ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Британчука В. В., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
28 листопада 2018 року
м. Київ
у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) за позовом прокурора Комінтернівського району Одеської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління (далі також - ГУ) Держземагентства в Одеській області та Комінтернівської (нова назва - Лиманської) районної державної адміністрації (далі - РДА) Одеської області до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Енерго Продукт-2», ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Регіональне відділення з продажу земель», Визирська сільська рада Комінтернівського (нова назва - Лиманського) району Одеської області, про визнання недійсними протоколу аукціону з продажу об`єкта земельних торгів, договорів купівлі-продажу, міни та повернення земельної ділянки,
за касаційною скаргою першого заступника прокурора Одеської області на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2014 року у складі судді Рудніцького В. А., ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року у складі колегії суддів Процика М. В., Сєверової Є. С. і Дрішлюка А. І.
За наслідками розгляду 28 листопада 2018 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області задоволено частково. Ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про визнання недійсними протоколу та договору купівлі-продажу, Велика Палата Верховного Суду вважала помилковим висновок суду щодо необхідності розгляду цих позовних вимог за правилами господарського судочинства.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прокурор заявив однорідні вимоги щодо земельної ділянки з метою повернути її державі від кінцевого набувача - фізичної особи.Оскільки спір ініційовано у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, за всіма заявленими вимогами є приватноправовим і за суб`єктним складом його сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду про те, що застосування до договору міни наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не призводить до поновлення прав держави та не дає підстав для задоволення вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави як наслідку недійсності договору міни.
Однак такий висновок Велика Палата Верховного Суду вважала неповним без оцінки законності передання земельної ділянки першому набувачеві (ТОВ «Енерго Продукт-2») і вирішення вимог прокурора про визнання недійсними протоколу та договору купівлі-продажу, провадження за якими суд апеляційної інстанції безпідставно закрив.
У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду скасувала ухвалу та рішення апеляційного суду і передала справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Із певними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
Згідно з матеріалами справи прокурор звернувся до суду з цим позовом у серпні 2013 року та на обґрунтування своїх вимог зазначив, що розпорядженням голови Комінтернівської РДА від 30 вересня 2003 року № 741 погоджено продаж земельних ділянок, які перебувають на території Визирської сільської ради, що знаходяться за межами населеного пункту, та затверджено Положення про порядок проведення земельних торгів у Комінтернівському районі.
Розпорядженням голови Комінтернівської РДА від 10 жовтня 2003 року № 765 затверджено проекти відведення земельних ділянок, які виносяться на аукціон, затверджено висновки про експертну грошову оцінку земель, затверджено аукціонну комісію та призначено проведення аукціону з продажу земельних ділянок, які перебувають на території Визирської сільської ради.
Відповідно до наведеного розпорядження на аукціоні підлягали продажу: земельні ділянки сільськогосподарського призначення площею 56,3079 га та 33,6638 га; земельна ділянка комерційного призначення площею 2,1680 га.
Відповідно до угоди, укладеної Комінтернівською РДА та TOB «Регіональне відділення з продажу земель», підготовку та проведення торгів покладено на товариство.
Згідно з протоколом від 14 листопада 2003 року № 2/2 переможцем аукціону з продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 33,6638 га визнано ТОВ «Енерго Продукт-2».
14 листопада 2003 року на підставі вказаного протоколу та розпорядження голови Комінтернівської РДА від 30 вересня 2003 року № 741 Комінтернівська РДА та ТОВ «Енерго Продукт-2» уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 33,6638 га.
Однак під час перевірки законності проведення земельних торгів зазначеної земельної ділянки та законності набуття права власності на неї ТОВ «Енерго Продукт-2» прокуратура виявила порушення вимог земельного законодавства.
Зокрема, земельним законодавством передбачено порядок продажу земельних ділянок суб`єктам господарювання лише під забудову, а тому продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення на аукціоні законом не передбачено.
30 вересня 2013 року розпорядженням голови Комінтернівської РДА № 741 затверджено Положення про порядок проведення земельних торгів у Комінтернівському районі.
