П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2023 року
м. Київ
Справа № 362/2707/19
Провадження № 14-21цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.
розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів Білич І. М., Коцюрби О. П., Лапчевської О. Ф.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Єлизавета Володимирівна, про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна із чужого незаконного володіння,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 22 квітня 1972 року вона перебувала зі ОСОБА_2 у шлюбі.
У шлюбі вони збудували будинок АДРЕСА_1 та набули земельну ділянку площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою.
Із 18 листопада 2016 року право власності на житловий будинок загальною площею 185,5 кв. м, житловою площею 113,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 листопада 2016 року.
Право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1735 га із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій знаходиться спірний житловий будинок, підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 04 липня 2018 року.
04 жовтня 2017 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя (справа № 362/5535/17).
21 серпня 2018 року ОСОБА_2 без згоди позивачки подарував указане нерухоме майно своїй онуці - ОСОБА_5 . Зазначив про відсутність на майно прав будь-яких третіх осіб. У подальшому ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу відчужила спірне нерухоме майно ОСОБА_4
17 грудня 2018 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області (справа № 362/5535/17) у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.
16 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2.
ОСОБА_1 просила визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів дарування будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, укладених 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Є. О., а також витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 по 1/2 ідеальній частці спірного будинку та земельної ділянки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
15 червня 2020 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 договір дарування будинку АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, розташованої на АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_4 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_4 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що розташована на АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки позивачка не надавала згоду на укладення ОСОБА_2 договорів дарування нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, зміст оспорюваних позивачкою правочинів суперечить положенням статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), порушує вимоги частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому відповідно до частини першої статті 215 ЦК України існують підстави для визнання договорів недійсними.
Ураховуючи, що ОСОБА_4 як набувач міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна у ОСОБА_3 , у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно, суд зробив висновок, що така обставина може свідчити про недобросовісність набувача. Разом з тим суд першої інстанції витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь позивачки спірну 1/2 частку нерухомого майна, застосувавши до спірних правовідносин пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів дарування мотивоване тим, що ці вимоги є передчасними, оскільки рішення суду, яким задоволено позов про витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV).
01 грудня 2020 року постановою Київського апеляційного суду, з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року про виправлення описки, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в частині витребування майна із чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння мотивована тим, що оскільки позивачка заявила вимоги про витребування на свою користь із чужого незаконного володіння 1/2 частки спірного нерухомого майна, в той час як договори дарування такого майна визнані судом недійсними в цілому, за відсутності виділу ідеальних часток співвласників нерухомого майна в натурі та за відсутності судового рішення про встановлення порядку спільного користування майном, то позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року. Просила скасувати постанову в частинівідмови у витребуванні майна із чужого незаконного володіння та в цій частині просила залишити в силі рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року,посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
В іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в касаційному порядку не оскаржується.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 367 ЦК України поділ майна в натурі може бути здійснений лише між співвласниками (як і встановлення порядку користування за відсутності можливості поділу в натурі). Проте на момент звернення до суду позивачка була позбавлена такої можливості, оскільки власником будинку у цілому був ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу.
Апеляційний суд не врахував, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Також суд не застосував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 128/2526/16-ц (провадження № 61-19974св18) та Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14.
Рух справи в суді касаційної інстанції
15 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі в частині відмови в задоволенні позову про витребування майна.
21 грудня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.
19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.
У цій справі предметом дослідження є питання, чи можливо витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.
У постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
Вказаний висновок неодноразово підтримував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц (провадження № 61-1466св18), від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц (провадження № 61-2963св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18), від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц (провадження № 61-28409св18), від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 (провадження № 6-54цс17) щодо недійсності договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого, визначивши, що можливість визнання недійсним договору про розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента. Разом з тим не відступила від інших зроблених висновків, зазначивши, що на підставі статті 388 ЦК України можна витребувати лише індивідуально визначене майно.
Водночас при вирішенні справи № 6-1203цс15 Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року зазначив про наявність підстав для витребування у відповідача на користь фізичних осіб 54/100 частки спірного нерухомого майназгідно зі статтею 388 ЦК України. Витребовуючи частку в майні, Верховний Суд України не з`ясовував, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним у натурі.
У справі, що переглядається, право власності позивачки на 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у справі № 362/5535/17, яка постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року залишена без змін. Спірне майно вибуло із власності позивачки поза її волею - на підставі правочинів, які в судовому порядку (в межах цієї справи) визнані недійсними.
Відмова у витребуванні належного позивачці майна ґрунтується лише на тому, що таке майно не виділено в натурі.
У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14 (провадження № 61-4536св18) Верховний Суд вказав, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі та не як право на частину речі, а як частка в праві на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.
Право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено статтею 364 ЦК України.
Витребування майна із чужого незаконного володіння в цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивачку з порушенням вимог закону було позбавлено права власності на належне їй нерухоме майно.
Позивачка діє з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права, з метою відновлення свого порушеного права на належне їй майно.
Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає необхідним відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 (провадження № 6-54цс17), про те, що при застосуванні статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
13 квітня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 22 квітня 1972 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.
