ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
_______________________________________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"16" листопада 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2341/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи Щербань Олени Павлівни , м. Біла Церква Київської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Белвіт", м. Харків про стягнення коштів за участю представників:
позивача - Зарицька К.Ю. (свідоцтво серія ПТ №2681 від 26.03.2019 р.); Лиска П.О. (ордер Серія АХ №1024154 від 16.11.2020)
відповідача - Семаков Б.В. (директор); Матвєєва Л.В. (свідоцтво №1543 від 23.03.2016)
ВСТАНОВИВ:
24.07.2020 до Господарського суду Харківської області звернулась Фізична особа-підприємець Щербань Олена Павлівна (надалі - Позивач) з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Белвіт" (надалі - Відповідач) суму у розмірі 702 978,38 грн. (де: сума заборгованості за договором поставки - 12 743,61 грн.; штрафні санкції - 690 234,77 грн.). Також просить суд стягнути суму судового збору за подання позову до суду.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 28.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін; призначено підготовче засідання на 20.08.2020 р. о 10:45. Ухвалою суду від 20.08.2020 р. підготовче засідання відкладено на 15.09.2020 р. о 10:45.
Після проведеного 15.09.2020 підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу, якою відмовлено у задоволенні клопотань Відповідача (вх. №21375 від 15.09.2020р.) про призначення комплексної експертизи та (вх. №19449 від 25.08.2020р.) про зупинення провадження у справі, а підготовче засідання відкладено на "24" вересня 2020 р. о 11:45.
Суд постановив ухвалу від 24.09.2020 про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 15 жовтня 2020 року о 11:45.
Проте, судове засідання, що призначене на 15.10.2020 року не відбулося з підстав знаходження судді Жигалкіна І.П. на лікарняному, що підтверджується листком тимчасової непрацездатності.
Ухвалою суду від 29 жовтня 2020 року судом повідомлено учасників справи про наступне: судове засідання у справі відбудеться "05" листопада 2020 р. о(б) 12:15 год. у приміщенні господарського суду за адресою: 61022, місто Харків, майдан Свободи, 5, 8-й під`їзд, 1-й поверх, зал № 105.
Представником Відповідача електронною поштою подано клопотання (вх. №4395 від 05.11.2020) про долучення доказів сплати відповідачем витрат на правничу допомогу.
У судовому засіданні від 05.11.2020, представник Позивача підтримав заявлений позов, а представник Відповідача в свою чергу проти позовних вимог заперечував. Судом оголошено перерву до 12.11.2020 до 11:30.
12 листопада 2020 року судове засідання продовжено у тому ж складі.
Позивачем надано клопотання (вх. № 26448 від 12.11.2020) про відмову стороні відповідача в задоволенні вимог про стягнення судових витрат на надання правничої допомоги в розмірі 31000,00грн.
Після судового засідання, яке відбулося 12.11.2020 судом оголошено перерву до 16.11.2020 до 11:15.
Суд продовжив судове засідання 16.11.2020 у тому ж складі.
Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх у повному обсязі.
Представник Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує у повному обсязі та просить суд відмовити у їх задоволенні.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Згідно з частиною 1 статті 3 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).
З урахуванням наведеного, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються як заявлені позовні вимоги так й заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.
З позовної заяви вбачається, що між ФОП Щербань Оленою Павлівною (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БЕЛВІТ» (покупець) був укладений договір поставки № 1017 від 30.06.2017 року. (т. І а.с. 82 - 86).
На підставі умов договору постачальник зобов`язувався в порядку та на умовах визначених договором, поставляти покупцю, а покупець зобов`язувався прийняти та оплатити товари по накладним, які є невід`ємною частиною договору (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 1.2, п.1.3 договору, рахунки-фактури та видаткові накладні мали створюватися на основі замовлень, а умови договору встановлювалися сторони відповідно до Міжнародних правил тлумачення грошових термінів "ІНКОТЕРМС 2010".
Водночас, відповідно до п. 2.1 договору покупець зобов`язувався заздалегідь узгоджувати з постачальником замовлення на конкретну партію товару. Після підписання угоди покупець мав робити заявки постачальнику на необхідну кількість товару, а постачальник після отримання заявки від покупця мав виписувати рахунки-фактури для оплати, та після узгодження з покупцем, здійснював діяльність за попереднім замовленням та оформлення товарів для відвантаження.
Разом з тим, постачальник, згідно умов договору № 1017, мав право змінити обсяг товарів і замовлень покупця, в бік зменшення через відсутність необхідної кількості товару на складі, з попереднім повідомленням покупця (п. 2.2 договору).
Відповідно до п. 2.3 договору, строк поставки товару після узгодження з покупцем і виконання умов цього договору здійснюється протягом 5 робочих днів.
Відвантаження товару здійснюється само вивезенням зі складу постачальника, або за домовленістю сторін - службами доставки.
Право власності на отриманий товар переходило від постачальника до покупця з моменту передачі товару безпосередньо покупцю або передачі товару до транспортної організації. Дата поставки товару є дата передачі товару покупцю (п.2.4, п. 2.5 договору).
Відповідно до п. 2.7 договору при отриманні товару покупець зобов`язувався відправляти поштою на адресу постачальника підписані накладні протягом 2 днів.
В той же час, п. 2.9 договору, надавав право покупцю на повернення товару протягом 2 тижнів, в разі якщо товар є неналежної якості.
Поряд з цим, щодо якості товару то сторони в розділі 3 (три) договору, "ЯКІСТЬ ТОВАРУ", обумовили, що якість товару повинна відповідати державним стандартам України і підтверджуватися відповідними документами передбаченими чинним законодавством.
Розділом 4 Договору визнано ціну договору та порядок розрахунків. Загальна ціна договору і порядок розрахунків визначався п. 4.1. п. 4.2. п. 4.3. п.4.4 договору, згідно яких загальна ціна договору визначалася шляхом підсумування ціни всіх партій товарів, що передаються за накладними відповідно до умов договору. При ньому, постачальник поставляє товари за цінами, вказаними у накладних, відповідно до заявок, покупець повинен оплатити товар за цінами, вказаних у накладних відповідно до заявок. Сплати за кожну поставлену партію товару повинна проводитися покупцем протягом 180 днів з моменту доставки товару покупцю, шляхом безготівкових перерахунків коштів на поточний рахунок постачальника.
Дата оплати - це дата надходження коштів на поточний рахунок постачальника.
Відповідно до п. 5.1 договору сторони, досягли згоди щодо відповідальності сторін у разі невиконання або виконання цього договору, міра якої визначалася відповідно до положень договору з урахуванням норм чинного законодавства.
Так, п. 5.4 договору, сторони встановили, що у випадку несвоєчасної оплати вартості товару, постачальник має право вимагати у покупця сплатити штраф у розмірі 0,2% від суми за кожен день прострочення. Накладання штрафних санкцій при цьому відбувається без обмежень, що передбачені у ч. 6 ст. 232 ГК України.
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2017 року (п. 7.1 договору).
Як встановлено п. 7.4 договору, за підсумками діяльності, сторони зобов`язуються здійснювати звірку взаємних рахунків раз на квартал, результати якої оформляються відповідним актом. Дані, що підтверджені сторонами актом звірки, є основою для подальших взаєморозрахунків.
Позивач посилається на видаткові накладні, які покладені в підтвердження зазначеного позову, що на виконання своїх зобов`язань у період з 2017 року по 2019 рік позивач (постачальник) поставив відповідачу (покупцю) товар на загальну суму 812 779 грн. 90 коп., а саме: видаткова накладна № 16 від 01.07.17 року; видаткова накладна № 17 від 17.07.17 року; видаткова накладна № 45 від 15.12.17 року; видаткова накладна № 46 від 18.12.17 року; видаткова накладна № 6 від 15.01.18 року; видаткова накладна № 61 від 24.01.18 року; видаткова накладна № 18 від 01.02.18 року; видаткова накладна № 19 від 01.02.18 року; видаткова накладна № 22 від 05.02.18 року; видаткова накладна № 23 від 06.02.18 року; видаткова накладна № 29 від 18.02.18 року; видаткова накладна № 33 від 15.03.18 року; видаткова накладна № 39 від 18.04.18 року; видаткова накладна № 46 від 25.05.18 року; видаткова накладна № 54 від 24.08.18 року; видаткова накладна № 61 від 27.09.18 року; видаткова накладна № 60 від 16.08.19 року; видаткова накладна № 62 від 16.08.19 року; видаткова накладна № 69 від 02.09.19 року.
