ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
_____________________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 лютого 2020 року
м. Одеса
Справа № 915/823/18
Південно -західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Головея В.М.
секретар судового засідання: Клименко О.В.
за участю представників учасників справи:
від прокуратури - Коломійчук І. О. за посвідченням від 27.09.2017 року № 048039;
від Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв - не з`явився;
від Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області - ОСОБА_6 за паспортом від 12.10.2016 року серія НОМЕР_1.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року, м. Миколаїв, суддя Олейняш Е.М., повний текст рішення складено 08.11.2019 року
у справі № 915/823/18
за позовом Заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури, м. Вознесенськ Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв
до відповідача Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області
про зобов`язання повернути земельну ділянку у розпорядження держави, -
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У серпні 2018 року Заступник керівника Вознесенської місцевої прокуратури, м.Вознесенськ Миколаївської області звернувся до Господарського суду Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв з позовною заявою до Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області, в якій просив суд зобов`язати Фермерське господарство "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області повернути у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв земельну ділянку площею 9,29 га загальною вартістю 211 681,20 грн. для ведення фермерського господарства в межах території Ставківської сельської ради Веселинівського району Миколаївської області, яка перебувала у постійному користуванні ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право постійного користування серії МК № 047, виданого Веселиніською районною радою 24.01.1994 року, а також відшкодувати прокуратурі сплачений судовий збір.
Позовні вимоги мотивовані тим, що земельна ділянка площею 50 га була передана у постійне користування відповідно до Державного акту на право постійного користування серії МК № 0047 ОСОБА_2 , який був засновником Фермерського господарства "Лідія". На підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації від 25.10.2007 року № 429-р, від 26.11.2007 року № 475-р вказана земельна ділянка була розпайована між членами Фермерського господарства "Лідія" - ОСОБА_12. (6,05 га), ОСОБА_3 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га), ОСОБА_5 (5,81 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_7 (5,77 га), ОСОБА_2 (5,77 га). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Земельна ділянка площею 9,29 га на теперішній час продовжує використовуватись відповідачем безпідставно, без правоустановчих документів, у зв`язку з чим, на думку прокурора, підлягає поверненню до державної власності.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.11.2018 року у справі №915/823/18 (суддя Мавродієва М. В.), яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 року (головуючий суддя Колоколов С.І, судді Разюк Г.П., Ярош А.І.), в задоволенні позову відмовлено в зв`язку з тим, що позивачем не доведено відсутність у відповідача правових підстав для користування спірною земельною ділянкою.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.08.2019 року апеляційну скаргу прокуратури було задоволено, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.11.2018 року у справі № 915/823/18 було скасовано, справу № 915/823/18 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи судові рішення у вказаній справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зауважив:
«При цьому, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини (аналогічну правову позицію Верховного Суду України, викладено у постановах від 23.11.2016 у справі №657/731/14-ц і від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16).
Колегія суддів зазначає, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа.
Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянину ОСОБА_2 передано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 50,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серія МК № 047 .
Проте, судами не установлено обставин переоформлення ОСОБА_2 за життя права постійного користування земельною ділянкою площею 9,29 га на право користування на умовах оренди або у власність, а також про отримання у постійне користування спірної земельної ділянки саме фермерським господарством "Лідія" до 1 січня 2002 року.
Ураховуючи положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, колегія суддів вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій стосовно того, що земельна ділянка площею 9,29 га залишилась на титулі постійного користування фермерського господарства "Лідія", оскільки відповідне право користування земельною ділянкою припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала.
Наведене дає підстави вважати, що спірна земельна ділянка використовується відповідачем без правовстановлюючих документів, тобто, без достатніх правових підстав. З огляду на викладене, позовні вимоги прокурора, заявлені на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України є обґрунтованими. Так само є обґрунтованими доводи касаційної скарги, які стосуються суті спору.
Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції надано правову оцінку вказаній заяві (заява про застосування наслідків пропуску строку позовної давності) та, з урахуванням інституту позовної давності, встановлено, що позивач, в силу наданої йому Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" від 06.09.2012 № 5245-17 та Положенням про Головне управління Держземагенства в області, затверджених Наказом №258 від 10.05.2012 Міністерства аграрної політики та продовольства України з врахуванням змін внесених згідно із Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства № 40 від 25.01.2013, компетенції та повноважень, мав бути обізнаний щодо порушення його прав ще в 2012 році, мав контролювати дотримання ФГ "Лідія" приписів діючого земельного законодавства та, в разі, якщо вважав свої права порушеними, мав можливість звернутися до суду з відповідним позовом у межах визначених законодавством строків позовної давності.
Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб`єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
У разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного і того самого моменту: коли особа, у даному випадку держава, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов`язано не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.
При цьому, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).».
За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 позов Заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури, м. Вознесенськ Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв було задоволено повністю; зобов`язано Фермерське господарство "Лідія", с.Ставки Веселинівського району Миколаївської області повернути у розпорядження держави в особі позивача, Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, земельну ділянку площею 9,29 га вартістю 211 681,20 грн. для ведення фермерського господарства, розташовану в межах території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, яка перебувала у постійному користуванні ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії МК № 047, виданого Веселинівською районною радою 24.01.1994 року; стягнуто з Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області на користь Прокуратури Миколаївської області 3 175, 22 грн. витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі Державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини, отже, єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа, при цьому суду не подано жодних доказів переоформлення ОСОБА_2 за життя права постійного користування земельною ділянкою площею 9,29 га на право користування на умовах оренди або у власність, а також про отримання у постійне користування спірної земельної ділянки саме фермерським господарством "Лідія" до 1 січня 2002 року.
Щодо строку позовної давності, місцевий господарський суд зазначив, що позивачу, Головному управлінню Держгеокадастру у Миколаївській області, стало відомо про порушення вимог земельного законодавства ФГ "Лідія" з листів відповідей на заяви гр. ОСОБА_2. , які датовані 30.03.2017 року, 15.06.2017 року та 12.06.2018 року, при цьому прокуратурі про порушення вимог земельного законодавства відповідачем стало відомо з листа Веселинівського районного відділу ДРАЦС від 26.04.2018 року, листа Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області від 22.05.2018 року та листа Відділу у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області № 119/108-18 від 23.05.2018 року, інших доказів, які б свідчили про обізнаність прокуратури та позивача про порушення вимог земельного законодавства відповідачем раніше вищевказаних дат, матеріали даної справи не містять, в зв`язку з чим прокуратурою строк позовної давності порушено не було.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Фермерське господарство "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі №915/823/18 скасувати повністю і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник зазначає, що у 2007 році, з метою здійснити «розпаювання» земельної ділянки, переданої ОСОБА_2 у простійне користування, останній надав до Веселинівської райдержадміністрації заяву - згоду на вилучення вказаної земельної ділянки, (згоду на передачу земельної ділянки у приватну власність членам ФГ «Лідія»), (вказана згода в оригіналі була передана до Веселинівської РДА; у відповідача відсутній її примірник чи копія). Таким чином, ОСОБА_2 втратив право користування спірною земельною ділянкою ще в 2007 році.
При цьому, скаржник зауважує, що вилучаючи спірну земельну ділянку та надаючи згоду/дозвіл на її розпаювання, держава в особі Веселинівської райдержадміністрації, достовірно знала про те, що право постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_2 загальною площею 50 га припинено, в тому числі й на 9,29 га, які входили до її складу. Та незважаючи на це, Фермерське господарство «Лідія» продовжувало користуватися спірною земельною ділянкою і сплачувати орендну плату у розмірі земельного податку, а державою в особі її уповноваженого органу не було здійснено жодних дій, направлених на витребування земельної ділянки площею 9,29 га у володіння держави.
З огляду на викладене, а також з посиланням на позицію Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 28.11.2018 року по справі № 911/926/17, скаржник вважає помилковим висновок місцевого господарського суду щодо початку обчислення строку позовної давності з 30.03.2017 року (дата. коли про порушення прав відповідачем дізналось Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області), оскільки, визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2020 року за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.
31.01.2020 року поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Заступника прокурора Миколаївської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор просив суд апеляційну скаргу Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 залишити без змін. Судовою колегією відзив було долучено до матеріалів справи.
У відзиві прокурор зазначає, що оскільки право постійного користування земельною ділянкою припинилось у зв`язку із смертю особи, яка таке право отримала, обґрунтованим є висновок суду про наявність підстав для зобов`язання фермерського господарства повернути земельну ділянку, яка використовується без правовстановлюючих документів.
Щодо доводів скаржника про те, що позовну заяву подано з порушенням строку позовної давності, прокурор зазначає, що в даному випадку мова йде про так зване триваюче правопорушення, у зв`язку із чим власник може пред`явити позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав і в цьому випадку позовна давність не пропущена, отже, право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, в даному випадку держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Крім того, на думку прокурора, відсутні підстави вважати, що у 2013 році у Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення інтересів держави, і таке твердження є хибним, оскільки, виходячи з вимог ст. 261 Цивільного кодексу України, строк позовної давності починає перебіг з моменту, коли особа дізналась чи мала об`єктивну можливість дізнатись про порушення її прав. У той же час, дані щодо смерті ОСОБА_2 з органів державної реєстрації до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області не надходили, плата за землю продовжувала сплачуватись, спірна земельна ділянка з власності держави не вибувала, що свідчить про відсутність у позивача об`єктивної можливості дізнатись про безпідставне використання відповідачем землі та особу, що її використовує.
Наявність у Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області повноважень на здійснення державного контролю у спірних правовідносинах не дає підстав вважати, що у позивача, як у власника земельної ділянки, були об`єктивні підстави для сумнівів у добросовісності користувача ділянки. При цьому, жодним нормативно - правовим актом на позивача не покладено обов`язку щодо отримання інформації стосовно припинення права постійного користування земельними ділянками у зв`язку із смертю фізичних осіб, які мали відповідне право, не визначено механізму можливості одержання інформації про такі випадки.
Вознесенській місцевій прокуратурі про незаконне використання земельної ділянки стало відомо з листа Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області від 22.05.2018 року № 192 та після проведення огляду спірної земельної ділянки від 18.05.2018 року і повідомлено листом від 12.07.2018 року про цей факт Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Отже, як зазначає прокурор, відповідач, заявляючи про сплив позовної давності, не надав суду жодного доказу, зі змісту якого можна було б зробити висновок про початок перебігу строку позовної давності та його сплив на час звернення прокурором з позовом, у зв`язку із чим, суд першої інстанції зробив вірний висновок про відсутність підстав для задоволення відповідної заяви відповідача.
Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв своїм правом відповідно до ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалось, відзив на апеляційну скаргу не надало, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
В судовому засіданні голова Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області Швець В.А. та прокурор підтримали свої доводи та заперечення щодо апеляційної скарги, що викладені письмово. Представник Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв в судове засідання, не з`явився, про причини неявки суду не повідомив, будь-яких клопотань до суду апеляційної інстанції не надав, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином, про що свідчить наявне у матеріалах справи поштове повідомлення про вручення ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття та призначення справи до розгляду.
Згідно з ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі №915/823/18 є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.
Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
24.01.1994 року на підставі рішення Веселинівської районної ради народних депутатів Веселинівського району Миколаївської області від 22.10.1993 року № 7 громадянину ОСОБА_2 було надано у постійне користування земельну ділянку площею 50,0 гектарів на території Ставковської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею від 24.01.1994 року серії МК № 047 (арк. 18). Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 160.
14.12.1994 року Веселинівським виконкомом районної ради було зареєстровано Селянське (фермерське) господарство "Лідія".
