КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
єдиний унікальний номер справи: №362/2707/19
номер провадження №22-ц/824/10557/2020
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
01 грудня 2020 року м.Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді доповідача - Білич І.М.
суддів - Коцюрби О.П., Лапчевська О.Ф.
при секретарі - Кемському В.В.
за участі: позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
представника відповідача ( ОСОБА_3 ) - Дуля Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Дулі Тетяни Володимирівни, яка діє в інтересах ОСОБА_3 , на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Васильківського міськрайонного суду Київської області Марчука О.Л.,
по цивільній справі № 362/2707/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Єлизавета Володимирівна, про визнання недійсними договорів дарування, скасування державної реєстрації та витребування майна.
в с т а н о в и л а:
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень, просила визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів дарування будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою, укладених 21 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчені приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Є.О., а також витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 по 1/2 ідеальній частці спірного будинку та земельної ділянки.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що перебувала у шлюбі зі ОСОБА_3 , за час якого подружжя набуло майно, яке є їх спільною сумісною власністю, зокрема: будинок АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою.
21 серпня 2018 року ОСОБА_3 , не отримавши згоду від дружини (позивача), подарував зазначене нерухоме майно своїй онуці - ОСОБА_5 , зазначивши про відсутність прав будь-яких третіх осіб на таке майно, що на думку позивача, є підставою для визнання договорів недійсними.
У подальшому позивачці стало відомо, що ОСОБА_5 відчужила спірне нерухоме майно ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу, з огляду на що ОСОБА_1 доповнила позов вимогами про витребування Ѕчастини житлового будинку та земельної ділянки з власності ОСОБА_6 в порядку ст. 388 ЦК України.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 договір дарування будинку АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_6 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_6 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої ставила питання про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Посилаючись на те, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстроване за ОСОБА_3 вже після розірвання шлюбу між сторонами, а тому на момент укладення договорів дарування 21 серпня 2018 року земельна ділянка була особистою приватною власністю скаржника і він не мав обов`язку брати згоду колишньої дружини на її відчуження.
Також зазначав, що правові підстави для витребування нерухомого майна від ОСОБА_6 в порядку ст. 388 ЦПК України відсутні, оскільки позивачем не доведено недобросовісність дій набувача майна, зокрема в тій частині, що йому було відомо про те, що ОСОБА_5 не мала права відчужувати житловий будинок та земельну ділянку.
Відзив на апеляційну скаргу подано не було.
Представником позивача та позивачем подано пояснення на апеляційну скаргу, в яких вони просили скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на законність і обгрунтованість висновків суду.
У судовому засіданні представник скаржника апеляційну скаргу підтримала та просила задовольнити з підстав, викладених у ній.
Позивач та її представник апеляційну скаргу не визнали, заперечували проти її задоволення.
Відповідачі: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також третя особа, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, в судове засідання не з`явилися, поважність неявки суду не повідомили.
Третя особа, до початку розгляду справи надіслала до суду заяву, в якій вказувала на можливість розгляду за її відсутності.
Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність осіб що не зявилися в силу вимог ст.. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року.
21 серпня 2018 року між ОСОБА_3 (дарувальник) і ОСОБА_5 (обдаровувана) укладено договір дарування будинку АДРЕСА_1 .
Того ж дня між тими ж сторонами укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Укладаючи договори дарування ОСОБА_3 у своїх заявах від 21 серпня 2018 року на ім`я приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Є.В., у стверджувальній формі повідомив про те, що нерухоме майно, яке є предметом цих договорів, не є спільним сумісним майном подружжя та належить йому на праві особистої приватної власності та особи, які могли б заявити про свої права на вказані об`єкти нерухомого майна (його частину), відсутні.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року при розгляді справи № 362/5535/17, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року, житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою, визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та визнано за кожним із них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2 частині.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 16 травня 2019 року ОСОБА_5 відчужила спірне нерухоме майно на користь ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу.
Вважаючи відчуження спільного сумісного майна подружжя без згоди другого з подружжя незаконним, позивач звернулася до суду з даним позовом про визнання договорів дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з їх обгрунтованості та доведеності.
Розглядаючи спір в частині визнання правочинів недійсними, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічні положення містяться й у ст. 368 ЦК України.
