ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20)
за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про стягнення заборгованості, захист прав споживача фінансових послуг
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»відсотки за користування грошовими коштами на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 607,61 дол. США, 3 % річних на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року - 142,97 дол. США, пеню за прострочення виконання зобов`язання за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року - 52 185,88 дол. США.
Позов мотивував тим, що 25 лютого 2014 року між ним і ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»укладений договір банківського вкладу «Інтернаціональний» в іноземній валюті «Інтернаціональний» № 51-в-16/ 286455 на суму 17 000,00 дол. США зі ставкою 12,75 % річних (далі - договір банківського вкладу від 25 лютого 2014 року). На виконання умов вказаного договору позивач вніс 17 000,00 дол. США через касу відділення банку № 15 готівкою на вкладний (депозитний) рахунок № НОМЕР_2 , що підтверджується касовою квитанцією № 4524.
08 вересня 2014 року банк виплатив йому відсотки, нараховані до дня витребування вкладу, а починаючи з 09 вересня і до 18 вересня 2014 року здійснив сім послідовних часткових виплат на загальну суму 8 080,00 дол. США з належних йому 17 000,15 дол. США. Останню виплату було здійснено 18 вересня 2014 року, відтоді будь-які виплати за вкладом відповідач не здійснював. Решту вкладу відповідач не повернув, у зв`язку із чим позивач у жовтні 2014 року звернувся до суду з позовом про повернення вкладу, який рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, був задоволений частково. Суд стягнув з відповідача заборгованість за невиплаченим депозитом за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 року(обліковується на поточному рахунку позивача № НОМЕР_3 ) у сумі 8 920,15 дол. США, відсотки та 3 % річних - 140 232,89 грн.
16 лютого 2015 року позивач отримав виконавчий лист, який 23 лютого 2015 року пред`явив до виконання до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у місті Києві (далі - ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві), а 24 лютого 2015 року постановою головного державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві відкрите виконавче провадження № 46640346 про стягнення з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» коштів у сумі 9 258,70 дол. США, запропоновано відповідачу добровільно виконати судове рішення у строк до 03 березня 2015 року.
Разом з тим судове рішення від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц фактично було виконано лише 03 червня 2015 року, грошові кошти в сумі 9 258,70 дол. США надійшли з рахунку для обліку стягнутих сум ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві на поточний рахунок позивача.
18 травня 2016 року рішенням Шевченківського районного суду міста Києва, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволений частково. Суд стягнув з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь позивача за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 рокувідсотки за користування грошовими коштами на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 607,61 дол. США, що еквівалентно 15 354,30 грн, 3 % річних на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 142,97 дол. США, що еквівалентно 3 612,85 грн, суд також стягнув з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» в дохід держави судовий збір у сумі 243,60 грн. В іншій частині позову суд відмовив.
Задовольняючи позов частково, суди попередніх інстанції керувалися тим, що у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення суду від 20 листопада 2014 року позивач має право на стягнення відсотків за користування грошовими коштами на суму основного боргу та 3 % річних. Відмовивши в позові в частині стягнення пені, суди зазначили, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон № 1023-ХІІ), оскільки рішення суду про стягнення коштів не є фінансовою послугою банку.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, після усунення недоліків просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року в частині відмови у стягненні пені та ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення позову.
25 січня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року в частині позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання змінено, викладено мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
В іншій частині щодо позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ) та Закону № 1023-ХІІ, але не в розумінні Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду вважала, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ та не вбачала підстав для відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16).
Зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.
Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Також Велика Палата Верховного Суду визначила, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому відсутні підстави вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника.
При цьому вказала, що у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків по депозиту в банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що інший підхід до задоволення вимог окремих кредиторів, у тому числі вкладників, може негативно вплинути на принцип конкурсу кредиторів, на якому ґрунтується процесуальний механізм інституту неспроможності.
Для запобігання виникненню випадкових переваг чи преференцій окремих кредиторів, що першими звернулись за стягненням своїх боргів, доктрина і судова практика випрацювали конкурсний процес, у якому об`єднуються разом усі конкуруючі вимоги кредиторів, а механізм їх задоволення має колективний характер. Конкурс зводить у єдиний процесуальний механізм разом усі конкуруючі вимоги кредиторів для їх задоволення з одного джерела, яким є активи неплатоспроможного боржника.
Розглядаючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення від 18 травня 2016 року в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI, чого суди попередніх інстанцій не врахували.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, оскільки в період запровадження в банку тимчасової адміністрації та початку процедури його ліквідації не допускається стягнення коштів з банку, у тому числі на підставі рішення суду, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в оскаржуваній частині слід відмовити.
З такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Суди встановили, що 25 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»укладений договір банківського вкладу «Інтернаціональний» в іноземній валюті № 51-в-16/286455 на суму 17 000,00 дол. США зі ставкою 12,75 % річних. На виконання умов цього договору позивач вніс 17 000,00 дол. США через касу відділення банку № 15 готівкою на вкладний (депозитний) рахунок № НОМЕР_2 , що підтверджується касовою квитанцією № 4524.
За заявою позивача про дострокове розірвання зазначеного договору банківського вкладу від 25 лютого 2014 рокуу вересні 2014 року відповідач виплатив частково відсотки, нараховані до дня витребування вкладу, та здійснив часткове повернення вкладу на загальну суму 8 080,00 дол. США. Решту зазначеного банківського вкладу відповідач не повернув.
20 листопада 2014 року рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/29783/14-ц (провадження № 2/761/8178/2014), яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, позов ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» задоволений частково: з відповідача на користь ОСОБА_1 стягнута заборгованість щодо невиплаченого депозиту за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 року (обліковується на поточному рахунку позивача № НОМЕР_3 ) у сумі 8 920,15 дол. США, відсотки та 3 % річних - 140 232,89 грн.
16 лютого 2015 року позивач отримав виконавчий лист, який 23 лютого 2015 року пред`явив до виконання до ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві.
24 лютого 2015 року постановою головного державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві відкрите виконавче провадження № 46640346 про стягнення з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»коштів у сумі 9 258,70 дол. США, запропоновано боржнику добровільно виконати судове рішення у строк до 03 березня 2015 року.
Судове рішення від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц фактично виконане лише 03 червня 2015 року, грошові кошти в сумі 9 258,70 дол. США надійшли з рахунку для обліку стягнених сум ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві на поточний рахунок позивача.
Відповідне рішення суду відповідач не виконував з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року.
08 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив стягнути з відповідача, зокрема, пеню за прострочення виконання зобов`язання, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІза період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року - 52 185,88 дол. США.
Правовідносини з банківського вкладу врегульовано нормами ЦК України, законами № 2664-ІІІ, № 1023-XII, Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ).
Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.
У частині другій статті 627 ЦК України прямо передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.
Згідно з підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.
У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.
У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.
Відповідно до положень частини першої статті Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1).
Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.
За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.
Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).
Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
Із системного аналізу норм законів України № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов`язана за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, а отже, на вказані правовідносини поширюється Закон № 1023-ХІІ, зокрема частина п`ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочки виконання зобов`язання з повернення вкладу.
З наведених підстав погоджуємося, що вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду виснувала, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Такий висновок вважаємо помилковим та стосовно визначення вартості фінансової послуги за договором банківського вкладу (депозиту), яка враховується при обчисленні пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, вбачаємо необхідність зазначити таке.
Приписи частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ розраховані на класичну цивілістичну конструкцію договору про надання послуг, де певну діяльність здійснює виконавець, а плата йому належить від замовника. Саме в цьому разі може йтися власне про вартість послуги чи вартість замовлення.
У ЦК України кредитні, позичкові та депозитні зобов`язання, тобто зобов`язання з фінансовими ресурсами, відмежовуються від зобов`язань з надання послуг та підряду і розміщені в окремих главах цього Кодексу.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.
Проте не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг у розумінні ЦК України. За договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу в розмінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, але не в розумінні ЦК України.
Прийняття певної грошової суми (вкладу) на збереження та її повернення з виплатою процентів або доходу в іншій формі є змістом зобов`язання між сторонами за договором банківського вкладу (депозиту) та відповідної фінансової послуги.
Послуга, як і товар, має собівартість, яку продавець (надавач послуги) повинен компенсувати при її реалізації. Діяльність банків спрямована таким чином, щоб забезпечити баланс між депозитними і кредитними операціями з метою мінімізації вільних ресурсів та, відповідно, отримання прибутку. Разом з тим метою укладення договору банківського вкладу для споживача є отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Укладення зазначеного договору є взаємовигідним як для банку, так і для вкладника.
Фінансова послуга на відміну від послуг у класичному розумінні ЦК України відрізняється тим, що грошові кошти (вклад) перераховуються у власність банку чи фінансової установи, які розпоряджаються цими коштами на власний розсуд без узгодження таких дій із вкладником.
Тоді як в усіх договорах про надання послуг підрядник не має права розпоряджатися предметом (об`єктом), переданим йому для виконання робіт, як і не може використовувати цей об`єкт у власних інтересах та інтересах третіх осіб, оскільки його права обмежені умовами конкретного договору і стосуються лише порядку виконання робіт, якщо інше не встановлено відповідними інструкціями.
У свою чергу, фінансова установа жодним чином не обмежена ні в розсуді, ні в діях щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки вкладник має лише право на повернення вкладу, тобто речі визначеної родовими ознаками, та отримання відповідних відсотків за передачу вказаних коштів, але це право не є абсолютним і ставки за договором вкладу можуть бути від`ємними, тобто особа, яка віддає свої гроші фінансовій установі, може бути зобов`язана сплатити свої кошти фінансовій установі, і в такому разі віднесення до вартості фінансової послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ лише розміру відсотків за користування чужими грошовими коштами поглиблює нерівність між банком і вкладником, унеможливлює вкладнику взагалі отримати свої кошти, що явно суперечить як принципам ЦК України, так і спрямуванню Закону № 1023-ХІІ.
Отже, відсутні підстави вважати, що за змістом частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ вартість фінансової послуги банківського вкладу (депозиту) повинна бути обмежена лише процентами, без урахування грошової вартості фінансових активів, задля забезпечення збереження яких вкладник і звертається до банку про отримання відповідної послуги.
Вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ є повна грошова вартість відповідних фінансових активів споживача фінансової послуги («тіло» депозиту та нарахований дохід у формі процентів або в іншій формі, на умовах та в порядку, встановлених договором, вартість якого визначена у грошовому виразі), у частині виконання щодо яких допущене порушення.
Таким чином, оскільки за договором банківського вкладу на банк покладається обов`язок не тільки прийняти від вкладника грошову суму (вклад), а й повернути вклад разом з нарахованими процентами, то під вартістю послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід розуміти вклад та проценти за вкладом.
Крім того, такий висновок щодо обсягу фінансової послуги може уможливити зловживання банком своїм становищем, оскільки вкладник може залишитися без грошей, які утримуватиме банк. Отриманням лише процентів за вкладом, розмір яких на поточних рахунках становить близько 0, вкладник позбавляється ефективного способу захисту відповідно до Закону № 1023-ХІІ.
Також Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник, тому немає жодних підстав вважати, що у разі стягнення заборгованості за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника.
Погоджуємося із цим висновком Великої Палати Верховного Суду та вважаємо, що наявність рішення суду про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу не скасовує споживчих правовідносин між вкладником та банком, тому обґрунтованим є заявлення позовної вимоги про стягнення з банку пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
При цьому Велика Палата Верховного Суду врахувала, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення від 18 травня 2016 року в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI. Оскільки в період запровадження в банку тимчасової адміністрації та початку процедури його ліквідації не допускається стягнення коштів з банку, у тому числі на підставі рішення суду, то в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в оскаржуваній частині відмовила.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина третя статті 8 Конституції України).