В подальшому, на підставі розпорядження голови Веселинівської Ррайонної державної адміністрації від 02.02.2000 року № 133-р було перереєстровано селянське (фермерське) господарство "Лідія", головою господарства є ОСОБА_2., мешканець с.Ставки, з розміром земельної ділянки 50,0 га, вилучених із земель запасу Ставківської сільської ради, інших членів господарства не має. Даним розпорядженням також було зареєстровано Статут селянського (фермерського) господарства "Лідія", в якому головою господарства зазначений ОСОБА_2 В подальшому, 13.04.2004 року було здійснено перереєстрацію СФГ "Лідія": затверджено Статут господарства в новій редакції та Установчий договір в зв`язку з прийняттям нових членів господарства (членів сім`ї засновника ОСОБА_11 ).
13.04.2004 року було проведено державну реєстрацію Фермерського господарства "Лідія" (ідентифікацій код 20890734), що підтверджується свідоцтвом серії А00 № 482136 про державну реєстрацію юридичної особи (арк. 80), яке було створене ОСОБА_2 .
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців 01.11.2011 року керівником Фермерського господарства "Лідія" став Швець Віталій Анатолійович (арк. 76-79).
На підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації Миколаївської області від 25.10.2007 року № 429-р та від 26.11.2007 року № 475-р вказана земельна ділянка загальною площею 50 га була розпайована між членами Фермерського господарства "Лідія" - ОСОБА_12 . (6,05 га), ОСОБА_3 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га), ОСОБА_5 (5,81 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_14 (5,77 га), ОСОБА_2 (5,77 га). Всього 40, 71 га (34, 94 га + 5, 77 га) (арк. 19-23).
Одночасно з цим, як стверджує відповідач, ОСОБА_2 відмовився добровільно від свого права постійного користування на загальну земельну ділянку площею 50,0 га.
ІНФОРМАЦІЯ_1 громадянин ОСОБА_2 помер, що підтверджено актовим записом про смерть від 10.01.2012 року № 02 (арк. 26).
Листом від 22.05.2018 року № 192 виконком Ставківської сільської ради повідомив прокуратуру, що на території сільради використовується для ведення фермерського господарства земельна ділянка розміром - 9, 29 га керівником Фермерського господарства "Лідія" - Швець Віталієм Анатолійовичем, який щороку здає до податкової інспекції розрахунок та сплачує до бюджету єдиний податок ІV групи (арк. 27).
Листом № 119/108-18 від 23.05.2018 року Відділ у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області повідомив Веселинівський відділ Вознесенської місцевої прокуратури, що ОСОБА_2 на праві власності була передана земельна ділянка площею 5,77 га, додатково зазначено, що земельна ділянка площею 9,29 га станом на 01.01.2013 року з постійного користування ОСОБА_2 не вилучалась (арк. 13-15).
До того ж, факт користування Фермерським господарством "Лідія" спірною земельною ділянкою площею 9,29 га підтверджується податковими деклараціями Фермерського господарства "Лідія", в яких господарство звітує за вказані землі та сплачує земельний податок (а.с. 28-70), протоколом огляду місця події від 18.05.2018 року, проведеного в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018151190000036 (а.с.71-74) та не заперечується відповідачем.
Прокурор зазначає, що у даному випадку встановлено факт безпідставного користування Фермерським господарством "Лідія" упродовж 2012-2018 років земельною ділянкою, площею 9,29 га в межах території Ставківської сільської ради Веселинівського району. За таких обставин, земельна ділянка державної власності, загальною площею 9,29 га в межах території Ставківської сільської ради (з 2012 року) продовжує використовуватись Фермерським господарством "Лідія" без правовстановлюючих документів, при цьому сплачується лише земельний податок, що суперечить ст. 125, 126 Земельного кодексу України.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ч. 3 ст. 41 Конституції України).
Згідно зі ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Частиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України унормовано, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до положень ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
За змістом ст. 122, 123, 124 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання Швецю А.М. державного акта на право постійного користування землею) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
За змістом ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на час надання ОСОБА_2 земельної ділянки у постійне користування) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.
За змістом ст. 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.
З 01.08.2003 року набрав чинності Закон України від 19.06.2003 року № 973-ІV "Про фермерське господарство", за змістом ст. 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.
