Справа №487/10128/14-ц 19.09.2016 19.09.2016 19.09.2016
Провадження №22-ц/784/1818/16
Справа №487/10128/14-ц
Провадження №22-ц/784/1818/16 Суддя у 1 інстанції - Карташова Т.А.
Категорія 5 Доповідач апеляційного суду - Самчшина Н.В.
Ухвала
Іменем України
19 вересня 2016 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Самчишиної Н.В.,
суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання - Лептугою С.С.,
за участю:
- прокурора Цвікілевич Н.В.,
- представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року ухваленого за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування,
встановила:
16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_2 про поновлення строку звернення з позовом до суду, визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним державного акту та скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки.
В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради № 33/37 від 30 січня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м з метою надання її в оренду для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1. Вподальшому, рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв.м. за рахунок земель міста не наданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1. Проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду Бузького лиману.
Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», рішенням міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року були затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_1 в тому числі відповідачу ОСОБА_4 було відведено земельну ділянку площею 997 кв.м. за зазначеною адресою.
На підставі цього рішення, 01 грудня 2009 року ОСОБА_4 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на відповідну земельну ділянку.
-2-
31 травня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. Відповідну інформацію про зміну власника земельної ділянки зареєстровано в Поземельній книзі за реєстровим номером НОМЕР_2, про що зроблено запис на державному акті.
Прокурор вказував, що під час здійснення прокурорської перевірки у 2013 році встановлено, що проект відведення земельної ділянки для будівництва житлового будинку ОСОБА_4 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства, враховуючи те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності рекреаційного призначення та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, який належить до водних об'єктів загальнодержавного значення.
Зазначені земельні ділянки, до складу яких входить і спірна земельна ділянка, згідно із Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, належать до ландшафтно - рекреаційної зони загальноміського значення. Здійснення будівництва в межах вказаної території заборонено Державними будівельними нормами (пункти 5.1- 5.2 розділу 5; 10.1, 10.4 розділу 10 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень»), а також пунктом 4.2 Державних санітар правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 173 від 19 червня 1996 року.
Крім того, згідно з генеральним планом м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки, розташовані по АДРЕСА_2 віднесені до території зелених насаджень загального користування та до території зелених насаджень спеціального призначення, які не можуть передаватися у власність громадян для здійснення будівництва.
Відповідно до схеми місцезнаходження та кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, вона знаходиться на території м. Миколаєва в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, а тому не могла бути передана у приватну власність. У проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки відсутнє урахування розмірів і меж прибережної захисної смуги Бузького лиману у відповідності до вимог ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України.
Уточнюючи позовні вимоги та посилаючись на викладені обставини, порушення прав територіальної громади та інтересів держави, прокурор остаточно просив:
- визнати незаконними та скасувати пункти 48, 48.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року про затвердження проекту землеустрою та передання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки, площею 997 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 177 грн. 42 коп., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3
- визнати недійсним державний акт на право власності, виданий ОСОБА_4 01 грудня 2009 року на вказану земельну ділянку;
- повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.
Позовні вимоги в частині визнання недійсним вказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2012 року, прокурор просив залишити без розгляду.
Заперечуючи проти позову, представники відповідача ОСОБА_2 посилались як на пропуск прокурором без поважних причин позовної давності для звернення до суду з цим позовом, так і необґрунтованість позову.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року позовні вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки залишені без розгляду.
-3-
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року задоволенні позовні вимоги прокурора.
Визнано незаконними та скасовано пункти 48, 48.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 997 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 177 грн. 42 коп., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3
Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_4 на право власності на вказану земельну ділянку. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку.
Додатковим рішенням цього ж суду від 05 серпня 2016 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову прокурора.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції вважав, що прокурором не пропущено позовну давність та виходив з того, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою Бузького лиману та її цільове призначення не було змінено в установленому законом порядку, а тому її неправомірно передано у власність ОСОБА_4 для індивідуального будівництва. Крім того, суд вважав, що є підстави для витребування майна від нинішнього його володільця.
Колегія суддів погоджується з висновками суду щодо вирішення спору.
Відповідно до п. б ч. 1 ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.
За положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 Водного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Розмір та межі прибережної захисної смуги вздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.
У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
Відповідно до ст. 90 Водного кодексу України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватись лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
-4-
Згідно зі ст. 59 ЗК України, ст. 85 Водного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Як вбачається із матеріалів справи, спірна земельна ділянка, перебувала у складі земель міста не наданих у власність або в користування.
Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51, земельна ділянка, загальною площею 22 156 кв.м, була виділена в оренду строком на 10 років ТОВ «Миколаївбудпроект» як землі комерційного використання для обслуговування придбаного майна. Договір оренди не укладався (а.с.8 т.1).
04 вересня 2009 року рішенням Миколаївської міської ради № 36/61 (пункти 48,48.1) затверджено проект землеустрою та передана у власність ОСОБА_4, в межах норм безоплатної приватизації, земельна ділянка, площею 997 кв. м, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3, як зазначено в цьому ж рішенні, за рахунок земель комерційного використання ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови (а.с. 9-10 т.1).
Із висновку управління Держкомзему у м. Миколаєві щодо погодження вказаного проекту землеустрою вбачається, що спірна земельна ділянка відведена за рахунок земель комерційного використання, загальною площею 997 кв. м, із яких: 997 кв. м - зелені насадження, і вона не має обмежень у використанні (а.с. 67, т.1).
На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_5 01 грудня 2009 року отримала державний акт (серії НОМЕР_4) на право власності на земельну ділянку, площею 0,097 га, з кадастровим номером НОМЕР_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_3
31 травня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. Відповідну інформацію про зміну власника земельної ділянки зареєстровано в Поземельній книзі за реєстровим номером НОМЕР_2, про що зроблено запис на державному акті.
Відповідно до схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, остання знаходиться в межах м. Миколаєва, в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової смуги прибережної захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки площею 12 424 кв.м., на відстані 9 метрів від урізу води.
Зазначене підтверджується кадастровим планом проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а також актом зі схемою, які виконані державним інспектором ОНПС Держекоінспекції на запит прокурора (а.с. 14-15, 74 т.1).
Іншого матеріали справи не містять. Отже, посилання представника відповідача на те, що спірна земельна ділянка не входила в межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, не заслуговують на увагу, оскільки не спростоване доказами.
Крім того, згідно із генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР № 403 від 21 листопада 1986 року земельні ділянки по АДРЕСА_3 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належали до території спеціального призначення, території зелених насаджень загального користування.
Згідно із Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, які затверджені рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, ця земельна ділянка належить до ландшафтно - рекреаційної території м. Миколаєва.
-5-
Згідно із генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року (тобто до передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_5.) земельні ділянки по АДРЕСА_3 віднесені до території зелених насаджень загального користування (а.с. 12 т.1).
Здійснення будівництва в межах вказаної території заборонено Державними будівельними нормами (пункти 5.1- 5.2 розділу 5; 10.1, 10.4 розділу 10 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень»), а також пунктом 4.2 Державних санітар правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 173 від 19 червня 1996 року.
Отже, відповідно до містобудівної документації та вимог ст. 51 ЗК України спірна земельна ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення.
При цьому посилання в оскаржуваному рішенні міської ради на те, що спірна земельна ділянка передається за рахунок земель комерційного використання ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для індивідуального будівництва житлового будинку та обслуговування господарських споруд по АДРЕСА_3 не має правового значення для встановлення (зміни) її статусу. Оскільки віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які уповноважені розпоряджатися земельними ділянками, з урахуванням її певного місця розташування, природних властивостей, фізичних, технічних, економічних характеристик.
Так, відповідні категорії земель за їх основним цільовим призначенням зазначені у ст. 19 ЗК України, зокрема визначені такі категорії земель як землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.
Стаття 19 ЗК України не містить такої категорії земель, як землі комерційного використання.
Частинами 1 та 2 статті 20 ЗК України встановлено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Реалізуючі свої повноваження з розпорядження земельними ділянками, відповідний орган державної влади чи місцевого самоврядування за місцем знаходження земельної ділянки на час виникнення спірних правовідносин мав право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються (надаються), за умови дотримання положень Порядку розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, та Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502 (постанова втратила чинність 20 лютого 2013 року).
Відповідно до зазначеного Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502 і який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, проект відведення земельної ділянки у разі зміни її цільового призначення погоджується або перепогоджується з органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, а також підлягає державній землевпорядній експертизі, після якої замовник подає проектні матеріали відповідно до сільської, селищної, міської ради або до районної державної адміністрації для прийняття рішення. Сільська, селищна, міська рада розглядає проектні матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення
-6-земельної ділянки, яка розташована в межах населеного пункту. Рішення сільської, селищної, міської ради або відповідного органу виконавчої влади про зміну цільового призначення земельної ділянки є підставою для оформлення громадянину або юридичній особі державного акта на право власності на земельну ділянку із зміненим цільовим призначенням.
Виходячи з положень ст. 21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Надані по справі докази не містять даних про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її категорії на землю забудови з дотриманням вказаного Порядку.
Отже, в порушення вимог ст. 60 ЗК України та ч. 5 ст. 88 Водного кодексу України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, у затвердженому проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення цієї земельної ділянки у її власність для здійснення індивідуального будівництва.
До того ж, в порушення ст. 9 Закону України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації» про те, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення підлягають обов'язковій державній експертизі, така експертиза не проводилась, що вірно констатував суд першої інстанції.
З огляду на системний аналіз положень вищенаведених норм законодавства при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.
Згідно із ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Суд визнає незаконними та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).
За такого, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_4 спірної земельної ділянки, порушила вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави, виходячи з того, що стан та збереження прибережних захисних смуг має загальнодержавне значення. Отже, суд вірно вважав, що оскаржувані пункти рішення міської ради є незаконними та підлягають скасуванню, а державний акт, виданий на підставі вказаного рішення, як наслідок, повинен бути визнаний недійсним, тому й відсутні правові підстави збереження земельної ділянки за ОСОБА_2
-7-
Даний спір підлягав вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки пов'язаний з набуттям фізичною особою права власності на земельну ділянку на підставі незаконного рішення міської ради. Тому доводи представника відповідача ОСОБА_2 щодо наявності підстав для закриття провадження у справі відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом необґрунтовано задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 у комунальну власність, на думку колегії суддів, не заслуговують на увагу. Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор посилався на положення ст. 388 ЦК України. Вимоги прокурора про визнання недійсним вищезазначеного договору купівлі-продажу на підставі ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року залишені без розгляду і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому посилання на вирішення вказаних вимог на підставі ст. 216 ЦПК України є помилковим.
Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Згідно з п.3 ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Як встановлено 31 травня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. Відповідну інформацію про зміну власника земельної ділянки зареєстровано в Поземельній книзі за реєстровим номером НОМЕР_2, про що зроблено запис на державному акті.
До спірних правовідносин про витребування земельної ділянки із володіння набувача та повернення її у комунальну власність підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
-8-
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного
-9-
ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.
З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Як установлено спірна земельна ділянка, про витребування якої прокурор заявив позов, вибула з комунальної власності всупереч вимогам закону та порушує права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави.
За таких обставин у справі, рішення в якій переглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - стан та збереження прибережних захисних смуг, зміни цільового призначення земель водного фонду, землі рекреаційного призначення та безоплатної передачі у власність громадянину цих земель, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в комунальну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності
-10-
відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на
відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «ОСОБА_15 проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Не можна погодитись з доводами в апеляційній скарзі представника відповідача ОСОБА_3 про не застування судом першої інстанції практики Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року.
За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства» заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження. Застосовуючи положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з прав людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст.1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.
Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.
Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади.
Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі
-11-
періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.
За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини ухвалив рішення на користь заявника.
Втім, у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.
Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про повернення законному володільцю землі спірної земельної ділянки, яка вибула з власності незаконно.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п.54 рішення).
Отже, обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді цієї справи, яка переглядається в апеляційній інстанції.
За таких обставин результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу.
З урахуванням викладеного, посилання в апеляційній скарзі на порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (щодо права особи на справедливий суд), є необґрунтованим.
Як було зазначено вище, предметом судового спору у цій справі є законність передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки для здійснення індивідуального будівництва, а не вилучення земельної ділянки, набутої на законних підставах.
Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу у власність земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно, шляхом порушення цілого ряду норм чинного законодавства органом місцевого самоврядування.
Щодо посилань представника ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що судом не вирішена вимога прокурора про скасування державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку, яка пред'явлена ним в позові від 16 жовтня 2014 року, то вони не заслуговують на увагу, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред'явив такої вимоги.
Те, що після початку розгляду справи по суті, прокурор уточнив позовні вимоги в частині витребування майна у ОСОБА_2, на думку колегії суддів не є підставою для скасування рішення суду та відмови у задоволенні цих вимог, оскільки такі вимоги були предметом судового розгляду, з приводу них сторони давали пояснення та надавали докази і вони вирішені судом. Тому посилання відповідача в апеляційній скарзі на порушення вимог ст. 31 ЦПК України, як на підставу скасування рішення суду та відмови у задоволенні вказаних вимог не заслуговують на увагу.
Щодо дотримання прокурором строку позовної давності, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки. Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК
-12-
України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (постанова Верховного Суду України від 29жовтня 2014 року № 6-152/цс14).
Із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об'єктивна можливість власника - територіальної громади - дізнатися про те, що земельна ділянка незаконно вибула з його володіння, поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, виникла у лютому 2013 року.
Так, за результатами повідомлень у засобах масової інформації про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт, 11 березня 2013 року винесена постанова прокурора про проведення перевірки, за результатами якої виявлені факти грубих порушень щодо незаконного надання в оренду та у приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, загальною площею 31,7 га, та пред'явлено 19 позовних заяв до суду щодо повернення земельних ділянок, які знаходяться у Заводському районі м. Миколаєва у в власність територіальної громади міста. Дані обставини прокурор підтвердив наданими суду апеляційної інстанції витягами з Інтернет видань, засобів масової інформації (а.с.244-261, т.2).
Як встановлено проекти забудов окремих частин міста, зокрема спірної земельної ділянки, передбачали внесення змін до генерального плану міста Миколаєва.
Відповідачі не надали суду жодних доказів того, що міська рада повідомляла територіальну громаду міста, зокрема шляхом проведення громадських слухань, згідно п. 2 Статуту територіальної громади міста Миколаєва, діючого на час прийняття оскаржуваного рішення або інше, про прийняття та зміст оскаржуваного рішення ради стосовно проекту відведення земельної ділянки для забудови окремої частини міста, території зелених насаджень загального користування, узбережжі Бузького лиману. Отже, лише на початку 2013 року після повідомлення в засобах масової інформації про масові знищення зелених насаджень територіальна громада могла дізнатися про незаконність рішення міської ради. Отже, позов подано в межах строку позовної давності.
При цьому посилання в апеляційній скарзі на те, що прокурор був присутній на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття спірного рішення, на думку колегії суддів, не впливає на перебіг позовної давності у даній справі, оскільки зміст оскаржуваного рішення, як до його прийняття, так і після, не був доведений до відома власника землі - територіальної громади.
За такого, про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва та інтересів держави власник землі дізнався у лютому 2013 року, а до суду з цим позовом прокурор звернувся 16 жовтня 2014 року. Отже, трирічний строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України, ним не пропущений, а тому й підстави для його поновлення відсутні.
Обставини того, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджено містобудівну документацію (без внесення змін до Генерального плану міста), на думку колегії суддів, не мають правового значення, оскільки на ньому не може базуватися право особи на земельну ділянку, яка розташована в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.
Саме по собі те, що ТОВ «Миколаївбудпроект» надав нотаріально посвідчену згоду на вилучення земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків по
-13
АДРЕСА_3 громадянам, зокрема ОСОБА_4, за рахунок земельної ділянки площею 22 156 кв.м, не є підставою для відмови у задоволенні позову.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду, а зводяться до переоцінки наданих доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку відповідно до вимог ст.212 ЦПК України, тому підстав для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у позові колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилити, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий : Н.В. Самчишина
Судді : О.І. Галущенко
Т.В. Серебрякова