Але, відповідачем, сплачено лише 800 036, 30 грн. за поставлений товар, де позивачем в підтвердження надано акти взаєморозрахунків, зокрема: акт звіряння взаєморозрахунків за червень - вересень 2017 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 4 квартал 2019 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 4 квартал 2017 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 2017 рік; акт звіряння взаєморозрахунків за 2018 рік; акт звіряння взаєморозрахунків за 2019 рік; акт звіряння взаєморозрахунків за 1 квартал 2018 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 2 квартал 2018 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 3 квартал 2018 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 4 квартал 2018 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 1 квартал 2019 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 2 квартал 2019 року; акт звіряння взаєморозрахунків за 3 квартал 2019 року; акт звіряння взаєморозрахунків за період січень 2017 року - лютий 2020 року.
Таким чином, позивач зазначає, що у відповідача виникла заборгованість за поставлений, але не оплачений товару, у сумі 12 743 гри 61 коп., разом з цим з підстав не погашення заборгованості до позовної заяви додані додатки, зокрема накладні та копії актів взаємозвірення, які свідчать, що відповідачем порушено зобов`язання за договором щодо проведення строків розрахунків за поставлений продавцем товар, де розмір договірної штрафної санкції обраховано у відсотковому розмірі за кожну добу прострочення.
Позивач у наданій відповіді на відзив, не заперечує щодо наявності факсимільних підписів на накладних при отриманні товару, посилаючись на передбачене право та можливість відповідача, у встановленому законом порядку, використовувати факсимільний підпис відповідальної особи ТОВ "Белвіт" ОСОБА_2 (додаткова угода від 01.07.2017р. про внесення змін до договору поставки №1017 від 30.06.2017, шляхом викладення п. 2.7. розділу 2. Умови поставки та передачі товару договору (т. І а.с. 81)).
У зв`язку з невиконанням умов договору з боку відповідача, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення несплаченої суми заборгованості за договором поставки - 12 743,61 грн. та нарахованих штрафні санкції за невиконання своїх зобов`язань у розмірі 690 234,77 грн., що у загальному розмірі склало 702 978,38 грн.
Відповідач не погоджуючись з заявленими позовними вимогами зазначив наступне.
30.09.2015 було створено та зареєстровано ТОВ «Белвіт» з основним видом економічної діяльності - оптова торгівля іншими товарами господарського призначення. Станом на сьогодні єдиним учасником зазначеного Товариства є ОСОБА_2 .
Відповідач вказує, що за результатами детального вивчення змісту одержаних від Позивача документів наданих відповіддю від 17.04.2020 на лист від 18.03.2020 Відповідачем на адресу Позивача (Вих. № 1/5) з проханням надіслати первинні документи на суму перерахованих останньому коштів, оскільки відсутні документи, на які посилається Позивач, у Відповідача виникли обґрунтовані підстави вважати, що Договір поставки №1017 від 30.06.2017, Додаткова угода від 01.07.2017 про внесення змін до договору поставки №1017 від 30.06.2017, а також видаткові накладні (що є доказами по справі) містять факсимільне відтворення підпису директора ТОВ «Белвіт», дозвіл на використання якого директором ТОВ «Белвіт» нікому не надавався, а зазначені документи ніколи не підписувались, проте припускається таких обставин, що ОСОБА_3 , яка обіймала посаду головного бухгалтера ТОВ «Белвіт» з 29.09.2015 по 31.03.2020, була єдиним працівником, яка мала фактичний доступ до вказаного факсиміле, зловживаючи своїми службовими обов`язками здійснювала засвідчення документів, що відносяться до даного спору.
