ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.,
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у цивільній справі № 362/2707/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Єлизавета Володимирівна, про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна із чужого незаконного володіння
20 червня 2023 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 по 1/2 частині спірного житлового будинку та земельної ділянки скасовано, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в цій частині змінено, викладено мотивувальну та резолютивну частини в редакції цієї постанови.
Витребувано на користь ОСОБА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що розташована за тією ж адресою.
З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
За обставинами справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого набули у спільну сумісну власність житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований.
В подальшому ОСОБА_2 подарував зазначене майно своїй онуці ОСОБА_3 , яка в свою чергу продала ці об`єкти нерухомості ОСОБА_4 .
Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частинах - по 1/2.
ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом у цій справі про визнання недійсним договору дарування та скасування його державної реєстрації, а також витребування належної їй 1/2 частини зазначеного майна із незаконного володіння ОСОБА_4 .
Підтримуючи позицію суду першої інстанції про часткове задоволення позову, Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що ОСОБА_1 належить 1/2 частина житлового будинку та земельної ділянки і вона має бути витребувана із незаконного володіння ОСОБА_4 .
Висновок Великої Палати Верховного Суду про незаконне заволодіння ОСОБА_4 спірною нерухомістю вважаємо необґрунтованим і таким, що суперечить обставинам справи, оскільки жоден суд не встановив недобросовісності дій сторін договору під час його укладення.
Так само є спірною є правова позиція про можливість витребування у нього 1/2 частини вказаного нерухомого майна без визначення цієї частки в натурі.
Своє рішення Велика Палата мотивувала тим, що «однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки...
Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі»...
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновків Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, що викладені у низці постанов за 2018-2021 роки, про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
Мотиви для відступу від усталеної судової практики Велика Палата сформулювала наступним чином:
«Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості» закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні».
На нашу думку, єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Європейський суд з прав людини також неодноразово наголошував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).
У постановах Великої Палати Верховного Суду за роки її роботи було сформовано чітку і зрозумілу позицію про те, що задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належних підстав.
Натомість наведені у постанові від 20 червня 2023 року аргументи для відступу від усталеної судової практики вважаємо недостатньо обґрунтованими та такими, що не свідчать про помилковість сталої та незмінної багаторічної судової практики.
Рішення національних судів у аналогічних справах тривалий час сприяли ефективному судовому захисту усіх сторін та належним чином тлумачили положення законодавства. Так, наприклад, у постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України виснував, що: «витребувати можна лише індивідуально визначене майно», без виділу спірного майна в натурі це зробити неможливо. Це й висновок Верховний Суд України підтримав у постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду 23 червня 2021 року в справі № 676/62/17 (провадження № 61-7083св19), 01 грудня 2021 року у справі № 569/16702/19 (провадження № 61-1826св21), 15 січня 2020 року у справі № 367/758/18 (провадження № 61-45419св18) та ін. У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18) Касаційний цивільний суд також виходив із того, що: «витребувати можна лише індивідуально визначене майно, або майно яке виділено в натурі. […] Визнання за позивачем права власності на 1/4 частини спірної квартири та вселення його в цю квартиру є належним способом захисту його прав на спірну частину квартиру, а вимога позивача щодо витребування спірної частини квартири не може бути належним способом захисту його прав з урахуванням того, що 1/4 частина квартири не є індивідуально визначеним нерухомим майном».
Загалом опираючись на вищенаведені правові висновки касаційних судів була сформована стала судова практика, яка забезпечувала дотримання принципу юридичної визначеності та дозволяла сторонам і судам визначатися з належним способом судового захисту.
Потрібно звернути увагу й на те, що при примусовому виконанні постанови Великої палати Верховного Суду у цій справі неможливо буде встановити яку саме частину будинку в натурі слід передати позивачеві, яку залишити відповідачеві, а тому існуватимуть перешкоди для виконання. Це у перспективі також призведе до неефективності судового захисту у численних справах відповідної категорії та поставить під сумнів забезпечення і дотримання законних прав та інтересів усіх учасників судового процесу.
Судді О. С. Ткачук
Ю. Л. Власов
М. І. Гриців
О. Б. Прокопенко