Статтею 7 цього Закону передбачено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Відповідно до положень ст. 22, 23 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року №561-XII (діючого на час видачі вказаного державного акту) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
З 01.01.2002 року набрав чинності новий Земельний кодекс України, ст. 92 якого право постійного користування земельною ділянкою було визначено як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
У Рішенні Конституційного Суду від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:
- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством;
- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);
- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;
- земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.
Відповідно до ст. 13, 14, п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина 1); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2).
Відповідно до положень ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Виходячи з викладеного, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт, а єдиним належним та допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документу.
За змістом ст. 31 Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Аналогічні положення наведено у ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство".
Частиною 2 ст. 31 Земельного кодексу України унормовано, що громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).
Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України, підставами припинення права користування земельною ділянкою, зокрема, є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.
Так, як було встановлено судом першої інстанції, перевірено колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду та відповідачем по справі не заперечується, на підставі відповідної заяви ОСОБА_2 про добровільну відмову від права користування земельною ділянкою та на підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації Миколаївської області від 25.10.2007 року № 429-р та від 26.11.2007 року № 475-р земельна ділянка загальною площею 50 га, яка було передана у постійне користування ОСОБА_2 на підставі Державного акту, була розпайована між членами Фермерського господарства "Лідія" - ОСОБА_12 (6,05 га), ОСОБА_3 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га), ОСОБА_5 (5,81 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_14 (5,77 га), ОСОБА_2 (5,77 га).
Всього з вказаної земельної ділянки було розпайовано між членами 40,71 га з 50 га, які передавались у постійне користування. Земельна ділянка площею 9,29 га, яку наразі прокуратура просить повернути у державну власність, залишились не розпайована.
Тобто, з моменту розпаювання земельної ділянки 50 га, переданої ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право постійного користування, право постійного користування вказаною земельною ділянкою 50 га (до якої входить і витребувана наразі земельна ділянка площею 9,29 га) як ОСОБА_2 , так Фермерського господарства "Лідія" (засновником якого він був) припинилось саме через добровільну відмову від права користування такою земельною ділянкою, а не в зв`язку зі смертю особи, на ім`я якої було видано відповідний Державний акт.
З урахуванням зазначеного до спірних правовідносин приписи чинного законодавства щодо переходу права постійного користування земельною ділянкою, яка була надана особі на підставі Державного акту, після смерті такої особи до її правонаступників не підлягає застосуванню.
При цьому, з матеріалів справи вбачається та відповідачем не заперечується, що починаючи з 2007 року, Фермерське господарство "Лідія" продовжувало користуватись земельною ділянкою 9,29 га (яка після розпаювання не була надана у власність членам Фермерського господарства "Лідія"), при цьому належним чином користування такою земельною ділянкою Фермерським господарством "Лідія" оформлено не було ще за життя його засновника ОСОБА_2 .
Наведене дає підстави вважати, що спірна земельна ділянка використовується відповідачем без правовстановлюючих документів, тобто, без достатніх правових підстав, з огляду на що, позовні вимоги прокуратури щодо повернення такої земельної ділянки у власність держави є обґрунтованими та правомірно задоволені судом першої інстанції, враховуючи ще й ту обставину, що в даному випадку прокурором доведено бездіяльність уповноваженого державного органу на усунення порушень норм земельного законодавства.
Що стосується твердження скаржника щодо помилковості висновку місцевого господарського суду в частині початку обчислення строку позовної давності з 30.03.2017 року (дата, коли про порушення прав відповідачем дізналось Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області), колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає таке.
За нормами ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).
Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.
Згідно з приписами ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі Відкритого акціонерного товариства "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 вказаного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливим є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 року у справі № 6-152цс14.
Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб`єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушено, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Разом з цим порівняльний аналіз змісту термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у ст. 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень ст. 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.
При цьому, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16).
Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2)прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30.05.2018 року у справі №359/2012/15-ц, від 17.10.2018 року у справі № 362/44/17, від 20.11.2018 року у справі №907/50/16, від 04.12.2018 року у справі № 910/18560/16.
Так, в даному випадку із позовом до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв звернувся прокурор, тобто прокуратурою має бути доведено момент, коли про порушення інтересів держави дізналось Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, м. Миколаїв (оскільки позов подано в особі конкретного органу).
З матеріалів справи вбачається, що позивачу Головному управлінню Держгеокадастру у Миколаївськійобласті стало відомо про порушення вимог земельного законодавства Фермерським господарством "Лідія" з листів відповідей на заяви гр. ОСОБА_2. , які датовані 30.03.2017 року, 15.06.2017 року та 12.06.2018 року (арк. 116-118).
При цьому, як вірно зазначає прокурор у відзиві на апеляційну скаргу, відсутні підстави вважати, що у 2007 або у 2013 році у Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення інтересів держави, оскільки по-перше, в даному випадку обставини використання спірної земельної ділянки відповідачем без правовстановлюючих документів пов`язані не з фактом смерті ОСОБА_2 , а з фактом добровільної відмови такої особи від права постійного користування землею та розпаювання загальної земельної ділянки між членами фермерського господарства з передачею окремо визначених земельних ділянок у їх власність, при цьому, спірна земельна ділянка не була ані розпайована, ані передана у власність будь-якій фізичній особі - члену фермерського господарства; по-друге, дані щодо смерті ОСОБА_2 з органів державної реєстрації до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області не надходили, плата за землю продовжувала сплачуватись, спірна земельна ділянка з власності держави не вибувала, що свідчить про відсутність у позивача об`єктивної можливості дізнатись про безпідставне використання відповідачем землі та особу, що її використовує.
Також, як вірно зазначено прокуратурою, наявність у Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області повноважень на здійснення державного контролю у спірних правовідносинах не дає підстав вважати, що у позивача як у власника земельної ділянки були об`єктивні підстави для сумнівів у добросовісності користувача ділянки. При цьому, жодним нормативно - правовим актом на позивача не покладено обов`язку щодо отримання інформації стосовно припинення права постійного користування земельним ділянками або у зв`язку із смертю фізичних осіб, які мали відповідне право, не визначено механізму можливості одержання інформації про такі випадки, або в зв`язку з добровільною відмовою від такого права. Одночасно з цим мала місце бездіяльність вказаного органу щодо усунення порушень норм чинного законодавства України.
Прокуратурі про порушення вимог земельного законодавства Фермерським господарством "Лідія" стало відомо з листа Веселинівського районного відділу ДРАЦС від 26.04.2018 року (арк. 24), листа Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області від 22.05.2018 року (арк. 27) та листа Відділу у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області № 119/108-18 від 23.05.2018 року (арк. 13-15).
Інших доказів, які б свідчили про обізнаність прокуратури та позивача про порушення вимог земельного законодавства Фермерським господарством "Лідія" раніше вищевказаних дат, матеріали даної справи не містять.
При цьому, прокурор із позовом у даній справі звернувся 02.08.2018 року, про що свідчить штамп відділу документального забезпечення господарського суду Миколаївської області на позовній заяві, тобто протягом трьох років з моменту, коли про порушення вимог земельного законодавства Фермерським господарством "Лідія" дізнався позивач.
Крім того, судова колегія зазначає, що у ст. 268 Цивільного кодексу України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі.
Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, оскільки у такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Власник може пред`явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Обов`язковою умовою негаторного позову є існування порушення прав власника на час пред`явлення такого позову.
Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Зазначене спростовує посилання скаржника на позицію Верховного суду України у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 28.11.2018 року по справі № 911/926/17, оскільки у вказаній справі майно було витребувано у добросовісного користувача, тобто, існували інші правовідносини, які не є аналогічними правовідносинам у даній справі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).
Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.
Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.
І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.
Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування рішення.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 з урахуванням мотивів, наведених в постанові суду апеляційної інстанції, відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Лідія", с. Ставки Веселинівського району Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.10.2019 року у справі № 915/823/18 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 03.02.2020 року.
Повний текст постанови складено 04 лютого 2020 року.
Головуючий суддя
Г.І. Діброва
Судді
Н.М. Принцевська
В.М. Головей
