ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 грудня 2014 року
м. Ужгород
№ 2a-0770/2208/12
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Рейті С.І.
при секретарі судового засідання - Шмідзен І.Ю.
за участю: представники сторін в судове засідання не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Головного управління Міндоходів у Закарпатській області до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, Приватного підприємства "МКМ - Сервіс" про визнання договору недійсним,-
ВСТАНОВИВ:
У відповідності до ч. 7 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 8 грудня 2014 року проголошено вступну та резолютивну частини Ухвали. Ухвала в повному обсязі складена 12 грудня 2014 року.
ДПІ у м. Ужгороді (правонаступник якої - ДПІ ГУ Міндоходів у Закарпатській області, згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2014 року, а.с.44-46) звернулась до суду з позовною заявою (а.с.2-3) до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, ПП "МКМ - Сервіс", якою просить визнати недійсним договір поставки від 01.11.2010 року за № ДГ-11091 (копія договору до позовної заяви не додана та відсутня в матеріалах справи), укладений між відповідачами.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 157 КАС України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 3 ст. 6 Кодексу суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.
Вказані положення КАС України кореспондуються із п. 5 ч. 4 ст. 50 цього ж Кодексу про те, що відповідачами в адміністративній справі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Право контролюючих органів звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами закріплено в п.п.20.1.30 п.20.1 ст.20 Податкового кодексу України.
Із ст.20 ПК України слідує, що органам державної податкової служби України законодавцем не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
У відповідності до ч. 2 ст. 4 Цивільного Кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.
Стаття 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать положенням Цивільного Кодексу України як за термінологією, так і за змістом. Тому стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може, застосуванню підлягають відповідні норми Цивільного кодексу України.
Згідно із п. 1 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за № 9 було звернено увагу на наступне: "Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду".
Таким чином, предметом спору є вимога про визнання недійсним правочину, а відповідно до ст.20 ПК України органам державної податкової служби України законодавцем не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними в порядку адміністративного судочинства, що виключає відповідно до ст. 157 КАС України розгляд справи в порядку адміністративного судочинства, оскільки навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мали право (станом на час виникнення спірних правовідносин із врахуванням моменту вчинення правопорушення) лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність, виходячи з наступного:
У випадку якщо сторони договору ставили за мету не його виконання, а складання документів, які створювали можливість отримати податкову вигоду - такий правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним, тому відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно з частинами 1 та 2 ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Законом України від 2 грудня 2010 року N 2756-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України" ст.. 228 ЦК України доповнено частиною третьою, відповідно до якої у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Зазначений Закон в частині вказаної зміни набрав чинності з дня набрання чинності Податковим кодексом України, тобто з 1 січня 2011 року.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу. Таким чином, до вчинених у зазначений період правопорушень має застосовуватися той закон, під час дії якого вони здійснені.
Оскільки моментом вчинення порушення, визначеного ст. 207 ГК України, є саме момент укладення угоди - суд приходить до висновку, що до правочину, що мали місце у листопада 2010 року (момент укладення правочину), положення ч. 3 ст. 228 228 ЦК України застосовані бути не могли, оскільки чинності у зазначений період вказана норма не набрала.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 157, ст. 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
УХВАЛИВ:
1. Провадження у справі № 2а-0770/2208/12 за позовом Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Головного управління Міндоходів у Закарпатській області до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, Приватного підприємства "МКМ - Сервіс" про визнання договору недійсним - закрит.
2. Ухвала набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 КАС України, та може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд в порядку і строки, встановлені ст. 186 КАС України. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення (копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції).
Суддя
С.І. Рейті