Однак указане Положення, на підставі якого були проведені земельні торги з продажу земельної ділянки, не регламентує порядок продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Більше того у Положенні зазначено, що його дія не поширюється на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
У зв`язку з цим прокурор вважав, що земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею 33,6638 га, яка перейшла у власність ТОВ «Енерго Продукт-2», була продана на підставі Положення про порядок проведення земельних торгів у Комінтернівському районі, яке не регламентувало порядок продажу земель сільськогосподарського призначення.
Крім цього, земельні ділянки, призначені для продажу на земельних торгах, не повинні мати обмежень щодо можливості набуття їх у власність. Проте, як з`ясувалося, земельна ділянка на час продажу перебувала в межах прибережно-захисної смуги Григоріївського лиману і мала обмеження. Законом не передбачено продаж земельних ділянок, які розташовані в межах прибережно-захисної смуги.
Прокурор вважав, що земельні торги проведені з порушенням вимог земельного та водного законодавства, а тому договір купівлі-продажу та рішення аукціонної комісії, а саме протокол № 2/2 аукціону з продажу об`єктів земельних торгів по лоту № 2 від 14 листопада 2003 року підлягають визнанню недійсними.
Крім того, набувши у власність указану земельну ділянку, ТОВ «Енерго Продукт-2» 13 грудня 2003 року уклало з ОСОБА_1 договір міни, згідно з яким товариство передало у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 33,6638 га, а останній передав у власність товариства земельну ділянку площею 42,94 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Сичавської сільської ради.
Оскільки земельна ділянка площею 33,6638 га вибула з власності держави з порушенням вимог закону, то договір міни земельної ділянки від 13 грудня 2003 року підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка - поверненню до земель запасу державної власності.
Про вказані порушення прокурор дізнався лише після проведення Держсільгоспінспекцією в Одеській області у січні 2013 року перевірки, а тому позовна давність не пропущена.
Посилаючись на вказане, прокурор просив:
- визнати недійсним протокол від 14 листопада 2003 року № 2/2, згідно з яким переможцем аукціону з продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 33,6638 га визнане ТОВ «Енерго Продукт-2»;
- визнати недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 14 листопада 2003 року Комінтернівською РДА Одеської області з ТОВ «Енерго Продукт-2, та договір міни, укладений 13 грудня 2003 року ТОВ «Енерго Продукт-2» з ОСОБА_1 ;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку.
Зі справи вбачається, що вона розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що доводи прокурора про перебування земельної ділянки в момент продажу у межах прибережної захисної смуги Григорівського лиману не підтверджені.
Крім цього, суд зробив висновок, що прокурор пропустив позовну давність для звернення до суду за захистом порушеного права, а поважних причин пропуску цього строку не вказав. Зокрема, суд зазначив, що Комінтернівській РДА Одеської області як стороні правочину було відомо про відчуження земельної ділянки, однак лише у 2013 році, тобто більш ніж через 10 років з моменту її відчуження, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Комінтернівської РДА Одеської області.
Останньою ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2014 року в частині позовних вимог про визнання недійсними протоколу та договору купівлі-продажу земельної ділянки скасовано, провадження у справі в цій частині закрито.
Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що пред`явлені до ТОВ «Енерго Продукт-2» позовні вимоги неправомірно розглянуті за правилами цивільного судочинства, а підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки прокурор пред`явив позов до юридичної особи (ТОВ «Енерго Продукт-2») в інтересах іншої юридичної особи (Комінтернівської РДА Одеської області).
Також 26 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2014 року у частині позовних вимог про визнання недійсним договору міни та повернення земельної ділянки і в задоволенні позову у цій частині відмовив з інших підстав.
Зокрема, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позову в зазначеній частині через пропуск позовної давності, встановивши, що позов є необґрунтованим, і саме через необґрунтованість необхідно відмовити у задоволенні вимог про визнання недійсним договору міни та повернення земельної ділянки.
Також апеляційний суд керувався тим, що відсутність землевпорядної документації не змінює правового режиму прибережної захисної смуги, а тому передання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у такій смузі, суперечить вимогам законодавства.
Договір міни укладений після договору купівлі-продажу, а тому застосування до договору міни наслідків недійсності правочину не призводить до поновлення прав держави в особі Комінтернівської РДА Одеської області та не дає підстав для задоволення позову прокурора про повернення земельної ділянки у власність держави.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом цивільного права, майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання, проте у визначений законом спосіб. Однак віндикаційного позову прокурор не подав.
28 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області задовольнила частково; ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила такі мотиви та висновки.
Зокрема, щодо належного способу захисту прав позивача Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням статті 59 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) має розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовна вимога зобов`язати повернути земельну ділянку має розглядатися як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови).
Посилаючись на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважала правильним висновок апеляційного суду про те, що застосування до договору міни наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, не призводить до поновлення прав держави та не дає підстав для задоволення вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави як наслідку недійсності договору міни (пункт 72).
Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункт 79 постанови).
У випадку підтвердження під час нового розгляду справи підставності заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції має дослідити питання перебігу позовної давності за кожною вимогою і щодо кожного з відповідачів, які заявили про її застосування (пункт 82 постанови).
Із вказаними мотивами висновками погодитися у повному обсязі не можна з огляду на таке.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У статті 15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
У статті 16 ЦК України зазначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Предметом спору у справі, що розглядається, є:
- визнання недійсним протоколу від 14 листопада 2003 року № 2/2, згідно з яким переможцем аукціону з продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 33,6638 га визнане ТОВ «Енерго Продукт-2»;
- визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 14 листопада 2003 року Комінтернівською РДА Одеської області з ТОВ «Енерго Продукт-2, та міни, укладеного 13 грудня 2003 року ТОВ «Енерго Продукт-2» з ОСОБА_1 ;
- зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку.
Правовими підставами позову зазначено, зокрема, статті 203, 215, 216, 328 ЦК України.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.
У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Отже, негаторний позов про визнання правочину недійсним із застосування реституції зводиться до захисту права від порушень, не пов`язаних з позбавлення володіння.
У науці цивільного права негаторний позов визначають як позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння (стаття 391 ЦК України).
Разом з тим віндикаційний позов про витребування майна із чужого незаконного володіння - це позов власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця.
Прокурор у позові заявив одну з вимог про зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, яку не можна вважати такою, що направлена на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов).
На нашу думку, така позовна вимога зводиться до витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), що регулюється статтею 387 ЦК України, згідно з якою власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
З огляду на зміст позовної заяви, її вимог та встановлених судами обставин справи, вважаємо, що поданий прокурором позов у частині вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку є віндикаційним позовом на підставі статей 387, 388 ЦК України, незважаючи на те, що прокурор не обґрунтовував своїх вимог цими нормами.
Вважаємо помилковими висновки, що позовна вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку має розглядатися як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
Такі положення існують в інших країнах і прямо передбачені, наприклад, у статті 208 ЦК Російської Федерації. В Україні існує інше - правове регулювання строку давності.
Стаття 268 ЦК України містить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, а саме:
- що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
- вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
- про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;
- страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
- центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов`язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
Указана стаття не містить положення про те, що позовна давність не поширюється на вимоги за негаторним позовом.
Зробивши висновок, що негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав, Велика Палата Верховного Суду при цьому не вказала відповідного закону.
Стосовно позовної давності слід зазначити таке.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Тобто в основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб`єкта, чиї права порушено.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що у випадку, коли законодавець вживає вислови «свої цивільні права», «цивільні права особи», «здійснення права», він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено у тексті відповідної норми.
Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права, тобто прокурор.
При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути і прокурор, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності частина перша статті 261 ЦК України не містить.
Відповідно до частини сьомої статті 261 ЦК України винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.
Статтею 36-1 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-XII) та абзацом другим частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакціях, чинних на час подання позову до суду) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону № 1789-XII. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 ЦПК України (повернення позовної заяви).
Наведене свідчить, що прокурор не є особою, через яку держава або територіальна громада безпосередньо реалізує свої повноваження, визначені законом. Інтерес прокурора має виключно процесуальний характер. Тобто прокурор не є особою, права якої порушено.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), відповідно до якої прокурор має процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Тобто як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, початок перебігу позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа (власник, володілець, користувач, розпорядник), довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган, а не прокурор, оскільки Законом № 1789-XII не передбачено жодних виключень щодо застосування правила, передбаченого частиною першою статті 261 ЦК України. Не наведено й інших законів щодо можливості відліку позовної давності з моменту коли прокурор дізнався про порушення прав держави.
Крім того, відповідно до пунктів 29, 34 Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів про «Роль прокуратури за межами сфери кримінального права», прийнятого ССРЕ на 3-му пленарному засіданні (Страсбург, 15 - 17 жовтня 2008 року), сьогодні діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів. У демократичній державі прокурори можуть мати, а можуть і не мати повноваження за межами сфери кримінального права. ССРЕ закликає Держави-учасниці, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, забезпечити реалізацію цих функцій у відповідності з такими принципами: b. дії прокурорів за межами сфери кримінального права мають також характеризуватися чесністю та неупередженістю; с. ці функції реалізуються «від імені суспільства та у державних інтересах» з метою забезпечення застосування права із дотриманням основних прав та свобод у межах компетенції, наданої прокурорам за законом, Конвенцією та прецедентним правом Суду; f. діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами і обов`язками, як будь-яка інша сторона, і не повинна мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін позову).
Тому надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, що не надається іншим представникам як позивача, так і інших учасників справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін, оскільки представник однієї із сторін, яким є прокурор, має більш широкі права порівняно з іншими представниками, якими можуть бути адвокати, правники та інші особи, яким закон надає право здійснювати представницькі повноваження у судовому процесі.
Зі справи вбачається, що спірні правовідносини виникли у 2003 році, коли проводився аукціон з продажу земельної ділянки та укладалися договори купівлі-продажу та міни.
Із позовом до суду прокурор вернувся у 2013 році, тобто через 10 років після проведення аукціону й укладення договорів.
Позов прокурор подав в інтересах держави в особі ГУ Держземагентства в Одеській області та Комінтернівської (нова назва - Лиманської) РДА Одеської області.
Вважаємо, що суди мають звернути увагу, що вказані органи державної влади не лише мали право, але і зобов`язані була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила, та чи виконали вони свої обов`язки і реалізували свої права.
З урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин позивачі не лише могли бути обізнані про порушення свого права, але і зобов`язані були знати про стан власності, оскільки мали доступ до земельного кадастру та зобов`язані був співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.
Тому необхідно з`ясувати чи була у позивачів об`єктивна можливість знати про відчуження земельної ділянки відповідачам ще у 2003 році - з часу виникнення спірних правовідносин, оскільки до суду з цим позовом прокурор звернувся у 2013 році.
Висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування позовної давності до кожного з відповідачів та до кожної з позовних вимог також вважаємо помилковими з огляду на таке.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Якщо відповідачів у справі більше одного, суд вправі відмовити в задоволенні позову за наявності згаданої заяви лише одного з них, оскільки позовну давність законом визначено саме для позивача у справі як строк, у межах якого він може звернутися до суду та до усієї сукупності вимог, і лише у разі, якщо у заяві про застосування строку давності зазначена одна вимога, і вказано, що на інші вимоги заява не поширюється, то лише у цьому випадку висновки суду про строк можуть бути обмежені лише конкретною вимогою.
Отже, будь-який з відповідачів може звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності, і вона застосовується для позивача у справі як строк, у межах якого він може звернутися до суду, а не щодо кожного з відповідачів та кожної з позовних вимог.
Судді: О. М. Ситнік
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко
