Постанова
Іменем України
07 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 456/2628/17
провадження № 61-5524св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Людмила Іванівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2019 рокув складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І., про стягнення боргу за розпискою.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 , як рідна сестра ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з відсутністю інших спадкоємців, є його спадкоємцем. Після смерті ОСОБА_3 приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу 14 вересня 2016 року відкрито спадкову справу № 28/2016, та позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно з яким вона успадкувала квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач вказувала, що після смерті рідного брата, в його особистих речах знайшла розписку від 23 листопада 2014 року, написану та підписану особисто ОСОБА_2 , відповідно до якої вона отримала в борг від ОСОБА_3 3 000 євро, які зобов`язувалась повернути через чотири місяці, тобто, до 23 березня 2015 року, зі сплатою крім основної суми, 5 % щомісячно від загальної суми позики. Починаючи з березня 2015 року по вересень 2016 року позивач неодноразово просила відповідача повернути борг, однак, вона ігнорувала такі прохання, а в подальшому перестала відповідати на телефонні дзвінки.
ОСОБА_1 просила стягнути із ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 185 874 грн, яка складається з:
56 940 грн - сума боргу;
91 104 грн - відсотки по розписці;
37 830 грн - подвійна облікова ставка НБ України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 29 березня 2018 року у складі судді: Бораковського В. М., у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спадкодавець ОСОБА_3 зробив розпорядження на випадок своєї смерті, склав заповіт відповідно до якого, заповів позивачу ОСОБА_1 частину свого майна, а саме - тільки квартиру АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 як спадкоємець за заповітом прийняла спадщину, внаслідок чого нотаріусом видано відповідне свідоцтво. Оскільки спадкодавець відповідно до вимог частини другої статті 1236 ЦК України заповів ОСОБА_1 тільки належну йому квартиру, то вона як спадкоємець за заповітом не має права на спадщину за законом щодо іншого майна спадкодавця, неохопленого заповітом.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 29 березня 2018 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3000 євро за борговою розпискою, складеною ОСОБА_2 23 листопада 2014 року та 600 євро відсотків за користування позиченими коштами, а всього 3 600 євро. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. ОСОБА_1 , як спадкоємцю за законом, за відсутності інших спадкоємців за законом, з врахуванням положень статті 1218 ЦК України, належить право вимоги за борговою розпискою від 23 листопада 2014 року. Розписка від 23 листопада 2014 року, написана ОСОБА_2 власноручно, містить інформацію про позику у ОСОБА_3 3 000 євро із зобов`язанням їх повернення на протязі чотирьох місяців зі сплатою 5 % щомісячно від загальної суми. Оскільки розпискою від 23 листопада 2014 року підтверджується наявність між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 правовідносин за договором позики, ОСОБА_1 , як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_3 , вправі вимагати від боржника, яким є ОСОБА_2 , виконання боргового зобов`язання. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повернення ОСОБА_3 частково чи повністю коштів за розпискою від 23 листопада 2014 року, а наявність у ОСОБА_1 оригіналу розписки свідчить про те, що позичені ОСОБА_2 грошові кошти ОСОБА_3 не повернуті.
Оскільки ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_3 3000 євро, про що власноручно написала розписку від 23 листопада 2014 року, яка нею не оспорювалася, з терміном повернення до 23 березня 2015 року, та відповідно до якої ОСОБА_2 зобов`язувалась сплатити 5 % щомісячно, за відсутності належних доказів на підтвердження повернення ОСОБА_2 позичених коштів, позовні вимоги про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3000 євро - основного боргу та 600 євро - відсотків за чотири місяці користування коштами за розпискою від 23 листопада 2014 року, з урахуванням статті 1218 ЦК України, підлягають до задоволення, а в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 з врахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18), необхідно відмовити.
Аргументи учасників справи
У березні 2019 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржену постанову в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3600 євро і залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині. При цьому посилалася на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спадкодавець ОСОБА_3 зробив розпорядження на випадок своєї смерті, склав заповіт відповідно до якого, заповів позивачу ОСОБА_1 частину свого майна, а саме - тільки квартиру. ОСОБА_1 прийняла спадщину лише за заповітом, внаслідок чого нотаріусом видано відповідне свідоцтво. У матеріалах справи відсутні будь-які докази прийняття ОСОБА_1 спадщини за законом після смерті брата. Сам пособі факт відсутності інших спадкоємців за законом, не підтверджує те, що позивач прийняла спадщину, неохоплену заповітом. Вказує про безпідставність посилання позивача на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-2946цс15, оскільки він не стосується цієї справи.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року доповнення ОСОБА_2 від 26 березня 2019 року до її касаційної скарги на постанову Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року повернуто.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що згідно свідоцтва про народження ОСОБА_3 , серія НОМЕР_1 від 20 грудня 1956 року та свідоцтва про народження ОСОБА_1 серія НОМЕР_2 від 28 листопада 1963 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , рідні брат та сестра.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
04 жовтня 2012 року ОСОБА_3 склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Стрийського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за № 4803, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 , заповів ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а у разі її смерті раніше за нього, не прийняття нею спадщини, відмови від спадщини чи усунення від права спадкування - ОСОБА_4 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 09 серпня 2017 року, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3 є його сестра ОСОБА_1 , спадщина на яке видано свідоцтво, складається з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09 серпня 2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серія та номер: 2941 виданого приватним нотаріусом Стрийського нотаріального округу Мірчук Л. І.
У розписці від 23 листопада 2014 року, яка ОСОБА_2 не оспорювалася, вказано, що ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_3 у розмірі 3 000 євро і зобов`язується повернути цю суму на протязі чотирьох місяців, враховуючи також до неї 5 % щомісяця від загальної суми позики.
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (стаття 1245 ЦК України).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням (частина перша та друга статті 1268 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 року в справі № 497/1870/16-ц (провадження № 61-1831св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 1268 ЦК України і вказано, що «прийняття спадщини має безумовний характер. Це означає, що приймаючи спадщину, спадкоємець не може обумовити правові наслідки цього правочину з настанням певної обставини. Тому спадкоємець не може обумовити прийняття спадщини прийняттям чи неприйняттям спадщини іншими спадкоємцями; не можна прийняти частину спадщини, а від решти відмовитись; так само не допускається прийняття лише спадкових активів з відмовою від пасивів (боргів) спадкодавця».
Аналіз статті 1268 та книги 6 ЦК України свідчить, що спадковому праву характерний принцип універсальності спадкового правонаступництва, який проявляється у тому, що на стадії прийняття спадщини вона розглядається як єдине ціле, незалежно від підстави спадкування. Тобто особа реалізує свої права як спадкоємця, приймаючи спадщину, незалежно від підстави спадкування (за законом чи за заповітом). За своєю сутністю прийняття спадщини - це односторонній правочин, який спрямований на набуття спадкового майна (спадщини). Для прийняття спадщини властивий універсальний характер, оскільки воно поширюється на всю спадщину, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась, тобто на всі спадкові активи і пасиви. Прийняття може мати місце лише стосовно всієї спадщини як єдиного цілого. Відповідно прийняття частини спадщини означає прийняття всієї спадщини.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом як рідна сестра ОСОБА_3 . Інші спадкоємців за законом відсутні.
Тому апеляційний суд зробив правильний висновок, що ОСОБА_1 є такою, що прийняла всю спадщину після смерті ОСОБА_3 , і їй належить право вимоги боргу за розпискою. І на цих підставах колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 прийняла спадщину лише за заповітом і у матеріалах справи відсутні будь-які докази прийняття ОСОБА_1 спадщини за законом після смерті брата.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».
Апеляційний суд встановив, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повернення ОСОБА_3 частково чи повністю коштів за розпискою від 23 листопада 2014 року, а наявність у ОСОБА_1 оригіналу розписки свідчить про те, що позичені ОСОБА_2 грошові кошти ОСОБА_3 не повернуті.
За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано частково задовольнив позов.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, постанову апеляційного суду в оскарженій частині залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Людмила Іванівна, про стягнення боргу за розпискою в розмірі 3 600 євро, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
