Постанова
Іменем України
11 червня 2021 року
місто Київ
справа № 761/16124/15-ц
провадження № 61-22234св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
суб`єкт оскарження - державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Валевський Олександр Олександрович,
заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Фінансова ініціатива»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року у складі судді Рибака М. А. та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції заявника
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, у якій просив визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС) Валевського О. О. щодо вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих та дій у виконавчому провадженні № 56979507, спрямованих на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/16124/15-ц; визнати протиправною бездіяльність державного виконавця ВДВС Валевського О. О. щодо повернення авансового внеску у сумі 404, 74 грн при пред`явленні до виконання виконавчого листа у справі № 761/16124/15-ц; визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця ВДВС Валевського О. О. від 19 червня 2019 року про закінчення без виконання виконавчого провадження № 56979507 за виконавчим листом, виданим 09 серпня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва у справі № 761/16124/15-ц; зобов`язати ВДВС вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії у виконавчому провадженні № 56979507, спрямовані на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/16124/15-ц та зобов`язати у десятиденний строк повідомити суд про виконання ухвали, постановленої за наслідками розгляду цієї скарги.
Заявник вимоги скарги обґрунтовував тим, що на виконанні у ВДВС перебувало виконавче провадження № 56979507 за виконавчим листом, виданим 09 серпня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова Ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «ФІ», банк) на користь ОСОБА_1 суми грошових коштів за договором банківського вкладу та трьох процентів річних.
Після відкриття виконавчого провадження 13 серпня 2018 року та накладення арешту на кошти на рахунках боржника за заявою стягувача державним виконавцем жодних виконавчих дій не було вчинено та 19 червня 2019 року на підставі постанови закінчене виконавче провадження без виконання.
Також ОСОБА_1 у скарзі зазначав, що державним виконавцем не були повернуті й кошти авансового внеску.
Стислий виклад заперечень суб`єктів оскарження
Відзив на скаргу не надходив.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року скаргу задоволено частково. Визнано бездіяльність державного виконавця ВДВС Валевського О. О. щодо вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих дій у виконавчому провадженні № 56979507, спрямованих на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/16124/15-ц, - неправомірною. У задоволенні інших вимог за скаргою відмовлено.
Частково задовольняючи скаргу, суд першої інстанції керувався тим, що на підставі рішення правління НБУ від 21 травня 2019 року № 352-рш
«Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ФІНАНСОВА ІНІЦІАТИВА» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 травня 2019 року № 1268 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ФІНАНСОВА ІНІЦІАТИВА» та делегування повноважень ліквідатора банку» було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «ФІ».
Отже, державний виконавець на законних підставах ухвалив постанову про закінчення виконавчого провадження, а тому вимоги скаржника у частині визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця ВДВС Валевського О. О. від 19 червня 2019 року про закінчення без виконання виконавчого провадження № 56979507 за виконавчим листом, виданим 09 серпня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва у справі № 761/16124/15-ц, а також зобов`язання ВДВС вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії у виконавчому провадженні № 56979507, спрямовані на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/16124/15-ц, задоволенню не підлягають.
Водночас виконавче провадження № 56979507 перебувало на виконанні у ВДВС з 13 серпня 2018 року до 19 червня 2019 року, однак у процесі розгляду справи державним виконавцем не було надано до суду доказів з приводу вчинення ним усіх передбачених законом дій, спрямованих на реальне виконання судового рішення, яке набрало законної сили. З огляду на зазначене, потрібно визнати бездіяльність державного виконавця ВДВС Валевського О. О. щодо вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих дій у виконавчому провадженні № 56979507, спрямованих на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/16124/15-ц, неправомірною, задовольнивши вимоги скарги в цій її частині.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, зазначивши, що стягнення заборгованості з юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, поза межами встановленої Законом ліквідаційної процедури, зокрема й державним виконавцем у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», може надати перевагу одній особі над іншими, вимоги яких підлягають задоволенню в першу чергу. Тобто незакінчення виконавчого провадження після початку процедури ліквідації боржника та ненадіслання виконавчого документа ліквідаційній комісії (ліквідатору) становило б порушенням процедури, визначеної Законом України «Про виконавче провадження», та могло б спричинити порушення прав інших кредиторів, у тому числі й колишніх працівників юридичної особи-банкрута щодо стягнення невиплаченої заробітної плати.
З наведеного можливо зробити висновок, що виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, передбачено саме ліквідаційною комісією (ліквідатором) в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, що діяла на час ухвалення судового рішення у цій справі). Зазначене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 487/3335/13-ц. Крім того, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон підлягає пріоритетному застосуванню відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
Апеляційний суд також зазначив, що доводи заявника про порушення судом першої інстанції гарантованого положеннями статті 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на мирне володіння майном є необґрунтованими, оскільки судовим рішенням у цій справі не було порушено майнових прав позивача, а лише наголошено на визначеній Законом процедурі відновлення порушених банком прав.
Надуманими з урахуванням наведеного є й твердження апелянта щодо безпідставного незастосовування судом норм Конституції України як норм прямої дії, а також порушення судом вимог Конвенції, ігнорування висновків Європейськогосуду з прав людини у конкретних справах, обставини у яких до цієї справи стосунку не мають.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що правовий висновок Верховного Суду у справі № 761/14537/15-ц не може бути застосованим під час вирішення цього спору, у наведеній справі банківська ліцензія була відкликана після ухвалення судом рішення, отже право стягувача на отримання присуджених судом коштів після закінчення виконавчого провадження не втрачається, але це стягнення проводиться в іншому порядку, а саме на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Ухвала суду першої інстанції у частині задоволених вимог скарги на дії державного виконавця судом апеляційної інстанції не переглядалася.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 у грудні 2019 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні скарги, ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення скарги.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про відмову в задоволенні вимог скарги щодо визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця Валевського О. О. від 19 червня 2019 року про закінчення без виконання виконавчого провадження № 56979507, проігнорувавши всі доводи скаржника щодо невідповідності дій державного виконавця вимогам Закону України «Про виконавче провадження», вимогам Конституції України та нормам Конвенції. Так, судами не враховано, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містить правові норм, які б визначали порядок виконання судових рішень, і не перекладає функцію виконання судових рішень з державних чи приватних виконавців на інші органи. Положення наведеного Закону не надають правових підстав не виконувати рішення суду, яке є обов`язковим до виконання згідно із Конституцією.
Судами не враховано, що стягувачі за судовими рішеннями, які набрали законної сили і боржниками за якими є неплатоспроможні банки в процедурі ліквідації, не є кредиторами таких банків в розумінні Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки вимоги виконати рішення суду не є кредиторськими вимогами, а відтак не підлягають віднесенню Фондом гарантування вкладів до тієї чи іншої черги кредиторів. Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16. Втім, судами не враховано висновки, викладені у наведеній постанові.
Також апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про те, що правовий висновок Верховного Суду у справі № 761/14537/15-ц (провадження
№ 61-43456св18) не може бути застосованим під час вирішення цього спору, у наведеній справі банківська ліцензія була відкликана після ухвалення судом рішення, оскільки хронологія подій у наведеній справі та у справі, що переглядається, співпадають. Судами також не враховано, що обов`язковість виконання судових рішень як невід`ємна складова частина права особи на справедливий суд встановлена також практикою ЄСПЛ та Конвенцією. Заявник стверджував, що необхідно застосувати прямі норми Конституції України та задовольнити його скаргу.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 09 серпня 2019 року скаржник звернувся до державного виконавця із заявою про прийняття виконавчого документа та відкриття виконавчого провадження, а також сплатив авансовий внесок.
На виконанні у ВДВС перебувало виконавче провадження № 56979507 за виконавчим листом, виданим 09 серпня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, про стягнення з ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива» на користь ОСОБА_1 суми грошових коштів за договором банківського вкладу та трьох відсотків річних.
13 серпня 2018 року державний виконавець ВДВС Нагайчук М. В. на підставі постанови відкрив виконавче провадження № 56979507 за виконавчим листом, виданим 09 серпня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва у справі № 761/16124/15-ц.
23 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із повторною заявою до державного виконавця про накладення арешту на майно боржника.
10 вересня 2018 року постановою державного виконавця ВДВС Валевського О. О. у ВП № 56979507 накладено арешт на грошові кошти боржника ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива».
19 червня 2019 року державним виконавцем ВДВС Валевським О. О. ухвалено постанову про закінчення виконавчого провадження, оскільки встановлено, що рішенням Правління Національного банку України від 21 травня 2019 року було відкликано банківську ліцензію ПАТ «Комерційний банк «Фінансова Ініціатива» та розпочато процедуру ліквідації банку.
Так, на підставі рішення Правління Національного банку України від 21 травня 2019 року № 352-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ФІНАНСОВА ІНІЦІАТИВА» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 травня 2019 року № 1268 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ФІНАНСОВА ІНІЦІАТИВА» та делегування повноважень ліквідатора банку» було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива».
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Згідно зі статтею 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
За правилом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Згідно із пунктом 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
З урахуванням наведеного, обов`язок державного виконавця закінчити виконавче провадження у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника передбачений спеціальним законом, який визначає права та обов`язки державного виконавця.
Під час оцінки доводів касаційної скарги щодо неправомірності дій державного виконавця із закінчення виконавчого провадження Верховний Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 487/3335/13-ц (провадження
№ 14-111цс18): «Слід відзначити, що після внесення до державного реєстру запису про припинення юридичної особи боргові вимоги до останньої не можуть бути пред`явленими. Відтак, закінчення виконавчого провадження та надіслання виконавчого документа ліквідатору лише після внесення запису про припинення юридичної особи є нелогічним та неправильним, оскільки після внесення такого запису всі заборгованості юридичної особи вважаються погашеними.
39. Стягнення заборгованості з юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, поза межами встановленої Законом ліквідаційної процедури, зокрема й державним виконавцем у порядку Закону України «Про виконавче провадження», могло надати перевагу одній особі над іншими, вимоги яких підлягають задоволенню в першу чергу. Тобто, незакінчення виконавчого провадження після початку процедури ліквідації боржника та ненадіслання виконавчого документу ліквідаційній комісії (ліквідатору) було порушенням процедури ліквідації та могло спричинити порушення прав інших кредиторів, у тому числі й колишніх працівників юридичної особи-банкрута щодо стягнення невиплаченої заробітної плати.
40. З наведеного вище слід дійти висновку, що виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, передбачено саме ліквідаційною комісією (ліквідатором) в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, що діяла на час ухвалення судового рішення у цій справі.
41. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про неправомірність бездіяльності державного виконавця та зобов`язання його закрити виконавче провадження зі зняттям арештів з рахунків ТОВ «Дорпром», яке перебуває у стані ліквідації».
З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що у державного виконавця не було правових підстав для закінчення виконавчого провадження.
Стосовно доводів про те, що стягувачі за судовими рішеннями, які набрали законної сили і боржниками за якими є неплатоспроможні банки в процедурі ліквідації, не є кредиторами таких банків в розумінні Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), Верховним Судом враховано таке.
У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, і цей Закон підлягає пріоритетному застосуванню відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
Відповідно до пунктів 6, 16 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 36 зазначеного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Згідно з пунктами 1, 2, 3 частини п`ятої цієї статті під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку, нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку.
Порядок задоволення вимог кредиторів банку після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку врегульований розділом VIII Закону № 4452-VI.
Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункт 3 частини першої статті 48 Закону № 4452-VI).
Вимоги вкладників-фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, мають задовольнятися у порядку черговості, встановленому статтею 52 Закону, після початку процедури ліквідації банку за рахунок коштів, одержаних у результаті його ліквідації та продажу майна (активів) (пункт 4 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI). Тобто виплата вкладникам коштів, сума яких перевищує гарантовану суму відшкодування за вкладом, відбувається за рахунок банку, а не Фонду.
За змістом наведених приписів, а також приписів частини п`ятої статті 45 Закону № 4452-VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії вкладник, який раніше ініціював у судовому порядку стягнення з банку суми заборгованості за договором банківського вкладу, задля уникнення наслідків, передбачених частиною першою статті 49 цього Закону, має можливість заявити Фонду свої вимоги до банку у межах сум, що перевищують гарантовану суму відшкодування за вкладом. Однак у ситуації заявника таке звернення не було би ефективним з огляду на наявність у нього з банком спору про право.
У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі неплатоспроможного банку на день прийняття рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних, ці зобов`язання також включаються до відкоригованого балансу (пункт 1. 29 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 05 липня 2012 року № 2). У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі банку на день початку процедури ліквідації банку/затвердження акцептованих вимог кредиторів, ці зобов`язання також включаються до проміжного ліквідаційного балансу (пункт 4.30 зазначеного Положення).
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу є рішенням про задоволення вимог кредитора банку та, відповідно, є підставою для включення таких вимог до відкоригованого та/або проміжного ліквідаційного балансу банку. Тому вкладник, який отримав таке рішення суду, за Законом № 4452-VI може звернутися до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищує гарантоване відшкодування коштів за вкладом, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її.
Враховуючи наведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, а також положення спеціального законодавства, Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що стягувачі за судовими рішеннями, які набрали законної сили і боржниками за якими є неплатоспроможні банки в процедурі ліквідації, не є кредиторами таких банків в розумінні Закону № 4452-VI.
В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що основною засадою судочинства є, зокрема обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.
Виконання судового рішення, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013, є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Погоджуючись із доводами касаційної скарги про те, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення, Верховний Суд не погоджується із доводами про те, що положення пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» порушує право заявника на доступ до правосуддя.
Враховуючи специфічність правовідносин, що виникли між сторонами, наявність спеціального законодавства, що унормовує виниклі спірні питання, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності порушення прав заявника внаслідок закінчення виконавчих дій.
Верховним Судом встановлено, що державний виконавець діяв у спосіб та в порядку, які передбачені чинним законодавством.
Доводи касаційної скарги щодо неоднакового застосування норм права із посиланням на постанову Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16 та постанову Верховного Суду у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 61-43456св18) є необґрунтованими, оскільки у зазначених справах спір розглянутий за інших фактичних обставин. У справі № 910/11908/16 оскаржувалися дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження, визнання незаконними та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження. У справі № 761/14537/15-ц оскаржувалися дії державного виконавця щодо про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання.
Крім того, встановивши, що державний виконавець діяв у спосіб та в порядку, які передбачені чинним законодавством, з урахуванням правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду, посилання заявника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій практики ЄСПЛ та Конвенції є необґрунтованими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик
