Ухвала
27 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 203/4557/18
провадження № 61-11901ск19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у справі за позовом заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Техноком», ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2018 року заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просив визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11 березня 1999 року, розташованого на АДРЕСА_1 , укладеного між Приватним підприємством ПВКФ «Бан» (далі - ПП ПВКФ «Бан») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Техноком» (далі - ТОВ «Техноком»), недійсним.
Позов мотивував тим, що при вивченні стану законності у сфері державної та комунальної власності на території м. Дніпро прокуратурою Дніпропетровської області встановлено факт безпідставного набуття юридичними та фізичними особами права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .
Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2019 року позовну заяву прокурора Дніпропетровської області залишено без розгляду з підстав передбачених пунктом 2 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заступник прокурора Дніпропетровської області не мав підстав для звернення до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу прокурора Дніпропетровської області задоволено, ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2019 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У спірному випадку прокурор належним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави, а тому суд першої інстанції помилково залишив позов без розгляду.
У лютому 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми статей 129, 131-1 Конституції України, статей 1, 2, 23 Закону України «Про прокуратуру», не врахував висновки Верховного Суду в окремих справах, у яких йдеться: про наявність повноважень місцевої ради на захист інтересів громади та відсутності таких повноважень у прокурора; про розмежування поняття держави та органів місцевого самоврядування як окремих суб`єктів звернення до суду; про недоведеність права комунальної власності на спірне майно; про неналежне здійснення урядування місцевою радою.
Заявник просить також поновити строк на касаційне оскарження зазначеного судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 390 ЦПК України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження мотивоване тим, що копію повного тексту постанови апеляційного суду заявник отримав лише 17 січня 2020 року, на підтвердження надає копію вручення поштового відправлення.
Отже, доводи заявника щодо поважності причин пропущення процесуального строку заслуговують на увагу, а тому є підстави для його поновлення.
Водночас, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК Україниу разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судового рішення.
Суди встановили, що заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, в якому просив визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11 березня 1999 року, розташованого на АДРЕСА_1 , укладеного між ПП ПВКФ «Бан» та ТОВ «Техноком», недійсним, витребувати спірне майно.
У позовній заяві заступник прокурора Дніпропетровської області посилався на те, що Дніпровською міською радою не вживалися заходи щодо усунення порушень про відчуження нерухомого майна, що відноситься до комунальної власності територіальної громади.
Суд першої інстанції, залишаючи позов без розгляду, вважав, що заступник прокурора Дніпропетровської області не мав підстав для звернення до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.
Скасовуючи вказану ухвалу та направляючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд з посиланням на норми Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», статтю 56 ЦПК України дійшов висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а оскільки у спірному випадку прокурор належним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави, то підстави для залишення позову без розгляду.
З таким висновком суду апеляційної інстанції погоджується і Верховний Суд.
Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру».
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), № 61517/00, 31 березня 2005 року).
Водночас є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини четвертої статті 56 ЦПК України, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Крім того, прокурор, обґрунтовуючи підстави для представництва в суді інтересів держави, зазначив, що органом місцевого самоврядування тривалий час не вживались заходи щодо захисту інтересів держави - повернення нерухомого майна, яке безпідставно набули фізичні та юридичні особи як на об`єкт майна, що відноситься до комунальної власності територіальної громади.
У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження
№ 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт незвернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці ЄСПЛ (пункт 6.43).
У цій справі підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив нездійснення Дніпровською міською радою упродовж тривалого часу захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.
Тому Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду про те, що прокурор обґрунтував наявність підстав для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.
Заявник посилається на окремі постанови Верховного Суду, зокрема від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 20 вересня 2018 року у справах № 924/1237/17, № 822/1169/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 23 листопада 2018 року у справі № 8/21, від 23 січня 2019 року у справі № 920/331/1, від 06 лютого 2019 року у справі № 902/1077/15, від 15 травня 2019 року у справі № 911/1497/18, від 24 жовтня 2019 року у справах № 925/195/18, № 910/8134/19, від 25 жовтня 2019 року у справі № 922/843/19.
Проте їх зміст не свідчить про можливість застосування відповідних висновків у цій справі, оскільки вони стосуються інших конкретних обставин, в тому числі таких аспектів як прийняття позову прокурора та його повернення з підстав не усунення відповідних недоліків, вирішення спору по суті.
Доводи касаційної скарги також зводяться до безпідставності, на думку заявника, вимог прокурора по суті, що виходить за межі предмета касаційного перегляду.
У цій справі суд першої інстанції прийняв до розгляду позов прокурора, проте надалі залишив його без розгляду без вирішення позовних вимог по суті.
Суд першої інстанції постановив ухвалу про залишення позову без розгляду, на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Відповідно до вказаної норми суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Проте за умови, що суд першої інстанції відкрив провадження у справі, прокурор у позові мотивував підстави здійснення ним представництва, апеляційний суд дійшов правильного висновку про помилковість ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви прокурора без розгляду.
Незгода суду з наведеним у позовній заяві обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, не є підставою для залишення позову без розгляду, як помилково вважав суд першої інстанції у цій справі.
Отже, не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тому відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України є підстави для визнання касаційної скарги ОСОБА_1 необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Керуючись частиною другою статті 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року.
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у справі за позовом заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Техноком», ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Яремко
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