У зв`язку з виявленими обставинами та за результатами детального вивчення змісту одержаних від Позивача документів та інших даних, Відповідач 06.05.2020 звернувся до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Харківській області із Заявою про кримінальне правопорушення, відповідно до якого в період часу з 2015 по 2020 рік головний бухгалтер вказаного підприємства ОСОБА_3 всупереч інтересам ТОВ «Белвіт», шляхом зловживання службовим становищем здійснила безпідставне переведення коштів з поточного рахунку підприємства на рахунки інших суб`єктів господарювання, чим спричинила матеріальну шкоду ТОВ «Белвіт» в особливо великому розмірі. Серед іншого, в Заяві також зазначалося, що на момент звернення ТОВ «БЕЛВІТ» немає інформації щодо підстав перерахування коштів на рахунки фізичної особи - підприємця Щербань Олени Павлівни (Код НОМЕР_1 ) Засвідчена Відповідачем копія заяви ОСОБА_2 про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364-1, ч. 1 ст. 367, ч. 2 ст. 191 ККУ від 06.05.2020 додається.. На підставі цієї заяви 13.05.2020 було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020220000000547 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, та відкрито кримінальне провадження, що на даний час знаходиться у провадженні Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Харківській області. (т. І а.с. 161 - 165).
Також, відповідачем зазначено, що 11.03.2020 комісією з передачі справ та з інвентаризації активів у складі Директора ТОВ «Белвіт» ОСОБА_2 , бухгалтера ОСОБА_4 , вантажника ОСОБА_5 відбулася передача справ новому бухгалтеру Бабінець І.А Засвідчена представником копія Наказу Директора ТОВ "Белвіт" про передачу справ № 6 від 10.03.2020, було проведено інвентаризацію активів і зобов`язань ТОВ «Белвіт», що перебувають на балансі суб`єкта господарювання, у зв`язку зі зміною матеріально відповідальної особи - головного бухгалтера ОСОБА_3 на ОСОБА_4 відповідно до пункту 7 розділу І Положення про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 30.10.2014 за № 1365/26142 Засвідчена представником копія Наказу Директора ТОВ "Белвіт" про проведення інвентаризації активів і зобов`язань № 5 від 10.03.2020.
Під час передачі справ та проведення зазначеної інвентаризації було встановлено, що внаслідок протиправних дій ОСОБА_3 при її звільненні з роботи не були належним чином передані бухгалтерські та інші документи уповноваженій особі, внаслідок чого частину з них було втрачено.
З метою відновлення даних бухгалтерського обліку Відповідачем були отримані виписки з обслуговуючого банку за період з 01.01.2017-31.12.2017, а також за 01.01.2019-31.12.2019, з урахуванням яких Відповідач погоджується з тим, що з його поточного рахунку НОМЕР_2 в АТ «УКРСИББАНК» дійсно було перераховано грошові кошти на загальну суму 800 036,32 гривень на поточні рахунки ФОП Щербань Олени Павлівни на рахунок № НОМЕР_3 в КРД АТ "РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ" у розмірі 8 000,00 гривень від 16.11.2017 о 15:29, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; на рахунок № НОМЕР_4 в АТ "СБЕРБАНК" у розмірі 20 000,00 гривень від 12.02.2019 об 11:56, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; 15 000,00 гривень від 13.02.2019 о 13:38, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; 300 000,00 гривень від 28.05.2019 о 14:21, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; 75 000,00 гривень від 08.08.2019 о 14:57, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; на рахунок № НОМЕР_5 в АТ "СБЕРБАНК" у розмірі 80 000,00 гривень від 03.09.2019 о 15:40, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору №1017 від 30.06.2017 р. БезПДВ."; на рахунок № НОМЕР_6 в АБ "ПІВДЕННИЙ" у розмірі 37 036,32 гривень від 24.09.2019 о 14:05, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; 250 000,00 гривень від 23.12.2019 о 15:19, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору № 1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ."; 15 000,00 гривень від 24.12.2019 об 11:50, призначення платежу: "Сплата за канцтовари згідно договору №1017 від 30.06.2017 р. Без ПДВ." Засвідчені Відповідачем копії банківських виписок з рахунку ТОВ «БЕЛВІТ» НОМЕР_2 в АТ «УКРСИББАНК» за 01.01.2017-31.12.2017, а також за 01.01.2019-31.12.2019.