За змістом ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Питання належності будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га. кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою, до маси спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 досліджувалося судами в межах розгляду цивільної справи №362/5535/17.
Зокрема, постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року в указаній справі, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року, житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою, визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та визнано за кожним із них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2 частині.
Та обставина, що судове рішення у справі №362/5535/17 про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя було ухвалене після фактичного відчуження за договорами дарування такого майна, не має правового значення, оскільки майно, набуте у шлюбі, набуває статусу спільного сумісного з моменту його придбання, а не з моменту ухвалення судового рішення, яке лише підтверджує відповідний факт.
При цьому, колегія суддів враховує ту обставину, що ОСОБА_3 відчужив спірне нерухоме майно, будучи обізнаним про наявність судової справи №362/5535/17 за позовом ОСОБА_1 про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя.
Крім того, судами у межах розгляду справи №362/5535/17 вже надавалася оцінка доводам ОСОБА_3 щодо дати набуття подружжям нерухомого майна в контексті дати проведення державної реєстрації права власності на майно та розірвання шлюбу між сторонами.
Відтак, судами встановлено, шо ОСОБА_1 доведено, а ОСОБА_3 не спростовано початок будівництва та зведення спірного житлового будинку до 2000 року, з огляду на що державна реєстрація права власності на будинок відбулася за ОСОБА_1 в 2016 році, тобто після припинення ведення сторонами спільного господарства, не спростовує презумпції спільності права власності подружжя.
Посилання ОСОБА_3 на реєстрацію права власності за ним на спірну земельну ділянку вже після розірвання шлюбу між сторонами не має правового значення, оскільки з витягу з Державного земельного кадастру вбачається лише державна реєстрація земельної ділянки, тобто підтвердження права власності скаржника на спірну земельну ділянку. Однак судами у справі №362/5535/17 встановлено, що спірна земельна ділянка була виділена ОСОБА_3 під забудову у 1990 році, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.
У силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що спірна земельна ділянка на момент укладення договорів дарування являлась особистою власністю ОСОБА_3 , підлягають відхиленню, оскільки спростовуються судовими рішеннями у справі №362/5535/17, що є преюдиційними при розгляді даної справи.
Належними та допустимими доказами скаржником не спростовано факт віднесення житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га, кадастровий номер 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою, до спільного сумісного майна подружжя.
За вимогами ч.ч. 1-2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з ч. З ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
За таких обставин, відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Велика Палата у постанові від 21 листопада 2018 року при розгляді справи № 372/504/17 дійшла висновку про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення, позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.
Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність визнання недійсними договорів дарування від 21 серпня 2018 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , як таких, що укладені відносно спільного сумісного майна подружжя без згоди іншого з подружжя.
Щодо позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 колегія суддів зазначає наступне.
За змістом ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Положеннями ст. 388 ЦК України встановлено право власника на витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Доводи апеляційної скарги про недоведеність ознак недобросовісності в діях кінцевого набувача нерухомого майна ОСОБА_6 , підлягають відхиленню, оскільки правова конструкція ст. 388 ЦК України передбачає витребування майна з володіння саме добросовісного набувача, який не знав і не міг знати про те, що придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати.
Разом з тим, оскільки позивач заявив вимоги про витребування на свою користь з чужого незаконного володіння Ѕ частини спірного нерухомого майна, в той час як договори дарування такого майна визнані судом недійсними в цілому, за відсутності виділу ідеальних часток співвласників нерухомого майна в натурі та за відсутності судового рішення про встановлення порядку спільного користування майном, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.
З урахуванням вищевикладеного, рішення суду в частині вирішення указаних позовних вимог підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову у цій частині.
У іншій частині рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 372, 374, 376, 381-383, 384, 387 ЦПК України, колегія суддів, -
п о с т а н о в и л а:
Апеляційну скаргу адвоката Дулі Тетяни Володимирівни, яка діє в інтересах ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в частині витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати та постановити в цій частині нову постанову, за якою;
ОСОБА_1 відмовити у задоволенні заявлених вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння.
У іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 10 грудня 2020 року.
Суддя-доповідач:
Судді:
