УХВАЛА
07 вересня 2018 року
Київ
справа №817/649/16
адміністративне провадження №К/9901/17546/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Берназюка Я.О.,
суддів: Гриціва М.І., Коваленко Н.В.,
під час розгляду заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною,
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04 липня 2016 року касаційна скарга ОСОБА_2 залишена без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення.
При цьому, заявником було подане клопотання про звільнення від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року №1023-XII (далі - Закон №1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Вищим адміністративним судом України у задоволенні зазначеного клопотання було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору суд, виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору банківського вкладу (депозиту). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року №4452-VІ, вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти. Таким чином, суд виходив з того, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону № 1023-XII, що виключає можливість звільнення позивача від сплати судового збору.
Цією ж ухвалою суду заявнику надано строк до 25 липня 2016 року для усунення недоліків, однак станом на 05 вересня 2016 року заявник ці вимоги не виконав.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 05 вересня 2016 касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року повернув заявнику, оскільки касаційна скарга не відповідала вимогам статті 213 КАС України.
Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_2 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; далі за текстом - КАС України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 лютого 2016 року у справі № 6-3308ск16, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.
Зокрема, у зазначеній ухвалі суд дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору згідно з частиною третьою статті 22 Закону №1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору.
Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі.
Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3 - 6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, Великої Палати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу.
На підставі наведених вище вимог підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС України керівник апарату Верховного Суду України розпорядженням від 12 січня 2018 року № 20/0/19-18 передав, з-поміж інших, заяву ОСОБА_2
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 лютого 2018 року для розгляду цих заяв визначено колегію суддів у складі: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І., Коваленко Н.В.
Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 817/649/16 та призначив її до розгляду ухвалою від 06 вересня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 07 вересня 2018 року.
Відповідно до підпункту 2 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За правилами абзацу другого частини другої статті 241 КАС якщо судове рішення в адміністративній справі оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
З огляду на те, що ОСОБА_2 просить переглянути ухвалу Вищого адміністративного суду України з тієї підстави, що суди касаційних інстанцій (Вищий адміністративний суд України і Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) по-різному застосовують одній й ті ж норми права (частину третю статті 22 Закону №1023-XII), то така адміністративна справа, відповідно до підпункту 2 пункту 1 Перехідних положень КАС України має бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Конституційний Суд України у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010 зазначив наступне. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. В Україні систему судів утворено згідно з положеннями Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Частиною другою статті 8 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 23, 24 та тексті свого рішення у справа "Сокуренко і Стригун проти України" (№ 29458/04 та № 29465/04) відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві керується законом, що приймається парламентом" (Zand v. Austria № 7360/76); фраза "встановленим законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність; термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів; вимога стосовно того, що суд має бути "встановленим законом" є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватись на внутрішньому праві; вся організаційна система судів, включаючи не тільки питання, які підпадають під юрисдикцію певних видів судів, але також встановлення окремих судів та визначення їх місцевої юрисдикції (Coeme and others v. Belgium № 32492/96).
Крім того, Європейський суд з прав людини у Рішенні від 25 лютого 1993 року у справі "Доббертен проти Франції" в пункті 44 зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб кожен їхній суд і трибунал виконував свою функцію, притаманну відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтею 241 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року),
УХВАЛИВ:
Заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді М.І. Гриців
Н.В. Коваленко