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частини перша та шоста статті 55 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У частині третій статті 263 ЦПК України вказано, що судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному у цьому Кодексі. А згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята статті 10 ЦПК України).
Поза увагою Великої Палати Верховного Суду залишилося те, що сутність процедурних обмежень щодо стягнення коштів з банку, запроваджених Законом № 4452-VI, зводиться до такого.
По-перше, згідно з пунктами 1, 2, 3, 5 частини п`ятої статті 36 цього Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку); нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку; нарахування відсотків за зобов`язаннями банку перед вкладниками та кредиторами.
По-друге, черговість та порядок задоволення вимог кредиторів до банку, що ліквідується, визначена статтею 52 Закону № 4452-VI.
Так, у частині першій статті 52 Закону № 4452-VI вказано, що кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації в такій черговості: 1) зобов`язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров`ю громадян; 2) грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 3) вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом; 4) вимоги вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом; 5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування, а також для забезпечення повернення банкнот і монет, переданих Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними; 6) вимоги фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, платежі яких або платежі на ім`я яких заблоковано; 7) вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними з банком особами, юридичних осіб - клієнтів банку, які не є пов`язаними з банком особами; 8) інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом; 9) вимоги кредиторів банку (фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, а також юридичних осіб), які є пов`язаними особами банку; 10) вимоги за субординованим боргом; 11) вимоги за інструментами з умовами списання / конверсії. Вимоги до банку, не задоволені в результаті ліквідаційної процедури та продажу майна (активів) банку на дату складення ліквідаційного балансу, вважаються погашеними.
За змістом вказаних норм закону не забороняється прийняття судом рішень про стягнення з банку коштів за наявності для цього підстав. Заборонено лише виконувати такі рішення поза визначеною Законом № 4452-VI процедурою. Тому запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку жодним чином не перешкоджає ухваленню судом рішення про стягнення коштів з підстав, що мали місце до запровадження тимчасової адміністрації чи до початку процедури ліквідації банку.
У цій справі позивач звернувся з позовом 08 червня 2015 року та просив стягнути відсотки за користування грошовими коштами, 3 % річних та пеню за прострочення виконання зобов`язання за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року, тобто з дня ухвалення судом рішення про стягнення коштів та до дня виконання цього рішення.
Отже, позивач просив стягнути, зокрема, пеню за період до запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива», яке відбулося лише 24 червня 2015 року.
Вимога про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання є належним способом захисту порушеного права позивача.
На наше переконання, запровадження тимчасової адміністрації та початок ліквідаційної процедури не перешкоджали ухваленню судового рішення про часткове задоволення заявленої вимоги про стягнення пені, виконати яке позивач зміг би виключно в порядку погашення вимог кредиторів за правилами статті 52 Закону № 4452-VI (в порядку четвертої черги кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог вкладників - фізичних осіб, які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом).
Вважаємо, що та обставина, що в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» з 24 червня 2015 року запроваджена тимчасова адміністрація, банківська ліцензія відкликана 21 травня 2019 року і з 22 травня 2019 року розпочата ліквідація, не перешкоджає ухваленню судом рішення про стягнення з відповідача грошових коштів, адже процедура, встановлена Законом № 4452-VI, самим фактом вирішення судом відповідного спору жодним чином не порушується, і таке рішення підтвердить за особою статус вкладника в частині заявлених грошових сум.
На наше переконання, за результатами касаційного розгляду необхідно було ухвалити нове рішення - про часткове задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року.
Судді: О. М. Ситнік
В. В. Британчук
І. В. Григор`єва
Ж. М. Єленіна
О. Б. Прокопенко