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Приписами статті 2 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Передумовою для захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи є наявність такого права або інтересу та порушення або оспорювання їх іншою особою (іншими особами).
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Суд зазначає, що лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення, невизнання або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оскільки, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає саме порушене право. При цьому відсутність підтвердженого факту порушення прав позивача з боку відповідача є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного, невизнаного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У розумінні приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов`язку по відновленню порушеного права на порушника.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.
Водночас, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005, заява №38722/02).
На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.
Звертаючись з зазначеним позовом, захищаючи свої порушені права позивач посилається на: - ч. 1 ст. 265 ГК України, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (ч. 6 вказаної статті).;
- ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму;
- ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
- ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини;
- статті 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Суд погоджується з даним посиланням та твердженням позивача, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, де вони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, а також в тому, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Проте, даний факт та твердження позивача, щодо укладання договору поставки №1017 від 30.06.2017 між ФОП Щербань Оленою Павлівною (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БЕЛВІТ» (покупець), а також додаткової угоди від 01.07.2017р. про внесення змін до договору поставки №1017 від 30.06.2017 спростовуються твердженнями відповідача та наданими доказами в їх підтвердження, оскільки не знаходить свого підтвердження в частині вільного укладення договору під час вибору контрагента та визначених умов договору (додаткової угоди), в розумінні статей 6, 626 - 647, 649, 651-654 ЦК України.
Відповідач у своїх запереченнях зазначив, а позивач підтвердив, що Договір, Додаткова угода та видаткові накладні були підписані за допомогою факсиміле.
Так, у наданих заперечення та доказах, відповідач заперечує, як у відсутності надання дозволу на використання свого факсимільного підпису, так й відсутності оригіналів свого підпису на зазначених документах.
Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Таким чином, існує певний порядок реалізації прав суб`єктів господарювання та способи захисту порушених прав. Звернення до суду з відповідними вимогами є одним із способів захисту прав суб`єктів господарювання.
Неналежність чи невідповідність обраного способу судового захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та зумовлює відмову у задоволенні означених позовних вимог.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17.
Суд дослідивши матеріали позовної заяви, де в підтвердження своїх вимог позивач на виконання своїх зобов`язань по договору посилається на видаткові накладні, щодо поставленого відповідачу товару у період з 2017 року по 2019 рік на загальну суму 812 779,90 грн., зазначає, що дані документи містять факсимільне відтворення підпису.
Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч. 2 ст. 530 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Відповідно до частин першої, другої статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Як унормовано у частині першій статті 692 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Вказаний перелік обов`язкових реквізитів кореспондується і в пункт 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну № 88 від 24.05.1995 року, згідно якого первинні документи (на паперових і машинозчитувальних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов`язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складається документ, назва документа, код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа, дані про документ, що засвідчує особу - одержувача.
З огляду на матеріали справи, видаткові накладні скріплені печаткою відповідача, однак, не вказано прізвища особи, яка вчинила підпис.
Слід зазначити, що вимоги норм законодавства щодо правильності оформлення первинних документів, передбачають наявність в документах такого реквізиту, як "інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції" лише альтернативно такому обов`язковому реквізиту, як особистий підпис особи, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Крім того, відповідно до ст. 2 ГК України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження та основі відносин власності.
Згідно зі ст. 62 ГК України, підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органами місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Таким чином, відтиск печатки підприємства, наявний зокрема на первинних документах, є свідченням участі такого підприємства, як юридичної особи, у здійсненні певної господарської операції (у даному випадку - прийнятті товару).
Відповідно до п. 2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Мінфіну України від 24.05.1995 № 88 (в редакції чинній станом на 26.05.2017), повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи - підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, підтверджуються відповідно до законодавства. Такі повноваження можуть бути підтверджені, зокрема, письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо.
Видаткова накладна - є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Відповідно до пункту 44.1 статті 44 Кодексу для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Водночас статтею 1 Закону України від 16 липня 1999 року N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі - Закон N 996) визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. (абзац одинадцятий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 03.11.2016 р. N 1724-VIII, який вводиться дію з 03.01.2017 р.)
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Згідно з даною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.
Приписами ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.1995 р. №88 встановлено вичерпний перелік обов`язкових реквізитів первинного документу, за наявності яких той чи інший документ є письмовим доказом вчинення господарської операції, а саме (у редакції станом на момент складання первинних документів): назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
В п.2.15 і п.2.16 Положення № 88 зазначено, що первинні документи підлягають обов`язковій перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов`язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству, логічна ув`язка окремих показників. Забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать нормативно-правовим актам, встановленому порядку приймання, зберігання і витрачання грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей та іншого майна, порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі, власникам, іншим юридичним і фізичним особам. Такі документи повинні бути передані керівнику підприємства, установи для прийняття рішення.
Ступінь деталізації змісту і обсягу господарської операції Законом N 996 і Положенням N 88 не встановлено, тому її можуть визначати особи, які відповідають за здійснення господарської операції і правильність її оформлення. При цьому така деталізація має забезпечити розкриття змісту господарської операції та ідентифікацію активів, зобов`язань, доходів або витрат, з нею пов`язаних.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» одним з обов`язкових реквізитів первинного документу є дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
При цьому якщо видаткова накладна підписана представником покупця без вказівки прізвища, номера довіреності, проте за наявності інших реквізитів, передбачених ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», вона не перестає бути первинним документом, який ілюструє відповідну господарську операцію та дає змоги дійти висновку про її зміст.
Щодо використання «факсиміле» на первинних документах.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Згідно п. 2.5 глави 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 документ має бути підписаний ОСОБИСТО, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства.
З наведеного вбачається, що нормативними актами, якими регулюється порядок складення первинних документів прямо не передбачається можливість використання факсиміле при оформленні первинних документів.
Також, суд знаходить підтвердження свого висновку в Постанові ВССУ у справі №6-29702ск15 від 16.12.2015, де останній визначає, яким чином правильно використовувати факсиміле для підписання документів у господарському обороті, щодо застосування у первинних документах.
"..Використання факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису врегульоване ч. 3 ст. 207 ЦК України та допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, в якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Згідно з пунктом 2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну від 24 травня 1995 № 88 документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства.
Спеціальний закон, який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні є Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Нормами цього Закону застосування факсиміле для підпису первинних документів не передбачено.
Разом з тим, якщо особа, факсиміле підпису якої було використано при підписанні договору, підтверджує підписання цього договору або схвалює даний правочин своїми наступними діями, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання такого договору неукладеним або недійсним. Під схваленням правочину можуть розумітися будь-які дії, спрямовані на виконання укладеного правочину, в тому числі повна або часткова оплата товарів (робіт, послуг), їх приймання для використання, реалізація інших прав та обов`язків відповідно до укладеного правочину."
Отже підсумовуючи вищевикладене, з урахуванням вчинення дій на момент "підписання" видаткових накладних та наявної в матеріалах справи додаткової угоди щодо використання факсимільного підпису відповідальної особи, не надає права застосування факсиміле щодо підписання (відтворення/використання) первинних документів, оскільки законами, а ні на момент вчинення дій, а ні на момент розгляду справи не встановлено та не передбачено такого правового порядку.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір у разі відмови в позові покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
ВИРІШИВ:
Відмовити в позові повністю.
Повне рішення складено "26" листопада 2020 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін
