивачем та третьою особою ОСОБА_5 існував спір щодо спірної квартири, який вирішено постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року якою задоволено зустрічний позов ОСОБА_5 . Усунено ОСОБА_5 перешкоду у користуванні належною йому на праві власності 1/4 частиною кв. АДРЕСА_1 , та вселено ОСОБА_5 в кв. АДРЕСА_1 .
За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав (постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 388/700/16-ц, провадження № 61-35950св18, від 25 березня 2021 року у справі № 738/1054/19, провадження № 61-9422св20, від 24 травня 2023 року у справі № 752/27110/21, провадження № 61-358св23).
Згідно зі статтею 7 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20), від 02 грудня 2020 року у справі № 760/11141/19 (провадження № 61-23066св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 619/40/17 (провадження № 61-10243св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 645/7374/18 (провадження № 61-10094св20).
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Указана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).
Відповідно до частин першої, другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка вказує про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц, провадження № 14-64цс20, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 викладена правова позиція, що правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У цій справі суд апеляційної інстанції встановив, що позивач не надала належних доказів непроживання відповідачів тривалий час за місцем реєстрації без поважних причин та дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, оскільки згідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України №91-13328/0/15-21-Вих від 13 квітня 2021 року встановлені лише факти перетину кордону відповідачами, проте доказів причин знаходження закордоном суду так і не було надано.
Також суд апеляційної інстанції врахував, що задоволення позовних вимог призведе до порушення права відповідачів на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що вони мають інше житло, суду не надано.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Посилання в касаційній скарзі на судову практику як на обґрунтування своєї позиції не підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права у цій справі, оскільки фактичні обставини у цих справах різні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваного судового рішення.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судом апеляційної інстанції вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Київська міська державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