У шлюбі вони збудували будинок АДРЕСА_1 та набули земельну ділянку площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою.
Право власності на житловий будинок загальною площею 185,5 кв. м, житловою площею 113,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 з 18 листопада 2016 року відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 листопада 2016 року.
Право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1735 га із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій знаходиться спірний житловий будинок, підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 04 липня 2018 року.
04 жовтня 2017 року заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
З жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривав спір з приводу поділу спільного майна подружжя (справа № 362/5535/17). Під час розгляду справи були допитані як свідки діти подружжя.
21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 (дарувальник) і ОСОБА_6 (обдаровувана) укладено договір дарування будинку АДРЕСА_1 .
Того ж дня між тими ж сторонами укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га, розташованої на АДРЕСА_1 .
У заявах від 21 серпня 2018 року, поданих приватному нотаріусу, ОСОБА_2 повідомив про те, що нерухоме майно, яке є предметом цих договорів, не є спільним сумісним майном подружжя та належить йому на праві особистої приватної власності; особи, які могли б заявити про свої права на вказані об`єкти нерухомого майна (його частину), відсутні.
17 грудня 2018 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області (справа № 362/5535/17) у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.
16 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2.
Реального поділу майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як між співвласниками житлового будинку та земельної ділянки не проведено.
16 травня 2019 року ОСОБА_6 відчужила спірне нерухоме майно, житловий будинок і земельну ділянку, на користь ОСОБА_4 за договорами купівлі-продажу.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційної інстанції в частині позовних вимог про витребування з володіння ОСОБА_4 по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки. В іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в касаційному порядку не оскаржується. Тому в іншій частині судові рішення не переглядаються.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
Право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що розташована на АДРЕСА_1 , визнано постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)).
Належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Установлено, що спір у справі виник між колишнім подружжям - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , їх онукою ОСОБА_3 та знайомим останньої - ОСОБА_4 як останнім набувачем спірного нерухомого майна.
З матеріалів справи вбачається, що судовий спір з приводу нерухомого майна - житлового будинку і земельної ділянки на АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 триває з жовтня 2017 року (справа № 362/5535/17).
Під час розгляду справи № 362/5535/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна колишнього подружжя як свідки допитувались у судовому засіданні діти сторін.
Відповідачка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дочкою ОСОБА_7 , яка своєю чергою є дочкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 72-75).
Позивачка ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є давнім знайомим її онуки ОСОБА_3 і таке твердження відповідачами не спростовано (т. 1, а. с. 30, зворот).
Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
Такий правовий висновок неодноразово висловлений Верховним Судом України в постановах від 06 грудня 2010 року у справі № 3-13г10, від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 1522/25684/12 та інших.
Набувача ОСОБА_4 суд першої інстанції вважав недобросовісним набувачем, бо він як набувач міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна у ОСОБА_3 , у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно. Зазначене твердження ОСОБА_4 не спростовав і не оскаржив. Апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подав лише ОСОБА_2 . Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги про недоведеність ознак недобросовісності в діях кінцевого набувача нерухомого майна ОСОБА_4 , тому у суду касаційної інстанції відсутні підстави піддавати ці висновки сумніву.
З урахуванням наведеного до спірних правовідносин застосовуються положення статті 387 ЦК України.
Зазначивши про недобросовісність ОСОБА_4 , суд першої інстанції помилково зробив висновок про застосування до спірних правовідносин пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у витребуванні з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 1/2 частки спірного майна лише з тих підстав, що ідеальні частки співвласників нерухомого майна не виділені, рішення про встановлення порядку спільного користування майна відсутнє.
З таким висновком Велика Палата Верховного Суду не погоджується.
За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».
Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за ОСОБА_4 права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки.
Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.
Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості», щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
Інші доводи касаційної скарги не є визначальними для перегляду судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року).
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права. Суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову у частині витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки, проте помилково не зазначив у мотивувальній частині рішення, на користь кого витребовується спірне нерухоме майно, тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній та резолютивній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.
Щодо розподілу судових витрат
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 2 000,00 грн (ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року зменшено ОСОБА_1 розмір судового збору за подання касаційної скарги з 25 369,20 до 2 000,00 грн).
З огляду на пропорційність задоволення позовних вимог з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає відшкодування судового збору за касаційний перегляд у розмірі 2 000,00 грн. Судовий збір за касаційний перегляд справи в розмірі 23 369,20 грн підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь держави.
Керуючись статтею 141, частиною першою статті 400, пунктами, 3, 4 частини першої статті 409, статтями 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки скасувати, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в цій частині змінити, виклавши мотивувальну та резолютивну частини в редакції цієї постанови.
Витребувати на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) із володіння ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що розташована на АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 2 000,00 грн (дві тисячі гривень).
Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь держави судовий збір за касаційний перегляд справи в розмірі 23 369,20 грн (двадцять три тисячі триста шістдесят дев`ять гривень двадцять копійок).
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв
М. І. Гриців К. М. Пільков
Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко
Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук
С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич
Г. Р. Крет Є. А. Усенко
Л. М. Лобойко
